| Сторінки (10/928): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Стоїть хатуня моя
на краю обійстя зеленого –
чимось схожа до мене,
коли, серед літа,
я сяду, бува,
на межі спочити,
під стіною жита,
в кукурудзяному осонні,
смачно задумаюсь,
обіпру об коліно
ліктя
і підіпру долонею
скроню.
Моя хатуся.
Переймається мною,
як рідна матуся.
Над моїм серцем
простирає крила
лагідним пта́хом,
укриває
од всіляких
житейських негод
благеньким,
іржею
давно поточеним,
дахом.
В її вікна престижні
(потурбувався син…)
заглядають ночами
справжні небесні зорі,
вони опускають
шовкові свої паруси
у мої неспокійні сни,
і полощуть їх там,
як у морі.
А трапляється часом,
що довго мене
додому ізвідкись нема
(на вагомі, звісно,
обставини з огляду),
тоді
в усіх хатуніних вікнах
тривожна густіє пітьма
і самотня печаль
струменить
в усіх
семи її поглядах.
У таких випа́дках
моя налякана хата
готова бігти мене шукати,
але -
як не спокутаний гріх,
старий розлогий горіх
тримає її за ріг,
і доводиться їй нервувати
і щораз у дворі
на мене чекати.
Як тверда чоловіча рука,
міцна горіхова гілка
бігти в ліси нічні
на зустріч мені
Хатуню не одпуска.
А домовик?
Він
до передшої
господині
дуже був звик.
Боровся
та
не поборов.
Врешті зважив
на таку
нашу з хатуньою
взаємну любов,
махнув рукою
і зник.
І не знаємо ми
ні минулих бід, а ні втрат.
І не згадуєм
окремішнього
колишнього.
Дав нам Бог
тепер
на двох
любов затишну
і лад,
то й старієм собі
поволеньки
вкупоньці
і прославляєм
Всевишнього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269322
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.07.2011
Біла білизна
б‘є крильми,
як половина
ключа журавлиного…
Здається білизні,
що ось – блакить!
і вже вона вільною
в небі летить.
Така випрана, чиста,
пахуча така!
Забула зовсім,
що прищепнута
до цупкого шнурка.
Бешкетливий вітер
розгойдує віти
старого горіха –
заради втіхи,
заради сміху
нашіптує простирадлам,
що вони – птахи:
може лебеді, чи журавлі…
Набирає повітря
повні міхи
і дме щосили –
а довірливі
простирадла мої
здіймають краї,
наче білі могутні крила.
Наївні.
Та яка у наївності
їхній
беззастережна
пристрасть і сила!
І лине, лине,
не рушаючи з місця,
пришнурована до стовпів,
лляна і бязева
половина
ключа журавлиного –
відчайдушно і радісно
б‘є крильми.
Як ми.
Бо що той шнурок:
для нас, бязевих,
шнурок –
не порок…
А збоку виходить
сумна картина:
ніби це й справді
зграя пташина,
якихось
не по земному великих
лебедів чи журавлів.
Може, янголів?..
І, ніби, на раз –
зупинився час
саме в оцю мить.
Стала вічністю,
знерухо́міла,
випадкова хвилина.
І загрузла в безчассі
видима половина
решти
зниклого у потойбіччі
ключа журавлиного:
хоч і б‘є
з усіх сил крильми,
та на місці летить.
О, Боже!
Ні здійнятися в небеса,
ні попадати на траву
біла зграя
не може.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2011
(Тобі, Володю...)
Ти звичайний. І я звичайна.
Ми жили собі на́різно в світі.
Та настала неділя клечальна
В средохре́сті літа, в зеніті.
Замінилося небо барвами,
Впало в трави, в росах заграло.
Ти став гарним таким. І я гарною.
Розказать про те – слів замало.
Мало слів, мало фарб, мало кольорів –
Світу Божого мало!
Заряхтіло, розсипалося довкола,
Засміялося, защебетало.
Ожило, засвітилось, засяяло,
Розлило́ся любистком і м’ятою.
Понад вербами біле сяєво
І закоханий місяць над хатою,
І поля, і шляхи з горобиною,
Квітники і городи –
Все звінчалось ясною годиною
В запаху́щому храмі Природи.
Ми зробились такі багаті,
Як ніхто у світі!
Зайнялася папороть, як багаття –
Не цвіт, а рої суцвіттів.
Ми! – а з нами чаклунські трави,
З їх скрипалями і росами.
По воді вінок зо свічкою плаває –
Бог пройшовся по серцю
ногами босими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2011
Сидить старенька зима
на сосновому дзиґлику
перед пічечкою без вогню –
гріється.
Така за́тишна, сива, красива,
сама.
Так їй со́лодко мріється.
Задивилася поглядом молодим
очей сльозливих,
і снуються вервечкою
одинокі чиїсь сліди
по білих її заметах,
у весняні її
незабутні зливи…
Оце ж як була ще вона молодою…
Оце ж як була ще вона
проминулого Року – Весною…
Якою була ж вона
безтурботною і привітною,
юно зеленою
і щедро квітною.
Ніжний легіт
розчісував їй
русі плакучі коси,
а стежками пахучими,
як пряжене молоко,
усе суще ступало –
невагоме, щасливе і босе.
…Сидить тихенька добра зима
дивиться в пічечку без вогню –
солодко марить.
В неї дров нема,
в неї цукру нема.
На язичку свічечки
чорну каву
без цукру варить…
А вікон знадвору
вербовим котиком доторкається сніг,
притлумлює зір сльозливий
непрозі́рчастим велюном.
Сповіщає нечутно про стежечку,
під самий бабцін поріг
пелюстками вишень і черемух
м‘якенько встеляну.
Біля пічечки, лагідна, як кошеня,
на мить задрімає,
здригнеться…
А люди пліткують, що на Стрітення
старенька зима з молодою весною
жорстоко наві́дмаш б‘ється.
А насправді бабця
ступить два кроки,
вигляне у віконце
і покличе тихенько:
- Дитино, йди…
це вже твого щасливого
молодого Сонця
у білих моїх заметах
я бачу веселі сліди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269178
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 08.07.2011
Цвітіння сон і дійсність листопаду,
Наївних мрій світіння золоте.
Не дорікай і не картай за зраду,
Бо слово «зрада» тут не зовсім те.
Богині умирають, наче квіти –
Закрутить вітер білу круговерть!
Богині умирають, наче діти –
І поняття не маючи про смерть.
Ти сам писав важкі свої закони
І почитав зазубрені ази.
Хрестився на чужі в кутках ікони
І нехтував пречисті образИ.
Богині умирають, наче квіти –
Спаде в траву прозора круговерть…
Богині умирають, наче діти, --
І поняття не маючи про смерть.
За віщо ж хочеш дорікати саду?
За сон цвітіння й дійсність листопаду?
За те, що пурхають метелики-листки?
Зникаючи в світінні золотому,
Богині не вмирають по земному –
Вони возносяться, як діти і квітки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011
Городній світ, як рай на землі.
Городній світ - живий і багатий:
Вийдеш із двору за хату -
Як Дунай! цвітуть картоплі.
Синювато-рожеві дрібні пелюстки,
Джмелі і бджоли люблять до них літати.
На город стежкою вийдуть мама і тато -
Котро́мусь пригорнешся до руки.
Разом пі́демо на грядки -
У густому гудині огірки шукати:
На молодих огірках - колючки,
І листки, як коров`ячі язики, деркуваті:
-Подереш голі литки -
Будеш знати...
На грядках розкошують квітки,
Мамі мало тих, що при хаті:
Космини цвітуть пелехаті,
Матіола, настурція, паністки́...
Ще й несіяна квітка якась розцвіла,
Голівкою мудро кивала.
На медовій чашечці непорушна бджола,
Мабуть, стомилась і спала.
Я тихенько підкралася, підійшла,
Подих затамувала:
Квітка бджолу колихала -
Спала бджола.
Я про смерть нічого не знала,
Надто була мала.
А мама до тата сказала:
- Як ГАРНО вмерла бджола...
Безіменна квітка на грядках цвіла,
Голівкою мудро кивала,
На золотій чашечці бурштино́ва бджола,
Мабуть, стомилась і спала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268978
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 07.07.2011
Любов минула, як хитлива кладка.
Минай її, бо тільки ступиш крок –
Зашарудить у серці давня згадка,
Немов торішній на вербі листок.
І скільки не було б з тобою друзів –
Залишишся безпомічно сама.
І хоч весна бринить, як бджоли в лузі, --
Тебе захопить у полон зима:
…І білий скверик той, і дивні звуки,
І милих вуст солодка ворожба.
І ти йому, як хліб, цілуєш руки:
Моє кохання, і моя журба.
І ти йому цілуєш сиві скроні.
А сніг, як пух, -- не пада, а вита.
Мов лебедів стоптали в небі коні,
Немилосердні, як його літа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268806
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2011
Миколі Удовиченку
Он та верба... Яка розкішна крона!
Ох і цвіте ж. А пахне -- як в раю!
Природа за прамудрими законами
Живе в моїм потоптанім краю.
Усе цвіте. А ця -- немов з одчаю.
Вже так квітує, мов під нею джерело.
Розкішна крона, наче німб, вінчає
На цілий стовбур витліле дупло.
Он та верба -- дупло, кора і крона.
Вогонь, мов шашіль, тіло їй сточив.
Утвердженням правічного Закону
Стоїть вона й буяє, що є сил!
Поет, немов верба ота у гаю,
Його душа -- одвічне джерело:
Вже замість серця витліле дупло, --
А він стоїть і про Любов співає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2011
Крізна, як велюн, біла втома,
Що в крижмо серце сповила.
Схилила голову Укрома
Й сидить при свічці край стола.
У решеті -- словесна січка,
Вона шукає там слова.
Їй на долоню плаче свічка
І про минувшину співа.
А я дивлюсь, як через велюн, --
Тут все знайоме і чуже...
В Укромину пасткУ оселю
Ще не ввійшла? чи вже -- уже?...
Я тут в гостях чи я тут вдома?
Переминаюся несміло...
Немов похресниці, Укрома
Мені дарує крижмо біле.
(пасткУ -- це не іменник, а прикметник -- яку оселю? - пасткУ, тобто, схожу на пастку, з якої не виберешся)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2011
Володар сутінків і туманів,
Ткаль нерозгаданих снів,
відбитого світла,
хмар і димів,
неправдивих слів,
прихованих планів,
Повелитель сумнівів,
безпричинних страхів,
нетривких почуттів,
аморфних станів,
Творець хибних здогадів,
потаємних зрад,
позатаєних заздрощів,
і дрібних обманів.
Його стихія – не дощ, і не сніг:
зазимки осінні
й відзимки на провесні;
невизначена мовчанка
між «так» і «ні»
і кожен
обґрунтований
компроміс
із совістю.
Він ніхто і нічий,
Він колись і ніде.
Відмовник свободи вибору,
Одказник свободи волі,
Дочасний гаситель свічок
І губитель ідей.
Занепад людей –
Сірий ангел,
Князь безвілля,
Співкнязь земної юдолі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268596
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.07.2011
Розгублена, сполохана, як птиця,
Беззахисна й гнучка, немов лозина,
Заклякла серед поля молодиця –
Русява й чорнобрива, як Вкраїна.
Неначе птах, її квітчаста хустка
Простерла на стерні злинялі крила:
Куди діватись? – В хаті ніч і пустка,
А на городі – синова могила.
До ніг її малі припали діти –
Розхристані, заплакані і босі:
-- Ой, Боженьку, по чому тут вже бити?..
-- Ой лишенько, щЕ батога заносить!..
Свистів батіг, та наче б і не чула.
(…он коло ніг – голодні дітлахи).
Казивсь на жеребцеві осавула –
Ховала біля серця колоски.
Вкраїно! Це твоя трагічна доля.
Пройшли роки – нехай минуть віки –
Оглянься: хто там никає по полю,
Голосить
і шукає колоски.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268438
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.07.2011
Про що думають сосни.
Про що бринять
березневі струмки.
За чим жалкує,
танучи, сніг
під твердими підошвами
наших з тобою кроків.
Яке майбутнє
сповіщають
невидимі у верховітті
пташки –
прихищені лісом
душі
не почутих колись
пророків.
Що відчуває трава,
прокльовуючись
для нового життя
під посірілим
панцирем
крихкого льоду.
Чи береже вона
ревниві свої пам‘яття
про минулих років
жалі й насолоди.
Чи бачить вона
у пору
швидкого пробудження
тривожні сни –
гру світлотіней
набутих вражень
і досвіду.
Чи важить для неї
те,
що якоїсь весни,
у проминулім житті,
торкались її
ангели і святі
ногами босими.
Чи радіє сонце,
розсипавши по землі
золотисто-гарячі рої
кульбабових і молочаєвих
своїх
подоб і образів.
Що відчуває сонце,
коли
без всяких на те прикмет,
у променях
його невичерпної ніжності,
згадають наразі
кульбаби й молочаї
про колишні
зимові сни свої,
що зникли давно за обрії,
і в один момент
гіркий,
поскидають
сонцеподібні
квітки
і повдягаються
у бруднувато-мертовні,
як березневий сніг,
сиві шапки́.
Чого ж так важко
на серці мені?
Стою серед лісу
у хворобливому маренні
і дивлю́сь,
як твої віддаляються кроки.
Чому не радію весні?
Нічого ж не сталося:
сонячний зайчик
пеститься до руки,
між нами -
чисті бринять струмки,
у верховітті
співають пташки…
ми із тобою –
два вічні промені,
непочуті
твердять пророки.
…Про-мінь.
Той,
що постійно міняється
й проминає –
але ніколи не промине.
Стабільний
у нестабільності,
тобі подібно.
Отака проста таємниця.
Промінь, зав‘язаний
у кільце –
це
все, що має плоть
і власне лице.
Промінь –
із центра Всесвіту
починається
і во віки віків,
як і ми,
не скінчиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268437
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.07.2011
Час минає
краплями,
земним тяжінням
майстерно
виточеними.
Краплями
східної жорстокості
витонченої
падають
на знівечені груди
важкі секунди.
Жерці теокаллі
найлютішого
із жертвоїдів,
жартуючи,
вигнули моє тіло
пружним луком
на осклизлому
жертовному камені,
посміхнулися
одне одному
і мені
зміями лукавими,
змовницькими гадюками.
Взяли до рук
гострі ножі.
Єдиний
відточений рух –
що ж ви робите?! –
розсікли грудину.
Запустили жадібні
кисті свої
у палаючу болем нестерпним
розчахнуту середину.
Учепилися в серце
живе
і вирвали з тіла.
Коли ти сказала, що любиш –
Такого хотіла?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2011
Хотіла б я бути лісовою дорогою,
такою молодою,
гінкою і спритною,
як золотиста пантера,
такою вільною
і безтурботною,
як дитячий сміх.
Прудко і весело бігти навстріч
кожного разу,
коли ти,
у вихідні,
на два дні,
до загубленої
між троянд і любистків
хатини
зволиш
із великого свого міста
приїхати.
Я – твоя лісова дорога.
Я поет граційної твоєї ходи,
гарно й танечно
по мені іди,
у задумі неспішній,
в осонні,
поміж сосен і папоротей,
що тягнуть до тебе
молитовно складені
великі свої долоні.
Я
перемила кожну перлину,
перевіяла блискітки
у моїх пісках,
Я
запасла в кишені –
дупла старих черешень –
променів місяця-молодика
Я
обмережила сяєвом
кожну рисочку
на твоїх слідах,
Я
заряхтіла полиском
кроків твоїх на соснах і папоротях,
як Чумацький Шлях.
Я
дістала з ключів моїх
найпотаємніших
живої води,
Я
оросила на пісках моїх діаментових
повік незникненні
твої сліди,
Я
кожен порух твій, кожен слід
найневиразніший,
як безцінний скарб, не загублю.
Я
кожен дотик твій найневагоміший,
на тілі моєму сяючім
бережу і люблю.
…А коли
день згасне,
і вечір, такий прекрасний,
розтане
в примарних туманах,
як останній сніг
на оболоні
моїх сподівань,
і коли
сонне озеро
відлунить
гомін останньої електрички,
до якої я простягала
пелюстки мого чекання,
але марно –
з зяючих дверей
останнього вагона
на долоню перону
ти знов не зійшов,
бо велике місто
надто міцно
прилипло
до твоїх підошов.
Тоді
я одділюсь
від краю тверді,
що торкається
сталевого холоду
паралельних
самотніх рейок,
і полину геть,
поміж сосен і папороті,
згортаючись на бігу
у тугий золотистий сувій.
В мить швидку
опинюсь під порогом хатини,
яка виглядає тебе
усіма святковими вікнами.
Там я стихну
і, поки ніхто не бачить,
стану тінню золотої пантери,
з сяючими, як у хатини, очима.
Зіслизну нечутно
під трояндовий кущ
і відчиню невидимі двері
у мій дорожаний світ…
У потаємному світі
кожна земна дорога
(навіть дрібні стежки)
має свій прихисток
для відпочинку і мрій.
У моїй укромі
я, золотиста лісова пантера,
вмощуюсь затишно
перед живим сосновим вогнем,
згортаюсь клубочком
у куточку
старого невдоволеного крісла,
дістаю
давні папіруси спогадів
і гортаю
вивітрені з людського світу
мудрі
письмена слідів.
А
перед самим світанком,
в пору вселенської тиші,
коли сосновий вогонь,
набавившись,
задрімає
у сріблястому попелі,
я
запалюю в небі зірки,
і дістаю
з-за образів
найцінніший у світі
шовкопис
твоїх слідів.
Непевним небесним світлом
оповиті,
твої сліди
сяють, як вічні зорі,
тільки для мене –
завжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2011
На Голгофі пахне свіжо-тесаним дубом
І вологою глиною.
Сотворив за образом і подобою –
Нарік Людиною.
-- Володій над звірами, птицями, водами.
Не їж з єдиного древа.
Живи в Природі. У злагоді із Природою –
Ти Адам. Ось тобі Єва.
А Єву за чиєю ж подобою сотворив, Істинний?
За чиїм образом?
Адаму доступна твоя таємнича Істина
Лиш в туманних обрисах.
Єві згодом писали художники
ОбразИ.
Жінка – оригінальний твій витвір, Господи,
Великий же ти єси.
…А на Голгофі пахне свіжо-тесаним дубом –
Кого розпинати?
Десь колише й годує дитиноньку любу
Грішниця перед Тобою, Господи, --
Жінка-Мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268112
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2011
збирала вишні,
ягоди,
рубіни живі...
рясні краплі
загуслої крові - в тіні,
а у сонячному
промені
темно-червоно-прозорі,
міняться і ряхтять,
як пі́слягрозові
липневі зорі
задивилась,
задумалась,
замилувалася,
захопилась,
забула жадібно,
що вишня моя,
щедрая -
матінка многодітна:
беззахисна,
безкорислива,
як Чаша Грааля
з найтоншого кришталю –
крихка і тендітна
відчахнула гілку –
саму́ верхівку
зелену,
живу,
залиту рясно
рубіново-стиглими
краплями
Христової Крові –
ягід роя́ми:
боляче, соромно,
совісно й гірко,
наче з необережності,
свавілля дитячого,
необачного,
невдячного –
образила маму
знаю! знаю!
мама любить мене
і все пробачить
бачить, бачить,
що мовчу
з викликом впертим,
вигадую собі
виправдання вагомі,
але це на поверхні,
а в глибині –
так нестерпно
важко мені:
прилипла до серця
жарина гаряча –
палить, пече
і навзрид
безутішно плаче
вибач
необережність
жорстоку мою,
непоправную,
вишне моя,
прости
...мамо,
і ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2011
Тонесеньким кінчиком промінця,
наче лазерним жалом,
Хтось
торкається твого серця –
делікатно жалить.
Він такий нетутешній,
що його
ніби й зовсім нема:
проведеш несвідомо
у повітрі долонею –
пусто.
Лиш у кутку над шафою
непомітно вібрує пітьма:
він ніхто і ніщо,
просто так собі –
енергети́чний
згусток.
У кутку, за портьєрою,
просторовий розлом?
Маячня.
Заглянь, там нічого нема.
Ти ж реаліст,
а не містик!
Він – не те, щоб добро
і не те, щоб зло …
просто так собі –
хоче їсти.
Кінчиком чорного промінця,
несприйнятного оком,
Хтось торкається твого серця
і ранить
жорстоко.
Від того дотику
прокидаються хижі птахи,
у грудях поснулі,
б‘ють крилами
затверділими
і здіймають, як порох,
дрібні гріхи,
давно розкаяні
і минулі.
Роздирають груди
стужавілими крильми,
дзьобами і кігтями
кришталевими
крають:
породження темряви,
посланці пітьми –
затертих спогадів
знавіснілі зграї.
І вдарить із твого серця
гірке́ джерело,
спливає розбурханий біль
у потойбічні далі…
Для приблуд
астральних,
що туляться по кутках,
то найсмачніше їдло –
пекучі людські
жалі і печалі.
Він не те, щоб прагнув
помсти чи зла.
Просто так собі – їсти хоче.
Виїсть серце людське
до крихти й до тла
і вдоволено
замуркоче.
А перед самим світанком,
коли ти
задрімаєш, як птах
підбитий,
зболіло,
опустиш безвольно крила
навіяної вини,
причіпливої, як сажа,
Хтось
вибереться із закутка,
примоститься в головах,
щоб гортати
твої кольорові сни –
а тобі не покаже.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267955
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.07.2011
Як мертві свідки, знак перестороги,
Козацької республіки руїни, --
Лежать на дні впокорені пороги,
Немов історія й культура України.
І думи, і перекази, й билини,
І чорноризця Нестора перо...
Щось про історію й культуру України
Нащадкам шепче закріпачений Дніпро.
В бетонних берегах, як в`язень, гине
Мудрець-Дніпро (не ціним, бо своє…), --
На березі Ріки сидить хлопчина
І в сиві хвилі
звисока
плює.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267952
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.07.2011
Миколі Андрійовичу Дмитренку
Багато нас. Ми всі -- женці і жниці.
Ми вийшли в поле -- хоч нема йому кінця...
Серпів щербатих наших гостра криця
Стинає весело тоненькі стебельця.
Ми, як горох, розсипались по ниві --
Ми жати мусимо, бо вже прийшли жнива.
Співаємо... -- та все якісь журливі!
Дивись-но! -- перший ключ над полем проплива.
Вже не вернутись нам назад по стернях --
Чи залишилось в дзбанах глиняних води?..
Ми обрій бачимо -- якийсь химерний!
Серпи дзвенять, і ми поволі йдем туди...
А хтось за нами крутить перевесла
І наше жито міцно зв`язує в снопи.
Чиясь рука їх вже й до купи знесла:
Копа стоїть. -- Якби іще хоч з-півкопи!..
До наших рук тендітно никнуть квіти.
Серпи звиваються по стеблах, як вужі.
Стомилися. -- Спинитись? відпочити? --
Ще кілька пОстатей, та й ляжем на межі.
А за межею -- вже не наше жито.
Хай інші жнуть, а ми собі спочинем.
Бо зможем двері в Вічність одчинити
Он тим ключем, що в небі, -- журавлиним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267802
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.06.2011
Я вію довкруж тебе метеликом.
Не торкайся моїх крил пальцями,
Бо прилипне до них пилок розмаїтий,
І тоді я не зможу більше летіти.
Я пу́рхаю довкруж тебе метеликом.
Вію задумою лугового суцвіту.
Ти – найкраща з квіток,
Яку
За годину до-овгого мого життя
Довелося зустріти.
Ти – найкрасивіша із квіток
Мого земного і на́днебесного світу.
Я невагомо торкаюся
Однієї з твоїх золотих пелюсток –
Дай у щасті довіку спочити.
Ти – символ віри
У нескінченне життя і вічнії літа,
Як молитва – повна і зріла.
Не руш, для чого тобі мої крила?
Без них я не зможу більше летіти.
Найкраща моя медова пастка – ти!
Де мої крила?
Звідки у витонченій твоїй досконалости́
Така долюдська жорстокість і сила?
Достоту.
Без крил я не можу більше летіти.
Господи!
Легковірність мою прости.
Научи необачну Твою істоту
Від цієї привабливої злостивости
Бодай на крок
тепер уже
відповзти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2011
Яка знадли́ва стежка на краю
У кручі, що над морем стрімголов!
Карає-мучить зболену мою
Свідомість, що хворіє на любов.
Якщо спуститись стежкою за кручу –
(Які ті відстані, і що та висота!)
Там зблисне сріблом наш струмок співучий,
Засяє бухта Лисяча, од сонця золота!
Там будем ми – хай поміж нами тінь незгоди.
Там будем ми – хай поміж нас полин і мед.
Там ми. Удвох. – Й колюча гілка глоду
Ночами стукає і проситься в намет.
Там ми! Удвох! – хай поміж нас незгоди…
Там ми! Удвох! – нехай полин і мед…
Там ми. – Й колюча гілка насолоди
Ночами стукає і проситься в намет!
…Дивлюсь на стежку – звабна і висока.
Вмирає серце відчуванням чуда,
Що там ти, там! – хай хижий і жорстокий,
Але,
як і тоді,
ще
не Іуда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267649
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2011
Дощ, як невтішна з роками вдова,
Миє на цвинтарі плити.
У розколини плит наївна трава -
Жити!
І на цвинтарі вишні бурунами киплять,
І черемх пелюстки облітають.
Правда, ті, що під вишнями сплять і сплять,
Того не знають.
У розколини плит – трава без пуття́:
Сама наївність і цнота.
Доказ найвищого сенсу життя
І його марно́та.
Дощ, як невтішна з роками вдова,
Поливає на цвинтарі квіти.
Непокрита гранітна чиясь голова:
«Діти».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267648
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2011
Доторкнусь пучками, потривожу,
Й стрепенеться серце, наче птах, --
Ще стоїть, як лопухова рожа,
Пізнє літо в нічиїх садках.
І хатина -- нічия, мов привид.
В ріст людський -- кропива й лобода.
На причілку -- знелюдніла слива
У криницю сонну загляда.
А спориш! -- уже й за пліт пробрався.
А пирій! -- хоч в голови клади.
Житній колосок мов заблукався
В царстві самоти і лободи.
Тут і ми заблудимось, як в лісі.
(Онде прач, диви, одежу прати...)
Клямка від дверей стирчить у стрісі,
Щоб чужий не вліз, бува, до хати.
Вже грушки достигли й перестигли.
Романець розрісся на межі.
Застогнали двері і впустили --
Ми ввійшли, бо ми тут не чужі.
Рушники на стінах і портрети,
По кутках -- лампадки й образи.
У коморі -- то сумні прикмети --
Проросли дві сливові лози.
Ми удвох. Ми тут були. Дай, Боже,
Скільки вже води з тих пір спливло!
Доторкнусь пучками, потривожу
Те, що відбулось і відбуло.
І тобі й собі загляну в душу:
Пам`ятаєш ту зіркасту ніч?!.
Обтрусило нас життя, як грушу,
Розтоптало й подалося пріч!
...Чи тепер уміють так кохати?
Доле відсподівана моя!
Сидимо на призьбі коло хати --
Нічиї: нічий і нічия.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2011
Ішов дощ.
Ішов собі, йшов –
скрізь ішов,
бо не йшов нікуди.
Не покрив
капелюхом голову,
не запнув розхристані
підупалі груди.
Не обирав дощ
для задумливої ходи
ні стежок, ні дороги.
Стелився погляд
його вологий
йому під ноги –
було цікаво дивитися,
як розсипались,
прозорі й сріблисті,
краплини,
об твердь розбиті,
наче щасливі миті,
або щедро розсипані
Божі іскри.
У напівшепоті-
напівплюскоті крапель,
дрібних і неспішних,
вчувалось дощеві
відлуння вкрадливе,
стихле і лагідне,
минулих пристрастей
переболілих і втішених.
Здавалось дощеві,
наче схлипував
час од часу
хтось ображений,
кимось зраджений,
самотою вбитий –
нишком
зітхав за літом.
Несподіваний вітер,
з нудьги,
неввічливо пхнув у плечі
і над вечір
застукав дощ
дрібно
у чужі шибки,
піднявсь
на залізні дахи,
позабивав
у непримітні
іржаві дірки
мокрі свої
срібні гвіздки.
Тьмаве світло
грудневого дня
одразу
після полудня
закотилося,
як стара монета,
на дно озера.
Павуком раптовим
спустивсь на село
короткозорий вечір.
Вітер
згорнувся котиком
і затих
у спорожнілім
гнізді лелечім.
Дощ,
простоволосий,
босий!..
махнув безнадійно рукою
на чужі
вікна закриті
і пішов задумливо
проз стежки і межі,
по озимому житі.
Дощеві грудневому
зраділо озиме жито,
вічно зелене:
- Йди, мій холодний друже,
до мене…
Дощ ішов самотою,
задумливо і смиренно
ішов,
не розчувши привіту,
по усьому світу,
як ідуть
від найдорожчих втрат –
не забутих іще,
але
пережитих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.06.2011
Пензлем свічки ґрунтую тишу
На нічному віконному тлі,
І, на докір за літо - пи́шу
Білі квіти на чорному шклі.
Срібно-синьою голкою інею
(Хай там зашпори у пучках!)
Пи́шу білу тендітну лілію,
І прожи́лки на пелюстках.
Скрізь церковне стоїть благовоніє –
На морозі, як в тумані́,
Уповні білий лик аргонії
Розпустився на соннім вікні.
Білим спомином, м’ятою-рутою
Засріблилось усеньке вікно.
І трояндою, кимось забутою,
І розтоптаною давно…
Як заквилить самотня хуга
Відчуттям неминучої драми –
Тебе збудить прозора туга
І притулиться лобом до рами.
У знемозі той докір терпіти
Ти дихнеш на холодне шкло –
І розтануть зимо́ві квіти,
Наче й зроду їх не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267271
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.06.2011
У закутку глухому,
Є потаємна нірка.
В тій потаємній нірці
Живе сіренька мишка.
Натура дуже скритна
В тієї сіромишки –
Вона все робить спритно.
Вона все робить нишком.
Обачна, непримітна,
Химерні має звички –
Збирає й зносить в нірку
Непотріб і дрібнички.
Проворна, наче дзиґа,
Котка, мов крапля ртуті,
Як тінь, нечутно шмига,
І підбирає речі
Приховані чимдалі
й ретельно позабуті.
У неї там брязчальця
цяцьок давно поломаних,
блищальця од люстерок,
обгортки від цукерок,
зелений мідний цвях.
Надумані завади,
злодійкуваті зради
у мислях і в серцях.
Не прощені образи,
розбиті образи,
висять разками стрази
лукавої сльози.
Лежать злорадні втіхи,
німі підступні змови,
як лушпа від горіхів –
личини нелюбові.
Дрібно сіромишка
лапками пряде:
вишукує затаєне
од Бога і людей.
Господарює мишка
По всій твоїй домівці:
Винюхує у ліжку,
Петляє по долівці.
В пітьмі і павутинні
Нори, що несть їй дна,
Хранить скарби предивні
Істотина чудна.
Фрагменти ницих пристрастей,
Детальки заздрих мрій…
Навіщо всі ці розсипи
Істотині чудній?..
10.02.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267253
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.06.2011
Мама їхали на два дні,
А зробились такі сумні
І торжествені –
Наче збиралися заспівати пісню.
…Змастили черінь і долівку.
Перебрали скарб у скрині,
Залатали дірку в ряднині,
Вийшли поволеньки на город,
Пропололи грядки,
Попідливали квітки,
Кинули гички свиням,
Здоїли сумну корову,
Поскладали тріски, де дрова.
Назбирали ягід і засипали на вишняк.
Підмели тока.
Подивилися з-під руки на сонце.
Змили голову.
Запнулися біленькою хустиною.
Вбралися у празникового хвартуха.
…сіли на краєчок ослінчика
І склали невтомні руки.
Але Каравий
Стрибнув у пелену,
І невтомні руки
Гладили, гладили Каравого.
А німі вуста шептали: «Кицю… кицю…» --
А може «доцю…»
«дитино…»
«сину…»
І тільки очі
Задивилися у таку незглибиму далину,
Куди нікому не добратися за два дні –
Хіба що за мить їдну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2011
І от ми, галакаючи, ввійшли у ліс.
І ліс нас не впізнав.
І ліс до нас
Жодним кивком не привітався.
І ми принишкли перед гідністю дерев,
Настільки недоречні серед лісу,
Що аж самі вловили дисонанс…
І хоч блукали ми, як сірі ангели, безцільно
Поміж високими свічками сосен,
І хоч вслухались наполегливо у тишу,
І хоч вдивлялися напружено в туман,
Та ліс незмінно залишався сам в собі.
Залишивши і нас самих з собою.
…коли ми потоптали тихий сон,
І попсували килими персидські моху,
І вже черемусі викручували руки –
Ліс думав про своє словами вітру.
І ми не знали слів тієї мови.
Зацементовані залізом і бетоном,
Ми вийшли з лісу – так і не ввійшовши.
І ліс не проводжав нас до дороги.
І не прощавсь ні ненадовго, ні навіки.
Бо ми були такими вже чужими.
Як "я" і "я".
І ліс нас не впізнав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267085
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.06.2011