| Сторінки (10/928): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
нам закодовано в гени –
жовте + синє дає зелене:
духовно-земних основ і начал
творче поєднання і любовне злиття
у субстанцію
вічно оновлюваного Життя
нам закодовано в гени
принцип Гармонії – Красоту
Всесвіту
наші вишивки –
розквітчані заполоччю сорочки,
пошивки-рушники:
традиційних узорів хрестики
символізують сонця і зірки –
різноколірні-розмаїті
у безкінечно красивому
гармонійному Всесвіті
сонця і зірки –
вишиті світлом хрестики
на полотні космічному
вічному
…подільської гладі яскраві стібки –
покривають щільно узори,
мов кольорові промінчики
від сонць і зірок згори
весняної життєрадісної пори…
засиляють подільські жінки
промінчики зоряні у голки
і вишивають з відтінками
трояндові і виноградні листки,
оранжеві-сині-червоні трояндові пелюстки
і в симетричних гронах – фіолетові ягідки…
співає зимами тепла хата
у рушниках вишитих, кольорах-ароматах:
роздивляються
на символічні мамині виногради
новонароджені немовлята
і виявляють там незабуті космічні сади,
куди з часом повернуться назавжди…
…і традиційні наші вінки –
у кола сплетені квітки-колоски:
радість земна і окраса дівоча ніби,
а насправді глибокі спогади
про ореоли-німби –
сяєво Красоти над головами:
закодовано-приналежні
закону Гармонії ми…
Всесвіт – Гармонія-Красота:
вишивка,
Бого-Матір`ю вишита
20.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016
розсипчасті зграї
голубів білогрудих,
як у змові,
ударять водночас крильми –
шугонуть угору і знов осідають
розрізненими
сніжинами плавними…
маневри, натяк чи просто гра?
а виходить – наче здуває грудень
поземки зимові
назад у небо із хутряного коміра…
…і кому цікаві ті випадкові враження
вранішнього крізь-віконного споглядання?
може й нікому…
та смисл і значення в тому,
що реальність – своєрідна програма,
узагальнена панорама:
спостереження до спостереження – і знання,
образ-бачення
виловлене свідомістю з небуття – до існування
14.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706587
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2016
б`ється вітер крилами у шибки,
мов полонена птаха
о ребра клітки…
з усього розмаху – у вікно…
наче птах,
пручаючись відчайдушно –
усупереч перешкоді рветься на волю,
тіло нівечить – болю
собі завдає,
а біль –
швидко приборкує…
ні, не зрушать
у прозорій оманливості шибки…
кине дух покалічене тіло…
розтривожених сосон верхівки
ґрунтують небо
у однотонне сіре тло
…б`ється душа крилами у вікно…
життя – власноруч-приватно
добутими фарбами
заґрунтоване і написане полотно:
які кольори обрано,
у яких пропорціях змішано,
сюжети-манери-прийоми засвоєно –
таким і виявиться воно
відтінки-тони́,
колорити-освітлення-настрої:
на холодні стіни
Галереї
тунеле-на́́скрізної -
кожен почепить
шедеври нетлінні свої:
натюрморти, пейзажі, портрети – автопортрети
у бутафорній пишності чи вишуканій простоті:
яким, себто, характер бачився і власне лице…
...сягнути б висот довершеної майстерності –
щоб доручили писати небо,
коли за вечірній пруг заходить сон-це
10.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2016
сухі древа
здіймають чорні гілки,
наче старі покручені руки –
у мовчазній мольбі,
так здіймають
агресивні люди
судомно стиснуті кулаки –
у безсилій злобі:
небо над ними – сіра дуга ярма,
сонця нема –
сон-смерть-зима?..
агресивні люди обов`язково
у гнівливій завжди боротьбі
вимагають мук і крові
всім порівну – і собі…
супроти всього живого
підносять чорні висохлі кулаки:
хто світло в пітьмі бачить – зрадники!
бо відмовляються трепетати
від насолодної мазохістської муки
усуціль зазублини і жорсткі тертя –
фанатично мусолять догми
і чужі нав`язані поняття,
почуття:
чому у центрі уваги – Подвиг муки розп`ятя,
а не Воскресіння – символ Радості і Безсмертя?..
символ Любові і Перемоги Життя…
…сіють бездарно ненависть і страхи
духовні євнухи –
рабам погоничі і пастухи
04.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704733
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.12.2016
видихають
посріблені інеєм сни
прозорими
голубими димами
кадильниці-сосни –
пахне світ ладаном і псалмами,
гармонійно поєднаними
сопрано-басами –
чистими
церковними хорами-голосами…
у бору сосновім –
білий двокрилий високий дім,
зимами тепло і затишно в нім;
у літню спеку,
як у тінистому квітнику – свіжо і прохолодно…
у небо вікно
в темно вишневий дах умонтовано:
дивитися на зірки,
і як дощі розсипають разки,
невагомі витають сніжинки…
як міняють хмари
форми і кольори…
слухати
тишу і різдвяні казки…
…там, у дитячій твоїй вірі,
жоржини цвітуть у засніженому дворі –
вір! щоб цвіли, бо у тіла віри
немає органу тактильного сприйняття – шкіри:
не залежать її виміри від холоду чи жари…
і якими снігами і війнами б замело –
на тебе завжди чекає
білого дому під соснами праве крило:
затишок і тепло…
приходь, коли захочеш прийти
додому –
і знову з дому піти:
завжди і в усьому
вільний і незалежний ти…
…зірки-планети-світи…
Бога любити –
у любові і мирі жи-ти
хай буде так! - себто "амінь"
безумовна віра - сонячний промінь
02.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704219
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2016
раненько сьогодні
сонце вибігло на газон – босе,
обмінялися мимовільно ми
потаємно-схвальними
посмішками:
бо – на газоні трава
зелена-жива,
хоч уже й на самому дні
календарна осінь…
та одразу ж чиясь ревнива рука
розгорнула припасену штуку марлі,
покотилась кульгаво штука
і полинули до землі
білі м`які хвилі –
воланами-рюшами заметілі
побігло сонце простоволосе
одягтися, взутися у вовняні чобітки,
чи биті біленькі валянки…
довго видно його не було,
вже й до вечора діло йшло,
вікно
у гераневий сон хилило,
коли ж
на хвилину ясну
одну – визирнуло:
овва!
яка невпізнанна
красива панна –
Снігова
Королева…
у горностаєвій білій накидці,
у високій песцевій шапочці ,
рукавичках пухових –
у дорогих зимових обновах:
білі шеврові сріблом цяцьковані чобітки,
на золотих підборах – срібні підківки
сонце
глянуло схвально
на своє відображення у вікні,
потайки усміхнулось мені,
і на кухонному підвіконні –
білі-рожеві-червоні –
зацвіли герані…
29.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703684
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.11.2016
вечір як вечір…
тільки зяє
вирва-воронка
на́скрізної порожнечі
ворон-ка…
більш непотрібна мисочка
для теплого молока –
для руденького котика…
я не хочу,
щоб сонце сідало рано
і довшали ночі –
не хочу
але сонце сідає рано
і довшають ночі
у циклічному русі сфер
…що Рудий вмер –
не хочу
та Рудого нема:
хата стоїть та сама –
та сама, та не така…
біля порога – порожня мисочка
для молока
…кажуть, Рудий з верхівки верби
зловчивсь і устрибнув на небо –
там зірки жартома ловити:
і в молоці, і в теплі з печі-плити
не знає більше потреби…
…так само терпко,
так само хвилями
розгойдують цвіркуни
чорно-синє важке покривало ночі:
ні, не вони –
то Рудий надпиває
з непокритої повні солодкі вершки,
вмиває вуса, підмощує хмари собі під боки,
як набиті снами пуховими подушки –
і щасливо муркоче…
під порогом – мисочка з молоком:
завтра сонце зійде з-за тину
рудим клубком
20.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701711
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.11.2016
його дружина
була балерина:
ручки тоненькі – ніж-ні…
і ніжки –
мов льодяники недосмоктані,
тендітні дитячі ступні,
щоб нечутно ступати,
об паркети не гупати –
не заважати йому спати…
його коханка
була селянка:
як озера – глибокі пригоршні,
і наче рибацькі човни –
пороли і ра́лили
грубі підлоги міцні
нефарбовані дощані
сорок першого розміру капці її вовняні
пристрасні
побачення потаємні –
обійми вогняні…
крадені
ночі безсонні
а по тім удома –
хандра і втома…
обережні
нечутні кроки паркетні,
зітхання лаковані –
стишені-стримані
аристократичні
у товариства вишукані
на звану богемну гулянку
вів під руку тендітну свою пір`їну –
у прозорих білих шовках балерину,
не громіздку ж, і справді, селянку…
отак повелося, отак і тривало воно –
жилося
і повнокровно, і зручно…
і во плоті відчутно, й зманіже-но
кажуть, усе тут правильно,
так-бо запрограмовані
чолові́ки всі полігамні
хто, нахвалившися дорогими ляльками –
і вдома грається у дорогі ляльки?
їх, витончені і крихкі,
ставлять назад на мармурові полички…
…заким
у шлюбній опочивальні
овальній
балерина скидала на́ ніч свої шовки,
розшнуровувала атла́сні пуантики,
він уже міцно спав,
і борознили його нефарбовані сни
сорок першого розміру вовняні човни…
17.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016
привіт тобі! у цей привітний ранок...
кущ таволги
за ніч підсмаживсь, як медяник,
точніше, як «мідяник» –
до слова «мідь»
у осені
в червоно-жовтих
частотах спектра – сповідь
12.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700030
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.11.2016
там
у бездонні
віконні шибки
запливають зірки
зграйками –
вививають шиї віньєтками*
і плещуть крильми:
купаються і пірнають
лебедями і лебідками
…а,
пригадуєш?..
ми…
там,
у домнешти кроні
поснулій,
сяють
дванадцять повень,
наче посріблені ртутні кулі –
прикрасами
непогасними
…а,
пам`ятаєш,
ми…
там,
за причілком,
на мармуровому троні,
золотими листками
горіховими інкрустованім,
королівські шати зими –
конваліями
розсипаними…
там
білі хати –
як придворні дами
з кавалерами в чорному – коминами
…а?..
та Бог з нами…
там –
у виступцях вовняних
на підошвах сап`янових,
довго взуваних –
не нових,
з-за престольного лісу,
з-поза сонячної гори
обережно до вікон
підкрадаються вечори:
дивитися у шибки,
де купаються-сяють зірки,
танцюють лебеді і лебідки,
де
у низьких кніксенах хати
з галантними
фрачниками-коминами
перед престолом зими
а на престолі –
троянди червоні й білі:
Кай і Герда… а, може – ми…
...може, ми
за шибками -
з приплюснутими
до скла носами...
11.11.2016
[i][/i]Віньєтка - фр. vignette похідне від фр. vigne — виноград - (витка лінія, лоза?..)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699964
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2016
непотрібне
стало нікому –
дзеркало
винесли з дому,
лицем притулили
до металевого ящика –
тепер у огляді дзеркала
тільки брудна бокова стінка
біляпід`їздного смітника
вміє – то хай заплаче:
не обирає безвільне дзеркало
куди дивиться і що бачить…
з діда-прадіда повелося, і нині є:
от і звикло
дзеркало,
що кут його зору завжди спрямовує
на свої потреби стороння рука:
у безвільних дзеркал –
доля така…
то що є добро,
і що є зло?...
од страху тремтить крихке дзеркало
притулене до сміттє-ба́ка
під занадто гострим кутом –
а ось і доля не забарилася,
йде-наближається дворовим котом…
прийшла,
мимохіть торкнула,
перекинула
і об асфальт на куски-скалки
розбила
дзеркало:
і яка різниця, скільки чужих облич
у собі за минуле життя воно бачило…
розбите дзеркало
кожним гострим уламком
зазирнуло нарешті в себе,
а там - Небо…
…Небо!
чисте безмежне вільне високе блакитне небо!
на небі ж – Сонце:
Сонце!
ось яке воно є -
справжнє МОЄ
лице…
…прийшов двірник,
визбирав на асфальті розбите небо,
змів до крихти і викинув у смітник…
зникло у чорній утробі дзеркало,
ніби і не було:
та у мить останню
небо в собі знайшло…
і Сонце
зникло
зі зметеного на совок бачення,
але те вже не мало
значення…
09.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2016
місяць
зачепив ненароком
і перекинув дійницю –
з молоком
парни́м - по краї-по вінця:
котиться
між зірок дійниця –
хвилею
молоко ллється,
затоплює
щонайближчу планету
і видається
самозванцю-поету
як у прозорому конусі
з молочного маркізету,
що стримить вершиною в місяці,
у маревному русі,
у дивному
та послідовному танці –
плавно рухається
силует білої кобилиці
жмутком зібгані
у космічному кулаку –
промені
на земній поверхні
малюють – наче арену цирку:
ось вона
вигне шию
дугою красивою,
гойдне над копитами,
наче бархатами-оксамитами,
пишною гривою –
срібно-сивою
літньою зливою…
зазирне
у глибини
лукавим оком:
дожени…
упіймай мене –
і навті́ч обмине
граційним скоком
…прозорі танці
білої кобилиці
у конусі світла маревні,
як на примарній
цирковій арені…
…образ
у творчого задуму плинній красі
знайти-побачити-передати –
у маркізетове світло ввійти,
кобилицю білу у маревному конусі
загнузда-ти
06.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2016
людина –
у стіні непроникній – вікно…
прозоре-скляне обоюдно,
та зашторене-зафіранчене,
закрите щільно,
щоб не було вид-но…
необхідно
так задумано –
розділити
потойбічні світи:
відносно вікна – потойбічні взаємно
…та
коли з глибини кімнати
є кому зірки проз вікно спозирати,
то і зірки –
у глибину кімнати
приловчаться
як заглядати
проникнути
вікно між світами – ти:
не забувай про закон
розфіранченої чистоти...
…радіють зірки
сві́тельцю за́тишному у вікні-
людині
і думають:
ми – світлом спільні,
світлом поєднані,
Світлом Єди-ні
23.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016
яскраві враження –
несподівані,
полонять увагу-уяву –
яву –
на довгі наступні дні,
на довгі безсонні ночі:
сумую за Вами…
думаю-згадую...
знову чути-бачити хочу…
яскраві враження –
несподівані-незабутні,
наче дитячі-юні
безтурботні казкові дні,
феєрверкові-різноколірні
весняні
…не-вивітрені,
як етерні олії…
а тоді – ностальгії
світлі осінні…
а ще по тому асоціації –
невловимі тіні
…сердечні зв`язки –
враження-феєрверки…
закорковані спогади раю –
асоціації-ностальгії,
ароматичні етерні олії…
яскраві враження,
як вогнеграї –
безпечні сонні
розмаїті вогні,
до пори у патроні
картоннім
заховані,
замкнені,
ув`язнені,
утаємниче-ні…
яскраві враження
самовільно злітають,
стрімко неба сягають,
наче запущені невідь ким вогнеграї…
од на-все-небо-вражаючої красоти
заворожено погляду не одірвати…
не відвести
та
що палко горить і яскраво сяє –
швидко никне-згасає
зникає
мить – і немає…
і не можна його втримати,
навіть якщо у картоннім снаряді
у потаємній темній шухляді
під ліжком ховати і стерегти
не вберегти
аби феєрверк побачити –
знову захоплено пережити,
доведеться його на волю –
у небо, як горлицю, відпустити…
випустити…
лети, феєрверку, лети –
сон-казка-спогад і мрія ти…
не вдасться тебе утримати…
але можна в уяві, як блискітку, берегти,
з пам`яті лагідно діставати –
радіти-згадувати –
люби-ти
…феєрверку мій, вогнеграю…
хто найяскравіше сяє,
того – мить – і нема-Є…
…декоративне полум`я
я
19.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695477
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2016
за ким ти плачеш, осене золота?
кого у холодні цілуєш уста…
і не втішають тебе
радісні сходи озимого жита
алеї твої порожні,
алеї твої мовчазні,
наче ви́ступці вовняні – нечутні
алеї
твої
розтинають стерильні тумани
на прохолодні вогкі бинти –
гоїти рани,
рани гої-ти!
колишні
обпечені-вогняні
дні
за ким же плачеш, осене золота,
танеш, як воскова свіча?
...нема у нього обличчя?
натомість – біль і темнота…
і холодні бліді вуста…
нема у нього лиця?
то нема і серця…
за ким же плакати?.. лем
за невиразним
у тайні твоїх алей – мучите-лем…
15.10.2016
[i]«лем» - означає «тільки» (лише), «певно»[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694582
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 15.10.2016
люди вийшли з лона трамвая,
наче гриби з лона землі –
порозгортали поспіхом
парасолі…
поодинці-парами,
а де позбивались у зграйки-купки́
і навпрошки –
через протоптані на газонах стежки –
розбігаються жваво у всі напрямки:
геть-тобі-чисто – гриби-рядовки…
фіолетові, жовті, сірі –
різноколірні
скупчені парасольки
грибні
…а там, бачиш, відстала трохи
парасоля темно-червона
у крупні білі горохи –
принадна… та краще тобі не чіпати,
стороною безпечніше обійти
довгоногу ошатну цю
мухоморицю…
09.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693370
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 09.10.2016
наш двірник
узяв до рук віник
з тоненьких гілок березових
і, змітаючи порох, на тротуарі
випадково намалював перисті хмари,
тим негадано зобразив
основоположну тезу:
«що угорі –
то і внизу…»
Ісус, Будда, Зороастр, Лао-цзи(…)
у різночассі засвідчили
істинність даної тези
«що зліва, то і справа,
що всередині, то і ззовні» –
Істини, здавалось би, і не складні,
а – основополож-ні
Все́світо-будовні…
«що всередині, то і ззовні» –
означає:
усе, що появиться
у підсвідомім людськім уявленні –
виникає
і на Часу-Простору образному екрані…
виходить так, що усі ми:
і кожне я, і кожне ти –
творимо власні окремі
і спільні космічні світи…
можна спробувати уявити
наскільки перед собою,
Богом, Всесвітом і людьми
за кожен образ відповідальні ми…
Закон Рівноваги… Закон Гармонії…
наші ідеї,
наші думки-слова, віри-невіри-надії –
все приймає реальну форму
у оточенні, стані або поді-ї…
…наш двірник,
узяв до рук віник
з гілок березових
і порохом на тротуарі
без умислу намалював перисті хмари,
негадано зобразив
основоположну тезу:
«що угорі –
то і внизу…»
перисті хмари –
то коли в небі високо дмуть вітри –
до переміни погоди перисті хмари…
і що ж?
а те, що скоро доба, як витанцьовує дощ
по бляшаному підвіконню підківками
дрібни́ми-срібними
блискавка-ми
05.10.2016
Те́за, тезис (грец. θέσις) — Це слово має грецьке походження. У перекладі українською мовою «thesis» означає думка, наукове положення
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016
перевдягають плющі
літні зелені буйнощі
на вересневі брунатні
притлумлені радощі…
кращі?...
оздоблює осінь бальну залу
до прощального балу
наввипередки
настроюють струни джерельні струмки,
цвіркуни каніфолять смички
і скрипочки,
завивають крізні тумани
у хвилясті складки-шлярки –
старанно
трудяться-лапки-непокладанно
всюдисущі паву́чки
і павучки́,
жовто-блакитні синички
на канделябри калини
становлять чашки рубінові,
а у чашки – свічки
вощані :
хай освітять
усі закутки
темні
скоро грянуть поважно і дбало
краков`яки, мазурки, польки,
попливуть у вихорі балу
туманні шлярки –
легкі білі прозорі шовки
плющі
поскидали зелені
важкі ба́рхати літньо-щоденні,
у порфіри вбралися, як великі
монархи-владики,
їхні дами –
шипшини-вужини:
королеви-мами,
доньки-принцеси, королеви-дружини –
пливуть маркізетами,
линуть паркетами
у парчі золотій,
скільки гідності і достоїнства
у кожній лінії в кожному платті…
ось і вітри
вдарили у тулумбаси –
мають дощі
принести плющівнам царські прикраси,
та образились і не йдуть дощі –
отакі
передсвяткові прикрощі…
не несуть діамантів до балу дощі…
лише голуби, біло-сизо-безпечно,
летять з-поза мурів замку фортечного,
наче прості камінчики з пра́щі…
відкружеляють осінні бали:
любили-кохали…
…в опочивальнях монарших –
хрумтять простирадла крохмально-білі:
осіннього балу королеви і королі
голі
глибоко сплять, облетілі…
переплелись
і під заметами спочивають звично:
без убрань і прикрас –
схематично-графічно
29.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2016
плющі
накинули мантії пишні –
темно-зелені плащі розкішні,
з чорним флісом у складках тіней –
на металеві прозірчасті
чотиригранні опори
високовольтних ліній…
хто народжений любити і прикрашати –
завжди знайде на кого повішати
своїх піклувань королівські шати
27.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691021
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.09.2016
вірші – знаменні дати:
дні-місяці-роки
міжвіршів`я – прочерки
гнізда,
що залишили,
визрівши в них, лелеки
чи ластівки
долоні і дотики:
міжвіршів`я – квітки,
вірші – метели-ки
26.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690862
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 26.09.2016
повисідалися,
як античні матрони,
на домашні дзиґлики,
як на престоли і трони -
капусти в долині,
наче ліс
на обширі вдалині -
сині:
не зелені,
а сині...
упереміш капустяній сині -
чорнобривців
помаранчеві острівці:
вишукані
смаки художні
у невідомої господині,
що порядкує над річкою у долині,
і у небесних мистців
17.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689415
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.09.2016
…і спитають мене: де ти хочеш жити -
у палаці з мармуру,
у фортеці-за́мку з малахіту-граніту,
у маєтку з аквамарину, яхонтів, лазуриту?..
...і двері щоб - з дуба мореного,
від чужих замовленого-заговореного?..
...і вікна – з білого оніксу
чи бойківського кришталю?..
відповім:
я…
ліси люблю…
11.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2016
над верхівками яблунь у моєму саду –
сигналять,
намічені ледве помітно
пунктирним,
невидимим оку світлом,
маршрути і траси ключів лелечих:
вересень – літа погожий надвечір…
маршрути і траси ключів лелечих –
орієнтовані на силові лі-
нії поля геомагнітного –
захисної пелюшки Землі
від пагуби галактичного вітру
вирій… вир…
краєвид-обшир…
філігрань зо́лота:
чомусь обминають лелеки
великі міста…
може, тому, що ми
ходимо
з понурими головами?
а десь далеко –
над верхівками яблунь похилими,
стомлено обважнілими
врожаями не-зібрано-перезрілими,
над відчуженим
самотнім садком –
плавним, широким,
на все небо відкритим живим трикутником
метуть лелеки за навігатором-вожаком –
біло-пери́стими крилами:
зоряний пил змітають
на обширі залишають
небо глибоке – чисте-синьо-прозоре
безбережне осіннє море…
черкне по синьому золотом
дороговказна зірка
пір`їною
западає в посохлу траву
шурхітлива розлука,
як перезрілі яблука
у погожий вересень
відлученого садка…
… вітер
на осиках розгойдує віти –
листя, од сонця блискуче,
дрібно тріпоче
і наче
ув ирій тече…
09.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2016
з піднебесного даху моєї журби
сухо вистрілюють крилами,
злітаючи, голуби:
мовби
надзвукові літаки,
ударної хвилі породжують звуки –
несподівані вибухи –
різко б`ючи у повітря крильми,
білими-сизими,
неперелітні міські птахи…
не-пере-літні… гулі-гулі-гулі,
жалі
поснулі…
05.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2016
мо-скальське ска́жене пекло
наблизилось небезпечно –
кипить ненавистю,
плюється брехнею,
сірчано-отруйною:
з усіх
інформаційних проріх
тхне війною
шкварчать аналітики,
політтехнологи, політики-цвіркуни:
не обминути крові-смерті-війни,
не обминути загину
за незалежну нашу
материзну-ба́тьківщину Україну
уже гог-і-магогівські бомбовози
у землі і в небі панахають борозни,
рвуть повіддя упритул з кордонами –
упритул з усіма нами…
державні зло́дії
либонь уже тайкома повиводили
родини-сім`ї свої у панами-
колумбії…
а «масові» українці,
ледве з кінцями зводячи кінці,
знов на ритуальне заклання
приречені у лукавих європах –
у дев`ятих валах і потопах
інформаційної істерії –
збирають щедрі,
Богом викохані врожаї…
…на зиму…
а чи БУДЕ зима?...
гарантій жодних нема…
чи не здаємося ми
надто безпечними
перед війною людьми?
дивни-ми…
за скляними вітринами
ті торгують цукерками-кришталями-вазонами,
інші водять собак на шнурках газонами,
метуть тротуари і поливають чахлі від спеки квітки
невтомні мурахи – міські двірники…
ділові чоловіки-жінки
будять ранками сонні автівки
і у півсонних автівках
спішать по робо-тах:
звичка у мирі жити переважає страх?
онде уже упритул – на кордонах
ревма-реве пекельно-здиблена «раша»!
…чи ми у вічне життя без сумніву віримо
і порятує нас Віра наша?..
чи ми безстрашні?
чи ми наївні?
чи так і не навчені
плазуванню рабському
у кількасот-літній московській катівні?
чи, може, приречені?
ягнята - своєї жертовної вищої місії
освідомлені?...
чи справді –
білим над нами у небі Хрестом
захищені?
ні – пеклу і кацапні!
ні – москалям і нахабно-брудній
нав`язаній ними війні!
ось уже завтра… зараз уже війна!
повно-масштаб-на...
а містом спішать у справах люди –
гарно зодягнені,
мирними клопотами
заклопотані -
пожина,
Богом даровані врожаї,
Україна:
ні – ординській агресії
ні - кацапській війні…
…мордорське пекло
знов наблизилось небезпечно:
кипить ненавистю,
плюється брехнею,
сірчано-отруйною –
з усіх
інформаційних проріх
тхне війною
а ми – вікна в хаті склимо,
до зими ущільнюємо
(чи БУДЕ для нас зима –
обіцянок ні гарантій нема…)
жартома гадаємо -
чи до перших москальських бомб
досклити устигнемо мо`б...
30.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2016
зелений мій клене,
прихились до мене,
одкрий мені душу:
шу-шу-шу
шу-шу…
літечко холоне…
кришталеві дзвони…
прихили до мене
буйну твою крону:
шу-шу-шу…
ллються промені навскісно –
змию чуба, ополісну,
яхонтовим гребінечком
красно причешу:
шу-шу…
листя, зжовкле передчасно,
потай обтрушу
27.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2016
…і спозираю я
чорного,
мов надмогильного кру́ка –
величезного літака,
мовби яструба,
гачкувато-дзьобастого,
хижою плямою
на все небо розпластаного –
над містами і селами,
над усіма нами
і над нашими,
догори задертими,
непокритими
головами…
почвара армагеддонна,
ніби армада жахна,
грубими швами докупи спаяна –
так, ніби спільна у неї платформа,
металево-чавунно-чорна
із обрубано-гострими
чорними
крилами –
суне
над містами і селами,
над шляхами,
над задертими догори,
непокритими нашими головами –
над усіма нами…
сама лише тінь її,
величезна-страшна,
під себе усе живе
підмина
і спозираю я:
акурат на курсі чорного ісполіна
стоїть,
лагідно сонцем осяяна,
білостіна
невеличка весела хатина –
безпечно стоїть собі
на зелененькому пагорбі
у простеньких
ситчикових квітках –
чиста і гарна, така,
здається, беззахисна і крихка,
як Великодня кра́шанка…
і спозираю я,
наче хатина,
ясно-радісно-білостіна оця –
домівка моя
назавжди єдина:
ось біля неї
сестри, донька, онука – і я,
а також покійні вже мама і бабця:
українського нашого Роду,
дяка Господу,
непереривна жіноча лінія…
(символічна причетність
Душі Народу?..)
…і спозираю
як суне, грізна і руйнівна,
чорна
залізна громада та,
і видно вже, що ціль її і мета –
беззахисна наша хата,
і усі ми –
з догори задертими
непокритими головами…
густо, низько і страшно гуде:
бомби метати лаштується –
на пониження йде
і відчуваю-бачу я –
ось ще трохи-трохи
і все – у сажу , у попіл,
у обгорілі глиняні ку́ряви-порохи́ –
ось іще трохи-тро-хи…
…і спозираю вже я,
що білостіна,
сонячна, як Великодня писанка,
весела моя хатина –
це Україна…
і суне на неї з неба – невідворотна,
ніким неспинна
чорна залізна гора,
страхітлива москальська почвара
але так само
лагідно,
сонячно і зати́шно
усміхається символічна
хата:
чи вона -
дитинно-наївна,
чи перед Богом свята…
і споглядаю, що черевом,
грубо-чавунно-кованим,
неодмінно проя́ва зачепить
беззахисну ту хатину
за солом`яний дах,
як Великодню писанку –
геть шкереберть перекине
розчавить ущент хатину
черевом грубо-кованим,
але стоїть вона –
сонячна,
мовби замолена-зачарована,
наче витає у інших
віщих далеких снах
…мов наперед своє
щось знає,
і чорна тінь страховидла її не сягає,
і обминає
наведений чудиськом страх:
сяє навстріч віконцями,
наче трьома сонця́ми…
…мов наперед щось знає –
Знає і Вірить вона,
і Віра її – безсумнівна
і споглядаю,
як велетенським
ветхим ворогом-змієм
з неба сповзає
собою ніби сама
загрозлива чорна платформа,
грубо-залізно-склепана,
і за якусь хвилину –
промимо хати – у безодню долину,
у чорну земну
западину,
падає
у далекий за пагорбом мертвий яр:
і чую могутній вибух,
і слідом чую об землю могутній удар…
завалилася гадина чорна,
рухнула глибою-брилою з неба,
бо так їй і треба
…і відчуваю,
як під ногами заворушилась земля,
як судомить планетне тіло
глобальної сили ударна хвиля –
як поверхня всієї Землі гойднулася-затремтіла,
як пройнялися тремтінням пласти в глибині,
у – до ядра самого – планетному лоні…
отак поза хату нашу рухнуло,
навіки-віків згинуло
всепланетне зло,
що півтисячі років тому
на Гнилій Воді звило
було
останнє – третє – своє кубло
…а хатина біла
стоїть на зеленому пагорбі – уціліла:
стоїть непорушно, снопами житніми пишно вшита,
сонцем, як чаша причасна, по вінця налита,
обіч жовтої призьби – сині дрібненькі квіти,
і даровано їй вічно жити
і жити –
сама вишукана Простота
і перед Господом
чистота свята…
22.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685121
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.08.2016
є люди -
ще на порі зародків
зіпсуті лукавством Фокерни - плоди...
у цьому розмислі
наречем їх умовно "пілати":
це ті, що їм руки вчасно дано умивати
і на чужі втрати -
як мухам, що обліпили гниль і гної -
лапки передні свої
потайки і вдоволено потирати
на чужі втрати...
личини лукаві корчити,
нав`язливо співчувати,
а насправді, недремно контролювати -
щоб як настане крихкий момент - не проспати
і собі шмат вигоди увірвати
люди,
мов у тінях під вербами,
тонкі і цибаті,
рогози анемічні зарості -
хилять голови набито-пухнаті
за вітром, а то і без вітру - туди-сюди
люди -
багачі-злидарі...
тільки порожні слова -
гуна невігластва,
бо насправді усі ми - Божого орендарі
усі голі-босі-
простоволосі
і ні в кого свого нічого нема:
"моє" -
умовність-омана сама,
бо все, що де тільки є -
Боже...
усім Бог дає...
подай же їм, Господи, так багато,
щоб повні у них жмені-кишені-роти,
щоб жувати-не-пережувати,
щоб не мали
часу́ а ні сили
облизуватись
на чужі втрати
вчасно
умито-рукі пілати
19.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2016
житня копичка -
сонячно-золота,
наче капличка
на честь і на славу літа
рукотворна
велично храмова і соборна
красота...
господарська доцільність
і вишукано проста
Красота
житня копичка -
сонячно-золота,
у серпневому полі
швидкоруч складена
тимчасова споруда -
не зашкодить
мокра погода
згусткам сонця,
що визрівають поволі
у людському серці
і у кожнім зеренці
жита
...котяться весело
житні копички
долами-схилами,
мов золоті,
денцями догори перевернуті
церковно причасні чаші -
радіють у Вишніх
предки - близькі у часі
і найдальші наші,
бо
щедро благословляє Бог
нащадків творчі Труди
Любов`ю і Хлібом -
дяка і слава Тобі, Господи...
...невеличка
житня копичка -
пишна і спритна,
заквітчана,
як у розшитій
синіми сокирками
по золотій
плахті -
молодичка...
12.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683166
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.08.2016
(не всі, але багато)
брудні помийниці –
у них роти:
не те, щоб неприємний запах мали з рота,
багато гірше:
слова, що звідти виповзають – сама підлота
і жодні «дезодори» не спасуть
напівзогнилу
некрофільну суть
дерева падають,
почувши ненароком,
що вони плещуть і несуть…
стоять колоною
непробивною –
щоб пенсії забрати в банку –
з самого ранку,
ні, не радіють –
сичать, як змії
на все:
фізично-емоційні піврозвалини –
і кличуть Сталіна
«…за Сталіна – ото життя було –
щомісяця дешевшало
їдло…»
о, стадо тупості,
невігластва, ненасиття,
за вбивцею і людоїдом плаче,
хоч пенсію –
уперше на заярмлених кацапами просторах –
Хрущов, задовго після Сталіна, призначив…
при сталінові пенсій - НЕ було
за сталіна – усе що вижило –
за «трудодні» , безплатно тобто,
ярмо тягло, у ярмах падало…
забуло?
хіба не бидло
лоботомоване?
«За сталіна» і дармовий срібняк,
на землю, що його годує,
війну прикликало
все мало-мало – скиглить без упину,
навіть тепер,
коли за вільну Батьківщину
сини й онуки гинуть…
хіба не бид-ло?...
…якби ж то тільки ці
манкуртили
помийники й помийниці...
07.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682243
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.08.2016
мовчки
на газонах від спраги вмирають
зовсім
маленькі ще деревця –
і яка кому
з перехожих різниця?..
06.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682114
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 06.08.2016
співчувають люди деревам,
що ті – все життя непорушно
на місці стояти змушені…
і лише устремлінням до висоти –
глибину
полону
прагнуть перемогти*…
а ми, люди,
ходити
можемо скрізь і всюди
співчувають людям пташки,
бо не можуть люди - великі-малі
одірватися од землі,
хіба – незграбно і почергово
переставляють
то одну, то другу ногу –
а більш нічого…
і радіють за себе,
бо підкорили –
крила! –
простір до неба
…дивляться з неба янголи…
і посміхаються всім нам
лагідно-співчутливо –
ув`язненим,
гравітаційно залежним – земля-нам…
05.08.2016
* - думка, що дерева прагнуть перемогти глибину за рахунок висоти, належить Метерлінку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682038
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.08.2016
весело
і обережно,
щоб нікому нівроку*,
линути
хвилею попри* і впоперек
через Простір,
доєднавшись одним кінцем
до Джерела-Витоку –
до Бога тобто
віддано люблячим серцем…
проникати крізь і всюди,
проз обмеження-перешкоди,
як проникають зримі хвилі води
проміж густими стеблами комишів –
безперешкодно вільно линути,
завдяки хвильовій природі душі
летячи-плинучи – думкою на ходу творити
сфери-світи
Любові-Миру і Красоти –
спів-Твори-Ти
і водночас щасливо спостерігати -
спогляда-Ти
сфери-світи
Любові-Миру і Красоти
із Джерелом-своїм-Витоком
завжди єднатися вільним кінцем –
власним прохолодно-прозорим
срібно-чисто-співзвучним серцем –
і чужий щоб не чув і бачив
натхненну Богом співтворчість твою,
бо під вагою заздрого погляду
хвиля стає
часткою
і, полонена, падає
відособленим камінцем
на дно озера у каламутну воду…
для відособленого камінця
товща води –
назавжди…
але не
для люблячого,
що вічно прагне до Бога – серця
із каламуті і мулу дна
стежка є одна висхідна –
потаємна:
забути себе і мул, і дно –
до Джерела-свого-Витоку прагнути зосереджено,
орієнтовано – до зірок, що бачать проз товщу-воду
і здійнятися врешті у висі знов,
віднайшовши душі власної
неодмінно даровану хвильову природу…
знов…
не помиляєтесь, так і є –
рима пряма-примітивно-проста підказує,
що споглядання серцем Бога – і є Любов
Любов…
знов
весело – і щоб нікому нівроку –
линути хвилею попри і впоперек
через Простір,
доєднавшись вільним кінцем
до Джерела-Витоку
свого –
щиро люблячим серцем…
проникати крізь і всюди,
проз обмеження-перешкоди,
як проникають зримі хвилі води
між очеретів густими
стеблами…
Краса і Щастя Свободи…
Свобо-ди
03.08.2016
*нівроку – тут у значенні – щоб не нашкодити
*попри – тут у значенні – уздовж
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681638
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.08.2016
сердечна любов
у світі страстей
сприймається прохолодною,
не-кіношно-модною…
не шкварчить,
як «пахітоска» відома,
сердечна любов –
як чистота і затишок
непоказово-постійні
удома…
сердечна любов
спокійна і навіть звична –
зовсім не тричі-оклична(!!!)
світло-тепло, а не страсті:
буревійні стихії молодості
і руйнівні буреломи старості
давно зауважили мудрі:
тільки у тихому озері-
морі
відображаються зорі…
…для мешканців пекла-аду,
засвідчує Сведенборг*,
Сонце Небесної Високості,
тобто Всевишній Бог –
видається холодним…
їх зігрівають і спалюють,
карають, яко огненні мечі,
внутрішні-власні страсті,
непогамовно палаючі…
03.07.2016
*Эммануил Сведенборг. "О Небесах, о мире духов и об аде"
(http://lib.ru/HRISTIAN/SWEDENBORG/nebo.txt)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681558
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.08.2016
тільки Любов
дарує Свободу…
(тут
не про ту,
що спонукає продовженням роду,
тимчасово-тілесні дає плоди,
а яка
чекає Вдома),
та Любов – першо-причинно відома
кожному з нас – свідомо
чи підсвідомо
чи можлива Любов
без абсолютної Правди?
ні
то пекло-ад –
зиждиться
на ненависті і брехні
ми –
любимо правду,
і звемось людьми
вони –
освідомлені брехуни –
присоски і щупальця сатани
нащадки орди –
кацапи і москалі:
і роздуті гординею, і нікчемно малі –
усе оте
є зміїне гніздилище планетарного зла,
упевнені, що лукава брехня –
велика їхня
непереможна сила
імперія ненависті і брехні –
рептилії примітивні
позагрузали у зловонній брехні,
як у болоті-трясовині-твані,
американські і європейські,
і доморощені наші брехливі чини –
продажні
кремлівські прихвосні –
рептилії-перевертні
їх багато – легіони і легіони,
тьми і тьми
прихвоснів
москальщини-трясовини –
слуг сатани –
та перемоги брехні
у вселенських масштабах є тимчасовими
нас уже зовсім мало
стало,
але є всюди –
ті, хто бачить єхидну брехню –
і хоче правди –
нормальні люди
бачимо і мовчимо –
не віримо?..
знову користолюбно схиляється
побитий міллю-облудою
«світовий лад»
Україну запхати
на поталу в москальський ад –
нами їм зазвичай торгувати-жертвувати,
тільки б шкуру власну спасти
Господи-Боже, всесильний і справедливий Ти –
з глибин аду земного взиваємо – не допусти!
не залишилося місця для нас на долонях планети? –
вірних Твоїх восхити…
бо тільки Любов дарує Свободу
окремій людині чи мученику-народу,
а Любов – є Ти
*зиждиться – із церковнослов`янської – ґрунтується, основується, спирається на що-небудь
**восхитити-восхищати – ц-с. – здіймати горі, возносити (до Себе)
01.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681175
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.08.2016
[i](Під час фільтраційних заходів
столична поліція вилучила у парафіян –
учасників хресного ходу, кілька ножів).[/i]
ввішли у Київ лицеміри
гундяєвської віри:
трясуть кулаччями сухими,
демонстративно хрестячи лоби
на перехрестях суєтних і всюди,
щоб їх побачили і похвалили люди…
нечисть – це від «не-честь»,
відсутність тобто Честі…
терпляче дивляться з небес
отці-зиждителі святі,
на те,
які до Києва
нахабно вдерлись гості
насланці́ незвані,
діти лукавого -
ворожі
і чужі –
чу-жі…
за пазухами – ненависть і камені,
під ризами – *ножі…
лукаві лицеміри ви –
намолені віками лики Божі
на перехрестях виставляєте, як власні яз-ви…
відкине Бог
лукаві ваші молитви,
забули бо:
• А як молитеся, то не будьте,
як ті лицеміри, що люблять ставати
й молитися по синагогах
та на перехрестях, щоб їх бачили люди.
Поправді кажу вам: вони мають уже
нагороду свою!
• А ти, коли молишся,
увійди до своєї комірчини,
зачини свої двері,
і помолися Отцеві своєму,
що в таїні; а Отець твій,
що бачить таємне, віддасть тобі явно.
• А як молитеся,
не проказуйте зайвого,
як ті погани, бо думають,
ніби вони будуть вислухані
за своє велемовство.
• Отож, не вподобляйтеся їм,
бо знає Отець ваш, чого потребуєте,
ще раніше за ваше прохання!
• Ви ж моліться отак: Отче наш,
що єси на небесах!
Нехай святиться Ім'я Твоє,
• нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя,
як на небі, так і на землі.
• Хліба нашого насущного
дай нам сьогодні.
• І прости нам довги наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим.
• І не введи нас у випробовування,
але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє є царство, і сила,
і слава навіки.
Амінь.
(…)Ніхто двом панам служити не може,
бо або одного зненавидить,
а другого буде любити,
або буде триматись одного, а другого знехтує.
Не можете Богові служити й мамоні.
[i](Євангеліє від Матея)[/i]
*ножі - Під час фільтраційних заходів столична поліція вилучила у парафіян – учасників хресного ходу, кілька ножів.
http://ua.censor.net.ua/news/399333/pravoohorontsi_vyluchyly_u_viryan_
kilka_nojiv_grubyh_porushen_
pid_chas_hresnogo_hodu_poky_
ne_zafiksovano
27.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680429
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2016
сонце виходить з-за хати,
наче кіт,
золотаво рудий –
упевнено молодий…
земля,
зо сну розніжена і пухка,
наче на призьбі,
лапкою чемно умита –
кішечка…
біло-плямисто-сіра
пора…
…десь у коморах,
у цупких мішках,
позіхають у зернах
зародки ярого жита…
пора…
починається шлюбна гра –
ніжні дотики, лагіднощі-пестинки:
на вишнях-яблунях-кленах,
бубнявіють і набухають бруньки…
гойдаються на верболозах –
золотаво-сіренькі котики
і кішечки…
медом Сонця
і Землі молоком – повняться
комашині шлунки
і романтичні пташині серця…
ВСЕ
повториться
03.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2016
…скажеш таке – капус-та
і вияв Бога у світі нашому – Красота…
тільки
інгредієнт борщу –
твоя капуста
капуста –
широкі міцні листки,
наче смарагдові крила…
ніби то дивні великі пташки
з того берега Річки
випадком сюди залетіли
і на городи-грядки
спочивати сіли
дивні пташки
рішили
молоком землі
поновити сили
і, порадившись,
корінчики відпустили…
дивні пташки
смарагдово кри-лі
і не знають як
тепер
одірватися од землі…
щоб позбирати докупи думки –
мусять спішно
зав`язувати головки
від Сонця і від Землі
вбирати-пити-рости,
щоб, у тиші городній,
одна одній кивати –
у взаємній згоді-
злагоді:
«…так-так,
наступного року –
яко лебеді –
сядемо спочивати
уже на воді…»
капуста –
така проста
смарагдово-широко-крила
земна Красота
…грає сонце вогнями на листі
у капустяній крупно-краплистій
ранковій росі –
прозоро і лагідно
всміхається Бог у вікно
у кожній земній Красі –
одній,
із багатьох Його,
іпоста-сі
01.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679623
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.07.2016
дозріває картопля -
апатично,
штучно-механістично,
ніби скінчився завод
і у щелепах
ослабли пружинки -
дожовують
смугасті жуки
бадилля
зів`ялі рештки
злидні,
чорно-жовто-нахабно-огидні,
як чуМоземно занесені в Україну
георгієвські стрічки
паразити,
псевдоімперські виродки,
у регресивнім безсиллі
імпотентно дожовують
омертвіле бадилля
...шаную мудру природу
хоч і в межах одного городу:
урожайні бараболі́
і поживні смачні картоплі́ -
не там, де орудують імперасти-жуки,
а заховані
на поверхні
у рідній землі
03.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679424
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.07.2016
село
культурно-духовне значення,
на жаль, остаточно втратило,
як носій Духу Нації –
себе ізжило…
позбуло-погуби-ло
мушу, врешті, констатувати –
визнати і прийняти
очевидну безповоротність втрати
зараз село –
жлобство-алкоголізм-мати…
де там – співати,
задушевно-мудрих пісень складати,
творчо трудитися-працювати?
(«мати» – у значенні матюки…)
метушаться у споживацькім чаді,
як відверто комахи чи паразити-жуки –
де б що поцупити, вкрасти,
привласнити,
проїсти-пропи-ти –
і чоловіки сільські, й жінки
…їхні діти –
нічого й говорити
хочу вірити,
що у відсотках хоча б десяти
трапляються винятки…
у підміських селах
просунулися, щоправда:
хронічний тон – прихована ворожнеча,
підступна вражда,
усе живе топчуть-нищать-нівечать,
злостиво зиркають у парканні шпарки,
як пацюки…
…і хижі пацючі зграї і затуркана череда –
не за графою в анкеті,
а відповідно внутрішній суті –
колгоспники
де прихилити голову
Душі Народу?
чи попідтинню з торбою,
чи з моста – у воду
без пастухів стада́
чи хижі щурячі зграї –
отакі наразі реалії
на одвічних просторах
благодатного краю
та все-одно відчуваю,
ЗНАЮ:
десь Є просвітлена-благородна
невмируща Душа народна
десь є…
а поки –
прощай, село, остання моя надіє:
правда зараз про тебе
тобою ж розіп`ята,
натура твоя наразі – порепаноп`ята,
агресивно-п`яна, примітивно-грубо-проста
і єдине можливе спасіння –
друге пришестя Христа…
а поки
висить над селами тлуста туша –
еґреґор невігластва –
споживацька спільна брудна душа:
воістину «село неначе погоріло,
неначе люди подуріли…»
найгірші вороги – невидимі,
найгірші люди - жлобством одержимі…
а двоного-прямоходячі –
це ще не люди…
…зглянься над Україною і прийди
єдиний Спасителю-Господи
19.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
жне Україна жита -
агні-повита...
на долоні житнє зерня -
символ
другого в Бозі народження
а під ногами стерня -
символ
осіннього тління...
Бгакгавад-Гіта -
Пісня Господня
у перекладі із санскриту
Бгакгавад-Гі-та -
жне
Україна жита,
вогнем повита
18.07.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678749
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.07.2016
чекання
переціджує миті-хвилини,
ніби тягучі в`язкі краплини
сиропу з малини:
проз учетверо складений шмат марлі
бубнявіють нудно-поволі
важкі краплі -
темно-червоні рубіни
і протяжно зриваються до землі
навпаки -
наче кінь на прив`язі, скаковий-гарячий,
повіддя рве, копитами б`є нетерпляче -
серце:
норовить
підковою срібною -
і у розбризки! -
загуслого часу озерце
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677271
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.07.2016
у річці
пере хтось перину,
пухку, наче піна
на молоці
у золотій дійниці…
білу перину
туго набиту пухом
вербовим і тополиним
білу-білу,
із невловимо ліловим одливом –
будемо скоро спати
солодко і щасливо…
сонця
ясно-червоне півколо
проз на-горбку-жито, синьо-зелене –
і коли тільки встигло?..
уже
на лікоть майже
вище за мене
ні,
планету
спалять не поети,
а психопати,
різнокаліберні
…наївні ж і безпомічні,
як діти –
піїти
себе не здатні захищати
від егоїстів-психопатів,
куди їм до планети?
заплачуть над руїнами і годі –
тоді
для чого нам і справді
здались ботаніки-поети?
рожево-слиняві метелики,
дрібних красот крихкі апологети –
безпомічні ботаніки-поети…
переорати б їх і заскородити,
хай сіються армадами і сходять
армагеддонні рупори-гармати!..
та
Правду не треба доводити,
Правду в собі треба мати
…зоря зійде,
і Правда себе доведе
а поки –
пере хтось перину
у блакитній безкраїй ріці,
пухку, наче піну
на теплому молоці
у золотій дійниці
білу, із невловимо ліловим одливом –
каже, що скоро будемо спати,
солодко і щасливо
25.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2016
Той,
Хто мені показує ві́рші, –
любить саме такі,
а не інші
інші – кращі-гірші – вірші́
люблять інші…
усяка Творчість
надихається Богом –
і смішні
всі ці змагання-конкурси,
звання-премії-перемоги...
єдиний критерій оцінки ві́ршів:
кращим став завдяки кожному з них світ –
чи гіршим?*
18.06.2016
*ідея оцінювати будь-яку діяльність людини за принципом "кращим чи гіршим" став світ, чи суспільство, чи окрема людина у результаті тієї будь-якої діяльності - належить Сократу; таку думку він висловив у бесіді з риторами, що надзвичайно пишалися вмінням догодити своїм "мистецтвом гарно і переконливо говорити" олігархам, чиновникам, суддям і плебсу, а насамперед - отримати вигоду для себе самих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673590
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.06.2016
не бути здобиччю – не бути і хижаком,
бути вітром у цій,
коли неминучою стала уже – погоні,
обтічно-стороннім
незалежним повітря рухом,
чи на стежці – розсипчастим,
не утрамбовуваним піском…
не буть лялькою
мотузяною
чи олов`яним солдати-ком…
21.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673589
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.06.2016
…ходять верби
по щиколотки у воді,
як матушки-попаді
молоді,
підтикали
сукні ясно-зелені –
місяця торочать
у Гірському Тікичі,
на срібні нитки,
складають у жму́́тки:
для окраси храмів
тепер натчуть гобеленів,
будуть вибивати
хрести срібні на парчі –
на достойне облаче́ння
для панотців-кленів
поринає в не-явлене
рогозовий шурхіт
і зоряний передзвін –
виринає в проявлене
птаства
різномастий гомін…
…чапля топить білу хустку
у Гірському Тікичі –
із бубляха ночі
сонця випнулась пелюстка
… жертовну,
з білого онікса чашу церковну,
повну
ліловатого молока
поставила на підвіконні
опі́йна маківка –
з темно-ліловим хрестом на дні
16.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673391
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.06.2016
пере вечір сонце в річці –
у Гірському Тікичі:
летять бризки-промінці
розплавлено-золоті,
сліплять очі
проз вербові зарості
виполоще і почепить
на ови́дній нитці:
буде вітер ворушити
уночі –
у Гірському Тікичі
сонце випране –
сушити
встанеш рано,
мій коханий,
мій маленький пта́шку,
одішлю тобі з вітанням
веселу ромашку
пришпилю́ її до неба –
там,
де тобі треба
30.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673298
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.06.2016
розмальовує небом асфальти
поливальна машина –
з бочкою замість кузова…
акуратно розчесана
мітлами-дряпаками
на газонах трава…
сходь, сонечку,
грій і світи
на міські трави й асфальти
із неосяжної висоти…
світи –
і людям…
хай видається святковим
нинішній будень
23.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667744
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 23.05.2016
перелітна птаха
ворохобить
за мечовидним відростком –
усе
не просто…
подразнює
про́шаркові хрящі –
запалює
далекі тривоги,
бо
ущухають дощі
і підсихають стежки-дороги…
небо ж онде – усе ще хмарне,
і затяжні дощі, як понурі колони
ординців полонених –
йдуть і йдуть –
та ворохобить птаха:
не сперечайся нама́рне -
пора,
збирайся у путь…
скидай у торбину
і вішай за спину
вутлі пожитки твої –
розгортаються
рушників полотняні сувої –
щасти у дорозі і Бог з тобою…
вибілить сонце
грубе конопляне полотно:
мине півсвіту –
ось, нарешті, воно
рідне вікно –
додому і до зірок
неодмінно навстіж одкрите
22.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2016
періщать дощі і дощі;
після нудного чергового –
струмені з даху проти дверей,
наче сталеві ґрати:
не виходь із хати…
Благодать Божа
у пору дощів
дах
над головою мати
просто дах
і просто стіни
старенької хати
у пору негод і дощів
Благодать Божа –
мати…
люди
по-різному переживають
свої втрати:
одне – турботу Божу
навчається скрізь помічати,
інше силиться
світ перекинути шкереберть
(хронічний тон - апатія-смерть) –
зруйнувати
і під уламками поховати
втрати
свої –
сірі амбіції,
власницькі
егоїстичні відчаї,
низькото́нні емоції,
інстинктивні сліпі реакці-ї
…після нудної чергової зливи
радо щебечуть
у просвітлений вечір
зусібіч пташки –
щасливі –
дякують Богові за даровані за́тишки
14.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666905
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 19.05.2016
у квітучих бузків,
чимало, виходить, є ненависників:
безпощадно ламають гілки,
напихають гамузом у брудні сумки і мішки –
сідають на ла́вочки,
розкладають бузки на купки –
в`яжуть у тісні безлисті букетики,
і несуть у людні місця – на ринки-ярмарки…
самі лише на кущах штурпаки
залишають зловмисники…
продадуться –
буде на тлусто-смажені пиріжки
і стакан горілки,
не продадуться – під ноги і на смітники…
для кого?
і задля чого – щовесни квітують бузки…
знаю-знаю – окрики із юрби:
що там бузки?!.
зараз війна і гинуть люди…
тільки поки
будуть на світі цинічні і жадні –
багаті чи бідні – жлоби –
миру не буде
такі
між цими явищами
розокремлени-ми
нерозривні зв`язки…
… водоспадами
біло-молочними
цвіте на газонах таволга,
пишна-розкішна-рясна –
гарна,
щастя, що не така запашна,
не така популярна –
товарна
06.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664242
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.05.2016
пахнуть Небесними Царствами
великодні бузки –
лілового
все-можливі тони, відтінки і сутінки,
святково
комунальними службами випрані
асфальтів міських рушники –
жовті-сині-червоні-зелені
котяться
по рушниках доріг крашанки –
округло-видовжені
веселі автівки…
жовті-сині-червоні-зелені
на дорожному полотні
в обидва боки,
шинами витерті,
наче орнаменти вишивки,
вира́зні –
чорним по сірому – колії…
…у столичному
саду ботанічному
великодньо велично
цвітуть
бузки і магнолії
здіймають
молитви свої – барви і аромати –
од землі до найвищих небес:
Великдень… Усе́світнє свято –
Христос Воскрес
02.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016
пани і пані
порфіроносні тюльпанні…
потаємно і довго роїли
щасливі думки
і от попідводили
благородні голівки
пурпурні корони,
з фіолетовими відтінками –
темно-червоні
пани і пані
порфірородні тюльпанні
повистромляли
трикутні голови
у розщелини огорожі –
до наконечників стріл
вогняних похожі
15.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662311
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.04.2016
я – камінчик на ложі струмка,
закономірний випа́док і
безтурботна витівка
мул оксамитом-бархатом
вистеляє дно –
знизу і по боках
обгортає лагідно
…розглядаю спрокво́ла
розмиту підводну Красу,
я камінчик – зернина Космосу:
на Землі не чужа, не стороння,
зернина вічності
у теплих м`яких долонях –
знизу і по боках
вико́хуюсь
у памулястих баєвих пелюшках
…а згори – Сонце!
розплетене у струменях і потоках,
у гомінких прозорих шовках
…кипить у травах і молодих осо́ках,
у вербах старих – долина
обабіч струмка,
над нею, дощем обмита,
неба блискуча по́кришка
час, мулом осівши, на дні стоїть –
пан-бархату чорного штуки-сувої,
а водночас потічком стрімким неупинно
лине:
секунда-хвилина-година…
я – згусток енергій,
космічна речовина –
овально-гладенька зернина,
водою і часом обточена –
вічності насінина…
…а пагорбом вище і вище –
абрикосів і слив ритуальні
білі дими і кострища:
цвітуть щосили –
прадавнім богам врожаїв одкрили
портали-капища…
…ніби о́лбоді* здійняли-опустили
понад селами
рожевуваті атласні крила
…над бурхливим кипінням
квітневого молока
трохи набік аж зсунулась
неба блакитна покришка
…пантрує чапель
попарна важна сторожа…
квітневий ранок –
Благодать Божа
…я – камінчик
із памулястого струмколожа,
на білу кульку латаття,
готову здійнятися на поверхню, схожа…
а може,
на уламок од зірки
схожа…
квітневий ранок –
Благодать Божа
15.04.2016
олбодь* - із старослов`янської - лебідь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662100
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.04.2016
Собаки і коти, усі інші тварини – вміють говорити. Люди – не вміють, навіть між собою, бо Розум їхній – за ширмою "білого шуму", думками, постійними, нав"язливими і порожніми, як густим туманом, закритий, тому люди не розуміють сказаного, чи розуміють всяк по своєму, що часом позбавляє спілкування смислу. От я кажу «яблуко»… яке саме яблуко маю на увазі? Яке яблуко Ви бачите і думаєте, що саме про нього я наразі кажу? Уявили?.. А я мала на увазі символічне – те, що Єва в раю надкусила… Добре, я мала на увазі яблуко сорту Ред-Чіф, а Ви – яке, може, Айдаред чи Глостер?.. чи також Ред-Чіф… Флорина?... Велике-мале-середнє? Отак і виникають наші різночитання слів-посилів одне до одного. Кожен, як правило, наполягає на власному «яблуці»…
Для прикладу, двоє кажуть: «я тебе люблю»…. І що це означає? Що кажуть вони одне одному конкретно? Психологи дійшли висновку, що коли чоловік звертається до обраної на даний момент жінки з такими словами, він має на увазі, що її дані відповідають образу бажаної ним сексуальної партнерки – і він готов… Жінка ж чує, що вона вже єдина у світі для цього чоловіка, і то назавжди, на віки вічні, що вона принцеса, королева і цариця… Коли жінка відповідає чоловікові «і я тебе люблю», то має на увазі, що вона згодна обрати його, бо він підходить на роль батька її майбутніх дітей… годувальника, захисника, гаранта її виживання і виживання її потомства…
Хіба це спілкування двох? Швидше, кожного із собою самим, як ніби із власним відображенням у дзеркалі. І не тільки освідчуючись люди не чують ні себе, ні одне одного по суті сказаного – ми не чуємо одне одного майже ніколи (згадайте «яблуко»))).
Тварини розмовляють універсальною Космічною мовою – мовою образів і символів: вони передають із мозку в мозок (із свідомості у свідомість) безпосередньо «картинки» – візуальні повідомлення, а «картинка» зрима різночитань не допускає. Тварини спілкуються методом телепатії (я знаю думку вчених-біологів про те, що тварини нібито керуються виключно веліннями інстинкту. Така версія побутує, бо вчені – люди і даром телепатії не володіють, як і всі ми). Добре, позиція моя може здатися вигаданою, але я готова поділитися тими крихтами досвіду, чи доказів, які маю.
Двічі ми з Бардом поговорили його мовою, тобто – «картинками», що виникають «у голові». Навіть тричі. І щоразу це було, коли
БАРД ЗАГУБИВСЯ
Він умів зникати, як тінь – безшелесно: щойно стояв неоддалік, винюхував – «читав носом» якесь, зоставлене його однокровцем, повідомлення – і от уже і слід прохолов: нема, як вода вмила… Здається навіть, він умів наводити щось подібне до сну, чи легкого гіпнозу, може, відводити увагу, бо щоразу, коли виявлялося, що Барда уже і близько немає, ніби прокидалася: ну тільки ж що ось же стояв – і розтав…
То Бард зник, а подальша програма – завжди та сама: спочатку кликання, потім бігання-кликання, потім швидке ходження мікрорайоном і гукання, тоді вже – густа втома, темрява і розуміння, що так не знайти, бо піти він міг у всіх напрямках одразу і тисячею стежок… (Бард не міг, либонь, допустити, що я не здібна йти за ним, нанюхавши сліди…) Рано чи пізно, а мусиш вертатися додому сама, тим паче, оманлива надія кличе: а може він уже біля дверей чекає?..
Але біля під`їзду – тихо і порожньо. У квартирі – печаль і трагедія: Барда більше немає – пропав і зник. Тепер його упіймають і заберуть собі (бо такий же гарний і розумний, довірливий – ну хто відмовиться..), чи машина зіб`є на дорозі, чи якийсь злостивий собачник натравить на нього якого пітбуля, чи іншого натасканого бійцівського вбивцю (була така ситуація – школярі випадкові врятували тоді Барда від смерті: почали кричати і збоченець відкликав свого вовкодава… діти забрали Барда і йшли з ним, а я, бігаючи якраз у пошуках зниклого – їх зустріла: сказали, що Бард бився мужньо, але шансів у нього не було… ясно… коллі (шотландські вівчарки) – пастухи, вони не щелепами вовка «беруть», а товариством і спритністю…
То безрезультатно прошукавши Барда, близько опівночі я вернулася у спорожнілу нашу квартиру. Спати не могла, вирішила й не лягати, а сіла в кутку дивана – чекати, вслухаючись у кожен завіконний звук… може прийде і покличе… Сильно журилася, думала про Барда, зверталася до нього подумки з одним лише питанням: «Бася, де ти?..» І посилала йому «відео-картинку»: як він вернувся вже і сидить перед під`їздом, чекає, як я одчиняю двері і бачу його там – і ми радіємо, обіймаємося, а тоді йдемо додому… Непомітно задрімала: ніч, як мама моя казала, свої права має…
Задрімавши, побачила, ясно і чітко, ту саму «картинку», яку «транслювала» Бардові: ніч, закритий під`їзд, він сидить перед дверима. Чекає, я вчиняю двері і ми радісно обіймаємося (Бард любив обійматися: зводився на задні лапи, передні покладав мені на плечі і намагався «поцілувати» в ніс – лизнути…). Сон (?..) був таким реальним, що я миттєво стрепенулася і, не роздумуючи, вискочила з квартири, ліфт, і – двері під`їзду. Усе було настільки саме так, як я вже бачила в дріманні моєму, що аж виник сумнів: може, я все ще сплю?.. Але Бард зрадів, що я його почула внутрішнім зором, і ми обнялися, як і було передбачено. Вернулися додому удвох, я його трохи відчитала і висловила сподівання, що він ніколи більше так чинити не буде.
За кілька днів усе повторилося: Бард зник, я його довго шукала, вернулася сама, сіла в куточку дивана чекати, транслюючи ту ж таки «картинку»: ніч, двері під`їзду, я вчиняю – він сидить перед дверима і ми обіймаємося. А тоді разом ідемо додому. Задрімала. Картинка постала у сні ясна і чітка – реальна. Але цього разу тіло, щойно, видно, задрімавши, ще не готове було прокинутися, і відіслало Бардові відео-репліку: світає… Бард сидить перед під`їздом, я вчиняю двері… Це була моя йому пропозиція зачекати до ранку, коли я посплю трохи, а тоді вже вийду його заберу. У відповідь Бард одразу ж прислав мені такий сюжет: ранок, я виходжу з під`їзду – Барда нема… на дорозі – машина збиває собаку, дивлюся з жахом – це мій Бард, біжу туди, він вмирає – я плачу над ним… Після такої «правки» я скочила зо сну, як ужалена, і притьмом на вулицю. Вчинила двері – Бард сидить і чекає на мене… Обнялися, пішли додому… «То ти мене ще й лякаєш, що під машину потрапиш, негідниче?», – спитала я його з докором вже у квартирі, на слова мої він хитнув хвостом, вибачаючись, але не на смисл слів то була реакція, а на докір, що мався в голосі. Значення слів тварини не розуміють, знають незначну їх кількість, а орієнтуються на інтонації.
Отаким виявилися наші «балачки» з собакою моїм. Тоді я й подумала, що вони, тварини, володіють даром телепатії… Чи можуть таку версію довести вчені? Але чи можуть вони таку версію спростувати…
Третій епізод телепатичного сеансу відбувся вдень: Бард традиційно загубився, а я дуже поспішала на ділову зустріч – не могла її відмінити, бо не тільки мене та зустріч стосувалася. Але й Барда на вулиці залишити не могла – от стояла проти вікна і гарячково вирішувала, що робити – їхати на зустріч, чи чекати Барда, щоб впустити його до хати, коли повернеться. При тому, кликала його і гукала «картинками», пояснюючи, що дуже і дуже спішу. Бард не тільки вернувся, але й сам проник у під`їзд і ліфтом (хтось із сусідів для нього натиснув кнопку нашого поверху) дістався до квартири, пошкрябав у двері – і вигляд у нього був стривожений: що в тебе тут сталося, що за пропасниця, що так «кричиш» мені?.. Я швидко зачинила за ним двері і помчалася до зупинки – по самому краю, але ще встигала на призначену ділову зустріч.
ПРОТИ ХИЖОЇ ЗГРАЇ
З моментом істини у нашій взаємній дружбі ми зіткнулися випадково і несподівано. На світанку, близько четвертої ранку.
Того літа стояла спека і горіли довколишні соснові ліси… Їх гасили, але за кілька діб вони знов займалися: якою ж треба бути всередині себе – навіть не знаю чим… щоб підпалити ліс… Але таких людей вистачає, тому в спекотні літа часто горять ліси… Вітер приносив дим у місто, і якось я прокинулася від того, що задихалася у спальні своїй від задимлення… Пересвідчившись, що дим з вулиці, вирішила, що ближче до землі повітря має бути чистішим, бо дим легкий і підіймається вгору, то й пішли ми з Бардом серед ночі «гуляти». Місто спало, тусклими плямами плавали в диму і світили ліхтарі, дим стояв скрізь, вітру не було, то я вирішила йти кудись на відкритішу місцину, яка продувалась би. І ми пішли – у напрямку Лісового озера. Масив будувався, і окраїнна вулиця, де зараз розмістився величезний оптовий фруктово-овочевий ринок, була ще порожньою. З одного боку стояли рядком якісь сірі великі будівлі: майстерні, склади, таке інше. З протилежного – самотня будівля міського водоканалу… Але на дорозі вже поклали асфальт – новенький-рівненький, хоч там мало хто і їхав – не обжитою була місцина та.
Ми з Бардом ішли посеред тієї дороги, небо ще не збиралося світати, але темрява була не цілковитою, а розмитою – ліхтарі, хоч і далеко один від одного, а все ж світили. Було тихо, зовсім безлюдно і безмашинно. Все спало, загорнувшись принесеним із віддаленого лісу димом пожежі. Хоча завіса димова там і справді була не такою густою – з озера місцина трохи продувалася.
Я про щось думала, Бард ішов слідом – обнюхувати там було, видно, нічого. І тут із-під воріт якогось складу чи авторемонтної майстерні, що ховалася за високою і глухою бетонною загорожею, з агресивним гавкотом вислизнув здоровенний пес і кинувся до нас… Ще по двоє-троє таких самих розлютованих звірів випірнули із під воріт сусідніх огорож. Нападники одразу збилися в натовп - у зграю. Ми з Бардом, як по команді, зупинилися – ясно, із несподіванки: крик-ґвалт і безпричинна агресія.
Звірі миттю добралися до нас і оточили – діяли вони швидко і злагоджено, так, ніби це був добре навчений загін спецназу. Надривний гавкіт роздирав ніч на дрібне ганчір`я, на нас дивилися більше десятка пар розлютованих, сповнених злоби і ненависті, кровожерливих очей. Вони накинулися навіть не через те, що вважали дорогу своєю територією, яку і охороняли, ні, бо ми вже давно ішли тією дорогою, вони хотіли крові і розваг, бо їх багато і сила - на їхній стороні. Ця, здичавіла від ночі і свавілля, зграя була схожою на нинішніх найманців-манкуртів-сепаратистів, нахабних і агресивних, які накинулися зграєю на східні наші землі… Повадки такі ж. Звірині повадки, одне слово.
Нас оточили на видноті - неоддалік світився вуличний ліхтар, взяли у облогу, декотрі стояли, з агресивним викликом, декотрі сіли, напружено і в повній готовності, і всі дерли горлянки, надриваючись гавкотом. Ми з Бардом тільки й дивилися на них.
Коли я помітила, як найбільший і найлютіших ступив на півкроку до нас і вся ватага одразу ж вчинила так само. «Вожак, – подумала я, – і вони підступаються, стискають коло».
Ми стояли поруч. Я переводила погляд з одного наїжаченого ворога на іншого, і щоразу кожен з них повторював те саме: спочатку, наткнувшись на мій погляд, очі звіра зблискували бруднувато-жовтою люттю, але тільки на мить, бо одразу ж кожен відводив погляд від мене і переводив його на Барда, ніби вказуючи таким способом, що не я, а Бард є їхньою здобиччю і жертвою. Я ж можу іти геть – тікати, поки вони будуть розправлятися з товаришем моїм. Я їх зрозуміла і подумала у відповідь: «Ми будемо битися…»
Як я збиралася з ними битися, про те й не подумалося: якось так – на рівних, усім, чим зможу – кулаками, ногами і зубами також… хоча результат неминучого бою був наперед вирішеним, і я не мала сумніву, що після схватки серед порожньої новенької дороги залишиться купка із двох розтерзаних кривавих тіл - наших з Бардом. Навіть побачила, який це матиме вигляд збоку для тих людей, які прибудуть сюди вранці, чи вдень уже – на місце нічної трагедії.
Звірі підступали ще пару разів і проміжки між ними звузилися, як і відстань, що нас від них відмежовувала – ми були центром кола, яке вони повільно стискали.
Бард також усе проаналізував і прийняв рішення. Він перемістився: із позиції «поруч» вийшов наперед мене і спокійно сів – близенько перед моїми ногами. Отже, ми «перегрупувалися» – стояли шеренгою, а тепер стали в колону. Я зрозуміла, Бард вирішив мене захищати – до останньої краплі крові… як вийде і скільки зможе – це було очевидно. І це було взаємно: я так само вирішила захищати його.
Чому він вийшов наперед, адже напасти могли і зо спини, але Бард знав, що першим кинеться вожак, а він, вожак, був якраз переді мною.
Бася… на один зуб тому здорованеві, помиями вгодованому і здичавілому… але ми не боялися і виклик прийняли з гідністю.
Зграя не вгавала – ґвалтувала і аж підвивала. Вже було ясно, що готовність у зграї нуль-нуль-один – і рахунок іде на секунди. «О, Господи…» – сама собою промайнула в голові моїй остання думка і… невідривно спостерігаючи за вожаком, я швидко випростала вперед руку і нахилилася – ніби збиралася підняти із землі якусь зброю. Я хотіла їх налякати… самим тільки тим рухом, тим жестом і тим наміром, бо ніякої зброї під ногами не було. Але рух мій був справжнім, рішучим, упевненим, загрозливим і доведеним до кінця. І от, утримуючи оскаженілого пса поглядом, нахилилася рвучко і зачерпнула рукою по асфальту…
І… рука моя наштовхнулася на якийсь предмет – щось дерев`яне, палицю якусь, що було абсолютно неможливо, бо ніякої палиці там не було, і взятися їй було нізвідки. Але вона була, і права моя п`ятірня вхопила і піднесла над нашими головами добротну і замашисту… штахетину… «Ану геть звідси, сволота!» – крикнула я і розмахнулася штахетиною. Зграя, на чолі з вожаком, від несподіванки певно, таки відскочила на крок в усі боки, і ми з Бардом відвоювали першо-початкову нашу територію, спочатковий радіус кола, у яке нападники нас замкнули собою і ненавистю-люттю їхньою.
Ситуація змінилася: певно, образ людини з палицею, здійнятою догори, і нині справляє на свідомість звіра відповідний вплив… інстинкт самозбереження не забув про небезпеку, смертельну небезпеку, яку несе в собі символ людини, озброєної «дубинкою»… Я миттєво усвідомила, що на досягнутому зупинятися ніяк не можна, бо вони зараз же оговтаються і кинуться в атаку. Треба наступати. І, з погрозливими викриками і штахетиною «наголо», рішуче пішла на вожака. Він сахнувся вбік, сахнулася і вся зграя, ніби ті десятеро-дванадцятеро звірюк були одним організмом: майже водночас вони повторювали все, що чинив їхній лідер.
І в цей гострий, справді переломний момент, з бойовим криком і здибленою на спині шерстю, рвонув на вожака мій Бард. О… це було найгірше, що могло статися наразі – Бася… зараз той гад накинеться на мого друга і слідом накинеться вся зграя – тоді вже я нічим допомогти не зможу, хіба молотитиму штахетиною своєю, "з нічого матеріалізованою", тих, що виявляться зверху живого і смертельно жорстокого клубка, усередині якого пропаде мій друг… Але зупинити Барда не було жодного шансу, не існувало тієї секунди, яка потребувалася, щоб вигукнути йому… а що йому вигукнути? Яку команду?... «Бард! – Фу!»… заборонити захищатися, гнати ворога, який має відвертий намір убивати. Таке виглядало б, як останніми роками пресловуті вимоги толерантних європейців до України – не противитися, не захищатися, коли в нас стріляють кацапські озвірілі найманці… бо «Путін образиться». Ні, ми з Бардом не були настільки європейцями, що і допомогло тоді уникнути винесеного нам зграєю смертного вироку.
Замість зупиняти Барда, щоб його убезпечити, я ще спритніше і відчайдушніше кинулася з штахетиною своєю у бій – тепер уже слідом і на підмогу Бардові. Вожак дременув щодуху до своїх воріт і шмигнув у щілину під ними – зник туди, звідки й появився. Здається, Бард встиг його наздогнати, бо, пірнаючи у підворіття, ворог звискнув, так, ніби його що вжалило. Міг, правда, і від страху подати такий звук, але, не виключаю, що Бард його таки догнав. Так само, не озираючись, і мовчки, розсипалися по підворіттях усі інші пси, а, опинившись за надійними своїми загорожами – звідти вже здійняли галас і гавкіт: звісно, лаяли нас… бо що іще зробити могли? Собаки, як і люди: лаються з-за плотів…
Постоявши ще трохи у колі, тепер уже тільки ліхтаревого світла, ми з Бардом і штахетиною пішли мовчки наміченим маршрутом, туди, де вже світлішало до-схід-сонця небо.
І тоді, і тепер, коли я «прокручую» собі оцю ситуацію в подробицях і деталях, переживаючи її знову, не полишає мене одне бліде і невиразне, але невідступне відчуття: ніби за всією цією подією спостерігав проз щілину у важких залізних воротах якийсь чолов`яга… той, що помітив нас на дорозі і шепнув своєму псяюрі, вожаку зграї: «…візьми…», шепнув стиха, крізь стиснуті зуби, услід нам, коли ми проминули вже ворота брудного промислового об`єкту, де він сторожував ночами. І пес кинувся виконувати наказане. І радісно кинулася йому на підмогу уся зграя із-під сусідніх підворіть. Але це тільки туманне відчуття без жодних доводів.
Єдиним незначним доказом можливої наявності того двоногого підглядача може хіба прислужитися звук, який проник з-поза воріт одразу, як тільки вожак пірнув туди, рятуючись од переслідувань наших: такий характерний звук... ніби щось чавкнуло глухо, придушено-приглушений звук-реакція на несподіваний, різкий біль, такі звуки подасть жива істота, коли носак кирзового чобота люто стусоне її під ребра… Ну от, вожака покарано за поразку, подумала тоді я мимоходом ...
…Отак несподівано опинилися ми з Бардом серед агресивної, налаштованої на вбивство, звіриної зграї. І, як справжні друзі, стали поруч удвох – людина і собака. Боком до боку, стали гідно і перемогли знавіснілу зграю.
Звісно ж, це Бог не оддав нас на поталу: штахетину в тому місці і в той момент істини "підкинув"... Уявімо собі безмежний Всесвіт, Галактику нашу, Сонячну систему, планету, місто - і таку мізерну, таку мікроскопічну точку на одній із окраїнних його (міста) доріг... і саме туди покладену "випадково" спасенну штахетину... якщо навіть вона там і лежала, дочікуючись нас, то чому саме над нею ми зупинилися (нічого під ногами в себе я не бачила) - не за метр хоч би до штахетини, чи за нею нас оточили агресивні пси... Чому людині легше повірити у філігранну точність і надможливу вчасність випадку, чим у турботу і Волю Божу, без якої і волосина з голови людської не впаде...
Не думала, що доведеться з часом і вдруге опинитися серед такої ж агресивної, здичавілої і озвірілої, так само кровожерливої, але вже не звіриної, а людської зграї… А довелося. Різниці майже ніякої… тільки людська зграя підліша і підступніша. Людська звірина зграя – згірш собачої. Бо... щуряча.
06.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016
квітки за глухими плотами,
від людського стороннього погляду
заховані,
забетоновані…
прекрасні, як вірші Поета,
у «совкову» епоху – до-інтернету -
на стандартному аркуші надруковані
і складені у шухляду...
...від стороннього погляду -
чужого огля́ду ...
02.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656695
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.04.2016
у дуальному світі
поняття і зображення
перевернуті…
розпливчасті і розмиті
нюанси – на грані,
поза увагою – скажемо, у оправі:
усе, що насправді ліве –
себе видає за праве…
невидиме дзеркало:
усяке добро обертає на зло
за тонісіньку грань, за оправу – різниця
між злом і добром ховається…
за оправою тонкою – зи́ждиться…
той серцем дивиться,
кому дано розрізнити,
де "е́го", а де істинне, справжнє «Я»:
оригінал,
жива ідея,
а де –
оригінальна копія…
хто око має –
дано тому розрізнити,
де справжні квіти:
пахучі і соковиті
пелюстки
розмаїті,
а де –
навпаки
відбиті…
…одухотворені,
живі
квітки,
а де ілюзорні
дзеркальні відбитки…
різниця:
реальність
сниться дзеркалам,
і «егам» – тільки сниться
стосовно ж істинного «Я» –
у повній Благодаті і Красі–
на Вищім Манасі –
його сюжет-історія…
на Вищім Манасі –
ми справжні і правдиві всі:
у Єдності, у святості-Любові –
«подоби й образи» – брати Христові…
нюанси між добром і злом –
життям і дзеркалом –
доступні зрячим,
тому і сказано: «…хто має око – бачить…»
"е́го" – завжди ображені й голодні,
обмежені:
усього мало – я! моє! мені!
гордині,
підозрами ужалені,
ві́йни постійні –
змагальні, пристрасні –
взаємо-руйнівні́:
хто більше, вище, перший –
пристрасті пекельні
віч-ні
…нюанси, застороги:
скажеш: «Я скрізь шукаю Бога!»
«…шукай, –
одкаже Бог, – знайдеш –
гукнеш…»
нюанс-різниця:
шукаючи Небесного Отця,
гукаєш мовчки, кличеш: «…де ти, Боже?..»
і знаєш-віриш: не запізниться,
почує і прийде-поможе…
і якось – Голос тихий обізветься,
в тобі, у голові,
як ніби промінь потай ворухнеться –
у ви́тоці… в зіниці… у джере́льці,
у недоступній таємниці вогню-води:
«Я тут, моя дитино люба, тут –
завжди –
у тебе в серці…»
31.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656107
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 31.03.2016
у загусло-прозорій
внутрішній атмосфері,
у еліптично-обтічному просторі
гу́сячого яйця –
латунний жовток світанкового сонця…
дні
весняні́ –
гусенята
пухнаті,
теплими но́чами висиджені…
…Великдень-Паска…
кра́шанки-писанки́ –
символи Сонця*
од серця до серця
і з рук у руки:
БУДЬМО!
на вічні віки
Начал і Енергій злиття-розлиття:
яйце – символ Всесвіту і Життя
крашанка –
в голубоватій сфері білка́
сяє
коловорот жовтка:
символ Сонця,
дарованого – від Початку і без кінця:
де був хаос –
народився Космос...
(…а дари назад – не одбираються…)
…оперяться
гусенята пухнаті
у відповідну пору і строк,
здійме́ться у небо псаломний,
янголо-співний разо́к-шнурок –
наднебесна гусяча ґерелиця…
і
живою низкою – на незапліднений мідний жовток
вересневого сонця
28.03.2016
* Сонце - у Святих Письменах (Слові Божому) символізує Бога, Отця Всевишнього;
**Коловорот або свастика. Класична санскритська назва цього символу походить Від індоєвропейського кореня "swa", що означає "пов'язаний з благом". Згадаємо Богиню Славу - Мати Сва (покровительку Русі), бога Сварога, Сваргу - місцеперебування світлих Богів слав'янських. До цього ж кореня відноситься слово "світло". Проте у слов'ян свастику називали Коловорот або Сонце-ворот. Коловрат в усі віки і у всіх народів був символом Сонця, є підстави вважати, що Сонце в давнину називалося саме "Коло". (http://tryglav.com.ua/index.php?module=news&do=print&id=223)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655192
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.03.2016
...Певно, то був вихідний, найшвидше субота. У мої тодішні «за тридцять» я була «класичною совою», але того дня добровільно прокинулася і встала разом із сонцем, що вже скидалося на невеличке чудо.
Було літо, саме його середохрестя, липень був. Особливо гарним – тихим, теплим і лагідним – видався ранок того дня.
Десь о шостій, чи о пів на сьому ми з Бардом, другом і товаришем вірним, вишли з дому і направили стопи свої до лісового озера, яке могло бути б вишуканою перлиною і окрасою живописною даної місцини, та й було таким, поки його не індустріалізували: спочатку із дна озера намивали пісок для будівництва житломасивів столиці, перетворивши його на глибоку безодню, тоді у лісі, поруч озера, розмістили ще одне із міських кладовищ (зараз воно розрослося і проковтнуло в себе величезну площу), а на протилежному березі набудували усіляких сірих-бетонних-монстріально-великих об`єктів, серед них і банкнотно-монетне виробництво – там друкують українські наші гроші.
Але озеро те все-одно красиве, особливо ж, якщо стати спиною до цвинтаря і відвернути зір від промислових сіро-байдужих монстро-будівель, та й дивитися праворуч, у його, озера, далечінь – відкривається прекрасна живописна перспектива: сосновий ліс на правому високому стрімко-обривистому підково-вигнутому березі, звучить піднесено-округло, об`ємно-поло, м`яко, тепло і глибоко, як орган червонно-золото-струнко-трубий, що сягає блакитного склепіння покинутого у видолинку готичного храму природи; а на пологому озерному лівобережжі – аж до горизонту – відкрита лука, наче вишукано зібгана оксамитово-бархатна скатерка, з усіма відливами, тонами-півтонами і сутінками зеленого…
В озері заборонили купатися і ловити рибу, але мешканці довколишніх житломасивів – столичних «спалень», на ті заборони не зважають: влітку на лісовому березі озера людно, занадто людно. Але в таку рань, подумала я, навіть вихідного дня біля озера можна буде ще вільно пройтися і вдихнути поетичної лісової тиші, зітканої із пташиного переспіву, шелесту вітерців і шепотів води у очеретах. «Дикі» міські туристи ще спатимуть у наметах біля обвуглено-чорних плям вичахлих нічних кострів. Одне слово, ми з Бардом пішли до Лісового (так його називають) озера, щоб крадькома, поки людська метушня дрімає, причаститися красотою і романтикою. Діти мої відпочивали в селі у мами, то ми були удвох самі.
Над озером, коли ми до нього прийшли, віяв, танучи і зникаючи на очах, півпрозорий маркізетовий серпанок. Краєм зору я все-таки зауважила, що на березі геть таки зовсім безлюдно – нікого і ніде, як ніби ми опинилися у найближчому із сусідніх, паралельному до нашого, вимірі, де все цілковито так само, тільки трішечки щось, якась незначна деталь, спричиняє невловиму різницю… Навіть рибалок у численних бухточках, на кривих, грубо збитих дощаних помостах, що видаються з очеретів у відкриту воду – і жодного будь-де нема. От і добре, зраділа я, тихо і ні душі кругом, тільки ліс, озеро, і ми з Бардом удвох…
Варто зауважити, що Бард не любив озер і інших водойм – боявся купатися: якою була б спека – він нізащо у воду не заходив. Може тому, що шерсть на ньому була надзвичайно густою і довгою, як і у всіх коллі, а намокнувши, певно, важко тягнула його на дно: Бард мав вогнисто-руду масть, із мідним на сонці відливом, класичного білого коміра і пишне біле ж таки жабо, а ще, як і належить красеневі його породи, рівненькі білі «шкарпетки» на всіх чотирьох ногах. Дуже гарний був і розумний.
Усе йшло добре, поки ми прямували з лісовою дорогою, роздивляючись і дослухаючи все навкруги (Бард, звісно, віддавав перевагу обнюхуванням, бо такими були собачі його манери і звички, методи, чи способи, сприйняття інформації), аж поки надумала я спуститися вниз до озера – скупатися. Барду така проста ідея одразу ж чомусь не сподобалася: він вважав би за краще того ранку зовсім не наближатися до води. Звідки я знала, що Бард не хоче йти до озера і мені не радить? Це дуже просто – він застряг на стежці вгорі і всім своїм виглядом виразно демонстрував, що терпеливо там чекає на мене, і пора мені повертатися, щоб ми продовжили нашу комфортну подорож лісовою дорогою…
От з`явилася враз у всій його поставі тривога, ніби зненацька натягнули струну, і тривога та виходила з озера, до якого він сам не хотів наближатися і намагався застерегти мене (звісно, чітко це я розумію тепер, багато років пост-фактум… тоді ж – розуміла, але якось лише по дотичній, не фокусуючи на тому уваги), а ще була в його позі німа пропозиція, мовчазне запрошення обійти щось таке, що мало б і мене насторожувати, але чого я не помічала. Я прочитала в його поведінці навіть уперту незгоду, але пояснила те можливою Бардовою підозрою, що я збираюся його купати – траплялося інколи, що у спеку заносила його в воду і поки він випливав – охолоджувався трохи… о, як він цього не любив, як він сердито і пристрасно-довго витрясав із шерсті до останньої краплі усю воду, показово качався в піску, щоб «назад замурзатися», а ще чим швидше стати сухим, витирав об гарячий пісок інтелігентно видовжене своє обличчя, навіть і вуха – вівся так, ніби оса його вжалила… Дорікав тим, тиснув на совість – он, що ти наробила, підступна… не сприймав того насильства, зради – за турботу і співчуття, «… бо така жара, а він париться у своїй шубі, а всі інші собаки онде купаються…»
…йди сюди, - покликала, але Бард з місця не зрушив, тільки підігнув трохи і одразу ж випрямив ноги передні, вийшло так, як чинить, завередувавши, дитина – «не піду!», і притопне з упертості ніжкою. Слідом за цим Бард повернув демонстративно голову у сторону лісу і виразно вказав носом напрямок, куди нам слід іти.
Я зняла літню кофтину і шорти, кинула на траву у кількох метрах від озера, Бард збіг донизу і взявся мене сварити: він пильно дивився в очі і щось пояснював голосом, гавкав, але інтонації свідчили про тривогу, дорікали, що я така неслухняна і навіть вперта, а ще – не розумна наразі… «І чого він так розійшовся», подумала і рушила до води… Бард обігнав, став мені поперек дороги і ще голосніше й дрібніше, гарячкуючи, намагався щось розтлумачити. «Він не пускає мене у воду, – подумала, – дивно, раніше такого ніколи у нас не траплялося…»
Хотіла його обійти – не вийшло, Бард перехопив мою спробу і ще надійніше загородив собою підступ до озера, а сам уже перейшов на крик з «істеричними» нотками…
«Та що це з тобою, – спитала, - одійди…» – не відійшов, а коли я повільно пішла на нього – не відступив, а поточився назад, поки й зайшов задніми лапами в озеро… «..от зараз він дремене, бо води ж не любить...» – та виходило так, що Бард зовсім не зауважив, що частково був уже в озері – він дивився промовисто і невідривно мені просто в очі і «панічно істерикував» – буквально кричав криком…
Я повернулася і відійшла до одежі, кинутої на траву, і наказала йому йти до мене (ми розмовляли з Бардом, як із людиною, бо він усе розумів, але команди також знав, і виконував, хоч і сприймав їх за особисту образу). «Фу голос!» – суворо наказала я і Бард, запустивши наостанок ще одну протяжну трель скарги і відчаю, умовк. – «До мене!», – вимогливо і Бард підійшов, став поруч, як і належало вихованому собаці за таких офіційних обставин. «Стережи!» – вказала я на свою одежину, що благенькою купкою згорнулася на траві. Бард сів поруч з одежею, обравши потрібну позу уважного і відповідального сторожа.
Отак, знайшовши йому роботу, сама знову одправилася до води.
Якщо сказати, що озеро того ранку було – як дзеркало, то вийде досить часто вживане порівняння, але озеро справді було – як дзеркало: жодна брижка, щоб хоч найменша рисочка не порушувала абсолютної безтурботності його відкритого спокою. Ні до, ні після того випадку не довелося більше мені споглядати такої тиші, такого повного спокою і срібно-дзеркальної незайманої чистоти на поверхні водойми… «Гарно…», - подумала я і обережно, повільно і тихо занурилася у воду, увійшла в те дзеркало, наче у ньому розтала…
Є дві особливості у моїх взаєминах із водоймами: перша – я завжди відчуваю, коли перетинаю умовну лінію, за якою глибина стає більшою за мій зріст, тобто, де вода покриє голову, якщо я стану на дно; і друга особливість – пливти від берега я можу довго і далеко, хоч і кілометр, хоч і до віддаленого добряче протилежного берега – але я не можу повертатися назад, туди, звідки почала пливти – відчалила, скажімо так. Не можу навіть оглядатися, бо як тільки оглянуся назад себе – почну потопати… у крайньому разі, почну сильно боятися – і води, і глибини, і нагальної смерті, і ще невідь чого… і боятися панічно, первісно, чи й пещерно – так, що серце битися перестає… тому я завжди плаваю не оддалік берега – є чітко відміряна якимось ехолотом-чуттям відстань, вона складає, як правило, метрів зо десять від тієї умовної границі, з якої дна під ногами вже немає, тобто, відстань, яку, я впевнена, встигну подолати вплав на одному вдихові… це щось підсвідоме і боротися чи перевчити себе від таких «капризів» не вдається і до сих пір… хоча, і минулого літа я пропливала щоранку з кілометр туди-назад у іншому нашому – Священному, як умовно його називаємо, також місцевому озері, неодмінно тримаючись очима спасенного берега… Страх… ірраціональний підсвідомий та неподоланний страх… усе псує. Відбирає свободу, бо тримає на прив`язі з берегом – так чинить інстинкт, турбуючись виживанням свого носія… Певно, десь у попередніх життях було щось дистресове, пов`язане із водою… а може і в цьому житті також – у дитинстві, скажімо. Коротко зауважу, що одного разу ця над-обережність і розрахунок на ривок з останнім вдихом у легенях порятувала усе-таки мені життя, але то інша – «морська» – історія, і згадую її мимоходом тут, щоб сказати – інстинкт знає, що робить, важливо, щоб інстинкт самозбереження не виходив за межі, тобто, покладеної йому Богом міри, не диктував у тих сферах, де передбачено жити і діяти в людині морально-етичним «феям Світла».
Отже, я повільно всочилася, інкрустувалася у ранкове озерне дзеркало і ніби у ньому розтала. Вода прийняла мене, як рідну – лагідно, тепло, комфортно, затишно обгорнула… наче в пелюшку баєву вповила. Руки повільно і плавно вперед і півколом назад себе, ноги – повільно, плавно, з руками у спільному ритмі – жабкою… Гарно пливлося… так, наче уже у вічності, і не у воді, а в самому ефірі… тиша, спокій, затишок, ніжність і лагідність… Звуки зникли – не чула навіть плюскоту, що вчиняла своїми рухами – тиша… глибока бездонна тиша і спокій – повний, безтурботний неторканий спокій… і ніяких думок – нічого, тільки тиша і спокій, розмірений плавний ритм і безтурботне лагідне задоволення… Таке враження, що я заснула на плаву, чи впала у стан спонтанної медитації… Не відчула небезпечної глибини – ехолот внутрішній заблокувався і не подав сигналу, і я пливла собі і пливла, певно так би пливла й роками…
Врешті, у якийсь момент зауважила мимоходом, розніжено і ліниво, що протилежний беріг дивно наблизився, навіть не так, не те, щоб наблизився, але таким я його усе-таки не бачила раніше – виразнішим, детальнішим став… більшим… вищим над водою… контрастнішим… придивившись, зрозуміла, що далеко я від свого берега відпливла, дуже далеко… І в цю мить включилися звуки, плескіт води і, наче з туману густого, чи з іншого світу – уже не крик, а вереск мого собаки, здалеку, з-поза невидимої межі…
Мусила оглянутися, хоч і знала, що буде за тим… Оглянулася – метрів зо сто, чи й півтораста води відділяли мене од земної тверді – світ гойднувся увесь і перевернувся… Лівою рукою різко в сторону – щоб загребти, розвернутися і пливти назад: «Спокійно, спокійно, – вмовляла себе, – це не далеко, ти не втомилася – якщо спокійно, то допливеш…» Бард же мій відкинув геть усі накази, залишив свій пост біля одежі, яку йому доручено було охороняти, з лементом і відвертим у ньому, лементі, одчаєм носився туди-сюди берегом… він усе розумів, він усе ЗНАВ наперед… он чого не пускав мене до води…
Ще навіть не встиг охопити знайомий панічний страх із перебоями серцебиття, як сталося інше: в момент спроби розвернути себе до берега, в одну мить усі мої м`язи, мов за чиєюсь командою ззовні, заклякли і зкам`яніли. Усі рухи спинилися – я спробувала раз-удруге звести-розвести руками, ворухнути ногами – однозначно ні… таке склалося відчуття, як його передати… так, наче ти підійдеш до бетонної будівлі чи монументу багатотонного якого і спробуєш зсунути те з місця власним зусиллям, і от цей дотик взаємний, і спроба, і спротив громади бетонної у відповідь на твій чин – однозначно і одразу ж розумієш: неможливо, і все… додаткові спроби зайві і не потрібні… Отже, з цієї миті я вже не пливла, тонула… Ось уже мала починати тонути… чи й уже почала. Більше ніяких спроб – лежала у воді безшелесно. Безпорадна, як лялечка.
Уява швидко ковзнула і показала всю картину в цілому – і надводну, й підводну водночас. Я бачила себе ніби збоку, не те, щоб з якогось боку, а – відсторонено, так, наче з якоїсь відстані… трохи згори… і в той же час – із середини – тобто, як глядач (спостерігач) і як актор на сцені у якійсь дії спектаклю – водночас… і всю «сцену» із усіма деталями і подробицями – і розуміння всього, що відбувається, і чим завершиться… Те, що я зараз втоплюся – було фактом, «глянула», чи окинула швидко увагою тіло – ясно, ще висить у воді, але мить минає… вода повільно повзе витягнутою догори шиєю до підборіддя – отже, я занурююся, це зрозуміло… страху не було, бо не встиг ще прийти – страх… Прийшло інше: відраза… глибока відраза і огида навіть, бо уява показала дно, на яке я вже опускаюся і скоро там буду лежати… глибина – густа, глуха, непроглядна, каламутна і бездонна – згадалося, що з озера намивали пісок для «подушки» під житломасиви… отже, глибина бездонна, а внизу – бруд і мул на дні… якісь сороканіжки водяні – багато їх назбігалося, копошаться… рибки – маленькі і цікаві – зблискують тусклими іскрами, креслять гострі поривчасті лінії – роздивляються… слизькі, напівзогнилі водорості – як павутиння, гойдаються, скоро дотягнуться і обплутають всю мене …
Одночасно відчула, як вода вже минула підборіддя і рота – до того, щоб затопити ніздрі, залишалася доля миті, але вона, доля та, що залишалася ще мені наостанок, линула неймовірно повільно, так повільно, що я прислухалася і відчувала, як лоскоче вода, підіймаючись до моїх ніздрів, шкіру над верхньою губою….
«…о, Господи!...» - встигла подумати, спостерігаючи за лоскітливим рухом води на останній її дистанції до дихального мого пристрою, і , водночас, споглядаючи те замулене, слизьке, хитливе, невідворотне озерне дно і себе, мертву, на ньому…
«…о, Господи…» - встигла подумати я і була почута Тим, до кого «схлипнула» у останню мить і сталося чудо: м`язи мої розсудомилися – з усіх можливих сил вдарила широко руками по воді, відштовхнулася ногами – попливла… тільки спокійно, тільки спокійно – Господь зі мною… і беріг, погойдуючись вдалині, почав поволеньки наближатися. Не пливла, а рвала воду з усіх сил – рятувалася... Бард мій, узрівши, що розвернулася (отямилася?..) і пливу до берега – кинувся в озеро і рвонув до мене, теж з усіх його собачих сил: забув геть зовсім про відразу свою до води і купань усіляких, про важку свою шерсть, що у воді, либонь, тягне його на дно. Летів рятувати людину. Таку безтолкову, неслухняну і вперту людину свою…
«Зараз Бард мене втопить…» – подумала, бо собаки, які підпливають до людей, як правило, починають радіти зустрічі і обіймати своїх господарів, розбовтуючи воду і хапаючи передніми лапами людину за шию-голову, такі у них радісні собачі реакції… а я й без того трималася на поверхні досить непевно… зупинити Барда ніяк не випадало – я не могла йому нічого гукнути – треба було б зупинитися задля такого, отже, збитися з ритму, а цього робити було не слід. Хай уже буде все, як Бог дасть…
Дистанція між мною і Бардом скорочувалася, ми пливли з обох сторін приблизно з однаковою швидкістю і було видно вже, де ми маємо «зійтися» – як для мене, то надто трагічно далеко від берега… я приготувалася пірнути під воду, поки перший згубний порив радості Бардової від нашої зустрічі на глибині трохи пригасне. Прикинула також, що буду робити, якщо він почне йти на дно – ніколи ж не плавав, а тут – уперше і вже метрів з пів ста від берега… спробую захопити його за поперек (у коллі тіла тонкі і видовжені, коллі не крупні і не важкі собаки – дорослий самець, за нормативами, важить не більше 25 кілограмів, то буйна і пишна шерсть додає цим красивим собачим аристократам «величності») – спробую ухопити його за поперек – планувала спішно собі, не покину його у озері, якщо що… який же неслухняний пес – і чого тобі на березі не всиділося…
Ми з Бардом стали як дві намистини, нанизані на спільну нитку з протилежних кінців, і намистини ці спішно зближалися… ніби кожен енергійно намотував свого кінця тієї невидимої нитки, притягуючись взаємно… ми вчепилися одне в одного поглядами, пильними, зосередженими, напруженими, як тоненькі і міцні сталеві струни, але не переляканими, а надійно тривкими – певно, у тій мізансцені ми були надзвичайно схожими, фактично однаковими, ідентичними.
Дистанція між нами скоротилася десь до метра і я приготувалася до розлапистої Бардової радості – вдихнула більше повітря, щоб встигнути зіслизнути під воду від його пагубних на той момент обіймів… Але Бард мій – а ще кажуть, що тварини, і собаки у їхньому числі, не думають, не мають розуму – яка самовпевненість і егоцентризм людський, нічим не потверджений і не виправданий! яка самозакоханість і примітивний егоїзм! -
то Бард мій, підпливши близько, змінив назустрічний курс, звернув праворуч (щодо мене праворуч) і взявся обпливати мене півколом – справа наліво, мимо мене, а тоді поза мною доокруж… Любий, добрий, розумний і вірний Друже мій… я одразу ж зрозуміла його намір, смисл його дій і замисел… і відчула тільки одне – глибоку вдячність…
Бард обійшов мене півколом і, як вогненно-сонячний острівець надії, виник поруч – акурат під ліву руку мені підплив. Я вхопилася п»ятірнею за його довгу, як грива, шерсть на шиї (за холку), продовжуючи гребти правою рукою воду – і відчула, як Бася мій, ніби торпеда, мчить до берега, підтримуючи таким способом мене і допомагаючи вибратися з біди, яка чигала на мене того прекрасного літнього ранку в озері.
Одразу ж оцінила, що Бард плаває вправніше, спритніше і багато швидше за мене, він мене рятував, просто витягував з води на собі, але і я чесно трудилася. Підгрібала кінцівками, пливла з ним, за ним, при ньому – не повисла важкою ганчіркою, зрозумівши, що порятована… Не виключаю, що Бард, коли ще плив мені назустріч, також вболівав, що я, при нашому зближенні, можу накинутися на нього з обіймами невчасними, учепитися панічно, як те роблять усі потопаючі, коли до них приходить порятунок, і потопити нас обох… тому і почав обходити мене з безпечної відстані, такої, на якій я не змогла б дотягнутися до нього рукою, чи руками… передбачливі ми з ним виявилися – однаково передбачливі…
Коли ми вибралися на беріг і я, потроху взатоки, дійшла до своєї одежі і впала поруч на траву, Бард однаково пристрасно взявся одразу за дві роботи: буйно витрясати із себе противну йому воду і, відкинувши всі інтелігентські застороги, сварити мене на всі доступні йому лади. Він – кричав на мене, він мене всіляко відчитував, шпетив, як ніколи й нікого до того. І звучало це приблизно так: «…чи я не казав тобі – не лізь туди! Чого ти туди полізла?! Ти не бачила, що там на тебе чекає? Я ж тобі казав – не лізь у воду! Ти хоч знаєш, що мало не втопилася? Ти хоч знаєш тепер уже про це?! Ну як можна бути такою бездарною, такою впертою, глупою врешті! Ну чого ти полізла у воду, коли я казав тобі не лізти у воду сьогодні! Хіба послухає коли! Мало не втопилася…»
Бард не міг заспокоїтися: «…ще й команди свої роздає – сидіти! Мовчати! Охороняти! – теж мені, командирша! А сама плаває, як сокира без держална, ще й у воду лізе, коли їй кажуть – не йди…» Я лежала ницьма на траві, вислуховувала усе те (у самих інтонація, звісно) і затишно сама собі посміхалася… «От розійшовся, теж мені – мама знайшлася… ні, тато знайшовся – свариться…»
Але самих відчитувань Бардові здалося не досить і він почав підбігати до мене і штовхати з розгону носом в боки. Певно, йому дуже хотілося і прикуснути мене потроху, не сильно, але щоб знала, та інтелігентність істинна, вроджена, внутрішня усе-таки не дозволяла… Далі він узявся, підбігаючи, штовхати мене в спину передніми лапами – не сильно, не боляче – але повчально… Бася хотів мене покарати, додати до неупинних висварювань ще й фізичного впливу.
Врешті, почав охрипати трохи, відкашлюватися, і знов сварити… я ворухнулася – Бард ще вище здійняв голос – а… ворушишся, що? жива?!
«Бася, хватить – примирливо попросила я, – більше не буду…»
«Не буде вона! Знаю я ціну твоїм «не буду» – будеш… не вмієш плавати – чого лізти на глибину, спитав би хто!..»
«Бася, голос зірвеш…» – посміхнулася я йому. «Голос зірвеш – уже зірвав через тебе… у воду прийшлося самому йти… витягати тебе, негідницю отаку, треба було не рятувати – ото втопилась би – тоді б і знала, сміється вона тут іще… плакати б мала…»
Я підвелася і сіла, жестом запросила його сідати поруч, він охоче прийняв запрошення і я його обняла – обняла його обома руками, пригорнула міцно до себе і сама до нього пригорнулася: «…спасибі, Бася…» –«…на здоров»я...» – хотів відказати сердито, але вже не сердився, вже радів, що жива і що обіймається, лащиться, негідниця неслухняна така… була б утопилася, не додивись за нею…»
Невдовзі, оговтавшись остаточно, ми з Бардом пішли додому. На березі за увесь цей час так жодної людини і не показалося. «Дивно все таки…» – подумала я. Але пригоди тієї сонячної суботи на тому не скінчилися, подія на озері – була лише прелюдією подальших непоясненних і відверто містичних подій.
«Господь ніколи не запізнюється» – так казала мені колись мама моя.
ПІСЛЯ ОЗЕРА
Ще я тільки повертала ключем у замковій щілині домашніх дверей, а телефон (стаціонарний, про мобільні ще ми тоді й не чули) – уже надривався різкими вимогами… Встигла, увійшовши, зняти слухавку: незнайомий жіночий голос уточнив моє ім`я… так – це я, відповіла. «Подзвоніть Іриній мамі», – сказала жінка. Це викликало питання: хто вона, звідки знає мій номер і що це в неї за дивна потреба – щоб я комусь зателефонувала, та й рано ще було турбувати людей у вихідні… «А чому Ірина мама сама не хоче мені телефонувати, – спитала. – Ви подзвоніть, Ірина мама вам усе пояснить… – А ви хто? – …подружка Іриної мами… вона попросила мене вам подзвонити… вона вам усе пояснити – подзвоніть…»
Ірина мама відповіла одразу, видно, що була біля телефону і з нетерпінням чекала на мій дзвінок: «Це вже ти, – уточнила, не дослухавши навіть вітань і вибачень, що турбую зранку і що мені вказано подзвонити. – Я… а хто ж…»
«Я дзвоню тобі сьогодні увесь ранок… – повідомила Ірина мама, – ти була вдома, чи де ти була?» – «…ми з Бардом раненько пішли до озера… щойно вернулися…» – «Що сталось на озері?..» – спитала, ніби зойкнувши, Ірина мама. – «А… звідки ви знаєте…» – «Що там було?» – домагалася стурбована не на жарт знайома жінка… – «Ну… я мало не втопилася…» – «…так і знала!.. знала, що з тобою щось не те…»
Я була ошелешена цією розмовою – ну звідки будь-хто міг знати, що сталося щойно на озері, тим паче, що Ірина мама живе і зараз розмовляє зі мною із протилежного кінця міста…
«…я прокинулася сьогодні ще до схід сонця, – повідомила Ірина мама, – і одразу ж подумала про тебе… Заснути більше не могла, бо весь час свердлила думка, що треба тобі зателефонувати, але ж було ще надто рано… Ледь дотерпіла до половини на восьму і подзвонила… ти відповіла…» – «…я не могла відповісти – ми вийшли з дому о пів на сьому і в половині на восьму вже… купалися в озері…» – спробувала уточнити я. «Та дослухай, – попросила Ірина мама і більше я їй не заважала. – Я подзвонила, ти відповіла, ну, голосом твоїм відповіли… але голосом сердитим і невдоволеним – все одно – твоїм, я ж знаю твій голос… я одразу ж почала вибачатися, що дзвоню так рано і у вихідний, що, певно, ти спиш, а я тебе розбудила, але чогось з самого світанку прокинулася і тільки про тебе й думаю, і от дзвоню… як ти, як у тебе справи, чи все добре, спитала… ти не відповідала – мовчала і я ще більше розгубилася. – Валю, це ти? – спитала, – на що почула: – Ні, це не Валя… – …а хто? – …я тут живу… – …а де Валя… – …Валя ВЖЕ зовсім у іншому місці… не дзвоніть сюди більше… – я подумала-подумала і знов набрала твій номер, бо відбувалося щось неймовірне – із твоєї квартири, із твого телефону, твоїм голосом відповідає якась сердита жінка, каже, що вона там живе, а ти вже у якомусь іншому місці і щоб більше тобі не дзвонити… – Покличте Валю, – вимогливо попросила я, коли трубку зняли, у відповідь – мовчанка… – де Валя? – …у зовсім іншому місці… – …а ви хто і що робите у її квартирі? – …я тут живу… – …а Валя де живе? – …у зовсім іншому місці… – вона що ж, квартиру обміняла чи продала?.. – …обміняла… – …давно?.. – …щойно… – але ми позавчора бачилися, вона не збиралася міняти квартиру – мовчанка у відповідь – …то хто ви… – мовчанка… – де Валя?.. – …у зовсім іншому місці…» – Ірина мама, до краю стурбована, телефонувала ще кілька разів, але розмова щоразу була такою самою… тоді вона й попросила свою подружку зателефонувати мені, може тій вдасться домогтися більшого – і вдалося… я якраз прийшла з озера і відповіла – я відповіла... справжня я… сама відповіла… а не тільки «хтось» моїм голосом із моєї квартири – хтось…
Що це було і що мало означати – ми з Іриною мамою так і не з`ясували, роздумуючи між собою… але вона без сумніву повірила, що грубо і неввічливо (хоч і моїм голосом) з нею говорила не я… решта ж події – обом нам зосталася не зрозумілою, нічим не поясненою.
… у вересні того ж року Ірина мама, допомагаючи братові її на городі – картоплю копали – поранила в землі ногу… так, незначна подряпина, але в результаті – 16 операцій пережила, мало не вмерла від зараження якогось… чи має, чи ні та біда, що з нею сталася, стосунок до того ранку, коли вона боролася з якимись невідомими і невидимими, думаю, надто спритними підселенцями у квартирі моїй, коли я потопала в озері, і «підселенці» ті знали, що я на той час уже маю бути «у зовсім іншому місці» – у якому ж зовсім іншому – чи не на дні озера, часом?..
І що знав і бачив Бард, коли не пускав мене у те озеро?.. Саме собою озеро тут ні до чого, воно «не винне» – і до сих пір купаються в ньому люди, не зважаючи на санітарні заборони і близьке сусідство великого міського кладовища.
Не беруся пояснювати, що все це означає і як подібне могло статися, при тому, що учасником даної події була не тільки я, вразлива, може, занадто, чи фантазерка отака, чи й «містичка» невиліковна, а й зовсім не схильна до фантазувань і вигадувань усіляких – реальна і конкретна Ірина мама… окрім як хіба одного: дуже мало знаємо ми про світ, у якому живемо…
…але найголовніше, що ЗНАЮ я: «Господь ніколи не запізнюється» і «…у Господа завжди найкращі плани щодо кожного з нас…» – і слава Богу.
P.S. По кількох роках після всіх цих подій ми з Іриною мамою випадково зустрілися в місті. Поговорили, як і годиться, про погоду-справи-здоров`я, а тоді я візьми та й спитай, чи пам`ятає вона ту дивну і непоясненну історію, як дзвонила мені раненько, як їй відповідав хтось чужий, але моїм голосом, як наполягав, що він (голос, жіночий, отже – вона) живе вже у моїй квартирі, а я – у зовсім іншому місці, на дні озера, тобто… Ірина мама вислухала те все і подивилася мені в очі чесно, відкрито і вкрай подивовано: «Валю, звідти ти все це взяла, я нічого подібного не пам`ятаю… та нічого такого ніколи і не було…» – …упс… – сказала я собі і, щоб не морочити жінці зайве голову, погодилася і швиденько змінила тему розмови, а за тим і, розпрощавшись, пішла геть…
Он як воно, виявляється, виходить… Ірина мама абсолютно забула… Може в тому і секрет з вірою-не-вірою в чудеса, може, чудеса трапляються з усіма, але всі їх отак безслідно забувають… ніби стирають з пам`яті, видаляють, наче якийсь непотрібний-невдалий фрагмент, епізод… текст… а я ні – не забуваю…
…чи може й справді Ірина мама не має до того стосунку, і я говорила по телефону не з нею, а тільки із її голосом… і тільки з голосом подружки Іриної мами?..
27.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654966
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.03.2016
на непорочнім,
невиннім
обличчі дитини –
округло-великі очі…
бо навстіж одкриті
для кожного дива
простого земного:
травинки-мурашки-
метелика-пташки,
щиро-безстрашно відкриті
для кожного слова
і безкінечно у вічність простертої Миті
то чому ж,
зауваж,
у людини,
яка виростає з тієї дитини,
спочатку округло-великі очі
неупинно
звужуються до щілини?
з якої причини?
…очі в людини
у люті робляться білими
нещадними проміж повік прицілами:
у хижих зіницях
пекельно міниться чорно-кривава гра –
страх-зневіра,
ненависть і підозра
звіра
…чому у людині,
роками замулені, гинуть
прості дива?
і слова…
серцю одкриті,
зникає зо світом щиро-безстрашний зв`язок
і Миті,
нікуди уже не простерті,
свистять, як у бурі-вирі пісок:
од вічності відокремлені,
миті – піщинки-гирі силіцій-кремнієві,
осідають на шальку* смерті…
…на непорочнім,
невиннім
обличчі дитини –
округло-великі очі…
бо навстіж одкриті
для кожного дива
простого земного:
травинки-мурашки-
метелика-пташки:
може, варто і так розуміти
настанову
Христову –
«…живіть, як діти…»
25.03.2016
ШАЛЬКА, и, жін. тут - тарілка в терезах, на яку кладуть зважувану річ або гирі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654463
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.03.2016
Знала, звичайно, що вступивши до вузу, тим паче на «ідеологічний», як виявилося, факультет, доведеться з часом – і то неодмінно, складати іспит із атеїзму. Чесно намагалася знайти компроміс із Богом, але погодитися, хай і формально, прикинутися, що «в Бога не вірю» – означало одне – зраду. І це було очевидно.
Врешті вирішила, що атеїзм ні вчити, ані «здавати» не буду. Отже, із університету мене відчислять. І з чоловіком (ми обоє були студентами, одружилися уже в жовтні – на першому ж курсі) доведеться розлучитися – мені в разі відчислення «світило» повернутися додому, в рідне, далеке од Києва, село, а ще – прощай омріяна професія, омріяне з раннього дитинства місто – все прощай… Чоловік мій не знав, що маю такий перед собою вибір – ніхто не знав, тільки я сама.
І от, повернулися ми з літніх канікул до навчання вже на другому курсі. Тривав перший «установчий» тиждень, професори начитували лекції, студенти згадували літні щасливі пригоди, не особливо зважаючи на зусилля професорів – до семінарів, а тим паче до сесії, було ще далеко.
Я не поцікавилася розкладом наперед, тому, на одній із лекцій, випадково дослухавшись до голосу викладача, несподівано запідозрила, що ось воно – сталося, схоже, це лекція з атеїзму. Так і вийшло – атеїзм… і я вже слухаю першу лекцію… Зрада почалася… Ця несподівана новина мене приголомшила. До кінця «пари» рішення визріло остаточно – більше лекцій з атеїзму я відвідувати не буду. Отже, прощай університет…
Професор, який читав нам атеїзм, до всього того ще й прибув із МДУ – ніби в Україні не було своїх фахівців із такого предмету. Можливо, то була якась контрольна функція Москви – читати атеїзм довіряли «своїм», а може той московський професор прибув до нас з метою «обміну досвідом», як тоді, при «совітах», було популярно.
Ця обставина ще дужче ускладнювала ситуацію, бо і в декана факультету, та й усього вузу – у ректора, тепер будуть через мене неприємності – чужий професор доповість… і одразу в ідеологічний відділ ЦК у Москві… Дуже не хотілося мені підводити – ганьбити! – рідну альма-матер, але відмовитися від Бога я не могла…
Не слухала лекцію – старанно не слухала, сиділа і дивилася у вікно, думала свої невеселі думи… Під кінець професор московський дав нам перше домашнє завдання: проаналізувати (письмово) будь-яку – улюблену, як він висловився, – роботу Маркса… На тому ми з ним і розсталися: знав би хто, з чим розставалася я на той момент – але «незрада» Богові важила більше… Тоді ще не знала, що залишатися вірною Богові – означає залишатися вірною собі…
Улюблених робіт Маркса у мене не було – я, оскільки вже отримала разом з усіма завдання, і воно було досить «вільним», не атеїстичним – вибрала найменшу – на пів сторінки усього – із грубого тому робіт Маркса і швидко накидала «аналіз» – також на пів сторіночки із зошита, при тому, аналізувала не смисл тієї випадкової для мене «зауваги» Марксової, а стилістичні особливості її, чи російського її перекладу. Я любила стилістику, як предмет, от і побачила у незначному за обсягом тексті Маркса одразу три епітети-оксиморони – улюблену мою «фігуру»… Щиро дивувалася, що й Маркс користувався стилістичними прийомами.
Одне слово, накидала короткий стилістичний аналіз «найменшої» із робіт основоположника ідеології марксизму і передала кимсь із однокурсників московському професорові-атеїсту. Все. Більше я його не турбувала.
Через кілька тижнів хтось із однокурсників переказав, що професор-атеїст страшенно мріє зі мною познайомитися… Що він, аналізуючи наші домашні письмові роботи щодо «улюблених робіт Маркса» дуже розхвалював мій труд, але в аудиторії мене не виявив… не виявив і на семінарах… тоді якось звернувся до однокурсників із проханням передати «студенту Савелюк», що він, професор, дуже хоче з ним, студентом, познайомитися… однокурсники підказали професору, що «Савелюк – не студент, а студентка…» Професор зацікавився такою несподіванкою ще більше…
Але я знайомитися не пішла… Невдовзі довелося з`ясовувати стосунки із прискіпливим занадто старостою групи – він слідкував за нашими відвідуваннями і складав списки прогульників, доповідав у деканат. Вилетіти з університету можна було і за самі «прогулювання» лекцій…
Розмова із старостою була короткою: на лекції з атеїзму ходити не буду, причин пояснювати теж не буду, а далі – роби, що хочеш – все одно… Не знаю, як зрозумів таку мою позицію наш Петя (староста групи), але більше він розмов зі мною на цю тему не починав, щоправда, і в деканат за прогули мене не «тягали».
Минула зимова сесія, яку я склала благополучно – добре вчилася, без трійок, майже і без четвірок, але «червоного диплому» отримати не прагла, як і в школі – за золоту медаль не боролася. Тому є свої осмислені причини, але про них – не тут.
Літня сесія мала стати останньою у моєму студентському житті, бо якраз на літню сесію і випадав іспит з атеїзму… А складати його я наміру не мала.
Коли діло дійшло до дня, на який випадав за розкладом іспит з атеїзму, я роздумувала тільки чи явитися на іспит чи й зовсім туди не йти. Вирішила, що піти треба: неявка була схожою на боягузтво ніби, а я вже не боялася – ні скандалу, який ось-ось має зчинитися, ні вильоту із університету. Внутрішня позиція була однозначною і неодмінною: я чекала неминучої розправи над собою і була до неї готова (чоловік мій так нічого і не знав – для чого було перекладати на нього власні негаразди, при тому, що ні допомогти, ні змінити будь-що він не міг).
Прибула на іспит, коли він уже мав би закінчуватися – з таким розрахунком, щоб зайти у аудиторію останньою і… там, сам на сам, без свідків і оголосити «еМДеУшному» професору своє рішення – відмову складати іспит з атеїзму.
Увійшла, подала «заліковку», взяла білет і сіла за останню парту: білета і не розгортала, не діставала ручки, ніяких аркушів для нотаток – сиділа і чекала, коли залишимося удвох. Врешті, останній із одногрупників відповів професору і вийшов, отримавши гарну оцінку за засвоєні атеїстичні знання, я підвелася і підійшла до столу викладача. Професор запросив сідати – сіла напроти нього на стілець. Все: отакий початок мого кінця… – подумала.
Професор розгорнув мою «заліковку», прочитав прізвище… і…
Прочитав моє прізвище у «заліковці» і… дуже зрадів – аж засяяв, як ніби сонце у ньому зійшло, підвівся поривисто – буквально скочив на ноги, і щирим, таким непідробним жестом простяг мені руку: «Савелюк!.. студентка Савелюк… нарешті я можу з Вами познайомитися…» (от не пригадаю, якою мовою говорив – певно ж російською, москвич же… і ще одне дивно – у аудиторії поруч із ним не було асистента, ми були удвох, око в око… як я і сподівалася і наперед собі уявляла).
Чи варто намагатися оповісти, як дивилася на нього у відповідь я: певне що з великим подивуванням, знаю тільки, що відчувала тоді у собі – незворушний і глибокий спокій… беземоційний… як людина, що до всього найгіршого приготувалася… що вже піднялася на плаху і знає – вирок зміненим бути не може.
Здається, я навіть не подала йому у відповідь руки, простягнутої мені заради знайомства, і зовсім не через якісь принципи чи страхи-розгубленості, ні – рухові функції загальмувалися, либонь, чи й самі реакції загальмувалися тимчасово…
Стало жаль професора, його щирої і несподіваної радості… «він не знає, – подумала, – що зараз почнеться і чим усе це скінчиться…» Мала на увазі невідворотний ідеологічний «всесоюзний» скандал, який уже спричиняю, відмовившись від атеїзму, про що ось уже зараз і оголошу, як тільки мені запропонують відповідати на запитання в екзаменаційному білеті. І де?.. у стінах Київського держуніверситету, на ідеологічному факультеті… жах… пригріли змію на грудях, одне слово.
Професор обернувся до стола, зашурхотів аркушами, що лежали стопкою на краю під стіною, знайшов, що шукав і знову подивився на мене – лагідно навіть подивився: ось ваш аналіз роботи Маркса… дуже мені сподобався… я оцінив на відмінно, – повідомив для чогось мені екзаменатор успішні результати моїх минулорічних «зусиль»…
Я не сказала нічого, бо не надавала тому жодного значення. Але подумала, що там, у моєму успішному такому аналізі, на який я потратила щонайбільше чверть години, нічого особливого бути не могло – спеціально ж не стала аналізувати зміст тієї випадкової роботи Маркса, єдиним достоїнством якої вважала її стислий обсяг, а тільки стиль написаного… така моя «розвідка» могла б задовольнити хіба на семінарі із стилістики, але при чому тут атеїст…
Професор сів, ще дивився на мене тепло, ще посміхався, запитав, за яким номером дістався мені іспитовий білет... «ну от…» – подумала я, назвавши номер білета, – «…починається документування мого «суспільного» падіння…»
Професор вніс необхідні дані у екзаменаційну відомість, узяв до рук мою самотню «заліковку», роздивився на неї неспішно, вніс і туди короткі записи, тоді закрив синю залікову книжечку і простяг мені… Він так само посміхався – гарно і привітно посміхався, посміхався тому, що відчував у собі самому щось приємне… теплою і м`якою, світлою і лагідною навіть була та посмішка його… дружньою… дружелюбною…
«…радий був познайомитися з вами…» – ще раз повторив професор і я взяла заліковку, підвелася, автоматично йому за щось подякувала і вийшла. За дверима аудиторії, уже в коридорі, розгорнула: «відмінно» – стояло у графці для оцінок навпроти запису про іспит з атеїзму…
«Він усе зрозумів… – ошелешено подумала я, – і не пішов доповісти декану … ні слова не сказав і не спитав нічого... знав ніби, що відповідати не буду… він знає, що я не атеїстка, при тому – принципова, але не видав… це просто чудо Господнє – я залишаюся в університеті…»
Простоявши отак зо хвилину в дивовижних здогадах моїх, повернулася і одчинила двері до аудиторії, яку щойно залишила: професор збирав зі столу папери свої і складав до портфеля – іспит закінчився… «СпасиБі…» – подякувала я йому ще раз, але вже в тому слові і в тому голосі, яким воно вимовилося, було багато глибоких відтінків – і подив з чуда, що зараз ось сталося, і вдячність за його, професорове, проникливе розуміння, і за людське добро його, і солідарність людську – серед ідеологічно-войовничого розгулу тодішнього більшовицького примітивного атеїзму… і людиноненависницького нетерпіння до хоч найменшою мірою інакомислячих…
…То були семидесяті роки минулого століття – пора чергового «полювання на відьом» – читай націоналістів-дисидентів і всіляких відхиленців од генеральної лінії компартії – кадебістами. Ми з професором обоє ризикували… Але Бог милував обох.
«…у Господа завжди найкращі плани щодо кожного з нас», – так казала мама моя…
14.03.2016
P.S. Те, що «позитивний професор» у даній пригоді – москвич, зовсім не означає, що автор хоче цією деталлю сказати щось додатково до сюжету. Що москалі вороги нам – це я знаю стільки, скільки живу, і зараз вони цю істину про себе доводять усьому світові – тут не може бути сумнівів: москалі нам – закляті і давні вороги… «воріженьки злії» і завжди такими були. Але правда даного епізоду така – професор-атеїст прибув із МГУ. Либонь, є все таки і серед москалів якийсь дрібний відсоток з людськими серцями (професор Зубов, до прикладу, «теперішній» професор – теж людина…))) Хоча не забуваймо, що «російський лібералізм завжди закінчується там, де починається українське питання». Це також історичний факт.
Врешті, мама моя казала, що Бог завжди допомагає людині, діючи через іншу людину. Певно, Йому видніше коли і через кого варто діяти. І то був якраз такий випадок. Крім того, «серце кожного з нас – у руці Божій»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651646
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.03.2016
перевернута
неба свинцева таріль…
безлисті верби
скраю води,
наче жінки старі –
від лю́стер-дзеркал
поспішно відводять
погляди…
поорана зморшками,
потріскана і стара
на покручених стовбурах
неприглядна кора…
сі-ра…
…то зима
тусклим льодом
замуровує
люстро-воду:
щоб не зазнали журби,
обронивши умовну вроду,
старі верби
…безтурботна весна
розтопила льоди –
з лю́стер-дзеркал поздіймала
застережливі покривала
і відкрила вербам ламку,
у холодній поверхні води
відбиту,
їхню скелетну графіку
…хоч об`єктивна до краю вода –
та не вся у ній виявляється правда:
тая́ть сонні бруньки
у безлічі стулених кулачків цупких
нетлінні зелені живі шовки
і атла́си
життєрадості і Краси
...усе, що на планеті Є,
що тілесно у світі існує –
трансформовані
сонячні промені
воскресають
у новій повноті і красі
верби старі у визначеній іпостасі:
усі ми – трансформовані промені Сонця,
живі образи
Бога-Творця
07.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649610
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.03.2016
на узбіччі трамвайного полотна
засвідчує радо клен
кожному
перехожому,
що прийшла весна…
вес-на
новину́
довгождану,
по́при глиби́ни сну,
підхопили охоче верби,
що доокруж озерця
оддалік трамвайного полотна,
і ожили́ вербові серця́ –
вес-на!
поспішно красуні юні
накинули ша́ти крізні́,
прозірчасто-зеленаві
димчасто-невловимі –
святкові і весняні:
не шати навіть – аури ніби,
не відомі оку звичайному
ореоли-німби…
…янголята малі
у кле́новій кроні
розчісують верхні гілки
і лускають оболонки –
золотаво-коричневі бубляшки*
випускають ясно-зелені хре́ндзелі** –
цнотливі непоказні
ніжні
клено́ві квітки…
уже розрізняє клен, як ізда́леку
спішать до нього рої:
ближчає гул, наростає…
щасливий, поки не знає –
то не бджоли гудуть і джмелі,
а світанкові
перші трамваї
вес-на:
на узбіччі трамвайного полотна
бурштиново-стиха світиться клен –
як полив`яний жбан,
любові і меду по-вен…
05.03.2016
*бублях (мн.бубляхи) – бутон, пуп`янок (пуп`янок - на Поділлі – малий, дрібний ще поки - бублях[)
ще Бубляхи, -хів, м. - Сѣмянные плоды картофеля. - Н. Вол. у. (Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 1, ст. 104.)
**хрендзелі – на Поділлі - бахрома, торочки (крупні, на скатерці чи опинальній хустці; можливо, запозичення з польської…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649126
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.03.2016
трамваї по мосту́
звіддалеки́,
як бе́дрики
по соломи́ні –
осінні
чи весняні́ –
півсонні…
крила-боки
червоні
і чорні ця́тки-
цятки́ -
пройми віконні
трамваї на мосту
наче жуки
звіддалеки́
02.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648367
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 02.03.2016
…чудес не буває. Але трапляються ситуації, пояснень яким логіка, здоровий глузд і класична фізика не знаходять.
Мені траплялися чудеса. Для чого про них згадувати публічно? Може і не слід, не слід би дратувати «войовничих матеріалістів», але є три історії, чи ситуації, які, либонь, варто засвідчити…
Перша з таких сталася…
НА ПЕРЕХРЕСТІ
…влітку 1977 року, в Києві. На перехресті вулиці Володимирської і бульвару Шевченка.
То був надзвичайно сонячний червневий день, зелень буяла густо і пишно, не втративши ще весняної глибини і свіжості. Я вийшла з дверей університетського Жовтого корпусу і довелося зупинитися, міцно стуливши очі, щоб встояти під рясним водоспадом світла, радості і тепла. Призвичаївши зір, перейшла на протилежну сторону бульвару і проз сквер Шевченків заспішила до «зебри» – біля входу до станції метро «Університет» на мене чекали.
Замість керуватися сигналами світлофора, зауважила, що автівки зупинилися уздовж по Володимирській, от і вирішила, що того досить – пустилася бігти через дорогу: кажу ж, біля входу до станції метро «Університет» на мене чекали…
Щойно опинилася на проїжджій смузі, голова ніби сама собою обернулася ліворуч, і я побачила, як на мене летить автобус радянської «фірми» «Інтурист»… водій автобуса поспішав – хотів «проскочити» перехрестя на останніх секундах дозвільного для нього сигналу світлофора… Машини, які зупинилися, і на які я зорієнтувалася, мали, як виявилося, виконувати повороти, а от для транспорту, що рухався по Володимирській – дорога була відкритою, для пішоходів же «горіло» червоне світло…
За долі секунди, там, уже перед автобусом «Інтурист», я усе зрозуміла: і мотиви, і причини, і правила, та й фатальну помилку свою… Так само цілковито і об`ємно побачила усю ситуацію, у яку втрапила, ну, і її невідворотний фінал. Автобус був занадто близько од мене і їхав занадто швидко… я бачила у лобастому склі водія. У нього були занадто великими очі… руками він судомно вчепився у кермо, ніби сподівався тим зупинити, утримати, осадити «на повному галопі» свого гарячого коня, усім же «монументальним погруддям» водій напружено подався уперед, ніби збирався вистрибнути, щоб обігнати неминущу подію…
він уже бачив і знав, що не встигне нічого змінити: звернути нікуди – зліва смуга зустрічного руху, по якій мчали зустрічні ж авто, справа – ґерелиця машин, що зупинилися перед світлофором, чекаючи дозволу повернути з Володимирської на бульвар… гальмувати – відстань надто мала, та й швидкість, з якою він «летів», жодних надій не залишала… чим ризикувати багатьма людьми – і в салоні, і уздовж тротуару, і на тротуарі – водій вирішив не гальмувати… та й взагалі нічого не робити – бо можливості розминутися зі мною у нього не було… а може, він просто не встиг зреагувати на тому рівні, де приймаються якісь рішення. Хоча «нічого не робити» – також рішення, врешті….
Я ж бачила усю картину в цілому, а водночас – у дрібних і геть навіть незначних деталях: до прикладу, що автобус – темно червоний, ближчий навіть до вишневого, з широкими вікнами, не новий, але чистенький… водій – чоловік років 40-45-ти, формою обличчя більше подібний до квадрата, чим до овалу, і – надто великі у нього очі… і ніби належать вони не стільки до обличчя, скільки, виокремившись, вгрузають у прозору товщу лобового скла … так само ясно бачила, що стою якраз посередині – по центру переднього бампера, на однаковій відстані від країв, акурат проміж коліс…
Майнула швидка тінь надії – проміж! коліс... але одразу й зникла, бо за такої швидкості і такої сили удару, який невідворотно ось уже зараз станеться, марно було б сподіватися на проміжок між колесами … уява швидко намалювала і продемонструвала, який усе це матиме вигляд: «…на друзки» – оцінив мої шанси хтось відсторонений… і то була не зовсім думка, чи й зовсім не думка, а «картинка» – невідворотна трагедія швидше сприймалася як дещо зорове, точніше – понятійно-зорове, коли бачиш і розумієш усе і одразу, без слів і жодних сумнівів. Певно, думка у такій екстремальній ситуації – занадто повільний засіб комунікації…
Усвідомивши близьке своє майбутнє, не те, щоб і злякалася – не було часу на страх, а – здивувалася трохи. І на те здивування і на всю цю пригоду загалом відгукнулася зовсім коротенько і таки думкою: «о, Господи…» – і все.
…знала… знала, що поступитися автобусу дорогою – зійти з того місця, на якому стояла – не встигну, то й для чого зайва метушня – так і залишалася стояти… Дивилася – очей не відводила – «в лоб» власній нагальній смерті, що це вона – доводів не потребува́лося… тільки сприймалася ця новина не так, як тоді, коли ми наперед про смерть думаємо, чи бачимо її осторонь себе – під час похорон чужих чи на екранах-моніторах. Страх-жах-каяття-прощання – ні, емоцій ніяких: спокійне очікування…
Стою-дивлюся-чекаю… помічаю врешті, що подія, якій давно вже пора статися – не звершується… «щось довго вже я тут стою», – подумалося… трохи аж ніби й заскучалося, тому, знічев`я наче, взялася роздивлятися уважніше подію, що відбувається і не відбувається водночас: автобус продовжував «летіти» на високій швидкості – це було видно і відчувалося, але до мене він не наближався – «…як таке може бути?..» – спитала себе, – «він їде на одному місці»… і дивною була та його «їзда», позбавлена руху – без переміщення, без просування у просторі.
Ще помітила невдовзі, пильніше придивившись, що автобус «мій» ніби вібрує трохи – бо куди ж мала діватися енергія його швидкості при відсутності зміни дорожньо-просторового положення…
«…як він може їхати на одному місці при такій швидкості?...» - сильно зацікавило таке небачене явище, але «Ікарус» продовжував започатковане – їхав швидко і «агресивно», але не наближався… чим далі, тим більше його «трясло» – не те, щоб він тремтів масою власною, чи трясся «тілом», ні – не так, а так, наче його зсередини лихоманило, він наче… бринів увесь. Але беззвучно. Ніби якась тонесенька димка – як аура, чи ще щось таке нереальне – оповивала його, і от сама ця димка – жовтувата, помаранчевувата навіть, але при тому ж і абсолютно прозора – як сонячне світло, вона вібрувала, тонко і дрібно-дрібнесенько. Щось діялося з автобусом, але не за звичними законами світу нашого, і тому не мало пояснень і дуже цікавило… дивувало – попри все.
Хоч і не сприймалося вухом бриніння автобуса, пійманого у дивну пастку «статичного руху», але якимось чином відчувалося, як напруга довкола нього швидко і гостро зростає… «отак він скоро розлетиться на куски…», – подумалося між іншим, і згадалося, що «у ньому ж люди…» то «…треба щось робити…»
Погляд перемістився до коліс – видно, щоб пересвідчитися, що вони «крутяться», тобто, що автобус таки їде, не зрушуючи з місця. Колеса оберталися – дуже швидко, зовсім не «буксували», вони – «їхали», котилися, ковзали асфальтовим покриттям, як звичайно таке і відбувається. Але шлях - маю на увазі термін із фізики - дорівнював нулю...
«Інтурист» не збавляв швидкості, а точка його «фіксації» у просторі не мінялася, саме тому, думаю, він почав ніби злітати трохи (не більше, чим сантиметрів на 10-20 одриваючись од тверді дорожньої) і знов опускався на асфальт – злітав і приземлявся… плавно – гарно навіть, легко і «без потрясінь»… це дуже зацікавило і я спостерігала ті здіймання, утупившись у чудасію, щоб же не подумати «потім», що здалося чи показалося…
Врешті зауважила, що після кожного приземлення автобус злітає вище і вище, – «енергія накопичується», пояснила собі, чи Хтось мені коротко пояснив моїм же внутрішнім голосом. Треба щось робити – там люди … Про себе – чогось і не згадалося…
А «Ікарус» уже почав здійматися над смугою занадто – десь і до півметра у висоту, зависав не надовго і плавно, як парасолька з кульбабовою насіниною, линув назад, до асфальтової смуги, легко її торкався, щоб знову злетіти – як повітряна кулька… При тому напружено вібрував, бринів – уже й металевої дзвінкості звук той нечутний сягав (думаю, то був не стільки звук, скільки стан, і я зчитувала чи відчувала, сприймала стан той якимось дивним новим способом).
Саме собою пригадалося начеб, що енергія «зупиненого руху» дуже швидко наростає – подібно, як прибуває сильним током вода – і невидима дамба, що виникла невідь звідки, має межу «терпіння», тривкості. Тому варто б уже і поворушитися, доки ВСЕ чекає… було очевидно, що треба мені «щось робити», але я не знала, якого чину од мене ждуть. «Що робити?» – спитала врешті себе. І відповіді не прозвучало. Відповідь сталася. Сама собою.
М`язи, ніби отримавши ізвідкись чітку команду, всі разом напружилися, і тіло, отримавши невидимий, та відчутний, щоправда м`який і делікатний, але достатньо сильний поштовх у груди, зробило широкий «стрибок» назад. Просто відлетіло, було відкинуте – «саме собою».
У ту ж таки мить автобус пролетів кулею мимо, ніби ним вистрелили, і так близько од мене, що, здавалося, черкнув боком об кінчик мого носа… Поділ плаття, коси – усе, що могло «літати», здійнялося поривом повітря-потоку… Якусь пів-мить було ще так само тихо. Але наступної пів-миті «увімкнувся» звичний міський «озвук» – шелестіло листя у скверику, вовтузилися пташки, шуміли люди і шини автомобілів по асфальту… Все доокруж як ніби включилося – зарухалося, ожило, «заговорило».
Я продовжувала стояти «на дорозі», бо не знала, що слід чинити. І тут із автівок, водії яких усю ту дорожню пригоду спостерігали (зовнішню її сторону, звичайно: як дівчина вискочила перед «Ікарусом» і як тої ж секунди встигла відстрибнути назад, чудом не опинившись на тому світі) – то водії, вернувшись до тями раніше мене – з усіх сторін дороги… одне слово – закричали і засварилися…
Я не розчула, якими саме словами, але здогадалася, що в основному лайливими, бо про те свідчили тембри і тони їхніх відпущено-як-тятива сердитих голосів. Я злякалася хорового їхнього крику, кинулася, щоб утекти, вперед – по тій же таки «зебрі» і на той все ще заборонний сигнал світлофора…
Але «Інтурист» «мій» уже проминув, і разом з ним проминула ТА мить моя, а цієї вже, наступної – миті, сюжет мався зовсім іншим, із цілковито благополучним завершенням.
…Давно колись мама моя розказала була мені, що людина, яка навіть усе своє життя зневажала Господа, не вірила в Нього, навіть сварила Його, але – в останню свою мить, умираючи, встигне до Господа «схлипнути», хоч би таким найкоротший зітханням, як от «…о, Господи…» – то Господь наш люблячий таку людину СПАСЕ… Тоді, в дитинстві моєму, я одразу повірила мамі – і «віра моя порятувала мене». Я мамі завжди вірила, бо вона була щирою і правдивою в усьому, а діти це дуже добре відчувають – правдивість і щирість дорослих своїх… Тепер я називаю маму мою – моїм Сократом – і це не жарт.
Друга історія, яка потвердила істинність маминих слів про чудодійну Силу найкоротшої із можливих молитов «…о, Господи…», сталася зі мною…
НА ОЗЕРІ
...Невдовзі спробую переповісти і її…)))
27.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647537
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.02.2016
геть посіріла
пантера біла
під мокрим снігом
просвітом тане
в марлі туману
на лісовій дорозі
тільки видніють
кігтики білі
на верболозі
24.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646659
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.02.2016
метелики –
не прив`язані
до стебе́лець квітки…
атла́сні і оксамитові крильця –
барвисті, як пелюстки
метелики –
на крильцях-віялах – лусочки́,
ювелірно мініатюрні
прозорі скарбнички,
у лусочках –
пігменту мі́лі-при-мі́лі-грами́нки –
крапель-ки:
метелики –
як у скляній вітрині
у акваріумному магазині
розмаїті гупі-неони-рибки
ми
пізнаємо смаки – язиками,
метелики
смакують квітки –
торкаючи лапками:
не одкушують і не жують –
тактильно – лапками
гаму квітчаних смаків спізнають…
метелики не їдять –
тільки нектари і роси п`ють…
отакі навкруги витають дива:
я знаю людину, яка
відчуває пу́чками – на дотик – слова
і тим щасли-ва…
а ще – на смак відчуває слова –
самим краєчком – кінчиком язика́:
певно, якась далека
метеликам родич-ка…
…метелики –
без корінців і стебел – квіти…
абсолютно віддані діти
Свободи і Красоти…
особливо цінують метелики
своїх візерунків накрильних
лусочки і пилки́:
тепер я знаю,
чому, узявши за крильця пальцями –
хоч і на волю випустиш, –
а метелик однак умирає…
знаю:
нівечать пальці чужі – святу
Гармонію і Красоту:
і лускокрилий естет – з одчаю –
у щілині якійсь ховається – і вмирає
… янге́лику візерунчатої Красоти,
метелику з раннього мого дитинства –
вибач-прости…
19.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.02.2016
учора нарешті ми
доторкнулися
одне-одного - пальцями…
…старі вселюдські гріхи –
на одкритій чесно долоні
спокутували горіхи,
загодя
дбайливо налущені…
звабні-смачні,
смажені…
запашні
… тоненькими
лапками-пальчиками,
ніби теплими
шовковими ниточка́ми,
обснувала на мить синичка
непорушного мо́го –
середу́льшого
пальця на лівій руці –
учепилася, як на гілці:
шматок ядерця
із долоні взяла
і –
пурхнула-полетіла…
поміж соснами –
невагомо-тіла…
благословилася
взаємна довіра
теплим взаємо-дотиком,
і –
по серцю
ніжним вербовим котиком…
17.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644743
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2016
сніг
горностаєм-песце́м
по газонах побіг,
ліг
на підвіконні
пухким комірцем –
сніг
крутить світом,
як циган сонцем…
та
почалася вже
продуктивна робота:
у теплі безтурботного небуття –
випро́стує із сповиття
несвідомі чуття,
ворушиться,
усміхається проз глибину
сну –
невзабарі грядуще життя
для ковчега кожної підта́лої насінини –
намічаються береги:
усякий зародок
набуває щоднини
піднесення і снаги …
жовте і синє сниться –
я́сне сонечко і рясна́ водиця:
бубня́віють-будять зародка
майбутніх паростків лоскітли́ві крильця…
…а тут сніжинки –
вологі і важкуваті,
розгублені чи налякані:
наче у западні-
полоні
метаються у ніші віконній,
зазирають до хати -
просять порятувати…
та
для ковчега кожної насінини –
вже намічаються береги:
зелені зародки
набувають щоднини
піднесення і снаги
...немовлята-зародки -
крила-ростки:
листочки...
і квіточки
11.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643120
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.02.2016
цьогоріч весна
буде рання,
кажуть, –
але затяжна…
не пусті сподівання –
рання!
а що затяжна –
зате ж весна
вес-на…
03.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642510
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 09.02.2016
[i]«…автор, що служить поезії, а не собі,
[b]мусить[/b] писати бездоганно формально, –
а зміст який-небудь сам знайдеться…»[/i]
(zang)
«це – я,
мов гороши́на, що розпухла у канаві, –
о всій формально-трафаретній его-славі,
марксистсько-ленінській, лукавій –
поезія – це я…
поезія – наложниця моя»
недолік, по́милка і хиба –
огрі́хи-о́гріхи:
поезія – приватизований гарем хіба:
наложниця – прислужниці і євнухи…
роздуті формалісти-фахівці –
кати і самозвані судді:
їм все одно –
чи оцет, чи вино - усе одно,
аби у «правильно» злекаленій посуді…
огрі́хи-о́гріхи:
«…не наливають молоде вино
в старі міхи́…»
ні… не служу
наложниці-поезії -
лекалам закалькованим її,
бо жодним не служу царям-емірам,
нарцисам-задрапованим-вампірам,
загальновизнаним нав`язливим кумирам –
собі служу…
наскільки можу
відчути і знайти
у храмі серця власного
мого́ –
присутність Божу
***
форма без суті –
колосок бе(з з)ерна,
бе(з з)ародка – насінина…
зірка без Світла –
вогонь без Тепла…
без Бога у серці – ігво-людина
08.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642159
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2016
у безлюдній хаті,
на квітчастій цераті
на столі –
лід…
чашкою
з гарячою кавою
одігрію пальці,
денцем протоплю́
рівненьке кружальце:
одну
на столі
проталину…
ви́добуду
із-під льоду
змальовану квітку –
от і стало
барвисто і весело,
як улітку…
...у безлюдній хаті –
місячні
тіні
на стіні - крислаті…
05.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642050
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2016
тіло болю
кожен сам годує собою –
невидимого та реального
паразита астрального
кожен утримує-має
завдяки тому, що страждає…
на підступні подразнення
реагує-відповідає…
…двосту́лкова мушля,
молюск
і кристалик піску,
що проник
у перламутрову черепашку –
перлову скойку…
десь там – вітри,
а тут – шторми…
місяць де́сь там –
а тут – припливи-одпливи:
призводять
до коливання води
зовнішні
потойбічні впливи…
скраю – ви́скоком-босяко́м –
люди:
каламутять воду піском
і множать сліди…
рух і життя – усюди
із каламуті зовнішньої - мала піщинка
проникає у мушлю –
у боки молюска муляє –
вдома жити за́тишно не дає,
на собі, колючій, увагу і волю
зосереджує –
тілом болю
стає…
мучить і заважає…
молюск, щоб її позбутися,
перламутр із мантії виділяє –
гостю незвану згладжує,
облагороджує,
сповиває – до себе дорівнює…
наближає
і єдина мета –
позбутися
інородця – домашнього ката…
чи прийняти жорстоку долю –
співжитися-подружитися
із неугавним тілом болю
та на користь лише чужаку
мантії ніжної дотики –
витончені пластинки
продукованого вапняку
тіло болю
не чує ні молитов, ані сутр:
нашаровується щохвилини…
належить морському
м`якуну́ двосту́лковому – перламутр,
а люди цінують
і вихваляють – перлину
без упину…
тіло болю ненаситно росте,
поки увагою володіє…
а без уваги – в ніщо змаліє,
та безхребетний м`якун
відвернутися не уміє…
відгадка проста:
болем
годує людина
власного
астрального парази-та…
03.02.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640866
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.02.2016
добрий ранок
здмухнув із вікон
пелюстки фіранок
і явився
у натурному класі
день нинішній, у всій
буденній красі…
приладнали
на етюдники і мольберти
паперу ва́тманського листи –
і
порозсіда́лися всі…
…на подіумі,
у туманній задумі –
день-натурник, як у оптичному фокусі…
біліють аркуші
на етюдниках і мольбертах –
наче можливі
листи щасливі
без адрес на вірогідних конвертах…
зашурхотіли
пензлі і олівці –
творча робота у довільній техніці:
тема – не обумовлена, а завдання –
виявити-зобразити
характер і на́міри
поточного дня
усі люди – митці-маляри́,
інтуїтивні художники:
хтось інеєм
вписує
янго́ликів у шибки́,
а ще – на противагу морозам –
акварельно-прозорі вазони-квітки
водружає
на текстурно-потріскані підвіконники…
інший пише передчасну весну,
недоречну –
зелену з-під білого – радість
синьокрилу і голосну́…
третій – пером і тушшю
по білому аркушу – чорну малює війну…
хтось – туманності маркізе́тові…
галактик умовні парсе́ки
і розмаїті шовки…
сузір`я Великого Воза ,
а на Возі – кремезні житні сніпки
…дівчата-жінки, вишиванки…
ореоли-вінки,
чоловіки…
козаки-чумаки…
…а тут знову малюють війну –
сучасну,
історично-реальну…
…хтось приписав дню
двозначну
усмі́шечку хижу-заздрісну,
інший на іншому аркуші ватману –
зобразив у́смішку щиру,
чисту-дитячу-наїв-ну…
той – синиць за горішками на балконі,
той – жалі і печалі любовні…
…тендітна панянка
і на червоному столику – чорна кава:
грає рефлексами порцелянова філіжанка,
картинка - наче і справді жива…
…під старими покрученими березами –
грибів красива дружна сім`я…
у сусідстві – гординя точить заздрісне лезо
і на вістрі сонячний промінь сліпуче сія…
необмежена
вільна тема:
хто ми? де ми?..
а за вікном натурного класу – зима:
відповіді нема
…пролунав
ізвідкись згори - з-під стелі -
сріблясто дзвінок:
здавайте ваші гризайлі-пастелі -
закінчився з малярства урок…
підвівся натурник-день
і згріб докупи
малюнки-ескізи-етюди:
яким він буде?
середньо-арифметично-таким,
як су-спільно його зобразили люди…
30.01.2016
[i][b]ВОДРУЖАТИ,[/b] аю, аєш, недок., ВОДРУЗИТИ, ужу, узига, док., перех., ц.-с., уроч., рідко. Ставити, закріплювати щось на чому- або в чому-небудь. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639881
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 30.01.2016
я – дзеркало:
амальга́ма і скло…
від моєї поверхні
одбивається світло,
на темній же половині –
сплавлено-двоєдині
ртуть і срібло,
на́чорно зафарбовані…
на шліфованій
шкляній площині
ламаються-
відбиваються промені
пунктирні умовні лінії
виводять зображення
за двоплощи́нні межі мої
так виникають ілюзії…
враження
перспективи і глибини́
зорові ома́ни –
не з моєї вини…
квіти у вазі стоять на столі –
квіти у вазі стоять у дзеркалі…
і перші, і другі квітки
взаємно милуються
на свої відбитки
а дзеркало?
багате уявою тло?
ефекти-казки́-ви́гадки:
дзеркалам не належать квітки,
навіть і їхні відбитки…
тільки враження…
зображення-від-ображення
як позолота
на куполі храму –
у часі
лущиться амальгама:
і розповзається тьмаво пляма
між берегами
рами…
незряча крізна пля-ма…
тут у мене – нічого нема:
окроме ігор тіні і світла
на поверхні скла
…дзеркало – на шарнірі
у триви́мірі…
од небокраю до небокраю –
усією площею споглядаю:
неповторима краса земна –
усе-можливо-ра́курсна
28.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639264
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.01.2016
сосни -
у білому сні
мовчазні,
гідні...
як благородні о́лені –
розгалужені роги зелені…
26.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638802
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 26.01.2016
поезія –
ілюзія з ілюзій,
чарі́вна плинність миті
у Всесвіті…
потреба натума́нити зірки,
чи навпаки –
мов порцелянові полу́миски –
до блиску натирати…
лю́мени-кара́ти
потреба казки…
політ уяви за межі яви:
у гроти нави – в аркади прави…
чарівність миті…
плющі-вервечки…
всім досить місця у інтернеті –
і зайві
міжусобні суперечки
25.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638479
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.01.2016
плаче зима –
логічно ви́вірена система:
хоче але не може спізнати
спонтанної творчості аромати...
до чого торкнеться –
виходить усе льодяне:
геометрично-точне,
безпо́хибно-прораховане,
раціонально-довершене –
віч-не…
25.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638459
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.01.2016
…душа знайшла
потаємний вихід із тіла…
і ніби двері
у деінде одчинила
ніби з хати надвір ішла
і спинилася на порозі –
світ, що любила
дуже –
осторонь
блідою калюжею
погасав
при невиразній дорозі –
тускла плями́ста
розпливчата-нечітка́
білого світу калюжка...
як чуже зоставлене місто
назад – в ілюмінаторі літака
у ніч завалюється і зника…
усе що світило-сяяло –
вицвіло
і одійшло,
оддалялося-байдужіло,
десь іще ніби й було
невиразною плямою білою,
але силу і значення втратило…
цілковито
і повноцінно сама:
відчувається – що у просторі,
одмічається – звуків тут
зовсім нема…
…як листопа́дна ніч –
мокра холодна пітьма
але зрима:
розпізна́вана-розрізни́ма
зрима…
пітьма
не самотня –
а одна-одинока…
і – розуміння,
абсолютно глибоке,
і – спокій…
вимог на переході
ні суперечок нема:
людина – усе, що треба – знає сама…
ні окриків, ні наказів –
собою-сама,
водно́час із рідними-ближніми усіма
невидимо і невідчутно – а разом…
там – не посада, не фах, не звання,
не дитина, не батько-мати,
не бідний і не багатий –
личини его не мають значення:
завершив курс навчання –
виходь звітувати
там – жодної нотки фальшивої,
і неможливі
рейтингові бої:
не зава́жать нічи́ї
успіхи і поразки, а тільки свої…
…кажуть, там річка є вогняна,
кажуть, вона без дна,
кажуть –
зможе її перейти –
хто помислами
і ділами чис-тий…
для чистих душею, кажуть, та вогняна ріка
стане, як ніби купіль – із теплого молока…
24.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638356
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2016
нюанси термінології
політтехнології:
де засохне на пні Ідея –
вилазять ідеології…
23.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637944
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 23.01.2016
товариша мого
ненави́дять українофоби –
із психопатами – зрозуміло:
ненави́дять за праве діло…
але зрозуміло
так само мені
за що знавісніло
травлять його публічні
українофіли:
протилежностей
зрощуються краї –
переплітаються кі́нці…
перве́рзних нарцисів
усіх відтінків і кольорів -
активно-бездарні амбіції…
століттями
спільний ворог наш –
мордо́рська орда
і внутрішній ро́збрат між українців –
найчорніша із чорних – зрада…
23.01.2016
* перверзний -від лат. pervertere - перевернути, вивернути, збочити
**перверзний нарцисизм - http://sova.pp.ru/index.php?id=427
***Мордор (синд. Mordor, у перекладі — «Чорна країна») — країна, яка існувала у вигаданому світі Джона Р. Р. Толкіна і була осередком сили Чорного Володаря Саурона. У сучасному світі Мордор - Росія. Переважна кількість населення цієї країни - орки та гобліни. Має агресивну політику щодо сусідніх вільних країн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637911
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2016
…і здається душевнохворим,
що у світі і Всесвіті
зобов`язане все живе
за ними співати хором…
в ногу ходити строєм
і не збиратись по двоє-троє:
що то за незалежна оця –
на Престолі небесному – Трій-ця?..
не засвоївся
урок історичний кривавий:
«…левой! левой! –
кто там шагает правой?!.»
"совка" формальні модифікації –
душевнохвора потреба уніфікації
...як були «принциповими» комуністами,
як були войовничими атеїстами –
так і стали...
тільки вивіски
поміняли
21.01.2016
(...Политико-экономическая система, сложившаяся на украинской территории после распада Советского Союза, по сути, недалеко от него ушла. Это еще не была Украина, это была УССР с желто-голубым флагом и трезубцем, которая несла на себе все пороки советского наследия. Эта система невероятно живуча и имеет множество голов, поэтому мы называем ее Гидрой (по имени существа, с которым сражался Геракл). Но сегодня эта Гидра начинает умирать. Система, основанная на коррупции и разворовывании национального богатства, система с закрытыми социальными лифтами и [b]советским мышлением населения более не может существовать...)
[/b] http://hvylya.net/analytics/geopolitics/sem-urovney-voynyi-strategicheskaya-ramka-dlya-ukrainyi.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637568
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2016
«патріотичні» загальники –
як родимі плями, неізживні сліди
«совково»-комуно-кацапської пропаганди
із усієї дурної снаги́
клепають лже-патріоти
гуркітливо-порожні лозунги –
і бундючаться, як папуги…
розкривавлюють виразки,
демонструють подряпинки і вавки́…
патріотичні совкові загальники
не вийшли з ужитку-моди…
мікро-тирани і тиранопоклонники,
прагнуть публічної влади
і високої
"партійної нагороди"…
грудка́ми – у скаламучене джерело:
і очистяться Води?
хочуть любові –
то думають про любов
що окремі люди, а що народи,
а потребують зла, то помишляють зло
---
Україна-Європа:
справжнім Героям Слава!
хто життям ризикує в окопах
21.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637540
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2016
[i]Невідома, далека галактика –
Я до тебе помалу іду…
Морський Лев[/i]
молоді COLOне́шники,
у благороднім пориві,
здійняли до неба тугі кулаки
темно-зелені
вогне́нні
сонячні язики –
промені-пелюстки
затиснуті у кулаках зелених-цупких…
ряди і ряди
соlонешників молодих –
у всі сторони і боки-напрямки –
від горизонту до горизонту –
здійняли
до небесних знамен голубих
міцно стулені кулаки –
присягають на вірність Всесвіту
солоне́шників*
стиснуті кулаки – як зорі-карлики:
ось – і готові
вибухнути раптово
і засяяти, як мільярдно-сві́тні наднові** зірки
молоді солонешники –
космогонічної
вищої школи романтики,
благородні випускники –
нив і небес вихованці…
ось-уже-ось – узавтра вранці
молоді солонешники
розтулять зелені пальці
і випустять пелюстки –
вогненні промені-язики –
вибухнуть, як сонця і зірки –
наднові,
осяють незнані Галактики
у розпростореній дальше Світобудові
пора...
уранці завтра
цвітом вибухнуть солонешники –
молоді сонця і зірки…
покликані будувати
нові Галактики,
а старі –
осявати…
оновлюва-ти
20.01.2016
на знімку із інтеренету - Галактика Соняшник
(Мессьє 63,М63,NGC 5055,) - галактика
у сузір'ї Гончі Пси.
*солонешники – у літературній нормі -
тільки соняшники; можна вважати
це слово подільським діалектизмом,
а можна врахувати, що до його складу
входить першопочаткове – соlо, тобто –
коло, тобто – сонце… чим обрізаний
со-няшник кращий за соlонешника –
академікам краще знати, хоча навіть
москалі у своєму покаліченому
претензійному діалекті зберегли три
букви від першопочаткового і законного
соlо – под-СОЛ-нух… це зауваження
заради інформації – але не заради
суперечки – я вже наперед згодна
з усіма обвинуваченнями – але залишуся
при власному сприйнятті – вибачаюся,
то вибачайте вже…
**наднова - словник ставить наголос у
слові «наднова» - на останньому складі,
у вжитку ж це слово зустрічається
і з другим наголошеним складом…
думаю, варіанти можна допускати,
якщо це не русизм(суржик) і
не зашкодить словникам: у віршеві
допустимі обидва варіанти наголосу –
на вибір того, хто читатиме
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637189
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2016
[i]"...я не славословлю тебе, моя стара хато..
Ніхто не дорікне мені, що я вихваляв тебе
чи ось плачу за тобою тяжко..
Я прощаюся з тобою..."
(Олександр Довженко)[/i]
у спорожнілій хаті –
розіпнута на циферблаті
лиха година:
полишаючи дім – годинника
не зняла зо стіни людина:
як у футля́рі пам`яті,
зоставила миті –
спільно
у світлі-теплі прожиті
…як дзеркала розбиті…
часови́й струмок
обмацав тавро́-замок,
од порога одхлинув –
пересох і вмовк:
більше час
не тече і не плине
у закритому просторі
між берегами-стінами…
чи довго живе равлик,
видертий із наспи́нної
переносно́ї своєї хатини?..
чи довго живе хатина
на́різно
від своєї людини –
наче тіло, позбавлене серця
і душі-лиця?
хто розлучить людину з домівкою –
подвійний убивця…
…як і самотні люди – самотні хати́
спогадами
научаються жити…
задраповані вікна – очі незрячі
усередину дивляться-бачать…
замкнений простір хати –
тільки людина може
знову зо Всесвітом поєднати…
а до того – спогади
нелінійно плавають – хто куди
по онімілих кімнатах...
у обмеженій ча́совій сфері,
наче тіні – у обмілілому озері…
у товщі застояної води –
одухотво́рені спогади
плавають скрізь-усюди,
непослідовно – хто куди…
і зникають – як люди…
…то підлога соснова,
олійно-фарбована,
на собі малює вологі сліди –
спритно колись
ходили по ній люди,
від літніх дощів і спек
до хати ховалися,
ступнями підлоги ніжно торкалися…
…зажуриться і пропадають сліди –
її
олійно-фарбовані спогади…
…то дверцята плити
самі собою одчиняться…
у крісе́лку, навпроти дверцят –
рудий і чорний – коти
за́тишно, проз дрімо́ту, мурчат(ь),
пі́снепі́ють-моляться
до рожевого зі́ву плити – святая-святих
домашньої
ха́тньої теплоти…
…у послідовному плині подій,
коти
один-одного не могли б зустріти…
на підвіконні –
давно посохлі-зморожені –
квітують розкішно вазони…
порозпуска́ли китяги-грона –
плющ вирує над гро́том-вікном,
аспарагус – спадає весільним ве́люном…
…увижаються хаті квіткоспа́ди вазо́нні
на кожному усміхненому підвіконні…
на павутинках –
зірки-
лелітки-блискітки
промерзлі вигойдують сволоки…
ідеї-думки –
пурхають,
як одноденки-метелики …
їх у темні кутки
зманюють
критики-павуки…
…розсипляться часом
кришталевого сміху дзвоники…
…а знадвору зима нуртує,
павутиння біле снує,
протяжно наспівує –
солодко заколисує…
заковує…
тишком-нишком руйну-є…
проте
неодмінно панує
у Всесвіті правило золоте:
що крадене – рано чи пізно
сторицею буде поверну-те…
18.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636778
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.01.2016
серед зими покинута хатина,
занесена по вікна
снігом,
стіни –
наскрізь промерзла глина…
було
тепло,
коли була людина –
житло
було,
життя
з-поза фіранок
допитливо у зиму визирало –
геранями рожевими цвіло…
любов була, та зло
перемогло…
жило
між пагорбів село –
але поганками блідими
поросло
де переможе зло –
приходить страх,
отруйний,
на тонки́х-бліди́х
ногах
16.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636203
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.01.2016
хитросплетіння
фінансово-грабіжницьких систем,
сім рівнів явних і неявних воєн…
серед бенкетників – незваним гостем,
між грифів,
со́коло-лише-подібних –
утікачем-ізгоєм
втрачає людство людськості ознаки –
будує зграйні піраміди,
як макаки:
альфа-самці, бета-самці -
омега-упослідженці…
високо-рейтингово-агресивні,
сучасно-модно-прогресивні
самиці
моральні вищі цінності –
достоїнство-правдивість-совість-честь –
лише прості
помітки випадкові на полях у зошиті –
затертий маргіне́с
Бог «єже сі» – давно не "в небесі", не в серці:
кумира клишаво-золочені сліди
ведуть до сідала на вістрі піраміди…
гординя вавилонська - супер-, архі-
зграя макак… курятник ієрархій
…а під снігами, за морозами – озиме жито
зійшло - радіти серцем і любити…
15.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635907
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.01.2016
міра –
рівновіддалена від кумира
і анти-кумира
між уклінним
само-поверженням на коліна –
і нависанням брилою
над опущеною підневільно
головою…
безсилою
ким зобов`язані ми з тобою
до рангового двобою?
фанатизм-зневіра:
те і те – пристрасність…
як дефіс,
межи кручами і обривами,
крайнощами
руйнівними –
людська гідність
«горизонтальна» міра
гідність людська –
спорідненість горизонталі…
добро-вільний
рух по спіралі
угору – су-спільний
13.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635431
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.01.2016
зима – форма
довершено-геометрична,
зразкова поема
класична…
… полірована
біла крізна мармурова маса –
окремішня, вирізьблена детально,
виокремлена досконально
навколишня
монументальна краса…
…летять сніжинки –
відточені однозначні слова…
зима – королева,
вивірено красива…
вальдґла́сово-криштале-ва
Тадж-Махалу
доцільність і рація,
мистецтва –
погребально-пишного – ілюстрація…
найелегантніші лінії
пишуть на теплих шибка́х
холодні інії…
метушливе життя –
зупинене, сховане-сковане,
дорогими блискітками розцяцьковане,
найкращими намірами контрольоване…
…метушливе життя –
допитливе, як дитя:
цікаве собі самому –
віднаходить себе у всьому
життя
хаотично – без толку і без пуття
проникає і виникає скрізь і всюди –
рослини-тварини-комахи-люди…
спонтанне-просте:
куди гляне – бринить щось,
прокльовується, сходить-росте-цвіте
о весняній порі –
хоч і на цвинтарі,
поміж плит мовчазних граніту,
травинкою кволою –
спішить заявити себе світу,
хай на хвилину
перед тим,
як між гранітів спрагло загине…
…зима –
Тадж-Махал,
збудований на упокій літу,
із мармуру, сердоликів-
я́шми-кришталю́-нефриту,
меморіал –
то́му, що недожито,
але – прожито…
сніжинки – реінкарновані квіти
зима-літо –
усе належить Життю:
Герда – з її крихкими
трояндами
нетривкими
і Кай –
з його кришталевою «ВІЧНІСТЮ»
10.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634802
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.01.2016
для кого лютий,
а мені – хороший…
коротший…
хоч як там – а коротший на два дні!
два дні –
два плав-ні оберти планети
весно моя, матусю рідна,
де ти…
кричу на пробі із глибин,
холодною доцільністю заметена…
занесена...
весна...
вес-на
09.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634575
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 09.01.2016
сніг
засипає вчорашні стежки –
відшкрябують
попримерзлі останки ночі
двірники́ –
міські жайворонки,
світанкові романтики…
заважають спати –
то чому і не вийти б усім
із теплої хати –
допомогти…
удо́світники-двірники
бри́жать довгу фату зими
по білому білими складка-ми
вінчальної
зимово́ї краси
на́звані розмай-ко́си*…
короткі
у двірників сни –
стежечкою до весни
08.01.2016
*РОЗМА́Й-КОСА́, розмай-коси, чол., етн.,
заст. Брат нареченої, який
розплітає їй косу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2016
«…І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…»
(Т.Шевченко)
міським
рафінованим
«аристократам»
часто доводиться вибачати
мову нечесану –
домоткану-суконну,
(… їден …акурат… шкло…) – простувату
селюків неосвічених – мами-тата
міщани-аристократи…
перед тим, як мову «бабціну» зневажати,
не зайве і пригадати,
що й нині ви «а-а́каєте з москаляли,
як пшикали і цвенькали з ляхами…»
…а неосвічене село
санскритну мову розвивало
і зберегло…
…Бог розмовляє з людьми
живими народними мовами –
Аристократами Духа
любовно-бережно унормованими
незамули́ме джерело…
слова – енергія жива:
у єдності-рідні́ –
і бабціні, і словникові,
і новоя́влені…
07.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634061
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.01.2016
у японців є поняття –
борг увічливості:
доброчинцеві
до решти життя
виявляється у́чта* -
усілякі сердечні почесті
борг добровільної вдячності,
ґречності-чемності
там
за добро не віддячують злом,
але й доброчинець
за по́даний прохачу́ гостинець
неодкупним васа-лом
не вважає свого боржника –
«…ліва рука
не знає, що робить права рука..»
06.01.2016
[i]*у́чта, и, жін., рідко. - Пошана.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633795
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2016
вимітає ранок
за поріг зірки,
наче зі столу
змітає додолу
хлібні одро́бинки –
ребром долоні...
у пучки зібрані
промені
ко́хії-віниччя -
од вікна метуть-коливаються,
у соснові ущелини ночі
сяюча
зіркова малеча
закочується-
ховається
кіт
обережно торкає лапкою
дрібну бісери́ну-зірча –
день зустріча:
перекочує-грається
05.01.2016
(кохія - на малюнку - називають
ще віничам, бо роблять із гілок
цієї красивої рослини віники
для господарських потреб)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2016
до сих пір науковцям
не далися факти –
за́для якої мети
на Землі появилися кві-ти…
невже –
заради самої лише Красоти?..
05.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633628
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 05.01.2016
ведмежою шкурою,
розкуйовджено бурою,
розпинаєшся на вікні,
як у страшному сні…
темрявою нацькований,
рукавом заса́леним-
засмальцьо́ваним
заяло́зити пнешся шибки,
аби-но стерти з вікна зірки
ополонки,
як не заплющені мертві очі,
замурувати кригою хочеш,
у безпро́світь затюкува́ти
льняним-коно́пляним клоччям
ма́рні твої намаганки:
на небі – зірки,
а у шибках віконних
так-но відбит-ки…
05.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633594
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.01.2016
великими
призвичаєно називати
людей,
чиї інтелекти крилаті…
научають безкрилих літати,
смерть із атомів діставати,
досконало слова складати –
душами владарювати
справді великих людей
(серед них –
мама і тато…)
бачила проз вікно нашої хати:
ідуть вони стежкою,
обіч якої –
вишні-груші, клени-жасмини крислаті
гілки,
як опущені жи́лаві руки,
дуги-а́рки
над стежкою низькуваті
великі люди
ідуть стежками
попід живими
гілками-а́рками
і часто доводиться їм
низько голови похиляти,
кланятися деревам –
як до рівних рівні –
шану-честь виявляти…
було
світло мені
свідком у божнику́-вікні
велич людську споглядати
…і собі на стежку ту вийшла –
смішна і мала,
і стара́нно до кожної гілки –
без потреби –
голову низько схиля-ла…
зависо́ко
пливли наді мною крислаті крони –
живі зелені небесні дзвони
деревам – оддавала поклони,
засвоювала урок
непоказної
людської величі і доброти́
...хоча до найнижчих гілок
іще нам рости і рости…
04.01.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633361
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.01.2016
(із-під руїни)
…стрімко возносяться в небеса
стараннями Геліоса
роззолочені куполи-бані,
на підмостках – прелюдії-фуги органні…
під склепіння – хорали-хори…
у́смішка і плющі Терпсихори
ізнадвору –
архітектурні тонкощі: фриз-карниз,
витинанки-узори…
архітрави -
на головах утримують канефори:
розводять собою у просторі верх і низ
…у неймовірному
внутрішньому напруженні,
зовні –
довершені і спокійні,
за античною модою убрані –
у протива́зі постійній
уста́леному тяжінню землі –
підпирають
ба́лки перекриття –
канефор ансамблі
у канефор – ізвідкіль почуття?..
вони кам`яні…
підмайстра́ми
із граніту тесані…
зваяні*
архітрави-карнизи
ілюзорно легкі-крізні́
то́впляться
канефори – натужно усміхнені:
на го́ловах – кошики
кам`яні…
у кошиках –
виноград і квітки́…
кам`яні…
…квіти
символічно зірвані,
переплетені у вінки,
і соковиті
солодкі фрукти –
насолод об`єкти…
і бажань пропорційної красоти
об`єк-ти
31.12.2015
*зваяні (ваяти) - будемо вважати запозиченням))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2016
прекрасний прогноз, що ночі і дні
і надалі теплими будуть у грудні,
(а дні – до того ще й сонячні!..)
а́ле більше радості
у коротенькій прозовій інтернет-новині́,
що «ні один український воїн
не поранений і не загинув сьогодні»
на війні…
на війні…
25.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631339
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 25.12.2015
…вже народився Ясен-Світ,
а на газоні, під стіною,
бетонною,
ще лілові́ють хризантеми – живі…
живі!
зимо́, за тепле милосердя і пощаду,
віват тобі – привіт!..
25.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2015