| Сторінки (10/928): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
кінь
глухо об ночі копитом б`є,
оксамитово-ні́здро форкає –
спати нам не дає…
десь
картопли́ння вологе тліє,
тягне у сни гірко –
прихиляю кватирку,
вітерець бавиться, одчиня…
визирну в сад –
нема коня…
неспроста́…
старенька домне́шта
зірка́ми достиглими обліта...
хтось
зореливи безсонні обтрушує
у двоєдину нашу, щасливу душу –
лі́-та, літа́…
10.08.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442556
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2013
ти був,
як амфора антична…
із моноліту
магми-граніту-до-палеоліту* виточена,
настільки досконало витончена
що видавались пли́нними боки́,
ніби ажурними здавались
її немислимо тонкі́ камінні стінки –
аж наче біло-матово-прозорі:
суцільна таємниця й дивина́ –
така посу́дина крізна́ –
робота майстра неземна:
замість олії чи зерна,
вина́,
тримали в ній, либонь, і берегли
розмито-катарактно-зорі**
жовтневі зорі -
про «чорні дні»...
зоста́лась дещиця при дні –
бринять із амфори понині –
туманно-срібні
і дрібні́…
…ти – випадкова зна́хідка
у руслі пересохлого струмка…
і неспроста
од тебе мріло-струменіло
магічне світло
природою воно було
з глибин віків, віків –
тисячо-зим-і-літ,
із товщ пісків, пісків
одвічних –
якою силою магічною
з епох геологічно до-античних
тебе випадком ви́вержено в світ?..
…ще не торкнулася рука
піском замуленого ві́нчика
як з глибини
відточеної шти́вно горлови́ни
холодна, вогка і прудка
слизнула ящірка…
майнула хвилькою під ка-мінь,
ляклива
і проворна тінь
звичайна собі ящірка була,
у амфорі заму́леній жила,
у цій обставині – ані добра, ні зла…
античну вишуканість форми
свого житла́
інакше ящірка сприймала,
і поціновува-ла
чого ж сахнулася – жахнувшись, я?..
слизьке́ у ви́тонченім – не-гармонія?
дисинергі́я?...
несприйняття́, вибагливість надмірна…
моя
…ти був, як амфора антична:
на позір – камінь, діорит-граніт!
а суть крихка:
зсередини – шмигнула ящірка…
ляклива і слизька́
***
…те, що захоплює, засліплює –
туман і видимість – мине,
як все лукаве і земне…
шмигне-майне
любов себе не презентує,
з поливою не подає –
для чого їй? вона – насправді Є…
06.08.2013
*Палеолі́т (від грец. παλαιός — давній і грец. λίθος — камінь)
**катаракта - ще стародавні греки називали цю хворобу — kataraktes, що в перекладі означає водоспад. При катаракті зір затуманюється, і людина бачить, як ніби крізь воду чи запітніле скло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.08.2013
сонми білих
і сонмища чорних
у рівновісному проти-стоянні
привиділися мені
у напів`яві удосвітній – напів-сні…
і до чого воно сниться –
вселенська оця
шахівниця?..
двови́мірна площина
умовна
стара́нно розграфлена-розлінована:
усередині кожного з нас вона –
чорно-біла війна…
віч-на?..
04.08.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441368
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.08.2013
на бігу́
вишиваю гладдю
стежку-мережечку на лугу
стигло збитими росами –
добіга́ю до небокраю:
«…підсади́...»
як тендітно ви́різьблений молоди́к,
ти
понад травами срібно сяєш,
мене чекаєш…
ноги стрункі
такі
підгинаєш –
напів-присідаєш:
ступнею холодно-босою
на тепле твоє коліно
поспішно і мокро ступаю,
(...що таке –
обережність і страх?..)
цупка́, як заповзятий реп`ях,
дотягуюсь і чіпляюся
у гриву стрімкого коня –
білого, у золотих яблуках…
горностаєм-ла́скою* розтікаюся
на пру́жно вигнутій спині
баско́го липневого дня…
28.07.2013
*ласка – невелика хижа тварина з тонким і гнучким тілом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440008
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.07.2013
пам`ять води –
всюди…
сіль –
кристалічний
інформаційний носій…
сіль і вода – первозданний,
необмежений океан,
тіло людське –
крові-води-рідини солоної жбан…
із
незначними домішка-ми:
хто ми? звідки ми?
так і зали́шились первозданними
прообразами-океанами?..
де́щиця глини, сіль і вода –
тілесна людська природа...
для їди
присолюємо завжди
плоть угото́вану і плоди –
для поживи:
без солі і без води
тілесне життя неможливе…
рослини вийшли на сушу – прі́сними,
ми –
солезалежни-ми…
…прі́сність небесних дощів і манни…
сіль і вода – потреба-зов
доутробного океану?..
sol*, colo, сонце – слова-синоні-ми:
взаємосимволи
за системою світознань утраченими
прадавніми:
Сонце духовне - Господь Ісус,
Сіль Неба, Землі і Космо-су…
…у трудах –
через по́ри шкі́ри –
солона роса
їсть прісново́дні очі,
у журбі – солона сльоза,
щомісячно три магічні ночі –
припливи-одпливи у океані
і мізках наших - у ритмах по́вні:
прозріння інформативні -
інтуїтивні, пророчі…
де ява? – напівсонно-маре́вний стан…
транслює незабутні впливи
дітям-бризкам своїм – Океан…
…перешкоди у мережі́…
викривлення зловорожі…
чужі
26.07.2013
*лат. sol - сонце, і язичницьке наше прадавнє Коло (сolo) – сонце і сіль, звідси – Коломия – місце, де мили Коло (Сolo), сіль, тобто… у римській міфології sol - сонячне божество. Імператор Авреліан ввів у Римі у 227 році культ бога Сонця Незборимого (Непереможного - Sol Invictus), день якого святкувався 25 грудня; у скандинавській міфології Sol - богиня сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439740
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 26.07.2013
бджоли…
облюбували фрагмент…
одну
нескінчен-ну
янтарно-прозоро-чисту фразу музичну –
атла́сну і бархатисту - псало́мну:
гармонійно, хором церковним,
гудуть
баритонно-то́нно, пли́нно-медово-ритмічно
до косми́н моїх, сонечком зранку умитих,
вітром
розтріпаних розмаїто
заздра́вно гудуть, піднесе-но…
літургій-но
на тлі шурхітливо-достиглого жита –
суб-трансформо́ваного у золоте полотно
жито…
як золота опра́ва…
кві́ткослужі́ння бджолиного
до щільників з Дара́ми:
нетлінні янтарні меди́ –
спільна бджолина справа
…щільники, наче храми,
тихо і солодко світяться зи́мами і ноча́ми
косми́но-греча́но-ли́повими бурштина́ми –
запеча́таними до пори меда́ми…
ми
класифікуємо їх комахами:
хоча
у порівня́нні з нами,
людьми,
мали б зватися предковічними
аборигена-ми,
від Початків – земляна-ми
…яко бджоли – нектар квітко́вий перетворюють у меди́,
так і поети-люди
мають приховано-вро́джені хоботки́,
щоб занурювати у зірки,
висотувати ідеї-думки
і перетворювати у рядки, переносити на сторінки,
запеча́тувати у щільники́ -
строфи-катрени-стовпчи-ки…
сло-во!
духом Божим розквітає згори –
Істини і Любові Дари́…
…не до смаку? – обминайте…
не потребуєте? – не споживайте…
ві́рші-вірші́…
обереги моєї душі…
19.07.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438319
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.07.2013
липневий ранок
на поверхні листочка кожного
сміється умито…
до хмаринок маленьких,
пухкеньких,
біло-невинно-голеньких
лоскочеться жартома
вусате жито
сяє промінням одбитим
кожен листочок «з лиця» -
життям соковитим іскриться,
повниться…
а зі споду, із вивороту,
під кожним листочком – нічна пітьма
гається – неохоче тане-ховається…
такий!
усіх можливих
відтінків-сутінків-переливів
зеленого –
контраст об`ємно-м`який…
перспективно-глибокий
такий
всеможливо-зеленого глибина…
кожна крона – у собі самій не чує дна,
кожна
світло-відтінена
крона…
кожнісінький кущик,
дерево і деревце
підставляє ло́скітно сонцю лице –
грає і міниться щастям
щонайдрібніший листочок!
водно́час
дозбирують руки-гілки
і тендітно нанизують у разки
порозгублені чорні перлини ночі:
поспішно ховають у па́зухи –
під листки
перламутру чорного півпрозорі мазки,
прохолодні дотики на ранково-теплому тілі…
радісний спокій і дрібна метушня:
пора
збирати розсипані перли дня –
золотаво-блакитно-рожевувато-білі
09.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436278
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.07.2013
зовні мармур –
«мур-мур»
і позолота:
не озирайся –
йди,
бо озирнешся – і,
як дружина Лота,
станеш
стовпом соляним назавжди…
зовні лише! мармур,
а всере́дині –
порожня луна,
тисячократ-на…
фасадне мур-муркотіння,
а за личиною –
рик! і знавіснілі голодні тіні…
…навчишся бачити проз лаштунки-завісу –
почнеш боятися голосів людських
у соборно-храмовій безпорадності лісу…
мур-мур…
штучний мармур –
наклеєний глянець, «гламур»,
а за привабами – залізобетон,
мертвотно-сіря́тинний однотон...
личина, фарба! марафет… полива –
гра
підміни понять із уявою
підступно зрадлива…
мур-мур –
лицемірний фасад,
а за фасадом – ад:
мимо йди,
бо… назавжди
ад – це
таке місце,
де брехня полюбила зло –
не від Початків було,
але – стало…
…справжній мармур,
як і Божа людина –
прозірчасто-плинний із середи́ни:
на дотик – живе Тепло,
на позір – загусле, вречевлене Світ-ло
03.07.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435027
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.07.2013
само-заглиблено
наливаєш плоди –
скоро-скоро з літечка в осінь,
не озирнувшись, підеш босий
і такий молодий –
випадковий
за моїм вікном, абрикосе…
отак, півжартома,
доля сама
цупкою вервечкою нас поєднала:
хіба для щастя взаємного мало?...
живемо удвох із тобою
по різні сторони їдно́го вікна:
перетинка поміж нами – тонесенька і крізна…
що мені, що тобі – до ши́́бки
відстань простягнутої руки -
гі́лки…
щоранку,
одкривши очі – одразу гляну у небо
проз шибку крізну́́ і
проз крізного тебе –
туманним зором,
випадковий мій,
візаві завіконно-прозорий…
ти щоночі,
зо свого боку, дивишся
у освітлене допізна вікно
і звично
не помічаєш мене давно…
цікаві склались взаємини:
живемо зближено-розокремлено…
на відстані не простягнутої руки-
гі́лки:
я і ти…
два взаємно закриті світи:
між нами – крізні́,
але непрони́кні шибки́…
нетривкі, скляні –
хто я тобі? і хто ти мені?...
одчиняю на́встіж вікно –
і не ближчаємо все одно…
перетинка щоміж нас – не скло,
а взаємо-не-сприйняття,
відповідно Порядку
земного буття…
я люблю́ соковиті твої плоди:
і в порі дозрівань засушливій -
принесу відерце води…
пий,
абрикосе мій…
ти скажеш мовчки:
і для чого тут воду лити?
на вологу зберуться кроти –
і почнуть мені корені рити…
але не почую,
буду себе за добро хвалити,
любити:
допомогла!..
від за́сухи врятувала –
поли-ла…
і соковиті плоди
самовдоволено їсти
ти,
не зрозумівши турботи,
подумаєш: хоч якийсь маю од неї толк –
забирає моїх діто́к
і несе у далекі світи –
либонь же, садити-сіяти…
бо упали б,
дозрівши, купами з віт-тя
і на смерть боролися
поміж себе
за простір життя…
за місце під сонцем,
за клаптик неба…
а так – є у ній хоч якась потреба…
…дивимось, та не бачимо,
наслуха́ємо, та не чуємо –
неруши́міші за віконні шибки́
між само-свідомостями перетинки…
де розуміння нема навза́єм,
там одне одного ми по суті не знаєм…
не - спів-почуваєм…
…та любов між нас таки є,
бо ніхто – як слід жити і думати –
іншого не повчає…
є!
...і говоримо
із приємністю
одне одному –
всяк
про своє…
29.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434311
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 29.06.2013
у янгола тво́го
у небесних черто́гах,
у простенькій хатині –
білі стіни,
сяють
у
рожевувато-молочнім зорі́нні
під ногами
соснові дошки пахучі –
не паркети
скрипучі
лаковані…
на овальних столах – букети
ніколи не в`януть:
довершені
у поє́днанні кольорів –
міняться-тануть…
у хаті –
усто́яні аромати
любистків і м`яти,
акценто́вані
чебреців по́вівами
псаломно-церковними…
щовечора янгол
твори́ть свічечку на вікні,
щоб із те́мені
не загубився ти –
втрапив
до чертогів зайти…
у нього,
янгола тво́го,
під вишнями біла хата –
привітність сама, чистота
і вишукана простота …
…попідпирали мальви
плетений лозами тин:
можеш будь-коли увійти,
з янголом за́тишно говорити…
за умови всього однієї –
сердечної чистоти…
твоєї
до хати,
з ві́дсвітом стін
молочно-рожевува́тим,
можеш будь-коли, любий ти,
за бажанням власним
і серця правдивої чистоти – прийти,
на по́кутті сісти,
солоде́нького вишнячку́ випити,
задушевно погомоніти…
усміхнуться до тебе квіти,
як діти…
любов лагідна
долоньками обгорне́
і
ніколи не промине…
аж за́ки у серці твоєму
тінь промайне –
згадкою
про минуле твоє земне…
тої ж миті
у янгола тво́го
стане обличчя сумне:
посіріють стіни
янгольської хатини,
потьмяніють полив`яні глечики,
відцвітуть у букетах квітки
стане хмара перед вікнами темна, у шибки
дощ забринькає затяжни́й:
у безпросвітну пізню осінь –
без проміжку! – із весни...
одчиняться на́встіж двері –
до хати
мокрий вітер
горіхове листя лапа́те
намете –
вітер
знає причину,
він
з обличчя твого личину
здере і кине:
не сховаєшся за личиною ти
перед янголом лицемірити…
облетять і обтрусяться мальви
обабіч плота,
облущиться лицемірства твого
лукавого
позолота:
ні, не янгол образився,
але сам ти
од світла його відмовився:
одвернув лице…
бо –
де думки твої,
там і воля, і твоє сер-це…
у світлі правди
не вийде лукавити,
лицемірити,
на два світи́
одним серцем жи-ти:
де думки твої – там і ти:
із потьмареного чертога
мусиш вийти
і геть піти –
не щирий думками
і не чистий серцем ти
у світлі істинної чистоти…
янгол
відновить своє житло́
все там буде, як і до тебе було:
воскресне
рожевувато-молочне світло,
розписані од руки –
засяють поли́вою глечики,
усміхнуться лілово бузки́,
троянди, лілії, рома́шки-воло́шки
і сокирки́…
зади́хають па́хіллям полини́ і люби́стки,
защебечуть синички і ластівки́,
запурхають
невагомокрило метели-ки…
…і свічечка
затріпоче вогником на вікні –
у
чеканні…
23.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2013
яка щаслива –
росами змита,
сонцем і за́тінками перевита
трава
лісова,
незаймано соковита…
іду стежко-ю
і жалкую:
така трава!..
ах, і чому наразі я не коро-ва…
мати б
отаке продовгува́те
і собі лице,
щоб втопити його по самі вуха
у бездонно смарагдове радісне царство оце…
і носом, і ротом,
і шорстким язиком
неймовірно зеленої свіжості аромати
у себе, в себе!
усім єством –
з насолодою поглинати…
вбирати, пере-жувати…
…у корови – верхніх зубів зовсім нема…
їм смакоту і радість зелену – очи-ма…
скільки сягає зір – трава, трава –
красива,
аж ореолець тремтить над нею
сяючим туманце́м –
щаслива
падаю у живі крепдешини
з усіма
зеленого переливами
і тумані́ю - сер-цем…
20.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2013
духи пекла у лісі:
замість дерев –
пеньків розпечені до біла́ пате́льні:
отакі
естетичні смаки пекельні…
духи пекла:
у лісі розводять кострища,
вогни-ща –
зяє димами
розверзла пекельна паща…
палає соснова жива живиця –
не на сонці літньому плавиться….
тріщить у червоно-чорнім вогні
і торішня, і молодесенька хвоя:
звідки я?! – хто я?!..
тут я – заради чого?!..
як невинність і Красоту
захистити собою?..
ховаю очі – нікчемна й убога:
ключі від пекла –
бринять на лівому
мізи́нці у Бога…
серце моє – під корінь,
у попіл! – з лиця землі:
на хороми заморські,
скрипучий паркет сосновий,
на ліниво-розбещені меб-лі…
приречена і чужа… ніколи не звикну:
пі́шки за небокрай -
і в призахідних сонячних парусах
зникну.
іти-іти… і дивитися:
незримою стежкою посеред трав –
іти…
Сказав:
«Живіть - як діти…»
якби ж то почули –
як у раю би жили:
але не можуть
без вічно палаючої
смоли…
19.06.2013
(с. Велика Офірна, Київщина)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432388
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.06.2013
залишилась сама
на краю́ біди,
навіть за краєм…
стільки любила і пестила,
а ніхто не подав води –
і в подальшому не чекаю…
ні, не обра́за,
але тверезий ро́змисел це:
світ заклопотаний
одвертає лице,
як дзеркальце…
за дітей ще – же́вріюче молила,
але … зда́леку якось,
ніби проз товщу, із безпросві́тного дна…
що вмирала – безпри́страсно розуміла,
цілком усвідомлювала…
…згорнулася
на терновому о́дрі,
як у безмежному Всесвіті – сама-одна…
терпіла,
приймала тілесну муку –
без жодних видінь і чудес
відчула –
як тепла чиясь Рука
лагідно узяла
мене за руку…
спокоєм уповила́
лагідність,
затишок і тепло…
невидиме зором світло…
півдоби, кажуть, мене не було:
бездиханне тіло
усю ніч самотою на одрі проле́жало –
не боліло…
Хто за руку тримав - і не спитала,
бо
знала...
…розклепи́вши уранці повіки,
побачила… полотно:
воно
символічною зна́чимістю одразу
глиби́нну свідомість вразило:
у обра́мленні білого прямокутника –
волошково-синє, світлом насичене, тло
і абсолютно точно
у прямокутник вписане ідеально –
ясно-червоне коло…
…біла рам-ка,
волошкове тло
і вписане ідеально
між гранями прямокутника –
ясно-привітне червоне Ко-ло…
у свідомість, сповиту Тишею, мов дитя
у сонні байкові пелюшки –
вистрелив єдиний паросток думки:
ЖИТТЯ!..
…а тоді уже, слі́дом,
прийшов розсудок з інобуття́
і розтлумачив,
що саме дух,
повернувшись передніше нього до тіла –
побачив:
зимовий ранок,
госпіта́льна палата,
тіло «в койці»,
до сходу повернуте випадково(?) лицем…
перший «предметний» погляд
ухопив
прямокутне біле вікно –
було воно
синім небом задрапіроване рівномір-но,
а червоне Коло проявилося - Сон-цем…
…залишилося відчуття –
відсутності
і стертого за́пису
на "магнітній плівці"
мого
внутрішнього часу:
відчуття
частково стертого запису –
на тонесенькій плівці мо́го
життя…
земного
16.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431845
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 16.06.2013
як тільки береги,
потоптані й пом`яті
(в траві – пляшки, сміття і «мат на маті»…)
покинуть люди, гуси і качки
і ґерели́цями потягнуться «до хати» :
наїстися і спати –
у озері купаються зірки…
з-під верб,
тихесенько і плавно,
йду у воду,
на ви́диху занурююся, а́ки безтілесний дух,
стелюсь поверхнею і лащусь, як вербовий пух,
не наполохати б невинну насолоду
необережним по́рухом руки –
у озері купаються зірки…
лежу, розкинувшись на плесі – як латаття,
зринає із глибин моїх тугий клубочок білої лілеї:
розтулю очі і не втямлю – де я?..
…за обережним по́рухом руки
пливуть (по небу чи по озеру?..) зірки –
спішать наввипередки…
наздоженуть:
щоб обтруситися й обсохнути з води -
переберуться на моє чоло,
умостяться гуртом, як низка діадеми:
уже й не силюсь розібрати – де ми?
яка різниця – де б уже й було…
…та ж ніби в озері –
онде знайомі верби
полощуть в срібнім ку́пелі гілки…
сторожко снять мальками ластівки́
на приозернім яворі…
стара
небесна твердь скрипить навстріч Зорі –
в нічному озері,
мов срібні качечки,
пірнають і хлюпочуться зірки
…невже заснула на плаву?
таки, **похоже, сниться…
а в тім, яка різниця…
15.06.2013
*ґерелиця – табун, зграя диких або свійських птахів
**похоже на те — цілком імовірно, може статися
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431647
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2013
свобода наша –
загалом людська –
іде босоніж по мечу двосі́чному
(не вічному?..)
босоніж по відточеному лезу,
по вістрю, невловимій грані
двом протилежностям
належного клинка –
хибка́… хистка́…
свобода вибору і волі
у нас така –
людська…
і не самі!
по вістрю, по відточеному лезу
ступаємо босоніж у пітьмі:
обабіч грані –
дві сили,
урівноважені в протистоянні –
усяк до себе,
у протилежні два боки́
нас перетягують –
узявши з двох сторін
за протилежні наші –
праві й ліві – ру-ки…
потявши крила
наші – чорно-білі…
…які могутні сотворіння Божі ми –
Небесну твердь
утримуємо втятими крильми…
…ми –
не янголи,
і янголами, кажуть, не були
ніколи,
хоч янголи – були людьми…
Боголюбивими…
були Людьми!
які обрали Світло і Тепло,
читай – Життя
в Любові й Істинах Небесних,
удруге - духом - народились Го́рі,
возстали і воскресли…
вознеслися… як зорі…
і сяють, увібравши в себе,
проміння Благ і Мудростей Божественних…
…і ті були людьми,
які за пристрастями власними,
за якістю сердець лукавими
обрали заздрість, ненависть – брехню і зло
і стали демонами –
духами
пекельни-ми…
ми «однорідні» –
та неоднозначні ми:
пшениця вперемі́ш із плевела-ми…
нас доглядають,
наче мислячу розсаду,
для висадки подальшої:
за власним розсудом –
хтось обере безмежні Небеса,
хтось обере безмежні хащі аду…
вістря, грань, межа,
мембрана між світами –
ми
свободу вибору і волі маємо –
тому майбутнє «кожному своє»,
ступнями босими
на лезі протиріч –
за покликом сердечним обираємо…
щодень, щомить, щоніч…
…Любов дарує, і нікого не карає:
сама людина власну приналежність
і схильність власну – серцем обирає
Свобода Вибору –
на грані, на клинку…
ми! обираємо
між правим і «не-правим» боком –
вже тут і зараз –
як ніби між «високо» і «глибоко»:
і кожен сам собі – і у собі
Всевидяче Небесне Око…
заплутався у павутинні протиріч? -
поклич: «О, Боже…» -
Він – Рівновага і Клинок*…
Він завжди поруч,
Він із тобою і в тобі…
і у твоїм двобою
з самим собою –
Він допоможе:
непроминуще в Духу
Слово Боже…
14.06.2013
*клинок - те саме, що лезо.
**автор художньої роботи "Наскрізний Меч" - gala.vita, 2008р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431460
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 14.06.2013
зійдуть Серпи,
пожнуть відполовілі ниви,
задумливо-грайливі
і мрійливі –
чи ми щасливі?...
чого шукали-во́ліли-хотіли –
знайшли-зустріли?..
у потаємних сутінках зіниць -
взаємності для тіла?..
півділа…
дотичності до зору, слуху –
не все! не все!
не зовсім те! –
зовсі́м не те…
взаємності для духу!
…граційно межі обмива́є жито,
простеньким ситчиком полощеться-цвіте:
спочинь, поспи –
зійдуть Серпи…
ми – від Початків, але без Кінця:
лицем до Сонця!
лицем до Сонця!..
хотіла –
Світла і Тепла,
знайшла?..
знайшла.
12.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430954
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.06.2013
залишиться хата…
і тиша –
об`ємна, жива – у хаті…
до чужих – сторожка`,
до тебе – завжди привітна, м`яка
тиша у хаті –
особлива така…
довкола хати – квітки
з бур`янами наввипередки…
як здичаві́лі зірки,
по́хапцем п`ють росу:
всю оцю безтолкову красу –
під бензокосу…
стежки
погубляться і травами заростут(ь) -
ніхто вже не́ зауважить:
«…не наступи на квітку тут…»
де захочеться – будеш іти,
блукати
і
у траві наступиш
на кущик м`яти:
прохолодно-свіжим
розпли́вчастим ароматом
обізве́ться до серця тво́го
скрізь натикана безтолково
холодна м`ята
ма-ти
м`яту любила –
скрізь насадила…
і подумаєш: «…треба таки
обережніше тут ступати…»
мати
сказала, що йде
у внутрішні, вишні світи
безкраї –
м`яту садити
і квітки сія-ти…
щасливий,
хто Причини Речей знає…
04.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429331
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.06.2013
нульовий результат - зеро́:
німці присвоїли ліс,
французи привласнили озеро…
вже замість лісу – тільки-но лисі пеньки
і продовжують завивати
голосами огидними бензопилки́,
як голодні вовки
на по́вню…
замість озера – каменоломня…
каменоломня
і порожні пеньки соснові –
зажерливі чужаки
на дешеви́зні
підривають Основи
мастодонти їхні –
многотонні ваговики`
наха́пане
пруть за грани́ці:
вщент розбиті
дороги й містки –
гранітний порох і прах
і пересохлі крини́ці
по мовчазних навколишніх се-лах
…а зовсім неоддалік, в столиці,
де́сь-там за стінами
і під стінами – крикуни
перед камерами скубуться:
«Держава!» «Нація!» -
пограбунок і окупація –
без видів на контрибуцію…
ґедзі!
позліталися кров чужу пити –
огидні,
як усі паразити
…я лісом ішла
(бігла) –
зграя ґедзів напала,
хмарою налеті-ла
я зупинилася, зачекала,
щоб перестали літати –
лякати…
щоб повсідалися
на руках-ногах –
із на́міром
кров дармову смоктати
гілку соснову взяла
і всіх кровоїдів по черзі - побила
і потопта-ла…
дальше пішла
(побіг-ла)
Україно! Прокинься-проснися!
Та хоча б ворухнися!
Чи навіки заснула під опієм ти?!
Живцем їдять тебе ґедзі –
І чужі, і свої – парази-ти…
31.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428515
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.05.2013
вродилося золоте теля –
радо брика́є! -
до зеніту од небокраю…
ніч-породі́лля
теля
молозивом напуває:
п`є, на очах росте –
рожеве молозиво
довкруж розфиркує-розливає…
…пеститься золоте теля
ПрісноДіві-Владичиці до руки,
ту́рить-потура́є
золотими ніжками
ніжними
рожево-моло́зивні,
жовтаві хмарки́…
31.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428447
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2013
нічні метелики -
мерехтять
у полоні шИбки,
пухкі́, як сніжинки
за ними -
фалдами пишними
оксамитове чорне тло…
вимикаю світло:
облиште
ілюзорно крізні́ шибки́ –
летіть на зірки,
нічні
метели-ки…
…яко ду́ші,
що давно колись
од Любові Істинної одреклись –
упоко́ю вночі не мають,
у шибки́ б`ються – шукають…
де їхні втрати?
розмаїті квіти?.. –
шукають Огню,
щоб за мить згоріти
30.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2013
щоразу ди́влюся проз гілки
підвіконного абрикоса – у небо
і не бачу гілля́ –
бачу небо,
бо у небі (хоч звіддаля…) -
зору мого потреба…
(…як слово «сте́ля» -
не включає до складу сЕбе
наявного значення основної
власної складової –
«сволоки́»...
отакі уваги нашої
вИбірки…
психологічні канони…)
проз абрикосову крону
густу
роздивляюсь – на красоту:
бачу
мінливі леткі хмарки́,
бачу,
як вишивають хрестиком ластівки́
легкокрилі свої ви́шивки…
як бриють крилом небесні стежки
два неодмінно-щоденні круки́…
уночі,
проз абрикосове дерево бачу зірки.
…тіні,
що при місяці уповні́
перегойдуються по стіні…
але самі по собі гілки́ – завжди́ поза зором,
неявні наче, ніби вони прозорі…
…так
двоє закоханих
дивляться одне у одного –
яко у дзеркала́ взаємні:
закони сприймань потаємні –
бачать
одне у одному
тільки біле і голубе –
кожен у кожному бачить себе…
марення-мрії,
легенди про себе - свої,
аж затинаються радістю,
як щовесняні затьохкані солов`ї…
кожен у іншому
знаходить прекрасне своє,
але зовсім не те,
що насправді є…
справжнє виявиться – невдовзі…
як різкий поворот
на рівній дорозі…
мало хто втримається,
щоб із усього лету
не шкеребертнуть - у рів:
«…і для чого я тебе стріла?...»
«…і для чого я тебе стрів?..»
cонця́ і планети
за мить - на колючі друзки́:
отак
виявляють себе гілки́,
проз які ми, не помічаючи,
дивимось
на зірки…
…мати –
постійно десь є…
по суті ж її помічати
починаємо,
коли матері нестає…
23.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426748
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2013
...якщо у моря є дно,
то воно
і в неба бути повинно:
світ первопричинно
симетрично
влаштовано…
все - одно...
сили творчості - сили руйнації:
боротись немає рації –
різниця у мотивації
сумна картина:
світ розхристаний свій,
якого ще не покинув,
на очах зазнає деградації –
логічної раціо-налізації…
22.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426527
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2013
…ластівки́
по блакитній канві
вишивають дрібні
чорні хрестики
два круки́,
мов пришпилені на гвіздки
до висоти –
два великі чорні хрести:
…під одним упокоїлась – я,
під іншим – ти…
літаки –
металеві блискучі хрестички…
майже прозорі,
наче креветок мальки
у блакитному морі…
20.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.05.2013
занадились сухі дощі
у двір до мене
порожні пригорщі
як здуті вени
на руках старечих –
за шибкою покручена лоза…
минулоріч іще – смарагдово-зелена.
бездомний вечір
про-за
весна
минула осторонь:
сухі дощі з потрісканих долонь
фаянсового неба…
уже не треба
проз цвіт і юні трави прозира
зима – сердитоока і стара
…сни на яву́:
грядущу зиму – не переживу…
19.05.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013
певно,
ти справді красивий…
за жіночими мірками –
солодкува́то-гі́рклими…
естетичні
дивацтва ж мої
прагнуть невидимої,
невловимої,
особливої,
вільно-плавної –
лінії…
словами – не переда́вано-ї…
звідки вона, і що вона? –
сама не знаю…
але скрізь,
де лиш намітиться-промайне –
її помічаю…
…інколи прозирне
випа́дком
у важких довільних скла́дках
грубого полотна –
вона…
у переливах
бархату-плюшу
асоціацією
затуманить душу –
аж очі вологі за повіки ховати мушу…
торкне увагу
м`якою
полохливою змійкою
у русе́льці струмка –
і безшелесно травами утіка…
непоясне́нну мою
лінію
прокреслить на мить
і
у повітрі загубить
не пійманий зором
стрімкий птах…
а ще вона є,
де вітер хвилями виграє`,
у межі б`є –
у висо́ко-густих житах…
на порі цвітіння
…у готично видовжених
передвечірніх ті́нях…
…у задумливім плині
од верховіть до землі
золотих і багряних листків осінніх…
моя
лінія –
у всіх вербово-березових
«плакучих» гілках,
придорожних в`юнках,
у річкових те́чіях,
лісових плющах –
у всьому,
що спада́є вільно
і безтурботно в`ється…
невагомо-прозоро вита́є-ллється…
…у ве́люнах і серпа́нках,
бинда́х-стрічка́х,
у віконно-розкрилених фіранка́х…
серпневих ранках,
…у шовковисто-пружних
коса́х…
…її
плавні ви́гини –
у котячій грації
польової стежини…
…як це може людина
любити саму лише
невловимо-довершену лінію?.. –
не скажу`, бо не знаю…
проте, скрізь її передчуваю,
і, несподівано уловивши, –
натхненно
яву сю – переживаю…
зізнатися маю:
особливу симпатію
відчуваю,
коли споглядаю,
як одежа твоя
плавно і вільно тебе облягає…
часом
сяйне-війне-прозирне-заграє –
ця,
заледь анемічна,
аристо-кратична,
естетична зваба моя –
вишукано-готична
у силуеті твоєму туманному – лінія…
понадви́слівно! витончена і мила:
ніби підказує,
натякає мені,
уявно дописує,
додає,
домальовує –
ефірно-обті́чні,
невагомо-величні
за плечима твоїми - крила…
до часу прихова-ні
27.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2013
«…через два мільярди років
Сонце перетвориться в алмаз,
що буде сяяти в центрі колишньої Сонячної системи
вже вічно…»
(Ольга Шнуренко)
...у центрі нашого Всесвіту –
Вічний Алмаз!
досконалої Форми
і абсолютної Чистоти…
Він
од Початку Початків
не знає домішок –
ідеально Прозорий…
наші Світи –
еманації Красоти
із Глибин Алмаза –
довершеність кожного Образа…
Його незбагненно прекрасні Ідеї-Думки
і є – розмаїті наші Галактики…
ми – люди-алмази,
Його подоби і образи,
замисли Світлогри –
наші аури –
білі –
переплетені гармонійно
у кожній душі і в кожному тілі
усіх його Проявів – Кольори…
у наших Світах –
досконалість
і вишукана Простота…
…звемось людьми…
Я і Я, поєднавшись, стають – Ми:
обираємо одне одного назавжди –
наші серця на знають зра-ди
розлучаємось інколи, та
не розстаємося! Ми,
уміємо бути разом –
двоєдино-вільними,
як білий
двокрилий птах, –
і не тільки у різних
наших Галактиках –
еманаціях
багатомірних Алмаза,
але навіть,
коли ми порізно –
у нижніх чужих світах…
люди-алмази –
у глибинах наших сутностей
ми завжди нероздільно разом…
якщо хтось із двох,
заради Мети,
рішиться
у нижні світи
зійти –
інший,
не мавши змоги
себе одночасно втілити,
фізично явити,
буде спільно
осмислено-добровільно
невидимим поруч іти
проз усі спокути,
щоб підтримати, допомогти,
підказати,
уберегти,
направити,
захистити –
освіти-Ти…
у нижніх світах –
ми рідкісні гості…
у нас Все Живе – живе
за Законами Справедливості…
Все!
гідно Сутність свою несе –
Все!
що у Всесвіті нашім Є,
себе усвідомлює,
пізнає…
взаємно
Все у Все проникає…
…у нас пташки,
камінці і квітки
мову Єдину знають,
між собою,
і з нами, людьми,
на рівних спілкуються-розмовляють:
ніхто нікого не їсть,
не стріляє,
не топче і не зриває –
не поглинає –
всяк іншого
шанує і поважає
у нас
ніхто не вмирає –
переходимо, за бажання,
заради росту-самопізнання
в інші Галактики-Виміри –
Алмаза Вічного
Промені-Кольори:
не смерть-вмирання – але
приємні подорожі…
непорушні Закони Межі
нам не відомі –
з інших вимірів
можемо будь коли
повертатись назад – до дому…
наші серця
не підвладні жодній пітьмі,
у нижніх світах ми
найчастіше буваєм самі –
але не буваєм ніколи самотні-МИ…
невільнику смерті і меж! Ти
намагаєшся нас оцінювати,
судити? –
не осоромся…
колись доростеш
теж…
25.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420885
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2013
не вірмо тому,
кому аплодує публіка,
сторінки газет
і інтернет…
він
може й сам не знати,
що
між чужих генералів пихатих –
усього лиш корнет…
чи, може,
у оркестрі ворожім,
диригентській слухняний паличці, –
дерев`яний кларнет…
23.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2013
вже зараз хочеш
живим до раю?..
хто ж тебе не пускає?...
грай…
ігри – це і є рай…
грайся,
Боже дитя,
у безтурботне своє життя…
знати
стала пора:
життя – безтурботна,
прикольна гра…
якщо ж
ти обрав собі гру похмуру –
хто тобі – гуру…
23.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420396
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Дух Божий – над Водами…
золота Світлоносна Куля
над планетою-океаном,
що отримає згодом іме́ння – Земля…
безкінечно Жовте
над
необмежено світло-Синім…
мова
двокольору нашого
символізує момент
земного пе́редТворіння…
21.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420020
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.04.2013
ходила
по підлозі сосновій,
не новІй…
боса –
пахли
любистком і чебрецем
коси
бриніли
загайні струмки
проз хату –
останні…
позіхали
зо сну бузки
брунькато:
сталося! – на світанні…
злетілися ластівки́:
деруть-розтинають лілові
тума́ново-світанкові
шовки́ –
на пелюшки́…
молода Мати
буде мати
у що немовля своє
вповивати…
…обіперся
на ціпок мохастий
горіховий пліт –
яко пра-дід:
на щастя! –
молиться-замовля
новонароджене немовля
побла́гослови́вся
у квітневім світанні
причілок хати …
молода Мати –
(літ і літ!..)
вповила
у пелюшки лілово-туманні
свій
новонароджений Все-Світ…
із-під ніг
соснові дошки
і собі – величаву…
славу!
співати –
Життя!
поклала
молода Мати
на дубову лаву
виростати
своє
дитя…
20.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2013
…із потойбіччя скоринки земної,
зо сну,
а, може – передбуття,
ріжеться, протикається,
виникає-вирі́зьблюється поволі
у світ невідомий
кволе ще,
сили власної несвідоме,
не спізнале свого призначення,
сором`язливе наразі життя:
прокидаються корінці –
підземні блукальці
і пілігрими –
життя земного пода́телі,
споконвічні,
мудрі і незборимі…
…нарікають
захряслі у самосвятстві люди,
у гордині немудрій – судять:
дії природні – одвічні
мудро прості і таємно магічні
словами порожніми
гу́дять…
готові усіх і уся повчати:
як сходити, як рости,
цвісти –
плодоноси-ти…
як дихати, думати,
із якої ноги ступати,
говорити-мовчати,
молитви́ складати…
…запізніла весна –
неспішний природний вихід
життя зо сна:
ні трави, ні квіток нема
тривожність сама…
із-під земної скори́нки –
кволо-тонесенькі голочки́,
ниточки́,
на гілках зага́яних –
ще ті́льки накльовуються бруньочки…
життя
випростується зо сну
у цьогорі́ч запізнілу весну…
радійте і веселіться, люди!
але ж ні…
самовдоволено-невдоволе-ні…
життя! брутально-лайливо «будять»:
траво!
треба так-о – швидко рости,
чи примітивна і недолуга ти?!
квітки!
пора цвісти! –
і лізуть пальцями заскорузлими
розколупувати
бруньки-пелюстки…
самозванці-критики
…регоче
спільна в`язниця –
плосковимірна,
ілюзорнолиця,
дзвякають брязкальця на ковпаках
в`язнів –
у власній уяві великих
і благообразних
блазнів:
цікава облуда, западня хитра:
у кожного блазня
на голові
щонайскромніше – митра…
блазні
розумово сліпі і німі –
у в`язниці ревнивій
контролюють
кожен іншого
і тримають у бруді – самі…
ґвалтують-повчають,
тому́ –
а чому́ ?..
– самі не знають…
до всіх і вся – у претензії…
сундуків Пандори роздутих
сізіфівські носії…
«…ах!.. «сундуків Пандори
сізіфівські»!... – так не можна казати!...» –
а чи не пішли б ви у сад –
погуляти…
гетьте! у сад!
соловей і ворон –
піє кожен на свій,
Богом указаний, лад…
у хи́стах своїх обоє ростут(ь)!
і хто їм суддя і повчитель тут?
Прокрусти!
від землі і до неба…
нічого живого не пу́стите
ви́рости
над ваші мізерні потреби:
усе живе «підрівнюєте»
до недорослих себе…
повільно цьогоріч росте трава?
нігтями-кігтями –
уже нині
витягніть швидше її з-під землі…
великі у вашій спітнілій гордині -
перед Богом станете
самих найменших – малі…
18.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419298
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.04.2013
2. ДЕРЕВА...
що ж… логічно розпочати і другу частину обіцяної Вам оповіді про дерева (щонайменше, хоч би заради симетрії…))) – поетичним епіграфом… зізнаюся, для мене цей вірш – швидше «резонанс», чим епіграф… таким чином:
Деревья
Я знаю, что деревьям, а не нам,
Дано величье совершенной жизни,
На ласковой земле, сестре звездам,
Мы — на чужбине, а они — в отчизне.
Глубокой осенью в полях пустых
Закаты медно-красные, восходы
Янтарные окраске учат их, —
Свободные, зеленые народы.
Есть Моисеи посреди дубов,
Марии между пальм… Их души, верно
Друг другу посылают тихий зов
С водой, струящейся во тьме безмерной.
И в глубине земли, точа алмаз,
Дробя гранит, ключи лепечут скоро,
Ключи поют, кричат — где сломан вяз,
Где листьями оделась сикомора.
О, если бы и мне найти страну,
В которой мог не плакать и не петь я,
Безмолвно поднимаясь в вышину
Неисчислимые тысячелетья!
Николай Гумилев)
…на планеті нашій, якщо ми справді живемо «на планеті», як нам видається, – дерева і все рослинне царство – аборигени… ми ж – із власної волі, чи не з власної – окупанти… хто надумає сперечатися, що дерева-трави оселилися тут набагато задовго до нас… спочатку рослини «навидихали» атмосферу, відсоток кисню у якій уможливив наше тут існування в принципі… от ми їм і подякували… і продовжуємо дякувати – ми їх бездумно і без найменшого відтінку співчуття – винищуємо… як білі люди чомусь вважали законним своїм правом винищити червоношкірих, вдершись на одвічні їхні території…
ми до таких крайнощів дійшли у егоїзмі безмежному своєму, що не вважаємо їх (рослин) – живими… у крайньому разі, настільки живими, щоб зважати на їхнє право – бути…
…є така думка, не традиційна, звичайно ж, точніше – глибоко-традиційна, але не сприйнята «культурою» людської «цивілізації», тим паче – останніх століть… то є таке «свідчення», що зрізані і потяті кожною людиною дерева – а це момент насильницької, передчасної смерті для дерев тих, – то душі вбитих тією чи тією людиною дерев, довгі роки, аж поки не настане термін «запланованого» для них «згори» завершення земного циклу – життя їхнього, тобто, до часу «назначеного» – залишаються поруч із людиною, яка вкоротила їм віку… душі убієнних дерев увіходять до помешкання людини-вбивці свого і стоять там… обступають мовчки довкола стола, де вона (людина) споживає страви свої, довкола ложа, де шукає спочинку для членів тіла свого – і мовчки дивляться на неї… невидимі… без осуду, без нарікань чи звинувачень… але журбу їхню та людина відчуває, смутно, підсвідомо – і позбутися її не зможе аж ніяк… як не зможе і пояснити собі «джерела`» трансляції журби передсмертної, чи посмертної тієї… причин присмаку печалі на дні свідомості (хай підсвідомості) своєї… бо не фізичними органами відчуттів сприймається присутність убієнних дерев, але ж людина – не тільки фізичне тіло… фізичне – це найменше з того, чим людина є…
ще радянські учені-дослідники у популярних на тоді виданнях опублікували деякі результати експериментів із рослинами, метою яких було з`ясування чутливості, «нервової діяльності» рослин… мене «потрясла» одна з таких публікацій… суть експерименту полягала у тому, що до «тіла» польового маку прикріпили мініатюрні датчики, які фіксували електричні коливання, на зразок тих приладів, які «малюють» криву кардіограми чи енцефалограми під час досліджень роботи людського серця чи мозку…
датчики сприймали коливання «енергії життя» рослини і прилад «малював» на шкалі своїй відповідний «графік»… роздивившись на графік її життєпроцесу, рослинку, обплутану датчиками, викопали з корінчиком і… поставили у стаканчик з окропом – і от прилад їхній зафіксував, як той мак «кричав»… стрілка приладу вжахнулася, заметалася в усі можливі для неї сторони – від максимуму до максимуму – зашкалюючись! і, врешті, зупинилася на позначці «ноль» – мак вмер… у муках…
та ж таки група вчених обчіпляла датчиками деревце – зафіксували діаграму електроколивань «аури» дерева за нормального (звичного для нього) стану… стану спокою, а тоді котрийсь із вчених підійшов до того деревця – прилад «показав» повну «байдужість» піддослідного (дерева тобто) – воно не реагувало на факт наближення до нього людини… не бачило її і не відчувало… але, коли той чоловік почав ламати гілки тому дереву – прилад зафіксував «панічну реакцію» – стрілка на шкалі заметалася, дерево сильно занервувало і сильно «розпереживалося»…
оскільки цей експеримент відбувався на території дослідного інституту, то, завершивши даний епізод, вчені просто забули зняти з дерева датчики… минуло кілька років, і хтось випадково помітив, як нервує стрілка на шкалі вимірювального приладу, до якого мали дотичність залишені на тому дереві датчики… визирнувши, що там відбувається, вчений побачив, як стежкою прямує той із групи дослідників, котрий ламав колись гілки – дерево упізнало його! І боялося… тоді вже придивилися до шкали приладу уважніше, і пересвідчилися, що покалічене колись людиною дерево упізнавало її (конкретну людину) щораз, як тільки вона наближалася… на інших же «мимоходів» не реагувало…
отак все це виглядає насправді… а тепер, нарешті, про «мої дерева»… моїх близьких і любих друзів… не зрадливий, щирих і справжніх Друзів серця мого… мовчазних словесно… і непорушних з місця тілесно…
ВЕРБА
У кінці городу нашого, на березі Жилки, росла верба… особлива тим, що росла вона не стоячи, як усі інші дерева, а… напівлежачи… видно, коли була молоденькою вербицею, хтось надломив, чи зігнув її тільце… можливо, вітер… то на місці надлому (чи нахилу) вона вже не розігнулася, не випрямилася, а так собі і росла… таке лихо могло скоїтися з вербою задовго до мене, бо коли я підросла настільки, що сама вже подорожувала в беріг наш, верба ця була цілком дорослим деревом... мала могутнього ствола, який ріс, як і належить справжній вербі, трохи з нахилом у сторону Жилки, а тоді, десь на рівні метра-півтора від підніжжя, повертав під кутом градусів у 45 і напівлежав у повітрі, утворюючи своєрідного висячого моста над річечкою… кроною верба моя усе-таки тягнулася до неба, тому місточок висячий той вербово-живий чим далі, тим вище здіймався вгору… тож перебиратися через Жилку по вербі моїй похилій – не виходило… над протилежним берегом вона «висіла» надто високо… це був живий місточок не на протилежний беріг річечки, а – в небо… у точці повороту ствола до позиції «напівлежачи» – виростали на ньому (стволі) – лози… справжній кущ із густих прутиків завжди стримів із зігнутої, ніби у попереку, верби… цікаво так виходило, наче кущ забрався на дерево, там собі і примостився…
у тому кущеві-верхолазові я і звила собі кубельце… чи престол… приходила до моєї дорослої подружки-верби часто-густо, забиралася на зігнуту її спину і вмощувалася між вербових літоростів… «балакала» з вербою… мовчки, подумки… і вона мене слухала… це відчувалося – її увага до мене… те, що вона мене любила – навіть казати зайве… було у вербових тих почуттях щось суто-материнське… верба няньчила мене…
коли йшла я у якихось справах стежечкою мимо – верба відчувала моє наближення і раділа – досить відчутно і не таячись… можете запитати, люба Наталю – от звідки я знала, що верба раділа – адже дерева не виявляють своїх емоцій ні рухом, ні «мімікою», тим паче звуками – радісними вигуками там, чи ще якось… ні, нічого дивовижного з вербою моєю не відбувалося… вона на мене реагувала «внутрішньо-емоційно», а я ті її реакції – відчувала… відчуваємо ж ми, дорослі люди, ставлення до нас оточуючих… хіба не доводилося Вам, Наталю, питати себе інколи, чому так не комфортно почуваєтеся поруч із якоюсь, може навіть сторонньою, людиною, чи так само безпричинно почуваєтеся комфортно поруч із кимось іншим, хто ніби і не реагує радісно на Вашу присутність… цей механізм «зчитування» невербальної, глибшої навіть – сутнісної інформації наявний у кожній людині, варто тільки його у собі зауважити… визнати наявність…
фахівці дійшли висновку, що істинну інформацію одне про одного ми зчитуємо протягом перших тридцяти секунд у момент знайомства – візуального контакту… відчуття – позитивне чи негативне – і є конкретним попередженням підсвідомості за принципом «свій-чужий», ну, чи «друг-ворог»… більше того, таке зчитування відбувається і поза візуальним контактом – у неіснуючому світі інтернет-простору, наприклад… тому маємо собі на сайтах друзів… ну, і недругів – куди тут уже правду дівати… і це при тому, що всі ми розкидані у просторі і ніколи не зустрінемося фізично…
діти ж мають усередині себе щось на зразок флюгера – і «крильця» того внутрішнього пристрою, чи устрою, – надзвичайно чутливі… діти завжди знають, як до них ставляться насправді – хоч як би там дорослі і прикидалися, намагаючись видаватися добренькими… помічено ж, що «дітей і собак обманути не можливо»… справа у тому, що діти не сприймають личин, вони бачать за «вивіскою», бачать там, де суть…. крильця їхніх внутрішніх флюгерів реагують просто: – холодний вітер дує з півночі і «внутрішній флюгер» робить обертові рухи у відповідну сторону; теплий «вітер» з півдня – флюгер «крутиться» у протилежному напрямку… от і все… у яку сторону повертається «флюгер» – такі й відчуття переживає дитина: позитивні – якщо до неї звернені справді дружба і симпатія, чи неприємні, коли прикидаються і лестять… діти часто плачуть у відповідь на лукаві до них загравання… так вони висловлюють свою «незгоду» із спробами дорослих дезорієнтувати їх (дітей)… бо вони довіряють своїм почуттям-відчуттям (аж поки самі навчаться лукавити), і це справді орієнтир безпомильний… ну, коли крильця флюгера не вловлюють жодних потоків – отже, зчитується байдужість…
приблизно так і я відчувала щораз «теплий вітер з півдня», коли доводилося йти мимо верби моєї… заклопотана якимись своїми дитячими справами, я могла навіть і забути, що вона стоїть там, на самому краєчку берега нашого, але, найчастіше уже «розминувшись» з нею, так якось, ніби спиною «зауважувала» – о! верба… і оглядалася… і здіймала руку, вітаючи її, і думкою пояснювала, що кудись там поспішаю наразі, тому не заходжу до престола мого… (Мавка із Лесіної «Лісової пісні» зовсім не випадком називає вербу «матінкою»… є в цих добрих і життєздібних, пишних і розкішний деревах щось неприховано материнське… така якість енергії їхньої… «присмак» лагідний, теплий і безкорисливий… солодкий… турботливий…
навіть у глибоко занесені зими я «докопувалася», тонучи у снігу, до вербиці моєї… вмощувалася на «законному» своєму місці і вона раділа мені… так було мені затишно… верба муркотіла вітання свої – дрімотливі… може, я снилася їй у такі мої візити…
коли уже вчилася у 9-10 класах, досить підрісши і подорослішавши, я неодмінно «возсідала» на вербі своїй… цікаво, але ніде більше не могла «вивчити», запам`ятати, засвоїти «німецькі тексти» – уроки ті, які здавалися позбавленими смислу, бо їх, не розуміючи, про що йдеться, доводилося «зазубрювати» – «німка» наша (учителька німецької мови) вірила, що така «методика» справді дасть результат – знання іноземної мови… жодних знань це не дало – і нікому з учнів загальноосвітніх шкіл, інакше всі масово володіли б іноземними, зате «тексти» зубрити доводилося щотижня… тільки на вербі я їх і «освоювала», при тому – хвилин за десять – увесь абстрактно-невідомий текст чужою мовою – і настільки надійно «записувалися» ті тексти у пам`яті, що «німка» не мала зі мною проблем з даного приводу… і я з нею також…
розсталися ми в вербою любою моєю, тільки коли я поїхала з дому… у світи подалася… уже не берегові́, а – людські…
для мене приватно, люба Наталю, саме верба є «рослинним» символом України… материнсько-жіноче начало (кажуть: дівка, як верба – хоч де посади – приживеться…), невибагливість і життєздатність… незнищенність, красота, лагідність і гідність…
люблю верби скрізь і завжди… і так уже буде до решти…
ГРУША…
…росла на межі… таке враження, що ніхто її там і не садив – сама звідкись узялася, прилетіла, засіялась і виросла… хоча стверджувати цього факту не маю підстав… тим паче, що груша наша – до сортових належала… хтось колись посадив, виходить… може, дід Іван, якого не стало на світі задовго до народження мого… застрелили його "наші"... бо у Бога вірив...
на пору знайомства нашого, груша була вже повноцінно-дорослим деревом… смачніших грушок, навіть таких само, як ті, що дозрівали у вересні «на межі», так ніколи і ніде більше скуштувати й не довелося… плоди її були, як ніби золотаві гладущички, ущерть наповнені солодким соком… вкусиш грушку ту – сік так і бризне в усі сторони… настільки соковитими були грушки наші… ніби напівпрозорі посудинки найвитонченішої роботи, переповнені грушевою радістю і любов`ю, бриніли рясною «післязливою» на гілках і гілочках найтендітніших того ідеального, самим собою сформованого, дерева… я, замість напитися води – ходила грушками «напиватися»… а якою щедрою була груша!.. «родила» вона через рік, зате грушок на ній було – море!.. вистачало всім – і людям, і дітям, і бджолам-осам, що вилися і загрозливо гули під грушею постійними роями – також вважали ті врожаї «своїми», і курям-качкам-гусям домашнім, і навіть свиням – увесь світ ласував від щедрот груші нашої єдиної… ну, звичайно ж, і сусіди, якщо хотів хто пригоститися… йшли собі до груші і пригощалися – хто з кошиком, хто із відром… всім вистачало… наступного ж року груша відпочивала від щедрот своїх минулорічних, але я її любила і у безплідні її лІта…
чи вона мене вподобала, чи я її… але повадилася я до груші на гостину заявлятися… вибиралася (а не просто було, бо найнижча гілка росла досить, для тодішньої мене, зависоко над землею… я до неї «до-під-стрибувала», хапалася руками – інколи ця процедура вимагала тривалих «допідстрибувань» – і, крекчучи від натуги, трохи себе «підтягувала», тоді «йшла» по стовбуру знизу вгору, пару раз переступивши ногою за ногу, як муха по стіні, провисаючи донизу спиною-дугою, як ніби клунка якого на грушу хто причепив… нарешті, прицілившись, «просиляла» поверх гілки котрусь із ніг, а слідом за ногою вже, якимось дивом, «висаджувала» туди ж і «решту себе»… далі все було просто – далі гілки росли «драбинкою»… я забиралася у крону і вмощувалася на дуже зручній грушевій «руці», що росла майже під прямим кутом… обіймала грушу «за талію» і так, тримаючи руки калачиком, зімкнувши пальці у замок, сиділа собі, споглядаючи звисока за довколишнім красиво-неспішним життям… коли починали зріти сусідські сливки (поруч із нашою грушею росла їхня слива), я пригощала себе жменьою-другою тих кісточкових-кислющих ягід, бо слива простягала їх до мене з усією її доброзичністю… це не було крадіжкою – ніхто у нас за тими сливками-грушками не доглядав особливо, то ж було село, а не дачі городян…
по кількох роках такої «тісної» нашої дружби, звички у груші дещо помінялися… у роки законних її відпочинків од минулорічного плодоносіння, почала вона відпочивати – не вся… у ті безплідні її роки, що раніше були зовсім безплідними – ні грушечки єдиної на ній не виростало – тепер же вона почала зав`язувати на двох (усього лише) гілках смачні свої грушечки… вони (гілки) були «довгорукими» і схилялися, під вагою врожаю так, що якраз ніби на мій ріст було й розраховано… один рік груша «родила» вся – для всіх, другий рік – тільки на двох гілках «виростала» грушки – для мене…)))
звичайно ж, навіть урожаю з тих двох гілок вистачало всім – і мені, і всій родині нашій, хто тих грушок хотів, і бджолам-осам-джмелям… і сусідам – тільки вже не з кошиками чи відрами ходили вони туди у «неродючі» роки, а набирали собі у фартухи чи в пелени… мама моя дивувалася попервах таким перемінам у «норові груші», бо вона знала її багато раніше за мене… і груша завжди строго «родила через рік», а тут – таку турботу дивну стала виявляти – дві гілки, облиті і обсипані плодами – у «порожні» роки… я не казала нікому, але собі – знала: груша чинить отак… заради мене… заради її до мене симпатії і навіть любові… мабуть, коли я сиділа у неї «на руках» у роки безпліддя її і думала інколи, які ж смачні були того року і будуть на той рік її грушки… і як «скучно», що їх зовсім немає цього року, от і доводиться їсти «чужі» сливки – виходить, вона мене чула… подумала собі над такою моєю «журбою вересневою» і… перейшла в режим додаткового «двох-гілкового» плодоносіння…
...я була дитиною і просто знала, що груша це робить саме для мене, більше того – такі її вчинки здавалися мені тоді настільки природними… що ж тут дивного – груша мене любить… от і все… у тому ж, що вона любить мене – не мала жодного сумніву, бо я відчувала і знала про її любов… я й сама її ТАК САМО любила…
…одного особливо затишного вересневого вечора я забралася «на руки» до моєї груші, всілася там зручненько, обвила її «калачиком» і довго споглядала, як сідає сонце… а тоді почали й зірки виявлятися спроквола… спочатку вони сором`язливо прокльовувалися через полотняну небесну скатертину, щомиті скатертина та усе багатшала, ставши нарешті дорогоцінним темно-синім, із чорними відливами, оксамитом… і на цьому оксамиті-бархаті, швидко набираючи сили – засіяли і замінилися ясно і радісно такі крупні і мерехтливі зорі, що аж не могла я одірвати від них зору захопленого мого… груша стала, як сама найсправжнісінька фея – зірки грали і мінилися у густій її кроні, прозирали до мене між її листочків, аж блищали сріблом тремтливим листочки ті… і так було все прекрасно, що, врешті, і мені в коси тих зірок натрусилося… і я сама засяяла вся – разом з небом і грушею моєю… і сусідською сливою також… справжнє чудо відбувалося тоді на межі між нашим і сусідським городами…
…коли я прокинулася, в першу мить думала, що я іще сплю і бачу той-таки, засипаний зорями, сон, у другу ж мить – добре, що так швидко, зрозуміла, що сплю я, і от якраз прокинулася, – не в ліжку своєму, а сидячи на груші… руки мої розслабилися у сні, і я майже не трималася за стовбур сестриці любої моєї (груша ставилася до мене, як ніби рідна старша сестра…) була вже ніч… і саме ночі я насамперед і злякалася, бо ночей боялася, особливо дитиною… я тінню зісковзнула з груші моєї і ласкою прошмигнула до хати, щоб ніхто не почув, бува, що я так пізно прийшла… хоча мама моя думала, що я просто загаялася у подружки і однокласниці моєї, що жила од нас через дорогу, тому шукати мене звечора і не кинулася…
наступного дня залізла я на грушу і почала роздумувати – як же, заснувши минулої ночі на такій висоті, звідти не впала… а впасти мала б однозначно, бо, крім як руками за стовбур, нічим я більше «за грушу» не трималася… а руки сковзнули зо стовбура, це я побачила і відчула, коли прокинулася на груші минулої ночі… пробувала, всівшись якнайзручніше, відпускати поволеньки руки, але одразу ж починала хилитися навзнак, бо спиною там обіпертися не було мені об що… вночі ж, сплячи на тій таки гілці (як пташка якась) – я не впала… врешті, відповідь знайшлася: коли я заснула і відпустилася ствола, розімкнувши сонного «калачика» рук – груша зрозуміла небезпеку, яка загрожувала мені, і якимось, тільки їй відомим, способом продовжувала «тримати» мене на собі, як ніби справді – «на руках»… навіть зараз пояснити, як я не впала тоді з груші – іншим способом не виходить… але я звідти – не впала… може, Янгол-Хранитель мій груші допомагав…
останній мій «візит» на грушу прийшовся, коли вже я приїхала на два дні до дому із Києва, навчалася тоді на третьому курсі журфаку Нацуніверситету столичного… була заміжньою… то був вересень, (а в грудні, усередині грудня, мав народитися – і народився – син мій)… отже… я приїхала до дому на пару днів… ну, і пішла провідати «сестрицю мою», грушу мою… навіть не пригадаю точно, як таке сталося, але коли тато мій вийшов глянути, де це я так надовго пропала – він, при всій його мовчазності і стриманості емоцій зазвичайній, аж «заговорив», побачивши мене вже на груші, в обіймах традиційних… «шо це ти робиш?» – спитав вражено тато, – "...як це ти туди вибралася… почекай, не злазь, я зараз драбину принесу…" але драбини нести не довелося: моя груша «легенько зсадила мене з себе», так само легенько і обережненько, як перед цим «висадила» на ту ж таки саму «мою» гілку… чесно кажучи, як я злазила (удвох із сином, який мав скоро народитися) – вже добре пам`ятаю, хоча якийсь момент «зісковзування» – був таки присутнім у дії тій, а от як «туди залізла» – не дуже… таке враження, що груша наче взяла мене легенько невидимими якимись «руками» і «висадила» на себе… (звичайно, ж, люба Наталю, насправді нічого подібного не відбувалося, якось я сама "на грушу" досталася)…
…видно, скучала вона за мною… і, мабуть, навіть більше, чим я ТОДІ вже – за нею…
рік останньої нашої зустрічі був якраз роком її спочинку від плодоносіння, але дві «мої» гілки, як і раніше, були залиті і засипані найсмачнішими у світі грушками… – для мене… сподівалася, що приїду… чекала… і я приїхала…
…розкажу Вам іще про клена, і про «сердите» одне дерево, про "велике дерево" і ще про дещо… але вже наступним листом… хоча… трохи задовгою виходить «казка» моя, чи не втомила я Вас часом?...
11.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417514
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013
…ворушать про́тяги
у безладі
розмаяні листки,
старий павук
віньєткою
ґратча́стою –
вхідні
прикрасив двері,
сплелися ув одне
стихійно-кавові сніданки і вечері…
попалено (у пил і прах!)
і вкотре поодновлено містки,
тріщать по швах
запруди і засіки –
асоціяцій повені і стоси…
…розчублені і розкуйовджені,
три дні
не чесані,
в усі боки від голови стирчли́ві коси…
… за спиною ж, на бі́леній стіні -
чуприни жма́каної тіні
незграбні –
кривляють символи страшні,
смішні,
прекрасні!
невдало-перекреслені,
гротескні –
за спиною, на біленій стіні
кіс розкуйо́вджених
проекції непоясне́нні…
…і проступає істина повільно
просві́тчасто –
в дешевому вині…
…громадяться нахабно на столі
з недопалків і по́суду – тороси…
свавільна гра
реальних тіней на стіні
перед світанком
розмивається і блідне:
у галактично-вимірнім
поетовім помешкан-ні
володарює осінь –
творчо-плідна…
08.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416608
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2013
1. СВІТ…
...почну цю «казку» для Вас про «мої дерева», віршем Ніколая Гумільова, бо він (вірш) у цій першій частині, де йтиметься про «початки», надзвичайно промовисто і доречно «стає»… думала зробити для Вас переклад, але – передумала…))) хай буде мовою оригіналу:
ДЕТСТВО
Я ребенком любил большие,
Медом пахнущие луга,
Перелески, травы сухие
И меж трав – бычачьи рога.
Каждый пыльный куст придорожный
Мне кричал: «Я шучу с тобой,
Обойди меня осторожно
И узнаешь, кто я такой!»
Только, дикий ветер осенний,
Прошумев, прекращал игру, —
Сердце билось еще блаженней,
И я верил, что я умру
Не один, — с моими друзьями.
С мать-и-мачехой, с лопухом.
И за дальними небесами
Догадаюсь вдруг обо всем.
Я за то и люблю затеи
Грозовых военных забав,
Что людская кровь не святее
Изумрудного сока трав.
Николай Гумилев
...отак висловив сю тему Гумільов…
дерева – живі… вони не просто ростуть і розвиваються, цвітуть і плодоносять… видихають кисень, який вдихаємо ми… вони одухотворені, сутні… вони – особистості, індивідуальності… кожне із них - суб`єкт, а не лише об`єкт, засіб... вони сприймають, відчувають і мислять… переживають… спілкуються… і з нами також – тільки за відповідних умов… нам заради такої радості варто дещо враховувати…
і насамперед те, що дерева завжди стоять на одному місці, а ми – ні… дерева нас не бачать – не встигають нас усвідомити, сприйняти! можливо, вони навіть не знають, що ми також на планеті є … але можуть дізнатися… можуть навіть полюбити кого із нас і справді подружитися – упізнавати і радіти, відчувши наближення, а тоді і присутність обраного… і дарувати нам навзаємну чисту радість і справді щастя…
…щоб дерево Вас побачило і, можливо, полюбило – треба… зупинитися біля нього і постояти… довгенько… можна обіпертися об стовбура плечем, обхопити його руками, притулитися спиною… чи посидіти біля підніжжя, хоч і навпочіпки… справа в тому, що ми для них занадто швидко рухаємося, переміщаємося у просторі, і вони не встигають нас помітити… розпізнати… ми для них, як ніби для нас – автівки, що проносяться трасою, а ми стоїмо на обочині… і ще, мабуть, швидше – може, як молекули повітря – ми їх не сприймаємо взагалі, а вони ж є… літають доокруж…
перше моє знайомство з деревами було – приголомшливо прекрасним! тоді була весна, думаю, травень… можливо, початок червня… і то були - верби…
із першого по́зіру здалося мені, що то – хмари… і я дивлюся на них зверху… як ніби із висоти пташиного польоту… чи, може, янгольського іще... пишні, розкішні, кучеряві хмари… такі – округло м`які… пружні́… радісно-живі і щасливо сяючі… ні, передати словами те бачення просто неможливо… бо… тоді я, мабуть, узріла ті верби не лише земним оком, а й тоншим органом сприйняття, я побачила ті верби у двох планах, як розумію тепер і можу висловитися – у земному і тонко-матеріальному їхньому вияві… окрім вільноростих, досконалих «твердих» форм, побачила душу – неперевершено прекрасну душу! тих перших усвідомлених мною дерев… діти уміють так бачити…
перше враження од верб так і залишилося одним із найкрасивіших моментів мого життя… наймиліших спогадів… власне, то був момент, коли я освоїла власну душу, стала собою – такою от… вічно закоханою у красоту… в дерева і траву, квіточки всілякі невибагливі і простенькі…
років три… з рештою незначною… було мені тоді… чи кінець травня, чи початок червня стояв на порі… бабця мої, янгол мій земний, сказали, що, коли висохне моє пальто – у мене було дуже красиве пальтечко – із ясно-червоного бархату (думаю, то був плюш…) і я його дуже любила – воно «гладилося» долонями, як котик… пальто випрали і воно сушилося, вивішене на шнурку для білизни серед двору – то коли пальто моє висохне – ми «підемо у світ…», так сказали мої бабця… зауважу лише, що той бабцін «світ» став для мене поняттям на все життя – поняттям Справжнього Живого Світу…
пальто сушилося не поспішаючи, три дні висіло воно і погойдувалося собі спроквола на високому тоді для мене шнурку… і три тих дні я стояла під ним і чекала… не знаю, як тоді відгадали бабця у мені головну із пристрастей майбутніх моїх – пристрасть до споглядання, а отже – подорожей… бо зовсім не було у них інших якихось причин йти в береги`, як тільки справді «вигуляти» мене трохи… може, вони самі знали радість споглядання і хотіли навчити тому рідкісному і щасливому хисту мене… їм це вдалося – із першої ж спроби…
яким слимачком повільним повзе час, коли доводиться чекати… три дні я терпеливо дочікувалася того «слимачка», при кожній нагоді допитуючись у бабці, чи не висохло вже моє пальто… бабця щораз уважно обмацували одежину зо всіх країв і «компетентно» оголошували, що ні, ще мокре… і я продовжувала чекати, не відходячи…
врешті – пальто висохло, бабця зняли його із шнурка, вдягнули мене у те сухеньке і красиве пальтечко, самі вбралися у святкову спідницю, пов`язалися білим, теж святковим (як на Великдень…) фартухом, біленькою із дрібними квіточками, ситцевою хустиночкою (тут я до решти пересвідчилася, що відбувається на той момент щось особливе, надзвичайно важливе і навіть величне…), взяли мене за руку, і ми, повільно і торжествено, як два нарядні кругосвітні лайнери, «вийшли» з гавані рідного двору і «лягли на означений курс» – відправилися «у світ»… для мене та подія була занадто зна́чимою, настільки, що не просто було повірити, ніби це насправді відбувається…
тому, коли ми зустріли на дорозі бабціну знайому – котрусь із сусідок наших, але до того я її ще не бачила, і та запитала, куди це ми ТАК ідемо удвох – я нашорошила «усі вуха», бо малося до решти з`ясуватися, куди ж ми йдемо… бабця, абсолютно серйозно (до речі, діти відчувають і розуміють неоднозначність казаного дорослими, коли ті обіцяють їм якісь дрібниці, не збираючись тих обіцянок виконувати – заради того лише, щоб дитина заспокоїлася і «відчепилася» зі своїми вічними забаганками…) – і от бабця мої, без найменшої тіні сумніву відповіли, що «ми з Вальою ідемо в світ..» та чужа жінка так перейнялася серйозністю чину і з такою важністю відказала «а-а…», тобто, що тепер вона вже знає і розуміє, куди ми насправді йдемо, що я остаточно повірила у винятковість події…
(до речі, діти прекрасно розрізняють нюанси мови дорослих – я відчула деяку «гротескність» цього діалогу, знала, що наявні смішинки у інтонаціях направлені на мене… ніби вони обидві доброзичливо впевнені, що я чую слова, але прихованої суті розмови за словами не ловлю… проте я її «ловила» – і все ж перебільшена важність інтонацій не заперечувала і не робила умовним значення фраз… тому я до решти пересвідчилася, що ми справді йдемо «у світ»… діти читають дорослих елементарно – «з чистого листа»… у дітей відкрита свідомість, розширена… вони швидко і безпомилково орієнтуються у тонкощах «дорослого» світу, у якому ростуть і «вчаться», призвичаюються до умовностей, серед яких потрапили жити, народившись…)
бабця мої були педагогом від природи… вони дали мені кілька простих уроків, які не тільки запам`яталися на все життя, але навіть сформували основні позитивні риси натури моєї…
переговоривши отак із сусідкою, ми продовжили свою подорож… навіть зараз я вдячно відмічаю ту обставину, що ми йшли тоді – з моєю «швидкістю»… тому я почувалася абсолютно комфортно і затишно… я відчувала, як мене шанують… визнають… це був вияв справжньої дружби… таке лагідне відчуття рівності і повноцінності у тій нашій з бабцьою парі… я переступала повільно, звичайно ж… але те бабці зовсім не заважало – вони нікуди не поспішали і не нудилися від такої ходи – вони йшли ЗІ МНОЮ, а не я підбігала б за ними, як це доводиться робити усім діткам… діти не оцінюють себе «знадвору», а всередині себе почуваються такими ж «логічно і формально» довершеними, як і дорослі… різниця виявляється у якихось спільних діях – як от у ходьбі «за руку», наприклад… коли ти не встигаєш ЧОМУСЬ іти так швидко, як від тебе чекають… такі «бігання слідом» дуже не комфортні, але діти не вміють ображатися на своїх дорослих, вони їм багато і багато чого одразу ж вибачають… бо люблять їх…
оскільки того ранньо-літнього сонячного дня ішла я дорогою по вулиці нашій уперше в житті, то «світ» уже давав себе знати, цікавивши мене на кожному кроці… але я не роздивлялася, бо розуміла, що «світ» – ще не тут, а десь – там… це тільки шлях до того дива, куди ми йдемо… то вулицю нашу я побачила уперше периферійним зором, як заставку, пролог до «світу»… що насправді так і є…
по́вагом проминули ми з бабцьою кілька сусідських дворів, і десь так у шостий-сьомий від хати нашої – завернули (очевидно ж, я не рахувала тоді ті двори, бо не знала навіть, що є такий принцип пізнавання реальності – рахунок)… ніякої загорожі не було, і ми вільно увійшли у двір, що ховався від дороги за вольготно розрослими кущами бузку… дворик був такий акуратний, невеличкий, увесь затінений кронами розлогих незалежних дерев, що, ніби береги, обмежували його тихе плесо (самих дерев я не усвідомила на той момент, але знала звідки тінистість дворика того)…
у глибині двора, ліворуч, заплуталася у тонких вишневих гілочках хатина… я одразу відчула симпатію до тієї хатинки, і сприйняла її за живу істоту… вона здалася мені котиком, що вмостився собі затишно між того вишневого плетива подрімати… господиня була у дворі, але я її з першого враження не зауважила, бо хатину роздивлялася, усвідомлювала… тому вона, господиня, ніби зіткалася нізвідки, і мене те зовсім не подивувало… являтися нізвідки – нічого дивного у тому я не вбачала…. добра жінка, чимось навіть схожа на бабцю мою, щось спільне уловила я в них обох – спокійну доброзичливість, либонь… привітавшись, господиня хатини-котика і двора-озерця спитала бабцю, знову ж таки – «куди це ми ТАК удвох ідемо…» либонь, оте «ТАК» було досить виразним… я знов чекала на бабціну відповідь, але вже не з такою «нашорошеною» увагою, бо мала певність у «справжності» походу нашого…
повторився такий само діалог… вивідавши, що ми йдемо «у світ», господиня осміхнулася стиха і сказала, на знак згоди із затією нашою: «ну йдіть, ідіть…», інтонаційно це означало, що вона прихильно ставиться до нас із бабцьою і до походу нашого, поділяючи і розуміючи важливість події, що відбувається… навіть жалкуючи заледь, що сама не може піти з нами, а ще радіючи, що стежка «у світ» стелиться саме через її сонний дворик, мимо її, згорнутої у клубочок, «м`якенької» хатини…
отримавши ще одне благословіння, ми з бабцьою пішли собі дальше – «у світ»… минули садок, так чогось він запам`ятався мені сплутаністю тонких гілочок вишневих, як ніби коси русяві той садок розпустив, а вітерець, бавлячись, перевив і поплутав коси ті (через занадто тінистість садочка – листочків на гілочках вишневих було, виходить, мало, тому й склалося враження у дитини, що то ніби коси, вільно розмаяні, розвітрені, поплутані… – а?... уважність яка сприйняття дитячого… тільки зараз і розтлумачила собі ту «аналогію»…)
проз русокосий вишняк, вийшли ми на город, що, як і наш, збігав із горбочка донизу, у береги… стежечка, що ділила город навпіл, як ніби акуратний проділь, була вузенька, то ми вже не трималися за руки, але я йшла попереду, бабця ж мої – слідом за мною… картопля посходила і попідростала, на рівненькі пасемцями розчесала вологувату землю… (вологуватою земля може здаватися тому, що на Поділлі у нас такі щирі чорноземи, що аж лисніють глибокою і теплою чорнотою своєю до світсонця…)
верби я осягнула на відстані… з висоти… зір мій виявився на рівні їхніх крон, схожих на живі, веселі, округло-подушкасті ніби, перинасті безтурботні літні хмари… саме безтурботність! красоти буття – побачила я, дитина, зупинившись вражено у тій «точці» стежки, де вона зібралася вже збігати плавно вниз до берегів… зупинившись саме там – я опинилася «площинно», «лінійно» відносно верб, що розкошували внизу, у берегах, на одному рівні з кронами і верхівками, а може навіть трохи й вище – он звідки враження «пташиного польоту» над вербовими хмарами…
важко прикинути, на який час я «застрягла» у тій точці «пташиного польоту» і усією відкритою навстіж свідомістю поглинала оту дивовижну красоту… колір… чи можна назвати його зеленим?.. у зеленого стільки відтінків, тонів і сутінків, і переходів-переливів... і вони не названі, не висловлені, не обумовлені – щоб сказати словом, узагальненим для всіх, який то був колір… їх, кольорів, було там безліч… якого кольору вербовий листочок на сонці, якого – в тіні, якого – в осонні?... з лицьової сторони, з вивороту?.. а ще тло, на якому вони жили і мінилися – небо! волошково-сапфірове, блакитно-голубе, а ще й хмарки білі – з усіма переливами, відтінками, сутінками і рефлексами… і вся оця неймовірна краса і розкіш погойдувалася плавно і ніжно-задумливо, як ніби пливла, ніби летіла, ніби витала у переливах вальсу… а понад усім цим – із самих лиш флюїдів ткана, невагома і невловима діадема, як корона сонячна, як світіння довкола пломінця свічки – віяло і сміялося Світло і Радість Буття!.. верби – сяяли… прозоро-золотисто… над ними і в них самих, у розкішних їхніх кронах – ніби сочилося, мерехтіло, мріло і мінилося – переливалося дивовижне світіння – сама Богом Живим дарована необмежена Свобода, сама безкінечна Радість світилася, тремтіла і струменіла у вербах тих… і понад ними…
…бабця мої, зупинившись за мною, і не ворухнулися… може, вони також «бачили» ту неймовірну красу Божу… врешті, я оглянулася до них і, вказуючи рукою на вербове світлокипіння і радостипереливання, спитала: «…бабцю, це – Світ?» – «..це Світ…» – потвердили бабця мої…
і ми пішли вниз стежечкою, щоб не тільки побачити, а й побувати у тому чарівному Світі… город той, як і наш, закінчувався бережком – цю місцину й називали в селі Берегами, бо Жилка, хоч і зовсім річечка мініатюрна, але характер і норов мала справжні… веснами вона розливалася і, таким чином, тримала у недоторканості свої береги, які підсихали тільки тоді, коли городи вже «посходять», тому перекопувати чи переорювати ті клаптики берегів, що малися у кінці кожного городу – не було господарського сенсу…
ми зійшли в беріг… і одразу ж я опинилася всередині щастя непереда́ваного і дива «неописа́нного»… трава берегова́ (не болотяна, а саме берегова), перевита і переплетена яскравими береговими ж квіточками – впустила мене всередину себе, як ніби я увійшла у живий смарагд… трава була удвічі вищою од мене ростом, але – вона не закривала мені світу, навпаки – ніби до решти відкривала Його… трава була висока, густа і прозора водночас… я бачила проз неї всю красоту світу, бо й вона була Світом і його Красотою…
навіть зараз відчуваю ту зовнішню тендітність кожної окремої, готично видовженої, травинки, і внутрішню цупкість… життєздатність і тривкість… росла трава густо-густо, і високо, ніби кожна окрема травинка натхненно висотувала себе ізсередини себе ж – угору, звівшись радісно навшпиньки… ніби кожна хотіла визирнути з-поміж сестер і родини своєї, аби побачити більше і дальше… і увесь цей прекрасний виструнчений насичено-зелений береговий народ, і кожна окрема жива травинка раділи і тішилися мені – так щиро і з таким інтересом і цікавістю мене приймали, роздивлялися… з такою привітністю і доброзичністю… і кожен той зелененький промінець намагався лагідно торкнутися моїх рук, поцілувати в щічку, лоскотнути в носика, заплестися грайливо у коси… і кожен радісно і весело кивав до мене своїм колосочком, простягав видовжені тендітні і елегантні, делікатні долоньки-листочки… погойдував, поколихував мене у своєму окремому ритмі, у той же час – спільному для нас усіх…
мабуть, так сонячно і світло радів світ першолюдині… на зорі Творіння… і я відчула ту радість, і сама відкритим навстіж серцем раділа кожній тоненькій "рисочці", сповненій життя, – ми були чимось рідним і Єдиним… але я знала, що я – не трава… і не травинка… але ми – Єдине, десь глибше, дальше, чим там, у «точці нашого перетину» – у берегах…
«…бабцю, як їх звуть…», – згадала я про безшелесну мою кохану супутницю, янгола мого «во плоті́ »… – «це – трава», – сказали бабця… «… і це трава?...» – «… а це квітки – незабудки…» – якими ніжними були ті незабудки, і якими весело-блакитними поглядами зазирали вони з цікавістю у мою душу… одні були блідими, майже білими, тільки з ледь вловимим блакитним відтінком… інші – як небо – голубими… «…а це зірочки…», - сказали бабця, не чекаючи на моє запитання… ах, зірочки ті… справді на зірочки небесні схожі… яскравинки такі – іскринки насичено-темно-лілові, чи світло-бурячкові – як можна колір той висловити?..
душевно і духовно я від початків тісно переплетена із душею рослинного царства – з елементалями – царством Природи взагалі – струмочками, озерцями, річечками, вітерцями і вітрами, пагорбами і рівнинами, долинами… небом і світлом, Сонцем і Місяцем… зірками… але дерева, трави і кущі – це родинна приналежність, життєва потреба і необхідність душі моєї… ліс… все життя шукаю я лісу… зелених живих крон над голову мою…
зовсім не розуміючи чому, дитиною я «жила» у городі нашому… коли картоплі́ підростали і розросталися – я ховалася під їхніми «кронами» і цілі дні проводила у тому єдино доступному на тоді «лісі»… можна сказати, що я виросла «в картопля́х» – і там мене постійно й знаходила мама моя… на густі мої коси вона пов`язувала біленьку хустинку, щоб сонце голову не напекло… я ж, добравшись до картопляного зеленого царства мого, ту хустинку з голови «здирала» і викидала… от по тій білій «ознаці» серед картопляного шалу мама і віднаходила мене щораз… хустинка біла, як пташка, сиділа, розкинувши кінці по темно зеленому картоплинні, і стерегла моє «лісове» життя… кличучи маму, коли наставав час мене з того лісу виплутувати…
…коли ми з чоловіком моїм отримали квартиру на столичній Троєщині – цей мікрорайон ще тільки будувався, ми оселилися у першому, зданому в експлуатацію будинку, навіть у першій половині нашого будинку – другу добудовували, коли ми вже там «давно» жили – то коли ми оселилися на Троєщині – я не могла зрозуміти, чому так некомфортно тут почуваюся… хоча район столичної «спальні» мені припав до серця – недалечко од нас – ліс, а ще Десенка і Дніпро… з протилежного боку – поля, луги і Десна… але щораз, вийшовши з дому, я починала страждати непоясненно – журбою такою глибокою, нерозгаданою, притаєною, але яка обіцяла перейти у відчай навіть…
аж поки одного разу не забралася з дитячим візочком, у якому дихали свіжим повітрям діти мої – син і дочка, маленькі ще тоді – у решту села, яке донищувало, живцем дожо́вувало місто, розростаючись на очах… і там, на сільській напівживій іще вулиці, рівновага моя одразу ж відновилася… я роззирнулася – що так освітило і розпогодило моє серце і дискомфорт зник?.. виявилося, усього лишень – я стояла під деревом на сільській вулиці тій, під кленом, чи ще якимсь звичайним – живим! і зеленим великим деревом… тоді я зрозуміла, що мені для життя конче необхідні крони дерев над головою… я – не з пустельного племені кодом генетичним, а з лісового народу… як тільки Троєщину нашу обсадили липами – озеленили, я перестала мучитися там через внутрішню мою печаль непоясненну…
...отакий "вступ" вийшов... у наступному листі - вже про "мої дерева" конкретно...)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2013
квітень....
пробіг –
плямистий, мов олень,
четвертий день…
щоправда лиш – не біло-золотий,
але контрастно чорно-білий,
як телевізор,
архаїчно застарі́лий…
цього́річ квітень мій
не зрозумілий:
іде селом,
немов брюнет простоволосий,
яскраво-чорнокосий –
та!..
недоречно
передчасно посивілий…
…городи, межі і чужі поля –
все навкруги:
чорніє
пасмами земля –
біліють пасмами
атла́сними
нетанучі сніги…
06.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416066
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.04.2013
коли народилась людина –
Бог сказав їй:
…дитино,
нічого не бійся,
Я буду з тобою
скрізь і завжди –
упевнено йди…
а щоби сумніви міг побороти
і доказ Моєї присутності
неодмінно знайти –
щоразу, коли озирне́шся ти –
поруч із твоїми слідами
побачиш Мої сліди…
упевнено йди…
сину...
…пішла людина
стежечкою у траві:
пі́дтюпцем, пі́дско́ком,
безтурботним кроком…
веселі джмелики
і метелики
медозбо́рили у її серці
і голові…
йшла-ішла – підросла
і подумала ненароком:
«…зажди,
чи справді поряд
із моїми слідами -
помітні Його сліди?...»
огляну́лася упіво́ка
і побачила
обіч відбитків од ніг своїх
два Божих сліди – чітки́х і надій-них…
безтурботно
стебелинку в зубах затисла
і далі собі пішла…
і так щоразу:
хоч прямо іди,
хочеш, звертай куди,
лужком-бережком,
чи самим краєчком води –
оглянешся, а за тобою слі́дом
за́вжди чотири вірні сліди́…
…аж якось настала
сіра днина,
і пробила
важка година:
прийшла до краю пустелі
людина…
…обминути пустелю?
але до Мети
конче треба її – пустелю –
навпростець перейти…
іди…
за тобою – чотири сліди…
маєш сумніви, може?..
озирнись: оті два – твої,
а обіч іще два –
Божі…
пустеля мертва,
пустеля безводна…
удень – пекельна,
уночі – холодна…
важко і страшно,
та мусиш ти,
людино,
пустелю свою перейти…
людина постояла
на краю
і у безвість пустелі
рішуче пішла –
сміла
і певна Бога була…
…піски і піски,
як віки́,
засмагло-лиці –
ні де́ревця аніде,
ні криниці…
голод і спрага –
хоч би ковточок водиці…
до решти змучившись,
озирнулася з відчаєм проти ночі –
а на пісках жагучих
два власних
кволеньких слідочки –
Бога поруч нема…
людина
серед пустелі – сама…
що тут робити –
лягати вмирати,
чи йти…
ногу за ногу плутано переставляти…
падати і вставати…
зовсім утративши сили –
повзти…
обра́зу і відчай
у серці
людина перемогла –
якось пішла…
врешті,
скінчилась пустеля –
чиясь
випадкова оселя
подорожнього прийняла:
зігріла,
нагодувала і напоїла,
окраєць хліба
у дорогу дала…
перепочила людина,
ожила́,
стежку свою упізнала
і дальше поволі пішла…
…довго мере́жилися стежки,
зацвітали і обсипались плодами садки –
людина упевнено йшла,
про пустелю свою
і не згадувала…
не озиралася позад себе,
бо не мала такої потреби...
якось же із цікавості,
чи жартома,
голова
напівобернулася ніби сама
і глянули очі туди,
де, звичайно ж, мали б стелитися
два самотніх
людських сліди –
О!.. – вирвався подив щирий,
бо слідів
стелилося слідом –
знову
чотири…
і сказала людина: – Отче!
я дорікнути Тобі не хочу…
але
за півкрок до загину,
у найважчу мою хвилину,
серед пустелі безплідної
Ти самотою мене покинув…
умираючи без ковтка води –
я озирнувся з надією,
і за собою побачив
тільки два мої,
безпорадні і кволі, сліди…
«…людино,
люба Моя дитино…
сину...
були надаре́мними відчай і страх:
озираючись у пустелі
без надії і без води, –
ти узрів
на пекучих її пісках –
тільки Мої сліди:
на той час –
Я давно уже
ніс тебе
на руках…»
01.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414785
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 01.04.2013
мудрість,
мов сторінки, гортає
епохи-світи…
шукає –
хоче знайти,
хто готовий її
розпізнати:
може, я?
може, ти?..
ми?..
поруч із на-ми
ступає
нечутними кроками –
днями-роками,
стежками вузенькими,
і шляхами широкими…
нечутно руки` торкає:
упізнай…
прийми мене –
і лихо всіляке земне
тебе обмине…
і втрачене Царство Небесне
любов`ю
у серці воскресне…
люди ж
мудрості не приймають –
паперовим божкам
кровожерним
супер-жертовники
воздвигають…
жадають
і проклинають…
гроші-ідоли
око і вухо людству
затьмари-ли…
люди
багатства земні збирають –
накопичують і складають…
радіє іржа,
міль і черва`,
миші,
тлін-порохня-ва`:
скільки роботи! –
їж і точи
од черева...
забирайся
у ящики-коробки,
банки і сейфи-скрині –
невпинна,
тваринно-первинна
ненасить
у людині…
вже нема де складати,
а все іще – треба! треба!
на небо
підеш голеньким,
як і прийшов
у світ сей –
із лона неньки…
кому ж усе це,
ненаситно набуте,
дістанеться? –
частенько
у простір німий питаєш…
будуть мати,
за що одне одного ненави-діти
онуки і діти…
жадно ділити-рвати
…якщо дітей і онуків маєш…
…а з собою
у вічну Путь забереш
лише ті здобутки,
що помістяться у душі…
але тих багатств
аж ніяк
не придбати за гро-ші…
так і станеш – голеньким,
без чинів і регалій,
брехні і прикрас – перед Богом,
і зізнаєшся
сам собі,
у порожнечу душі убогу:
…я
не любив нікого…
я
не здобув нічого…
окрім тліну і порохні –
ніщо, за правом наступництва,
не належить мені…
озирнешся,
а багатства твої земні
черевні-наживні –
у вогні…
куди іти?
де багатства твої –
там і ти…
27.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412932
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.03.2013
(Тімоні...)
із гнучкої лози,
зелененької рогози
я сплету для тебе
колисочку…
солодко буде
у колисочці плетеній спати,
барвіночку мій…
котик рудий
буде колисочку колихати,
мружитись - вуркотати…
казки
казати
буде колисочку
із лози-рогози
вітерець торкати –
колискових до сну співати…
буде мальва рожево-бліда
молода
під вікном стояти,
квітки
у шибки розтуляти –
тебе забавляти…
буде місяць,
проз мальву,
у віконечко заглядати –
колисочку
за вервечки тримати,
сріблом-золотом вистеляти…
зірочки з неба –
для тебе
будуть персте́ники дарувати…
із покуття –
Божа Мати
буде тебе, мій журавлику,
любов`ю вірною
благословляти…
24.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412045
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2013
плела з лози кошика –
а вийшла колиска…
причеплю
на вервечках до сволока,
колихати котика…
і думок низку…
котика мого
золотаво-рудого…
люлі-люлі, мої вервечки –
не знаю втоми…
а казав – підеш недалечко
з дому…
люлі-люлі, руденький котику –
спати…
вже мені тебе у віконечко
не виглядати…
18.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410302
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.03.2013
Любов – Джерело:
із Висот,
не доступних уяві, –
Джерело
випромінює Світло-Тепло…
Тепло-Світло,
Першозадуму відповідно –
без Початку і без Кінця –
життєдайним потоком вливається
у серця..
у серцях
всього сущого і живущого –
Світло-Тепло
безкінечно помножується…
і
повертається
до Триєдиного Бога –
у лоно Отця…
поТроюється
і знов
випромінюєть-ся…
таким чином,
схема ця
безкінечно повторюється –
безкінечно і безупинно:
Світло-Тепло-Любов
у серці людини
помножується…
і випромінюється –
весело ллється –
радісно віддається
Джерельно посилене
і освячене –
у світ
повертається…
все
воздається…
без початку і без кінця…
просто
задумана і налаштована
схема
безперебійна ця…
наочний приклад:
зірки
на небі нашому сяють!
Світло-Тепло-Любов у себе вбирають,
всотують –
у власних серцях помножують
і
випромінюють-повертають –
небеса осявають…
зігрівають
…зірки і Сонця`…
для всього живого – Єдина
схема ця –
зірка ти, чи людина…
(…а те, що Сонце світиться,
бо водень у гелій,
на атомарному рівні, у ньому перекидається –
висмоктана із пальця
науковоподібна
нісенітни-ця…)
наше Сонце –
Світлом-Теплом Любові Джерельної –
животворить
і животворить-ся…
там, де Любов –
поглинається…
вбирається жадібно
тільки в себе –
не помножується,
не повертається –
за такою схемою живиться,
паразитує зло:
поглинає
людськими інстинктами
зіпсоване
Світло…
у зваблених злом серцях
Світло у темряву –
трансформується…
так Чорна Дірка
до решти і до кінця
живу висмоктує Зірку…
але –
люди усі – діти Божі
Світло темряву
переможе…
…
любов наша –
Світло із Джерела:
радісною була,
як висхідна сила –
розгортала навзаєм крила…
коли, під нашепти зла,
ми якість її змінили –
я
любов свою зберегла –
не прогнала…
слідом не прокляла,
не зненавиділа –
люблю собі,
тихо і затишно – як і любила…
любов моя –
лагідна і красива…
усього лиш – поруч тебе нема…
але я
незалежно від тебе – щаслива,
і
не сама
18.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410165
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 18.03.2013
(Роксані...)
…як і всі:
я шукала у світі – Світла,
а знаходила – блиск…
при наближенні – він погасав,
над моїми палкими молитвами
сміючись:
щоразу зникав
блиск –
ілюзорно-лукав…
я вперто шукала
у світі – Світла!
пересипа́ла піски пустель
невтомно,
як порохи
чужих перина́стих постель,
бездомно…
я шукала у світі щастя:
і як завжди – назавжди…
а знаходи-ла –
дзеркала́:
блискучі плеса-поверхні
без води –
скляні і мертві
я шукала у людях тепла
і, нарешті, його знайшла:
у себе вдома –
сухих
гілок горіхових
назбирала,
голіруч наламала
і у пічці хатній
вогонь розвела –
роз-пала́ла…
…засміявся живий вогонь
радо:
«…ну, вмощуйся
і близенько тулись,
як колись, –
кохана моя
зрадо…»
і
з надійних його долонь
випурхнуло
Тепло
і Світло…
«…довго ж тебе, дитинонько,
не було…
далеко ж тебе, пташинонько,
світами носи-ло…»
тесаний татів столітній поріг
котом незалежним
під ноги ліг –
заступник і оберіг…
Світло й Тепло
під стелю бі́лену
вознеслося-потекло:
як у храмі
запахло
насушеними чебрецями,
любистками-чорнобривцями,
полина́ми…
не пожовклими перкаля́ми,
не злежаними
крепдешинами-си́тцями…
як у храмі! –
ожило бабціними молитва́ми,
маминими піснями –
народними,
словами одвічними і почуттями –
чесними і благородними…
…а знадвору зима
неодступна
гострим кігтем
вікна шкребе,
наполохані тіні
злякано стінами блудять...
світ
шукає тривожно себе -
в людях…
16.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409485
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2013
…назавжди` покидають чужі:
як два холодні ножі –
взаємо-поло́мано-крилі,
крешемо іскри злі,
од гніву білі
у любовнім двобою –
такі
невпізнанно змалі́лі
ми – ще донедавна
небеснокрилі – з тобою…
…блискавичні ви́пади,
контраргументи
безсоромно голі –
антагонізм, боротьба…
прозирає відверта зло́ба:
дві медузи-горгони
у перехресних
поглядах із-під лоба…
у вогняно́му колі –
філігранні Туше-уколи:
«На віки-віків! – Ніколи!!»
…а третім у цій війні
міжусобно-страшній,
жорстокій –
несприйня́тний на дотик,
невлови́мий оком,
нерозрізни́мий на смак-нюх –
веселиться нечистий дух:
дрібний
нікчемно-огидний,
безпро́світно-темний –
підлоско́чує
нашу не́нависть навзає́мну...
нашіптує заздрісна блудь:
«…іще цим йому
межи очі блю́знути не забудь!..»
«…а ти – рази́, поціляй у чоло!..
скільки від неї
обра́з пережито було!..
будь чоловіком достойним ти –
знай на рівних відповісти`…
чи слабак?..
згадай-но борщу
поза-позаминулорічного
недоладний смак!
і додай, що все вона завжди робить
криворуко
і безтолково отак…»
радіє і тішиться,
пританцьовує дух зла:
потирає азартно долоні –
у липкому його полоні
двоє –
взаємно-обдурено-безборонні…
кромсаємо
одне одного без ножа –
наші пристрасті
для нечистої раті –
ї-жа…
«…не здавайся –
не відступайся!
скажи, що знайдеш собі дру́гого –
кращого,
не такого як цей – недолугого…»
нацьковує ненаситне зло:
«…і ти не змо́вчи, зізнайся,
що таких, як вона,
у тебе – хоч греблю гати! – було…
і що ти
УЖЕ знайшов собі другу…»
(людоїдна репліка вбік):
«…і на́ново все піде
у обох просторік –
по раз назавжди́ нака́таному,
нечистим духом обмеженому
колу-кругу…»
замість ло́ю –
таргани в голові…
обоє
нерозумно-бездумно-наївні…
на смерть – наче два бойові,
заради розваги, стравлені півні,
звелися
і власноруч
точимо з себе кров
у демонячій катівні
примітивній:
трансформуємо!
світлу сердечну любов –
дар Божий! –
у гаввах* –
червону росу –
взаємні образи і страх:
їдло` вороже…
…інстинктивні
стихійні емоції –
провокації…
страждання-ненависть-страх –
гаввах!
15.03.2013
*Гаввах ("червона роса") – тонкоматеріальне випромінювання людського страждання, що виділяється нашою істотою як за життя, так і в низхідному посмерті. Гаввах поповнює збиток життєвих сил для багатьох категорій демонічних істот і самого Гагтунгра – головного планетарного демона (Д.Андрєєв «Роза мира»).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409144
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 15.03.2013
яка недочасна краса
біла
налетіла
вальсами Штрауса...
кружеляла, витала, раділа…
зима
попрощатися гарно хотіла:
яка краса!
у ліхтаревому світлоколі
невагомо весільно біло -
замерехтіло
вальсами Штрауса…
метелико-крило
шурхотіло -
прощалася…
делікатно і гречно –
цієї зими
більше ніколи не буде
ремствують люди:
чого вернулася?..
розлюблено недоречно…
13.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408524
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2013
…у Всесвіті
є Галактики,
підлеглі процесу руйнації –
що тут уже й казати
про окремі народи і нації,
планети-світи…
безмежні Галактики! –
підвладні занепаду темноти…
…у Всесвіті є Галактики
і несть їм числа!
безмежні Галактики Світла!..
Галактики Радості, Розвитку,
Росту – Любові-Тепла..
там жодна душа,
і щонайменша,
іншу душу в любові не зрадила…
там жодна душа,
і щонайбільша,
іншу душу не поневолила…
чужого не побажала,
силою не взяла…
не привласнила,
не заграбаста-ла…
…колись і наша між ними цвіла –
благословенням Творця
світилась і сяяла
від Початків
і, відповідно до Задуму, – без кінця…
ромашкою
на моріжечку росла
між сестер-Галактик,
що від начала-начал
не спізнали зла…
колись була…
нині ж
наша Галактика –
не така й не така…
на пограниччі
між Світлом і тьмою
теперішнє місце її –
ефект *дисинергії:
внутрішнього боріння
сліпоти-прозріння…
на гострім краю –
неоднорідно-крихка…
чи має гарантію
наша
Галактика…
ЗНАЮ! –
МАЄ…
безмежно велика…
багатопланова, многолика…
більша багато від суми,
що дали б складові її:
у підмурівках –
ефект Галактичної
*синергії…
і вона залежить від того,
що мають-тримають
її складові –
«у голові»…
…настає Час!
дізнатися –
що в голові
у кожного з нас…
місія –
моя-твоя,
поза винятків – значима і не легка`,
скажімо відверто –
ноша наша важка,
відповідальна ноша:
Стежка!
у грядуще подальша Стеж-ка,
якою прісно ступатиме
наша Галактика…
поки-ще, здебільшого – світло-хороша…
сила зла,
що від Бога Всевишнього геть одійшла,
від Любові Його відпала –
нашу Галактику
облюбувала,
у нашу Галактику
підступом зваби – проник-ла…
у Землю – корінням пагубним
засіялась-проросла…
сила зла –
сама у собі творчо безплідна,
але облесливо-заздрісна…
позбавлена хисту,
нездібна
у своїй основі
відкинуто-зрадженої Любові –
Творити,
зате уміє
звабити-обдурити,
вкрасти-привласнити,
на злочин підбити –
на власний кривий копил
Божі творіння-замисли
перекроїти
і – перешити…
нищити-мучити –
щоб існувати-жити…
протистояння Добра і зла –
непримиренна дилема,
ця галактично-вселенська тема
жодного з нас не обминула…
краєм не обійшла
Вселенська тріщина і розколина
кожне серце людське прониза-ла
знаємо чи не знаємо –
а за долю Галактики спільної
кожен окремо і скопом усі –
якістю наших думок і сердець – відповідаємо…
отака першоявна модальність:
той, хто Любить – приймає у Дар,
добровільно і радісно,
посильну Відповідальність…
наші серця –
оголошене і роз`ятрене поле бою:
за долю Галактики ми
відповідальні з тобою…
синергія:
наших зусиль осмислено-добровільних
з Богом і Сином Божим – спільних
во ім`я Подвигу і Спасіння – взаємодія…
людства земного розве́снення –
порозуміння-гармонія,
лепти кожного з усіма – поєднання…
і не способом додавання-складання,
але у вищий ступінь
піднесення!
Світлих Вселенських Сил – надія…
…чи – дисинергія:
внутрісистемне протистояння,
складових єдиного
протидія…
трансформація
Світла в пітьму –
зрада!
Богові і серцю власному…
шкурна рація –
руйнівні енергозатрати,
потреба збочена темну рать годувати
супротивним стіканням крові
у нетривкій
поперемінній
взаємно лукавій змові...
ніщо, одречене од Любові,
не спроможеться вічно тривати…
вісь
протистояння Добра і зла
Всесвіт наскрізь –
згори донизу
роздвоїла…
тріщиною пронизала
все
обирає,
все – що Свободу Волі і Вибору
має…
третього не дано:
у Вись – чи на дно…
Бог-Любов невичерпно і щедро Себе віддає,
із середини Себе світить і сяє…
пестить, леліє, турбується, зігріває
ворог – усе «що не він»
жадібно в себе засмоктує,
поглинає,
зваблює, мучить, живцем пожира-є…
…діти Божі – високотонні люди:
співТворці Любові Натхненної,
співЛицарі!...співБудівничі Вселенної –
диригенти Оркестру Сфер!
іже єсі на Землі вже тепер…
10.03.2013
*прісно - вічно, завжди.
*дисинергі́я — зниження ефективності функціонування системи в результаті негативного впливу один на одного її складових елементів.
*синергі́я (грец.συνεργία, від грец. syn — разом, ergos — діючий, дія) – сумарний ефект взаємодії двох або більше факторів, особливий тим, що результат такої взаємодії істотно перевершує ефект простої суми складових компонентів взаємодії (тобто, двоє РАЗОМ - набагато більші і сильніші, чим двоє по одному окремо... тут 1+1 дорівнює не два, а... 4 (2 у квадраті, 2 у другому ступені)))- дисинергія ж - це 1-1... = 0... навіть "ноль зі знаком мінус"...)
*рація - розрахунок, користь, вигода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407964
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 11.03.2013
вицвіле
перетрухле горе
твоє…
низькотонне,
як на лубку` –
море
незграбно картонне:
не відпуска-є…
порохня́віє –
дихати не дає,
радіти-любити,
повноцінно жити…
горе затхле твоє –
зла
личина,
давно безпричинна…
вимагає
зашкарубле горе –
виплекане-показне:
«…твоя повинність – няньчити
і щомиті жаліти мене…»
давно затягнулася
непроглядним туманом
горя твого
рана-
первопричина,
але
присохла струпом
паразитична личина –
стала пере́сту-пом* …
проз горе трухляве твоє,
як через призму зла,
радість життя
і любов покалічена –
ненаситно-жертовно витекла…
плотолюбно дивишся,
потребуєш нахабно-відверто,
щоб кожна –
наступна
зваблена жертва
хотіла! і прагнула
у відчаю вмерти…
тебе, нещасливця,
собою наситила –
від образ надуманих
врятува-ла…
і так щоразу – казка ця
про (незалежно від статі)
Синю Бороду,
як на платівці заїждженій,
повторюєть-ся…
руку тобі подай –
ти відкинеш геть!
покусаєш-порвеш
дружньо подану руку,
каменем – у лице:
«Не лізь! і не чіпай
пещену,
на кривлі злеліяну
тлусту муку…
годуй собою, доступнице,
плотолюба – годи-співчувай!»
…справжнє горе – не показне,
не вибагливе,
мовчазне…
спаси і помилуй, Боже!
хай воно
кожного з нас обмине…
* переступ - злочин.
05.03.2013
*Горе - емоційний тон (0.5). Хронічне Горе просить співчуття, нічого не даючи замість, і допомоги, не схвалюючи і не приймаючи її. Людина, що зависла у хронічному тоні горя, постійно чимось незадоволена, існує на тлі прихованої чи явної потреби в жалості до себе. Часто такі особи намагаються чіплятися за минуле і вишукують наймізерніших, а то і відверто надуманих причин для постійних образ. Такі суб`єкти вкрай деструктивні, любити іншу людину (не залежно від статусу..), тваринку, предмет чи будь-що інше у світі – не здібні в принципі. Здібні лишень споживати, експлуатувати, користуватися... Від партнерів вимагають постійних співчуттів-покаянь-задобрювань, саморуйнації. Підсвідомо, а то й свідомо вимагають самопожертви, вищим проявом якої вважають смерть партнера «во ім`я любові» до них…
http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-10242/
http://kurdyumov.ru/esse/esse07/7esse04.php
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407652
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2013
коли на небі немає зірок –
я бачу похмурі сни…
отакий зв`язок
міцний,
либонь, і вони…
…макро- і мікро-безмежність –
взаємозалежність…
не показна –
ДоброВільно взаємна,
радісна…
зрідка – лагідно-світло-сумна…
але завжди – високо-тонна,
природ-на
втомився бути самотнім ночами ти?..
небо зоряне через шибку до серця впусти –
сяй і світи!
сяй
і світи…
07.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406882
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2013
…шовко́вію шкірою,
атла́сно дотикові́ю…
зло́тося́ю
пелюстям лататтячка,
до́вго-тичи́нко-ві́ю…
обліпили шибку зірки
проро́щеним маком…
на лівій руці –
позолочені два годинники
символом-знаком…
чутливим краєчком
вказівного пальця
делікатно торкаю зірки́ –
гладенькі,
наче вербові котики…
на мої дотики
розпускають шибки́
срібними колами хви́льки –
десь аж об рами га́сяться
потривожено сонні брижки…
ховаються у бережки́
…зірки,
як у любовнім екстазі метелики
білі –
після спраги липневої,
після теплої зливи
на вологій землі
живим простирадлом тремтливим –
вікон моїх шибки́
гірляндами обліпили
зірки…
…і ти сяєш?
розбита моя
і склеєна –
Кассіопея?..
і ти!.. –
сяй і світи…
…зірки –
пророщеним маком
по березневій ріллі…
як у дзеркалі! –
у моїй свідомості сонній
споглядають самих себе
проз незасло́нні
шиби
віконні
06.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406565
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2013
з літа насушені чебреці
пахнуть свічками і ладаном…
намоленим
цвіркунами храмом…
теплим причасним вином,
настояним полинами…
церковними співами:
комариними
виги́нистими диска́нтами
і розважливими
бджолино-джмелиними
баритоно-баса́ми…
…щаслива рідкісна здібність –
у собі зберігати,
на порох уже перетлівши, –
пережитої радості аромати…
либонь, це і є результати
хисту-таланту ЖИТИ!
яко Благо – життя приймати…
…сухі чебреці пахнуть ситчиком
зелененьким
з дрібнесенькими квіточками…
оголеними
безтурботно руками,
коротенькими шортами і спідничками…
округло-привабливими колінцями,
засмаглими
пружно-легки́ми ногами…
виднокраями –
п`яльцями-вінцями…
вигорілими
до золотого відливу
ко́сами,
«долонями ніг»,
довірливо босими…
вітерцем грайливим
ти – не хочеш,
чи не умієш бути щасливим?..
…у тобі – вічний лід і невтішний вечір,
затаєна,
прихована ворожнеча…
ні, я – не жертва,
тобі – не офіра…
наче сухі мої чебреці,
сама у собі – я пахну миром…
…ніби спонтанна липнева злива –
сама у собі я сонячна
і незалежно щаслива…
з літа
насушені чебреці
пахнуть
торішнім раєм
псаломно благоухає
кожна ламка стеблина,
лілово-зелена…
...любові моєї перлина
сяє! –
від мучилищ твоїх захищена,
ніби у скойці, усередині мене…
02.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405531
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2013
сонце біжить босяком по струмку –
ловить мене за руку…
біжімо!.. знизу… із глибини
долини –
вгору,
до середи́ни
крутого схилу пагорба!..
наздоганяй!.. людино
… наввипередки!.. – радіє верба…
на сере́дину пагорба!
осьде – від кромки озерця…
вискоком, по артерії звивистій,
хто прудкіший!... до серця –
до срібного джерела!
зо швидкістю світла…
зо швидкістю зору мого
у струмок,
без меж і думок,
щасливо закохано-го…
…так нам утрьох легко усе дається,
так нам славно
вольготно диха-ється,
і ніхто із ритму весняного – не зіб`ється…
поверхнею водною
співучою
первородною
до джерела –
зо швидкістю світ-ла,
погляду-зору…
тільки ще ми… –
а сонечко вже виграє!
переможно сяє
джмеликами
золотими
у пелюстках джерела –
у долонях джерельного янгола
срібно-прозорих
на рухливому тілі живої води
ряхтять сліпучо сонце-сліди…
поверхнею грають,
не потопають…
отакі секрети до решти прості
диво-ходження по воді -
без винятку всім доступ-ні:
зібрати,
знайти у собі стільки Радості!
коли ноги людські, яко проме-ні…
невагомоступні
…бринить стиха
у погі́дному сміху
сяє душа струмка,
добропривітна і невагомо-легка`,
як ніби мамина з неба рука –
правиця-ластівка…
01.03.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405201
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2013
цілу ніч
дихало серце теплом її,
а думки віщували розлуки…
на ранок прокинувся –
інеї…
запосіли колючі інеї…
заховав під ковдру холодні руки…
любов і страхи твої…
втрати…
інеї…
одночасно холоду і тепла
результати…
усміхнися собі у дзеркалі…
самому собі – на тлі
дзеркального плеса холодного,
непорушного-
мертво-безводного…
невіри облущене срібло
густо і дрібно
засипало скло,
закосичило рясно скроні –
безсонні твої,
безборонні…
…але –
збитошний сонячний зайчик
заховався у теплій долоні
і вушком веселим пряде…
переміна швидка гряде…
де ви, де?..
ненаглядні мої
благородні шовко́ві іне-ї…
28.02.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404889
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2013
…а за дельфінів і коней,
собак, котів, корів, свиней,
і рибу…
всю…
качок, курей,
оленів, лебедів-гусей –
відповімо!
*Достоту…
…як звали першого
того́!
який відважився безумно –
убив і з`їв,
на стежці розвитку її – розумну,
іншу живу,
із почуттям самозбереження – істоту?...
з провини крово-плотоїда,
либонь, нас викинуто з раю –
в мучилище,
де кожна іскорка життя
вречевлена
собі подібних пожирає –
вбиває-гасить-поглинає …
в основі ж ми
оснащені програмами…
є потенційно, тобто, здібними –
прогодуватись навіть не плодами,
не травами –
а пахощами,
духо-аромата-ми…
меню людське
приблизно мало бути б десь таке :
на перше – повіви бузків,
піснями солов`їними
збагачені;
на друге – подихи садів
квітучих,
радістю медовою присмачені
а на десерт – напої
на концентратах-ароматах
землиці рідної
весняної
святої…
…зимою –
духмяні трунки і п`янкі настої
на хвої
молитви лісової…
домашні пахощі добірні
законсервовано-ефірні…
пахучі
невмирущі сухостої
27.02.2013
*Достоту - справді, дійсно, істинно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404600
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.02.2013
…мама
вдома
на ту годину були,
дві дорослі доньки
у гості прийшли:
мама – сміялися,
з онуками гралися,
забавлялися,
щебета-ли,
з доньками весело
розмовля-ли…
яблучко
впало
з яблуні
коло ґанку –
прикотилося під поріг,
до маминих босих
ніг…
мама
яблучко
нагнулися-підняли,
у долонях теплих
потримали,
об фартух біленький
витер-ли,
запах
перкалі́вки ранньої
удихну-ли:
таке!
яблучко те кругленьке –
в золотаву цяточку,
налите-біленьке…
роздивились-глянули…
мама
яблучко
піднесли до вуст,
мама
яблучко
відкусили –
соковитий хруст…
мама
впали –
покотився надкушений плід
стежкою до воріт…
рипнула
хвіртка –
невидима сила…
чиясь невловима
для ока
рука
хвіртку вчинила…
три дні
у напів-сні
мама жили́ –
не пили, не їли,
і не говорили…
на четвертий –
маму
хоронили…
…впало
яблучко
з яблуні –
у лип-ні
навік
зупинився днів
маминих лік…
прикотилось яблучко
ви́стрибом
під поріг
і до босих ніг
моїх –
п`ю
яблучний сік…
14.02.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401131
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 14.02.2013
пустотливі струмки
збирають
розсипані білі коси
зими –
бавляться з ними:
сплітають у колоски –
веселі
в`юнкі коси́чки…
вплітають
срібні нитки,
закосичують
у дрібні
кришталеві дзвіночки –
і бринять, і сяють
стрімкі́ колоски,
у всі низи́ни
і долини́ –
розсипаються сріблом
живим
до річки…
…як ніби домовички́
і домови́чки –
грайливі
заплітають удосвіта,
невідь для чого,
білим коням
шовко́ві
розсипчасті білі гриви…
…прокинулась,
глянула у вікно,
устала з ліжка по́хапцем
на землю холодну – боса:
щось не так…
провела долонею –
дивний знак!..
хто?.. посплітав і мені
у колосочки дрібні
по подушках білих
пухнасто-тілих
русяво розсипані
і розмаяні
сонні коси…
…може, ти?..
приходив до́світком
уві сні…
…бринять
у моїй оселі
кришталево-сріб-ні
коси́чки веселі…
10.02.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399808
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2013
…в скарбниці – шурхіт,
мелодійний передзвін…
щораз,
коли торкнеться ненароком –
перстом, чи думкою, чи оком
скарбниці він…
життя! достойне значення свого` –
а не якесь там… плазування нице –
у шепоті… у шерхоті…
у срібнім гомоні
його,
до серця доторка́нної! –
скарбниці…
тут - вся любов… усе тобі спасіння…
свобода, радість, воскресіння-вознесіння,
у срібнім гомоні – можливості без меж!
і творчі – теж…
тут – право вибору… і ТУТ – свобода волі:
захочеться – купи отару-хмару
чистопорі́дних
ви́соколікві́дних
золотору́нних і опасистих овець;
захоч –
придбай шматочок поля:
якраз ділянка на прикметі є,
гончар тамтешній продає
(біблейського народу пра-отець –
Адам,
подейкують,
неоддалік покоїться десь там)…
…вузенькою терасою збігає –
лине
південно-східним вкісом у Гінно́м-долину,
сусідить із низиною Кедро́н
земелька та, як наче кров - червона,
в північних при́ярках-відно́жинах Сіону:
якраз навпроти
подібного
до черепа людського
(як збоку глянути) –
горбка Голготи…
за безцінь взяти
безплідне поле те,
придбати…
і продавати
міським властям
по клаптику –
для поховань розп`ятих…
не докладаючи і дещиці зусиль –
можна прибуток сталий мати…
яка ідея! – заробляти
на вигоді розташування,
шматка дешевої землі
з Голготою,
Єрусалимським
місцем страти –
так ромірковував Іскаріот Іуда:
але ж…
ці галілейські диваки…
засмаглочолі волоцюги і рибалки…
раби! –
бездумно тратять гроші на хліби́
і рибу –
годують натовпи роззяв,
що дармового прагнуть чуда
ласо…
а треба б – зовсім навпаки:
хоча б по асу
мідному
збирати
із публі-ки,
кількоро-тисячної часом…
відомо ж: ас до аса –
дена́рій береже!
та галілейським цим приблудам
про бізнес прибутковий
і оборотний капітал скарбниці
хоч і не згадуй ані-же!
…лиш балачки
і ефеме́рні мрії! –
роздумував,
нудьгуючи в світлиці
золотокудрої Марії
у домі Симона з Витанії – Іуда…
дитя комерції
від крові і від плоті,
Іуда знав,
що багатіти треба – на голоті…
ментальність і модальність:
де гроші –
там відповідальність…
велика…
за бариші
хороші
а ці…
чи ж ми́слимо?!. – Марія
пахучим
найдорожчим ми́ром
із нарду щирого, –
Ісусу ноги миє…
які витрати!
тим паче, Він
і не збирається
на трон
Давидів воссідати,
зате погрожує
твердиню віри –
Храм пра-отців
зламати…
і зруйнувати…
рибалки й теслі
епохальних перехресть…
Безсрібника –
незрячі міхоноші!
не марно ж учать мудреці,
що «галіле́янин
понад усе шанує честь,
а іудей –
понад усе шанує гроші», –
прислів’я давнє,
занотоване в Толмуді,
на гадку навернулося Іуді…
…для чого,
хто б її спитав,
посудинку із алебастру
розбивати?..
весь мир за раз
на голову
Ісусу,
та ще й на ноги! –
виливати?..
косами
власними,
прекрасними,
ті ноги – витира́ти…
…Він не збирається,
недавно Сам казав,
на трон Давидів воссідати…
…чому б ті пахощі і не продати
за срібняки?
а виручку –
три сотні щонайменше! –
в калитку щільно впакува́ти…
нехай і довелось би,
далебі,
якісь нікчемні мідяки –
голо́ті,
про лю́дське око,
і старцям міським - роздати…
…пройшли роки,
минулися віки –
і що ж?...
з Іудиної легкої руки
все продають –
і честь, і душі –
усе! що мають…
чого ж не мають –
у ближніх одбирають –
крадуть!
і – продають:
збирають срібняки
у капшуки
складають – добро кують…
чи вже сягнула меж
продажно-бізнесова гра:
на душах –
цінники в копійко-грамах…
планета
стала Полем Гончара,
Землею Акелдама…
09.02.2013
*Поле Акелдама́, Земля́ Кро́ві чи Земля́ Гончара (Горше́чника) – це місце традиційно пов`язують зі зрадою Ісуса Христа, яку скоїв Іуда Іскаріот: коли Іуда повернув первосвященикам 30 срібняків, вони не поклали ті гроші у церковну свою скарбницю, бо це була «ціна невинної крові», а купили на них землю гончара, де згодом хоронили подорожніх… Назва цієї ділянки землі нагадує про кров Христа, оскільки це поле придбано за гроші, отримані Іудою за зраду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399521
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.02.2013
ромашка
біля стежки – я…
любов загублена твоя…
життя проя-вленого клаптик:
небесний поклик,
символічний знак…
…ти!
знаєш, як:
у безвісті і бе́змірі галактик,
де розсипаються пацьорками світи,
і кільчаться квазари і комети –
знайти
мою
блакитно-зеленаву,
якщо із космосу погляну-ти,
планету –
у миті лету…
за мить!
до мене
…і трав
панбархат-оксамит
зелений
до ніг
твоїх
всіма відливами
можливими
колоратурно заряхтить…
струмочок –
мелодійними напливами,
блискучими руладами
і трелями щасливими
ввіллє у груди пахощів…
сріблястими
завоями грайливими
розчеше говірлива течія
ен-вимірно заплутані тривоги –
і я!
смарагдовими косами плющів
твої,
омиті миром, витру ноги…
о, знаю…
аби допомогти
мене знайти – я маю
тебе
по імені назвати…
покликати
…та імені твого –
єдиного!
ніяк не пригадаю
я тут
навчилась забувати…
перлину!
імені твого – безцінну!
не можу
у земному прояві згадати…
поміж стежок
і трав земних
знайти
і як же звати
тебе, мій Друже,
а може?.. може…
яка печаль! –
на жаль…
29.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2013
день який!
ясний…
сріблом-злотом
гаптований –
по небесній блакиті,
янге́ликами
розшитій…
…красу отаку по миті
хочеться
переживати –
по кожній дрібній
невловимій
окремій миті
із насолодою смакувати…
нитку по ниточці
по́вагом перебрати –
всотати,
у себе
трансформувати…
…на білому тлі,
на сніжній
крохмальній
хрумкій про́стині́ –
тіні:
сяйвом живим насичені
сапфіри прозоро сині,
зірча́сто-лазур-ні –
поусюдно щедро розсипані…
у невира́зних бга́нках-складка́х,
ямка́х і запа́динках –
не однорідні…
явні
настільки,
аж дивно мені
взуто ступати
по живій під ногами си́ні–
сапфірових ро́зсипах…
як
у чарі́вному сні
скільки краси!
і радості
даровано
провідчути людині
…поталанило нині
й мені
заверлочитись срібною ниткою
у Богородичнім
гаптуван-ні…
26.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395780
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2013
який
колір
у сили,
що кличе
до революцій –
розво́гнено-крило:
чорний
чи білий?...
боротьба…
заради свобо-ди…
але:
історія всіх народів
у кривавій
тій
боротьбі –
а де ж
Свобода?
у вині? у хлі-бі?...
жодного
на планеті нема
вільного! щоб
народу…
сама лише боротьба…
«вичави
із себе раба»!
воістину –
гарні слова,
а ти?..
буремний "ду́ше зі споду" -
пізнав Свободу?
ти!...
із себе
раба
можеш
вичави-ти?..
понукаєш
у пащу до хаосу йти?
вбивати і гинути…
а де будеш ти,
коли кров народна
рікою хлине текти?..
і чорна рать -
з насолодою
страждання і муки
народу
всядеться
серед хаосу
пожира-ти…
бунтує
іецехо́ре –
одвічне сім`я зла…
вимагає
кровавої жертви
для кровоїда
Гагтунгра-ідола…
…все,
що прагне
пожадливо крові –
протибо́рне
і протилежне
Любові.
Свобода –
це не віко на труні,
не кров,
що запеклась
на знамені́…
Свобода –
в іншій площині…
…Христос
любив людей…
і ті, хто знав Христа,
засвідчили,
що мова
Христова
завжди була спокійна,
тиха і проста…
у кожнім Слові –
цілющий Дух
сердечної турботи і Любові…
Він кликав до Свободи –
усі народи…
але
на ешафоті –
лиш сам вознісся
у людській
стражде́нній плоті,
до решти випив
сам!
скорботну чашу мук,
себе! оддав
мучителям до рук…
не убезпе́чився
за бруствером,
чи в бункері-кремлі…
допоки послідовники
зубовно скрежетали б,
купаючи ідею
у власній
і дітей-братів своїх –
паруючій кривлі…
Христос любив людей –
і за Свободу
своє життя – не учнів!
не народу! –
приніс в офіру…
і я -
Христовим заповітам
вірю…
21.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394907
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2013
уламком зірки білим
обледені́лим
упала в наше озеро зима:
завчасна схима –
нага́льна і
самозаглиблено
німа
…приблудна тиша
зази́вно
лащиться до ніг,
безмовним ху́тром
стелиться догі́дно,
в глибинній пам`яті води –
сліди:
чийсь безтурботний сміх
бринить
підлідно…
снить рогозо́вий
зламаний
смичок
органну
ре-мінорну фугу…
з блідого перламутру
ґудзи-чок
скотивсь за виднокрай –
у невиразну тугу
з-за виднопру́гу
відкрила скойку
перламутрову на мить
поза́хідна
перлі́вниця…
від літніх радощів-дощів
холодним гребінцем
вичісують вітри
сіді
вербові ко́си
розвінчано-
простоволо́са
прозора схимниця
сидить – схилилася
блідим лицем
до стежки,
де ступала боса,
веселим стиглим промінцем
збивала роси...
…проворна
чорна
шмигнула
межи вербами ангора:
вечірню штору
з густого плюшу
спустила
обважніло без шнура
і молитовна
фуга ре-мінору
твоїм
органним голосом
проникла
у озера
заледені́лу душу …
…дрібне –
мине…
*літа́вця
космічна криця –
забудеться…
на швидкоплинних
пажитях земних –
все
повтори́ться…
(*літа́вець – метеорит)
21.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2013
погляду тво́го
музи-ка
тонально близька́
до музики
сонцем!
наскрізь пронизаного
струмка:
з висот Олі́рни –
нит-ка
невловимо ефірна…
осяя́нно тремка…
музика
сонячних переливів
на атла́сній
поверхні струмка –
крил твоїх
музика!
невловимо-
тонка́…
…Південним Хрестом
розпросторилось
понад сонними
кронами
відчуття –
неодмінна
конечність життя,
як поняття буття
земного…
і – мого…
музика…
осяя́нно тремка…
Світлом!
наскрізь пронизаного
струмка…
незбагненна
мелоді-я…
ти?..
я...
17.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393235
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
снігу душа –
біла…
цьогоріч
у особливо натхненну силу
вступила:
долину –
песцями срібними,
накликала-заселила…
кру́пнозерни́стим ся́євом
запорошила…
гостро-ламані риси
світу людського – ізгладила,
заокругло-пом`якшила,
злагідни́ла…
на усе – ризу
парчевоткану святу
біло-з-відливами-золоту
опустила –
прагнення… свідчення про Чистоту…
істинну Красоту…
...іссопом обіцяним окропила
…мій горо́д, уся долина і схили –
як Чаша Грааля – через вінця – біло…
біло-біло -
пухнасто…
як безтілесний дух,
пливу, загрібаючи пух,
невидимим настом…
хочеться впасти
у необмежену
білість пухку…
падаю…
зорі так падають
у душі філіжан-ку,
переповнену щастям…
лежу…
атла́с і оксамит
білі –
невагомо погойдують
плавно-обтічні лінії
і краї
фізичного мого тіла…
повнота життя!
радість снігобуття! –
у плоть земну проникають:
мене
на сніжинки окремі
живі
довершені –
розсипають…
теп-ло…
як у тиглі,
плавиться у мені
невидиме срібло…
спостерігаю…
вся –
на окремі сніжинки розсипана –
сяю…
у пелюстках
білого блиску-вогню –
тихо бриню…
ніби псалми співаю…
ефіром витаю…
снігобуття
у людино-життя-сприйняття –
вплітаю…
наразі
радісно відчуваю:
жито моє
озимо-городнє
мною-ковдрою-білою
вкрите,
мною –
пухово-теплою
обігріте
повільно вві сні підростає…
росте!
і сниться йому,
несвідомому,
сниться щось –
поза формами і умовами,
понятійно щось – золоте!..
до урожаю...
…лежу
на шматинці моєї землі,
занурена в пух лебединий:
жива,
щастям наскрізь пронизана
невагома сніжино-людина…
серед атла́су білого,
безтурботно лежу:
атла́с білий –
ані бганочкою
під собою не бри́жу…
вольготно лежу –
хрестом…
розкинувши руки…
звуки…
сторонні якісь… чужі –
утробно-ущільнені звуки…
розсуваючи
небо кри́лами –
напружено-м`язо-си́лими –
важко несуть себе
понад нами –
людино-біло-снігами –
класичних два чорних круки…
(…скільки марних зусиль
у порівнянні з нами –
невагомо-людино-снігами…)))
перший минув
і нічого примітного не побачив…
але другий – услід йому,
чую,
двічі коротко кряче…
і перший, ведучий, крук
зійшовши із курсу сво́го
прямого,
рішуче зайшов на круг…
на круг – наді мною,
живо-ю…
хрестом на снігу
розпласта-но-ю…
ворухнулася –
тої ж миті крук
обірвав
чорно-спіральний свій
недовершений круг,
вернувсь
на прямий маршрут
мова кру́ча –
не наші слова,
але –
я почула,
як перший
кинув товаришеві,
зневажливо-односкладно: «Жива…»
і наліг на крило…
ніби й нічого між нас не було…
я
все зрозуміла…
але…
такій
«взаємопроникності»
зовсім чомусь не зраділа…
…може, дещо поспівчувала…
круків
поглядом провела,
встала,
не обтрусившись,
до хати борзенько пішла…
14.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2013
двома
льодяни́ми кружа́льцями,
розтрі́сканими
дзеркала́ми,
відли́плими
клаптями амальгами
облущених
лже-почуттів –
із
стебли́стих очиць
прозирну-ло
старанно приховане
зло
непорушно свинцевим
поглядом,
червоно-брунатним
кі́птявим про́тягом
себе
вида-ло…
ненароком?
тамувалося – до пори, до строку
…між сухими пташиними пальцями –
скальпель холодний затисло,
підійшло:
інтелекту цинічного п`яльцями
холодно обійняло –
обмежило,
спробу молитви – закреслило,
загальмувало,
па-ра-лізува-ло:
*ігва-зло –
поглядом
інфра-фізичним
себе вияви-ло…
вречевленим у метал *рарругом
в`їхало:
споришів о́бруси поздирало,
дрібне
життя трав`яне
почавило…
і потоптало –
дозволу
не питало…
о…
якою зверхністю
і зневагою,
до усього світу мого –
живого-земного
дихало…
віяло-засівало…
до хати йшло
хата
двері сама зачинила:
«…куди?
до мене не йди!
я – очищена і омита
оберегом Святої Води!..»
дух дверей
неввічливо вмовк:
володіння свої
на сталевий замок! –
і поламав ключа…
(…наївна моя
домашня мале-ча…)
ігва-зло –
інтелектуально-бездушний плід
поєднання Нергала з Ліліт –
технічно вправне було:
замка́ без ключів одчинило –
ввійшло
стало
посеред хати –
Кристала Живого
скальпелюва́ти…
живцем
скальпелюва-ло…
і не знайшло,
що шукало:
із глибини Кристала –
Світло!
але світла ігва-зло
інфра-розумом
не сприйняло…
…забив перетинчасто крилами
у дворі
металевий рарруг!
то спускався –
із неба,
проз дах старенький – до хати
невидимий Друг
Біло-Крилатий –
світ живий,
і вічний Кристал
у мені
в глибині –
захищати…
Друг
заслонив од ігви мене,
ворухнув непомітно крилом
і полився
джерельним струменем
світло-акордний псалом:
сяєвом
умить наповнився
простір хати –
і кинулось ігва-зло
чимдуж
утікати…
і втекло…
в інфра-фізичне
високотехнічне своє –
пек-ло…
дух дверей
закивав кулаком услід,
запечатав
силою ритуального дуба
між одвірками – про́сві́т:
щоб ніколи більше
увійти не могло
у псаломно освячену хату
людино-демоно-ігва-зло…
…у хаосі лже-пророків,
плутани́ні образів, знань і ідей –
застереження:
інтелект холодний,
жорстокий і безсердечний
вирізняє ігва-людей…
12.01.2013
*Ігви – головна з расс антилюдства, високоінтелектуальні демонічні істоти, мешканці «вивороту світів» - за твердженням Даниїла Андрєєва в книзі "Роза мира".
*Рарруги – друга із рас антилюдства – розумні істоти, еволюціоновані крупні хижаки давніх геологічних ер, які пройшли незчисленні інкарнації у шарах демонічної матеріальності (там же).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391893
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2013
а може…
у тому був якийсь
провіденційний скритий смисл…
щоб ми
у просторі і часі
отак немислимо зустрілися,
зійшлись
стежками
допитливо наблизились,
словами,
лякливими руками
одне до одного торкнулись –
думками
одне від одного
сахнулись
відчуттями
і розійшлись…
ми – не домовились…
бо – не пора…
триває споконвічна гра…
у нас і поза нами…
у кожного своя – ме́та-мета́…
різниця?
різниця до первісного проста:
творити!
оддати радісно й забути…
щоб знов творити:
бо – любити…
чи навпаки –
все намагатися обмежити, зім`яти,
прорахувати,
привласнити,
контролювати,
у себе поглинати,
в собі, наче в узилищі, тримати –
пожадно й ненаситно споживати…
тягар надмірний волочити –
нудьгу нездібності любити…
ти
я
ме́та-Ідея:
углиб – увись…
стежки наблизились –
і розійшлись:
різно-направились…
взаємно різновбереглись…
…хоча,
можливо,
був у тому
якийсь –
провіденційно-скритий
смисл…
07.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390463
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 07.01.2013
знання потойбічні,
метафізичні,
на самій поверхні
приховані –
одкрилися нині мені
у
кульбабовій
насіни-ні…
квітка
кульбабова золота
до Сонця схожа,
до Зірки, отже, --
не випа́дком
і неспроста́…
закон аналогій
такий…
строгий…
стійкий:
люди – зірки
люди – квітки
люди си́́віють, достигаючи,
люди – кульбаб-ки…
дозрівши –
чекають потоку свого`
попутного…
руху повітря дочасного,
щоб возне́стись
од рідного ложа
о́дра – можна сказати…
линути і витати,
пориватися ввись…
увись…
у ви́шніх світах
засіятись…
невагома, крізна і летка́
парасолька –
лине…
лине…
піднімаючи в небеса
свою насінину:
…то Янгол-Хранитель
білий
несе
у наступне життя
душу людську
дозрілу
чи НЕ дозрілу…
у цьому – і таємниця:
вирішить все вага…
угору чи вниз
майбутня
дорога…
у вишні
чи нижні світи…
наскільки заважиш ти?..
скільки буде в тобі-насінині
радості невагомої,
і чистоти…
чи навпаки – нена́тля
і тягаря марноти́…
краса і радість –
вишні Світи
отакі
прості таємни-ці:
де
впаде
насінина –
там і пустить
майбутні твої корінці…
03.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389513
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.01.2013
…це ти
розпрозо́рив над яблунею хмарки
і вгніздив між дрібні квіточки –
срібні дзвоники-зірочки –
магічну кулю – кульбабку білу,
те́пло-пухнасто-дозрілу,
щоб у сни магнетично світила…
по́вню
ти
постукав у шибку
гілочкою бузку:
у світло-ліловому гроні –
щастя бузкового
повні
атла́сні твої долоні…
віриш
у щастя бузкове…
трипелюсткове…
а я знаю –
наразі зима…
щастя нема…
дочекаємося весни…
збудуться віщі сни…
місяць – кульбабкою уповні́…
щастя бузкового
трипелюсткового
жменями сиплеш у вікна мені…
30.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2012
...люди, які страждають на хронічну самотність – а їх мільйони, навіть мільярди (бо й ті нещасливці, що киплять у вирі політичних чи й шоу-бізнесових вакханалій, нічим особливо не різняться од інших, що каламутно втупляться у екрани і знічев`я додивляють за ними, як за кишінням черви́ ) – нагадують скупих лицарів, самовільно заточених у комори, обвішані почорнілим від часового пилу павутинням, чи в льохи́, із ослизлими стінами…
сидять – на сундуках і мішках незчисленних скарбів – золота-самоцвітів – і скиглять, і скаржаться, що ніхто їм сухарика не принесе, аби погамували голод їхній, ніхто краплини води не подасть, аби позбулися спраги…
а ще більше нагадують вони тіні, котрі никають межами світів, сподіваючись, що у сусіда яка подія станеться: корова ратиці відкине, чи хата займеться… щоб хоч якось розважити себе… а тоді – вмостяться розпачливо-розчаровано на самому краю свого безпро́світу, на якомусь холодному, гострому, сірому камені, пригнічено втоплять відсутній погляд свій у каламуть, зневажаючи і обтяжуючись сіризною і пустельністю безкінечних своїх володінь… просторів необмежених своїх, пажитей – світу свого, Вселенної власної… подарованої…
ну, якщо вже така пустельна і неприваблива дісталася, «випала» безмежність твоя – то встань, потягнися з дрімоти солодко, візьми заступа, принеси відерце води, викопай ямку і посади хоч куща якого, чи билину яку посій…
доглянь за ним, познайомся з ним, подружись… полюби його – і стане вас у тій пустелі вже двійко… і це вже буде не зовсім пустеля – вічна мерзлота…
бо з`явиться у твоїй одноманітності нудотній перша барва… перший живий кольоровий мазок… стане вже оком за що зачепитися… і думкою… і серцем… стане з ким словом перекинутися, поговорити… кому порадіти…
а кущ підросте у теплі піклувань твоїх, зацвіте-запахне, викоханий тобою… з вітром заговорить, кине затінок на сірий престол твій…
…а тоді прилетить до куща яка пташка… може, гніздечко собі зів`є… пару до себе прикличе… молитвам – досонцесхідним і досонцезахідним – тебе навчить…
а тоді й мурашка окрема приб`ється… бджола на розвідку прилетить… джміль здалеку загуде…
…росі буде на що впасти, то вона і впаде: засяє-заряхтить, задзвенить собі… милуйся і слухай… учися…
бо нікому із них не буде самотньо… ніхто в телевізорі каламутному життя свого топити не стане… чи в скаргах-бурчаннях безпросвітних… як ніби із кишковика…
Сонце – вже не буде безжально напікати потилицю, а проз тінисте шатро куща твого – осонням лагідно цілуватиме… у «маківочку»… у щічку… у скроню… вітерець легенький – леготом – за вушком лоскотне – зрадій!
пелюстка яка у косах заплутається – шовкові коси твої, дощиком вимиті… а пелюсточку відпусти – у неї своя дорога… то вона так, перепочити у косах твоїх примостилася… думала – то срібляста паволока струмочка джерельного з вітром шепочеться…
подумала так пелюсточка – аж ось і джерельце – із під сірого каменя твого на світ Божий пробилося… уже й русельце собі майструє – трудиться… щоб напився ти, щоб ожив-стрепенувся, розпушився… ніжки свої омив – від пилу пустельного і пороху перетрухлого внутрішнього твого… сердечного… душевного…
погладь атласною долонею правиці твоєї, покуйовдь витонченими, як у скрипаля, пальцями твоїми тонкорунне срібло струмка… як ніби це відданий друг і товариш твій, як ніби це – собака твій… може коллі…
коллі! і приб`ється до оази підкущевої твоєї ізвідкись невідь собачка сама, і вмоститься біля підніжжя, омитого струмком – не сірого вже і безродного – а смарагдово-самоцвітного престола твого… і торкнеться доброзичливо носом вологим і прохолодним об стопи твої, потреться об видовжені і кволі гомілки твої, обнюхає підколінну западинку твою… покладе лапу теплу на стегно схудле твоє, позирне розумно-осмислено ув очі твої… лизне довірливо в носа… чи в долоню…
…а тоді запросить тебе пройтися удвох стежкою: ти – попереду, друг-товариш твій – слідом… запропонує погратися у квача, пововтузитися у піску безтурботно…
принесе тобі звідкись кийочка – кидай!.. він знову тобі принесе… апорт!
…а далі – стрепенеться тілом, по собачому, бо звичка така… розчеше об повітря хутро – із чорними підпалинами вогненно-руде своє, з «коміром» і маніжкою – розкішно білими… і витрусить на пісок учорашньої пустелі твоєї якого реп`яха, парасольку яку з насіниною молочаєвою… волотце яке – трав`яне… озирнешся – а вже пустеля твоя – зеленіє, живе, соком смарагдовим світ благословляє, міниться квіточками простенькими розмаїто – радості, радості скільки у Всесвіті твоєму…
і для чого тобі штучні пристрасті – безкінечно-серійні «мильні» чужі… і що тобі до корови і хати сусідської?... хай жує собі жуйку свою корова та… хай струменять тихим зорінням вечірні вікна хати тієї… ти – у своєму раю… у власному затишку…
…а де пес, туди й кіт до мисочки з крапелькою молочка пробереться… буде до каганчика мружитися, казки тобі вечорами баяти… чого б іще тобі треба? – візьми! посій, осели… все в тебе є.. все – твоє… все – у тобі… і пустеля безплідна – також…
право вибору...
а де Право Вибору – там Бог… Він не на сьомому небі… Він – у пустелі занедбаній твоїй… чекає… коли ти зволиш душею безсмертною ворухнути, щоб усе – Все! увесь спадок земний дістався за Обітницею тобі…
де Бог – там Любов… прийми її… і засяє небо над головою – зорями… і сонцями… і світами щасливими… і таємницями, які тільки і мріють, щоб Ти їх пізнав…
крила! крила! – розгорнуться крила – твори! хочеш – думай, хочеш – пиши, хочеш – співай-танцюй… сади! сій! поливай! вигадуй! – Твори!
Право Вибору… завжди належить То-бі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388278
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2012
...змахнув
ребром долоні
перлів із неба,
неначе крихт
із поверхні стола –
накреслив
сяйвом небесним
стежку до тебе:
«…іди… щоб щаслива була…»
і –
крило до крила
…обхопили
кущі й дерева
гілка́ми,
наче цупкими руками,
округлі й пухкі́
балабухи білі –
із алмазного пилу
до самого ранку ліпили –
готували мені
короваї
весіль-ні
…по усіх шибках,
дзеркалах,
гранях античних
богемського скла –
зима
грайливими блискітками
каліграфічно вивела:
«…йди… щоб щаслива була…»
…зібралася-вийш-ла,
коло хвіртки постояла
і –
не пішла
26.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387792
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2012
«…время узнавать и удивляться…» -- любив повторювати друг і однокурсник мій Саня Стариков… і от, зізнаюся Вам, ця пора – дізнаватися і дивуватися – настала для мене… і особливо насичено цей процес триває саме зараз… не знаю, чи з віком це пов`язано, чи з іншими якими умовами… таке враження, що питання, які я ставила усе життя, познаходили, врешті, свої пари-відповіді у космічному інформаційному полі (чи Просторі), і поприводили їх (відповіді), щоб показати мені, ніби то я їхня потенційна свекруха)))... добре все-таки, що я не вмерла в 38 моїх років, як то було мені добряче засвітило, а, з Божою допомогою, викарабкалася… бо не дізналась би про себе найцікавішого…
...на сьогодні мене найбільше вражає останнє моє відкриття – може саме тому, що останнє, найсвіжіше… я зрозуміла, допетрала, догнала, «розколупала»… чи просто – отримала відповідь на одне з найважливіших питань мого життя: ЛЮБОВ… але про любов, як явище – іншим разом, а зараз – про ті об`єктивні (чи суб`єктивні все-таки…) причини, які стали мені зрозумілими, у зв`язку з якими усі мої «спроби», а їх було чимало, завершилися одним і неодмінно тим же – провалом… одне слово, я знаю тепер, за що мене «ушибла» Афродіта… і то щораз «ушибала»… у греків давніх вислів такий крилатий є – «ушиблений (забитий, прибитий) Афродітою», це про того, кому у любовних справах більш не щастило, чим щастило… мене, у такому разі, можна вважати «ушибленою» без єдиного промаху… чи, точніше сказати – «ушиблюваною»… щораз… поза винятками…
виходило так, що я – мало коли і де могла прошмигнути, не будучи обласканою чоловічою увагою зацікавленою, але особисте моє життя, чи інтимне (я сказала б, уточнивши) – стовідсоткова «осєчка» (осічка, затинка)… ясно ж, що такий відвертий блок не міг мене не зацікавити: от чому?.. хіба не варто дізнатися…
я дізналася… ось уже… після останньої дуже… дуже… не маю слів, щоб визначити наскільки жахливої – «осєчки-затинки»… дасть Бог – таки останньої… бо скільки ж уже можна «ушибати»… «ушибатися»… врешті, після цього гіркого досвіду і з`ясувала я сама для себе оте – ЧОМУ?... вирішили, мабуть, Ті… Вони… – а… хай уже дізнається і схолоне… і – розтлумачили… прислали відповідь)))
і так: якщо результат постійно повторюється і він незмінний, отже – причина так само стабільна, думала собі я… оскільки в любовних моїх неудачах єдиною стабільною, чи постійною величиною, поняттям – є я сама (бо інші учасники подій, звісно ж, були величинами змінними…), отже – причина в мені… багато в чому я себе звинувачувала (це не означає – жалкувала…), а ще більше в чому – підозрювала… роками… роздумуючи і аналізуючи… препаруючи невтомно «бренні останки» любовей великих і крилато-вознесених моїх… прикріплювала до себе цінники і ярлики, якими щедро обсипали мене і ті, хто любив, і ті, хто ненавидів… але, відкинувши емоції і амбіції, я намагалася «вивести формулу» таких несхибних, як часовий механізм, чи як доля, фатум, «лиха година» – хай як завгодно, але – невдач…
думаю, Ті, Хто чекав од мене результатів, Хто вчив мене, хотів домогтися розуміння – спеціально так щедро «поставляли» матеріал для майбутніх досліджень… ніби старалися одразу ж виключити будь які намагання пояснити цей процес – випадковостями… ні – суцільна закономірність виходила… але то таке…
важливіше, що мої спроби самозвинувачень, як то: дурний характер, нездібність приховати правду, відсутність хитрощів виключно жіночих, непрактичність, занадто відвертість, занадто чистодуховимогливість (чоловік мій називав цю якість – чистоплюйством…) – ох, безкомпромісність, принциповість, врешті – нездібність прикинутися безпомічною і глупою… глибокозаглядність, чутливість, самонавіювання, само- і взаємокопання, самострахи`, комплекс неповноцінності – з повним набором «супутніх товарів», самокритиканство, розумування, філософствування, витання в небесах… багато ще чого… але все то було – не те… не те… не в тому була причина… в якийсь момент я почала звинувачувати себе у необ`єктивності, спробі завести «дослідника» в оману – самозахищаючись, самообілюючись, виправдовуючись підсвідомо… але і «комплекс вини» відповіді – повної – не давав…
відповідь прийшла недавно… вона мене вразила…. вона мене – освітила… заспокоїла і… зробила щасливою… вона мені все пояснила… вона поставила все на законні місця… тепер я знаю… я – не погана, я – нормальна… тільки я трішечки… як це сказати – більше, чим треба було б…
причина випрозорилася, розвиднилася – дуже і дуже простою, як просте все, що стало зрозумілим, що явило себе: формула, якої я домагалася все життя, звучить наступним чином – Рівень Сприйняття… Точка Вияву…
і все…
…мама моя мене любила і знала… вона казала, журячись: ніхто тебе, Валю, терпіти не буде – будЕш сама… ніколи не навчишся слухатись… одночасно ж, мама сказала мені, вже зовсім дорослій, коли і мене Бог онуками благословив, інше… вона сказала якось, що всіх своїх дітей (нас… мене, моїх сестер і брата) любила однаково, але з чотирьох її дітей – я! любила її найбільше… отже, і ЦЕ вона знала… як я любила її!.. панічно, істерично, але – глибоко сховано, замуровано, затаєно у собі… і все життя моє… і тепер… але саме я «поїхала з дому в світ», «між люди», а всі інші троє жили з нею і коло неї до самого того липневого останнього її дня… мама моя – найтонша і найболючіша нота, мелодія сердечного жалю мого… востаннє я приїхала, коли вона вже лежала, задихаючись, на одрі… вона не говорила і майже не поверталась до свідомості, але мене упізнала – вона чекала мене… за чимось – їй самій відомим… за голосом?.. за зміною енергополя довкола неї?... за якимось своїм уже, нам недоступним, кольором, шелестом, шепотом, дзвоном?.. я взяла її за руку – так вона ухопилася у відповідь за мою… так… як за життя хапаються… чи за надію останню… і я відчула, як!.. вона радіє мені… чи сподівалася вона, що я витягну її назад, у життя?.. чи сподівалася – що допоможу їй перейти… я допомогла… але – чи та це була допомога, якої вона чекала од мене?... НЕ зна-ю… так, я ділилася з нею життєвою силою власною – ну, є такі прості способи… всі їх знають… я переливала в неї свою енергію… і вона стала дихати легше… і рівніше… у той же час… я брала її серце в свої долоні і казала йому – мАминому! серцю – казала: «заспокойся… заспокойся… не треба боротися… треба спочити…» і от, мамине серце послухалося… бо це ж я була неслухняною, а не вона… тоді я бачила, що так краще, чим, витягши її із вмирання – приректи на кілька років мук і того ж таки вмирання, але дуже повільного… звичайно ж, ми з сином перенесли її у велику кімнату, розчинили всі вікна, заслонивши «марльою» від всіляких непрошених мух-комарів, звичайно ж, коло мами постійно стояв хтось із дітей-онуків-правнуків з саморобним опахалом і дув на неї вітерцем… звичайно ж, син мій привіз лікаря, звичайно ж лікар повідомив – мені, делікатно, з натяками – що це все… і що це – кращий варіант… бо гірший – шість років у такому от стані… звичайно ж медсестра ввела щось заспокійливо-снотворне – лікар призначив… вона буде наче у півсні, сказав лікар… не так буде мучитися… і це було важливо… і я не переймала маму - на її дорозі «від нас» і не навертала її в життя… я просила Бога не продовжувати їй мук… чи правильною була молитва моя?... чи не зрадила я її?... чи не рано згодилася?.. чи не занадто поспішно відпускала?... не знаю… єдине, що знаю – якби така ситуація торкалася мене особисто, я обрала б три доби, а не шість отаких років…
ду-уже далеко відхилилася я від обраної теми моєї… але… хоч раз у житті дали Ви мені право, чи нагоду… сказати вголос про те, про що я і собі пошепки думати заборонила…
…чоловік мій про мене казав інакше… він казав: «…ты родилась либо слишком рано, либо слишком поздно – твое время давно прошло, или очень не скоро еще наступит»… мав на увазі – «нє от міра сєго», либонь… та я й не сприймала цю фразу за комплімента, бо він просто правду сказав… і ще одне важливе він мені сказав-порадив-зауважив: «Не ходи з відтритою душею, – сказав мені чоловік мій, Женя мій… – бо у відкриту душу дуже зручно плювати… і не думай, що хоч би хтось від такого задоволення відмовиться»… а ще він сказав якось, що мені треба навчитися «йти на компроміси»… (він бажав мені добра, але через багато років по його смерті, була ситуація, коли я згадала цю пораду і спробувала, скуштувала, дослідила, змусила себе «компромісно» сприймати вчинки іншої людини, яка була тоді зі мною поруч… це була велика помилка моя… такий шлях завів мене швиденько і прямо в могилу… не зовсім прямо, а досить довго і «мучітєльно»… компроміси із «Синьою Бородою» – якого ще результату можна було сподіватися… одне слово – експеримент виявився зовсім невдалим, майже, як у Марії Склодовської-Кюрі… ну, і у самого П`єра Кюрі також…)))
Шеф… (так ми називали його на роботі, поза очі, з симпатією, ще – «шефчик»… звали його… красиво його звали… гармонійно звучало ім`я-по батькові його… для мене – і до сих пір, як музика з неба…) – то шеф мій коханий нічого ніколи «зауважного» мені не сказав… він… врешті, не про це зараз мова – якось він сказав мені таке: «Ви, Валечко, до всіх людей ставитеся – як до рівних собі…», мене така новина дуже здивувала: а як же іще можна ставитися до людей? тільки як до рівних собі… бо «всі ми – подібні Богу і рівні між собою»… на що Шеф мій легенько заперечив: це так… але ж серед усіх цих «подібних і рівних» є багато… не дуже «рівних», а то й зовсім «кривих»… навіть – відвертих ідіотів…» – сказав мені Шеф… я запам`ятала… але ставлення до «всіх людей» не змінила… та чи й можливо це… усім же Сонце однаково світить і для всіх однаково дощ іде… хоча слова Шефа мого частенько згадувати довелося…
важливо іще на цю тему – Святе Письмо… звідти найголовніша теза: «Бог є Любов», яку протягом життя я «прочитала» у трьох різних смислах, і істинним, як на мене, виявилося останнє прочитання – з логічним наголосом на слові «Бог…»; і слова Христа про те, що «…зрада – у серці вашому…»
ну, іще фраза із Гумільова: «Пусть не запятнано ложе царицы – грязные к ней прикасались мечты…» але це вже, все таки, з іншої моєї опери «про любов»… хоча – хай і тут побуде…
хто іще мені і про мене що говорив – не так важливо…
то отже, виходячи із усіх, викладених вище думок, гадок, передумов, зАсновків, «прєдпосилок» – висновок про мою стовідсоткову «ушибленість Афродітою» виявився дещо несподіваним, і навіть, здавалось би, поза всіма цими вихідними «площинами»… але, усі приведені «аргументи» знаходять у ньому ніби «фокус» для себе… (до речі, так само «панічно» я любила свого чоловіка і сина… мама приїхала, коли син у мене з`явився і ми вже з ним «познайомилися тісно» – подивилася-подивилася на те все і сказала: «…не можна ТАК любити дитину… нікого і ніщо ТАК любити не можна… відберуть…» – тут важить слово ТАК любити… ну, можливо іще одне – ВІДБЕРУТЬ…
і ТАК… як же?... у цьому і виявилася відповідь… саме у цьому – ТАК…
я сприймаю людей, яких люблю – на рівні душі… душею… душею люблю їх… усвідомленою моєю душею, відкритою… (пригадаймо, про всяк випадок, застереження мого чоловіка… дивитися вище… але тут не про те… хоча…)
… якщо душа в тілі людському «прописана» для більш-менш постійного перебування (бо вона переміщується туди, куди й увага…) – «усередині голови» (скажіть подумки, кілька разів, зосереджено і уважно прислухавшись, «Я – Є» – і відчуєте, що вона справді там… ), не випадково, отже, кажуть, що «очі – дзеркало душі» – то, можу сказати, що я «влюбляюсь», закохуюся – на «рівні очей»… я, виходить, люблю «очима» (я це знаю за собою – таки очима, а точніше – на рівні очей, я так і казала завжди про моє сприйняття людей… чоловіків – на рівні очей…) – і вище… бо в моменти натхнення (а моя закоханість – завжди натхнення) – душа виходить за межі фізичного тіла і «вмощується», «прописується» НАД головою… туди душа переміщується, до речі, в момент «творіння» віршів, інших «видів мистецтва», тому стан «закоханості» дуже схожий «за якістю переживань» зі станом творчого натхнення… піднесення... у мене – саме так… просто ейфорія безплатна і «безхімічна» – у чисто духовному вигляді…
на перших порах і об`єкт моїх високих почуттів «транслює» свою взаємність з такої ж «висоти», з такого ж «високого» рівня… бо й він у стані «творчої наснаги»… але люди влаштовані так, що «свято» у серцях їхніх швидко втрачає свої барви – ефект звикання, мабуть… чи втоми… чи енергетичного недопостачання якого… натхнення закоханості у них переходить у щось більш приземлене… відповідно, душа повертається в «центр голови», а тоді – на рівень сердечної чакри, а тоді і на рівень шлунка (сонячне сплетіння), і ще нижче… і десь там і звиває собі постійне гніздечко «нормальна міжстатева земна любов»… от двоє нормальних людей – закохавшись взаємно – спочатку разом «злітають» душами і почуттями «в небеса», тобто, за межі своїх фізичних тіл (це зараз називають цинічно «конфєтно-букєтним» періодом…), а тоді, приблизно одночасно, чи одна слідом за іншою душі їхні – опускаються кудись там – на рівень сердець, шлунків чи «домашнього сексу» – і, таким чином, ці двоє відчувають між собою – ВЗАЄМНІСТЬ… тією чи іншою мірою… добре, якщо «застрягають» обоє на рівні сердець – там турбота, пошанування – тиха лагідність – любов сердечна… сім`я, родина, щастя, затишок і все прекрасне…
я ж! застряю назавжди ТАМ! в небесах! над собою! і над ним, Обраним… і ну давай там жайворонком видзенькувати і альбатросом ширяти… отже, почуття (читай душа) моєї «ситуативної половинки» – зіслизають на якийсь «тілесний рівень»… а мої – транслюються усе з тих же, першопочаткових «висот»… от і виходить – ЩО?.. так, звичайна картина – «безвідгомінна (бєзотвєтная) любов»… мої натхнено-святкові душевно-любовні хвилі – не зустрічаючи відгуку (бо інша душа уже, склавши крила, заховалася в «своє тіло»), осиротіло мерзнуть і холонуть, розсіваючись-розвіваючись у здвінкій порожнечі… як результат, на рівні свідомості виникає відчуття – «розлюбленості», невідгомінності, «бєзотвєтності», самотності… а той, інший, Обраний, щиро і обожнювано-коханий… транслюючи на «тілесних» рівнях, також не знаходить відгуку, бо «приймач-передавач» (тобто, моя душа) – занадто високо… вона не чує… вона – в небесах… і йому, тобто, коханому чоловікові, на тілесних рівнях його переживань – також не дістається сподіваного резонансу… і він почувається «недолюбленим» і ображеним …
от що означало, коли останній мій «обранець» скаржився на мої «крила» і на те, що в стані постійного «свята» він перебувати (вібрувати) не може…
отак… нормальні люди не можуть постійно літати… вони політали трошки – і за стіл, в ліжечко… а я – не можу не літати… таким чином – ми «розминаємося», перестаємо відчувати, бачити – втрачаємо одне одного з поля «взаємності»… і то досить швидко… але ніяк не можемо втямити – ЧОМУ?.. чому… усе ж… ніби…
а, виявляється: я – літаю, а Він – уже ходить… і нам… безнадійно, одне слово, бо «на падолі земному – крилатий велетень (альбатрос, тобто) не має змоги йти», ну а Обранець, хоч яким би коханим він був – не може літати, бо крила уже «відстібнуті», посипані нафталіном і акуратно упаковані в сундучок… на випадок… наступної потреби…
хто ж із нас поганий чи гарний?... і за що ж мені дорікати і ненавидіти мене?... помщатися?.. за те, що у мене крила «незйомні»?.. прирощені назавжди?.. ну, таке «каліцтво» своєрідне, от і все…
та й мені – чи ж ображатися на тих, Обраних моїх?.. – люди так влаштовані… вони не літають… вони – живуть на землі… і це – правильно…
одне слово, за все моє життя я не зустріла чоловіка, який любив би душею, на рівні душевного відгуку, відгомону, душевної взаємності (…хіба один-єдиний з усіх, але… там були свої «але»…) от і вся, виявляється, причина… от і вся – формула…
а любити не ТАК, а правильно (прагматично, практично, звично, кухонно-побутово) – не навчилася я… якщо цьому можна «навчитися»… навіть тепер, розуміючи причини і знаючи у чому справа, я знаю так само чітко, що – спуститися на «нижчі поверхи» я все одно не змогла б… добре, що вже не доведеться й пересвідчитися… знала б я раніше… ніяких би «спроб» не було… а для чого? для чого? все одно – приречено на різнорівневість… і то у невзабарному результаті… але, як казала мудра і швидка до слова мама моя – «якби мені ті літа, а цей розум»… а, може, саме тому і «відповіли» так пізно, тільки тепер от… все має свою причину…
зроблено, любцю моя, ще одне потрясаюче відкриття стосовно даної теми… але про нього – наступним листом… умовна назва того відкриття – МАНЕКЕН…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387649
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.12.2012
...коли сусідка принесла мені перших курчат -- це були дві курочки і два півники… ясно, що одному півникові не світило велике майбутнє, а... бульйон йому світив...
ні, не для мене -- я ніколи не вб"ю і не з"їм живу істоту -- а в принципі -- одного треба буде комусь оддати, а той хтось і покладе його в бульйон...
і от... один був червоненький, класичний, і я знала, що він залишиться, а другий білий... от білому бульйон і світив... і так мені шкода було на нього дивитися -- як він, нічого не знаючи, росте і зовсім не журиться, хоч доля його вже вирішена...
і почала я до нього більш прихильно ставитися, нещасненького такого... скоро він уже був ручним -- всі ходили, а цього я носила на руках... швидко він зрозумів винятковість свою, але не зрозумів її причин... коли підросли -- розбилися на пари -- білий з біленькою курочкою, червоний з червоненькою... і все було в нас добре, поки всім їм виповнилося по рокові -- наступної весни... в якийсь момент білий почав переслідувати червоного... той довго уникав конфлікту -- вів себе досить інтелігентно... але білий усе помітніше насідав...
я попередила білого, щоб він не вівся агресивно, але те, що я перестала "носитися" з ним, його також доймало... він не збирався бути рівним, він хотів бути обраним і то в усіх відношеннях...
в якийсь момент червоний вчинив спротив нахабству білого (не було вже в нього можливості не помічати тих наскоків... далі вже довелось би згоджуватися на приниження, а він боягузом не був, був інтелігентом...) -- і почалася війна!
страшна! кривава... і саме так -- на смерть...
білий, вигодованець мій, фізично переважав на силі -- червоний поклав умерти але не поступитися гідністю півнячою... я дуже скоро стала на сторону червоного, бо білий був агресором...
як я тільки не намагалася примирити чи якось розвести їх -- безнадійно... білий скрізь знаходив червоного і лупив його... поки я добігала до них -- у червоного вже юшила кров з голови широкою хвилею (бив тільки в голову -- де основа черепа, знав, як вбити), але червоний вже не відступався...
скоро білого почала "футболити" ногою я, вриваючись між них і рятуючи червоного... тоді білий почав відслідковувати мене і також нападати... врешті, білий наш півень почав нападати на всіх -- на сина мого... там, правда, він знайшов спокійну і доброзичливо-непоступливу силу... син сам жартома наступав на білого і той не сходив з дороги -- ліз у поєдинок... єдине, що ненадовго його охолоджувало -- коли син носив його головою до низу, тримаючи за ноги, а тоді просто викидав, як непотріб, на очах у всіх... пару годин після такого приниження білий (звали його Петро Олексійович) відсиджувався десь під калиною і ставало у нас тихо... але дуже скоро він знову виходив на стезю війни проти всіх, а насамперед проти червоного (звали його Арсеній Петрович)... війна була страшна і кривава і я не знала, що мені робити, куди мені білого того подіти, але зарізати його, чи віддати комусь, щоб хтось зарізав і з"їв я не могла... ворога треба перемогти, але не вбити...
врешті ситуацію врятувала сусідка: бачачи ті постійні війни, в яких ми з червоним зазнавали поразки -- я психо-моральної, червоний -- фізичної, вона сказала, що забере білого до себе, але ні в якому разі не в бульйон, а щоб курей її водив -- у неї багато курей... я віддала білого з радістю... вона зарізала свого півня, а мого бандюгу возвела на трон у власному курятнику...
Ви думаєте, це його примирило зо світом?.. аж ніяк... він там не їв, сидів окремо від курей -- знати їх не хотів, а коли виходив -- біг до нашої огорожі, і кликав червоного на бій... врешті якось переліз через огорожу і знов перетворив мого червоного півня на кроваве місиво -- я була на той час на городі... коли прийшла і побачила -- взяла до рук перше, що потрапило і втрутилася...
на той момент я вже також дозріла до однозначного рішення і, переслідуючи білого півня по всій вулиці, він перелетів через огорожу і тікав од мене, вирішила його обов"язково вбити... він це добре зрозумів, бо тікав, аж порох з під шпор летів, і ховався за всіма плотами... я кидала вслід йому каменюками (у нас дорога крупним щебнем встелена), потрапляла в чужі плоти і ворота, розуміла, що можу пошкодити чужу власність і будуть неприємності, але мета в мене була чітка і одна -- вбити білого свого півня... для якого я зробила все можливе і неможливе, щоб він був вдоволений долею своєю...
врешті я його не вбила, бо не поцілила каменем... після цієї сцени (уявіть собі, як я бігаю з каменюкою по всій вулиці, при тому вдягнена в сам купальник -- з города в двір прийшла, жара в той день стояла...) білий перестав приходити до нашого двору і навіть познайомився з курми, до яких його приставили... але... Наталю, дивно було дивитися, як він ставав на горбку через дорогу навпроти хвіртки нашої і дивився в двір -- додому хотів...
а як тільки я виходила на вулицю і йшла мимо нього, він так показово і брутально залазив у мене на очах на якусь курку -- мені щось доводив.. щось своє, ПІВНЯЧЕ...
якось я заговорила до нього, йдучи мимо, мирно так, як і колись -- о!! він з такою ненавистю кинувся у відповідь до мене битися! я його не боялася, тому просто відфутболила, як і завжди, і більше вже ніколи не пробувала помиритися з ним... він завжди відслідковував, не приховуючись, кожен мій рух... сусідка, треба додати, тримала його тільки заради обіцянки мені не зарізати його, бо він вів себе там жахливо -- бив кота їхнього, бив собачку їхню дворову, навіть на вівчарку їхню ж нападав, бив сина дорослого сусідчиного, і на господаря нападав... кидався на всіх, хто у двір заходив, і хто мимо по вулиці йшов... оце таке я вижаліла маленьким і виносила на руках...
ясно, що у червоного півня був неодноразовий струс мозку, тому в нього постійно боліла голова -- він постійно потрясав головою, ніби намагався той біль струсити... я дивилася на нього, як він мучиться головним болем постійно і думала, що гуманніше, мабуть, було б його зарізати, щоб не мучився... але така гуманність мені не підходила, і він жив собі інтелігентно і спокійно на тлі болю постійного... і от 30-ти градусні морози зимою не вбили його, а спека і духота 30 ж градусна липнева -- розправилася з ним...
звідки я знаю, що інсульт -- він вмер миттєво, впав з вишок і вмер... голова в нього вся посиніла -- то був удар, крововилив... я -- медсестра ЦО, маю медосвіту... орієнтуюся... хвилин за 10 до його смерті я ще бачилася з ним... гарний був півень мій... він сприймав мене -- за щось схоже на товариша, якщо у них таке поняття можливе... бачив, що я про його курей також турбуюся і вболіваю, але не претендую... тому...
н-да... син якраз був у мене... ми з сином червоного нашого й поховали... вистелила йому ямку листками хрону (потім подумала, що ніби трохи цинічно звучить -- півень з хроном, і вкрила його листками лопуховими... так звучить нейтрально ніби ...)
...отакі тут баталії відбулися... півнячі... нормальна людина просто зварила б гарного борщу з того білого півня і навіть уваги не звернула б, а тут... але бачите, навіть сусідка моя вже перейнялася дивацтвами моїми... дуже складно зі мною всім... дуже...
от я пишу Вам ці мої історії і думаю: який висновок можете Ви зробити про мене -- людину Вам не знайому, але яка на повному серйозі описує подібні події -- мало того, бере участь у півнячих боях... вважатимемо, що я розказую Вам напівказки... хоча все це -- правда...
от я Вам про Маврика розкажу -- як він мене порятував... то навіть містика відверта...але абсолютна правда... скоро розкажу, якщо Вам іще не набридло марення отаке...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386999
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
...напишу тут: ...і от я йду польовою дорогою... пізня осінь - поза сумнівом листо́пад... недавно, видно, пройшов дощ - світ такий... свіжий і небо... живе небо... густо-зелене озиме жито по обидві сторони від дороги - обабіч, як ніби вічнозелений газон - роззираюся...
поле, яким іду, облямо́ване прямокутником соснового лісу, я у звичній своїй осінній одежі - шарудить шкіряний плащ мій (із неякісної шкіри зшитий, а найшвидше з "кожзаму", церати, тобто, добре під шкіру підробленої), шарф бордовий на голові... чобітки мої - до решти стесані підбори - усе цілком реальне... місце тільки не знайоме і нове...
гарно так і комфортно йти мені... дивно трішки, як я тут опинилася... але одразу ж пригадується, що я тут не надовго - на тиждень-два зупинилася у селі недалеко від цього поля, від цього лісу святково-свіжого - у якоїсь доброї старенької бабусі - і блукаю собі околицями, роздивляюся на красоту всіляку світу Божого...
нікого і ніде... тиша і самота солодко і радісно цілковиті... одне слово, душевне тихе щастя і комфорт... гармонія… іду повільно... затишно іду... коли дивлю́ся - вишка така посеред поля, як козаки колись "горою" називали, із дощок збита, майданчик невеличкий нагорі... (знаєте ж... чата ще називали, звідки спостерігали, чи не кури́ться земля крайнеба, чи татари не сунуть підступною хмарою до села… якщо закуриться - підпалювали діжку зо смолою - сигнал подавали всім, щоб зброю до рук брали і коней сідлали - до бою готувалися спішно... а ще такі вишки робили, щоб спостерігати на випадок польових пожеж, коли хліби́ достигають - у переджнив"я...)
піднімаюся на ту "гору" - з висоти краєвид уцілому охопити можна... стою на тому майданчику наверху, тримаюся за теплу до рук дощаницю - дивлюся-надивляюся: гарно так усе скрізь... затишно так.. вітерець не дихне... хмари прозоро-сизі тануть на очах, і чиста пізньоосіння холодна синь глибока все більше запановує проз них... і тут помічаю, що увесь цей світ, цей прекрасний і дивовижно-простий, вишукано-витончений і природний такий, непідробний такий світ - вібрує... звучить ніби...
не так, щоб десь там грубо музика грала, чи радіо яке, ні... він сам собою, внутрішньо, об"ємно увесь звучить і вібрує, у ньому живе - живий ніби ритм...
ах, який ритм, а слова ж які... вслухаюся усією шкірою, кожною клітиною плоті моєї і крові моєї, і фіброю душі моєї - таку красоту і таку гармонію уперше відчуваю....
зачарована і вражено-подивована, захоплена і щось на кшталт натхненної невагомості розправляє у мені всю свободу внутрішнього польоту... я звучу разом і в унісон із усім тим прекрасним світом... звучу і вібрую в ритмі вишуканому його...
"на що це схоже", - думаю... чимось віддалено нагадує танго... але куди там танго - тут невагомість і прозорість така, святковість - бо радість в усьому, як ніби шовкова тонесенька хустинка, витаючи прозоро, опадає згори додолу... "Це вірш!", - догадуюсь, - я, ніби всередині вірша якогось опинилася... мені не знаного, але довершеного і вишукано-простого...
і тут хтось грубо потрясає мене за плече і, ні сіло-ні впало, питає: - Ти голову підняти можеш?.. від несподіванки такої жахливої, від обурення грубощам неможливим таким, я хочу повернути голову, аби побачити - хто це таке амікошонство собі дозволяє?! і відчуваю, що голову я якраз-то повернути і не можу... кілька разів силюся, а вона - ані руш... рівно тільки стоїть, не повертається... "та що ж це..." - думаю... і навіть страх починає полонити мене... урешті від тривоги тієї розклеплюю повіки - реанімація... мене будять після наркозу... трясуть за плече - одне слово, вдома...
але, коли вже голова повернута, процедури усілякі здійснені, мене зоставлено і все стихає, обережно прислухаюся у собі і чую ще відгомін того світу-ві́рша, в якому побувала... у реанімації в основному сплю, бо "колять" морфій, а через добу, уже в палаті госпітальній - так вийшло, що я там сама, записую на серветці того вірша, в якому побувала (олівець у ті часи був зі мною скрізь і завжди - в палаті, правда, була тоді зі мною шарикова, ні, гелева ручка - тонесенько так писала і легесенько на серветці... а може й шарикова все-таки...) - не всього, звичайно, але фрагмент з того вірша, яким звучав ТОЙ світ... мені його тільки до паперу пришпи́лити, раділа я, щоб не зник, а потім його пригадаю і відновлю...
я діставала ту серветку, яку ховала між сторінками книжки, що була зі мною в госпіталі (книжки завжди і скрізь зі мною були...) перечитувала фрагмента того справді не земного вірша - таку насолоду і затишок переживала... і це - у після операційній палаті госпітальній...
десь під вечір прийшла до мене дочка - Роксана звуть її... я так зраділа, достала ту серветку і кажу, ось я тобі вірша абсолютно неймовірного прочитаю, кусочок із вірша, осьо послухай - і починаю, розгойдуючи рукою, ніби у ТОМУ ритмі намагатися ТАК! прочитати ті слова... одна спроба, друга... і відчуваю з жахом, що не виходить його прочитати ТАК... тоді бачу, Роксана дивиться на мене занадто уважно і спокійно... добре, врешті кажу я, потім колись тобі його прочитаю... і ховаю ту серветку між сторінки...
виявилося, що в цьому світі ТОЙ фрагмент ТОГО вірша не читається і не звучить... я швидко зрозуміла, що у нас тут зовсім інший ритм, світ наш вібрує у зовсім іншому ритмі і ТОЙ вірш тут не живе... 17 років по тому я віршів не писала... так, як раніше - строфічно, класично-ритмічно писати не могла, бо чогось мені стало здаватися таке писання скучним занадто... а Овен ніколи не робить того, що йому робити скучно...
протягом тих мовчазних у поетичному смислі рокі́в (вірші я всере́дині себе бачила, просто не записувала їх, не матеріалізувала - мені і так цікаво, для чого фіксувати, думала собі...) я ловила себе на думці, що, якщо я іще буду писати вірші, то це будуть зовсім інші вірші...
і от, три роки тому, так склалися обставини мого життя, що я знову
опинилася у поетичній течії... струї... і от пишу тепер у цьому моєму "рваному", як я його називаю, ритмі і стилі... здогадуєтеся чому?.. бо він чимось віддаленим нагадує мені ніби відгомін ТОГО ритму Того світу...
настільки, наскільки ТОЙ ритм може хоч якось "звучати" у нашому світі...
чи могла б я писати класичною строфою, рахуючи склади́, розставляючи наголоси, вимучуючи рими?... - могла б, звичайно, але сама тільки думка про таке наганяє на мене сіру скукоту... ні... не хочу...
у цьому моєму стилі - свобода... та й нічого я не вигадую, не підбираю, не вимучую... я - бачу... і чую - першу фразу, а тоді швиденько так слова висипаються, римуючись настільки, наскільки треба, щоб "тримати правий край"... не скажу, що я не працюю - напруження, зосережденість, концентрація - але це механізм, який запускається, коли починається процес - сам починається, і де й коли захоче... тому знову я скрізь ношу з собою олівця простого і блокнотика - і на підвіконні біля ліжка, де сплю, і на городі, коли за рослинами своїми доглядаю, і навіть у лісі, коли біжу своїм ранковим годинним маршрутом... є ще в мене годинний луговий маршрут... багато про все це (писання віршів) знаю, бо спостерігаю за собою все життя - я собі сама дослідник і піддослідна...
а тому, коли мене починають повчати, чи "підказувати" - я тільки осміхаюся дещо скептично і раджу вчителям моїм просто не читати цього всього, та й по тому... самі ж бачите - такі вірші цікаві і подобаються тим, хто йде за ними, а не намагається тягти їх за собою... хто сприймає такі вібрації, ритм... і таких людей чималенько є... до речі, там, на сайті, де ніхто нікого не "товче", у мене є послідовники... дізнаюся я про своє "учительство" чисто випадково - візьме та й напише мені хто, що читає мене "всю" і "вчиться"... я бажаю успіхів... зайду коли, гляну, як там "самонавчання" те просувається, похвалю за якийсь вдалий рядочок, чи образ - але ніколи не брешу... і ніколи не повчаю... бо це процес і він триває у своїм часі і за своїм законом...
ві́рші живуть не в нашому світі... наш світ і наш звичайний стан називають бета-ритмом... а вірші живуть у альфа-ритмі... хто вміє "переключатися", той поет, а хто не вміє - критик і поучитель... є іще тета-ритм, там прозріння живе, там ідеї живуть... щоб туди потрапити - треба добре "ноги витерти"... але дехто впадає туди і без підготовки, небагато, правда, таких...
отака вийшла у мене історія... той, хто справді Поет - знає, що він усього лише секретар, вправний приймач... а віршів ніхто не пише - вони приходять самі, треба тільки вміти їх почути і встигнути їх одягнути у точно дібрані-підігнані слова наші... а хто цього не знає, той "хоче бути поетом", що також добре, бо якщо буде вперто і вірно, віддано! хотіти, то йому відкриють...
вірю, що Ви мені вірите і не запідозрите ні у шизофренії, ні у самосвятстві... думаю, Вам цікаво буде все це прочитати... у крайньому разі - Ви запитали, я розповіла - обом приємно і це добре, праж??
Боже мій! уже половина четвертої!... чи добраніч Вам бажати, чи вже й доброго ранку? а, побажаю Вам і того й іншого...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386998
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.12.2012
вишиваю словами
барвисто
думок візерунки:
добираю
тони і відтінки, і сутінки
за́полочі-муліне́:
перейшло
від бабці, від мами
уміння моє основне…
поєднуйтеся, відтінки!
у вишивання-гаптунки,
увиразнюйте одна іншу
якнайвигідніше, нитки
…стібок до стібочка –
«гладьою»…
на бігу узори вигадую:
дво-фіолет винограду,
у-три-відтінки зелені листки –
рівно стеляться ниточки…
польові квіточки:
синім, жовтим –
з відливами!
угорі, над ними,
на білому полотні –
два голубочки
розкриле-ні:
це – ми,
як були ще колись
щасливими…
перед тим, як зробились
чужими людьми
…в`юнкою вервечкою
на домашнім тканні –
вусики
розплелись виноград-ні,
світло-зелено-ясні`,
як ті, що лі́та минулого
снувалися по вікні…
по домотканому полотні –
хмарки летять голубі…
отака собі
гладь простенька моя,
бавовняна,
невибаглива-я…
17.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2012
тре-ба
лад навести у не-бі:
десь залатати, підшити,
зібрати до купи
сузір`я розбите –
підклеїти, доліпити…
і на місце, те саме,
над хатою –
почепити:
хай собі сяє
старенька моя
Кассіопе-я –
нікому ж
не заважає…
тре-ба
Сонце із-поміж перин
лебединих
знайти,
розшукати –
вимити,
до блиску натерти,
відполіру-ва-ти…
сяй, Сонечку!
і світи:
до всіх справедливе ти…
тре-ба
стежку промести
не-бом,
золотим піском посипати,
воло́шками заквітчати –
прекрасну
жовто-гарячу айстру
із далекого апоа́стру
щодень
з-за воріт виглядати…
додому чекати
сніговії-хурделиці
посклика́ти,
до прив`язей – прив`язати,
двері в хлівах на за́суви
позасува́ти –
досить уже
снігам іти!
сяй, Сонечку,
і світи:
до всіх однаково
лагідне ти
…тебе –
із морозу до теплої хати
тре-ба
вийти у двір – погукати:
сяй, Сонечку, і світи –
ти…
15.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385691
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012
...білим, білим, білим
полем, схилом, долиною…
заснуюсь вітерцеві в кучерик
невидимою павутиною
полечу-полину
із пагорба на санчатах – дитиною,
серед білого-білого небосхилу – били́ною,
горностаєвою пелериною,
сніжинкою невагомою балериною…
поли-ну,
тебе поки-ну
полечу…
куди захо-чу –
кульбабковою насіниною
…із неба зіроньку
проз шибки тобі вкину:
дрібнесеньку…
жартома…
ви́зирнеш за вікно
подивовано,
а нікого ніде й нема…
біла, біла, біла
на підвіконня
лебідка сіла
із перебитим крилом…
журливий псалом…
ли-не
пір`їною
лебединою
над густо-молочним оніксом,
оправленим сріб-лом –
зсутенілим
без світла
селом…
16.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385676
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012
одгортаю сніг, одкидаю:
обійстя – як хмара біла…
лапки зігріти,
на комині всіла
зима…
зви́сока поглядає:
за мною
спостерігає…
біла мана́
із комина:
«…стежки вистеляєш…
на когось, либонь, чекаєш?..»
ану -
за годину
проз шибку
вигля-ну –
від стежок моїх
сліду нема…
ревнива зима:
скрізь
рівненько завія-но
білим
лапатим сном…
удвох:
я – поглядом у вікні,
зима – на комині,
у теплі…
у -
від соснового жару -
струме-ні…
наче ми –
ідеально закоха-ні,
і на острові
білому
усамітнені…
у безгомінні…
задумливо і замріяно…
ані духу людського нема:
на білому острові – двоє нас:
я
і кохана моя
зима…
10.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383967
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012
(oduvan4ikу)
кульбабкові
серпаночки крізні́ –
над травами
буйно-зеленими
у травні…
легкі́,
леткі́,
повітряно-пухнасті ку́льки…
наче зірки,
вибагливо розшиті,
розсипані недбалою рукою
на темно-синьому,
з відливом,
оксамиті –
нічного неба тлі…
кульбабки білі…
як перший сніг
в густо-смарагдовій озимині́ –
в моїм
доглянутім
озимім житі…
…покинувши,
з благословення Бога,
свої
намо́лені чертоги
(ненадо́вго),
небесні па́житі
і справи –
спускаються до нас
на променях
щотравня –
апостоли, пророки і святі,
в духовній чистоті
і славі:
погубляться,
як діти, у пахучих травах,
наївно-нелукавих…
…кохані божі діти –
на мить їдну
відлучаться
од молитов за нас,
на Землю спустяться –
спочити
і розбредуться,
заблукавшись ніби,
порозкида́ють
безтурботно по траві
ознаки святості -
кульбабкові
прозоро-невагомі
ореоли-німби…
07.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2012
вода
прийшла у двір до мене –
з такої глибини:
де а́рхігли́ни –
віки й віки!
архіпіски́…
у підсвідомості
антропоге́ну
геологічні досі бачить сни…
з таких глибин – і в хаті
вода свята!
як символ Благодаті:
Життя і Чистота…
не обминула ти
двора мого,
моєї хати,
Жива Вода –
ніби Пречиста
Божа Мати…
правічно молода
…тепер же я – володарка
часткова
доісторично-
кайнозойського струмка…
у пору голоцену
з нього пила
прадавня шаблезуба кіш-ка –
проворна і витка,
картато-мідно-золота
(чия проекція
сягнула в наші дні:
її
пластичні лінії
я вгадую у плавній течії
дороги лісової
і в масті мого –
мідно-золотого
домашньо-незалежного кота…)
…тепер,
діждавшись темноти
до мене в двір
заходять натовпом попити
із
ДО-палеолі́ту,
ще не польовані
людськими зграями –
могутні мамон-ти…
проз
плетиво сучасних верховіть,
вони
поглянуть похапцем на зорі…
і скотиться,
впаде в струмок
чия важка сльоза!
тому вода моя –
ровесниця алма-за –
така
незатуманено-прозора,
як погляд
із глибин тисячоліть…
…
протягом голоцену
льодовики тали
і знов наступали:
інші струмки оживали,
і
умовкали…
у глибині
підтало-
зальодованих днів
струмок мій
стиха бринів
і, врешті,
із плейстоцену
в антропоген
прибринів…
…пахне вода моя
рідкісно-небувало:
архільодом!
напровесні талим…
диво!
поселилося в хаті зі мною:
пахне одежа,
постеля,
я…
кава ранкова моя –
весною!
першими числами березня…
після-
льодовиковою
епохально-геологічно-земною!
весною…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383185
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 07.12.2012
несподіваний мій сніговію!
завітав
після довгих чекань –
і радію…
веселись, білокриль,
снігодую!
я синичку з долоні
годую…
ні за чим
не шкодую;
ні за ким
не жалкую…
прослизнула у двір
горностаєм –
зима
кіт
до пічки інтимно муркоче,
мружить
закохано очі…
…хто правди найбільше хоче –
того правда знайде сама…
04.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382594
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2012
на диво
вуста твої
окре́слені примхливо:
як пензликом із колонка́ –
вибаглива,
старанна лінія тонка́,
м`яка,
блідо-рожева бга́нка…
солодка забага́нка,
обведена продумано красиво…
у їхній посмішці… такій…
туманно-світанко́вій,
розведено-медовій,
засерпанко́ваній…
приховувано-стриманій,
дозованій!
лякливо-обережній,
обмеженій,
до себе зверненій,
в самій собі прихованій
такій…
за паволокою –
зневага і неспокій
цей рот-метелик
нервово крильцями тремтів,
щось про любов
заучене
замучене
освідчитись хотів:
таке щось
ритуальне і забуте,
з екранів чуте…
не провідчуте…
не так хотів, як мусив…
в метеликах,
як погляд не відводь,
присутня гусінь…
04.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382295
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2012
я
у Яві земній –
сутня –
у плоті́…
об`ємно,
тілесно,
фізично,
тактильно –
всіляко:
«я є!» – у живому житті…
всіма
відчуттями п`ятьма
(шістьма…) –
на Землі присутня
як і всі ми –
під впли́вами
мирських приваб і принад…
а водно́час:
зміщена кимось
у часовому вимірі,
наче фігурка шахова –
на декілька кроків назад…
я –
чийсь
спогад…
виходить, я –
не до решти сама
своя…
спо-гад…
спога-ди
залишаємо
одне в одному
навзаємні сліди…
у реальності сій
живі й сутні –
водночас
частково відсутні:
бо ми всі –
чиїсь спогади…
незабутні
заспиртовані
у чиїхось зга́дках
(вигад-ках!..)
сидимо непорушно
у
часових клітка́х –
там не співаємо…
на волю вибратися
ча́ємо…
навіть смерть на хресті
із кліто́к часових
не звільняє:
над пам`яття́ми
людськими
смерть!
влади не має…
не збагне пальпа́ція логіки
сутності краму,
знаного нами,
яко Простір-Час…
отакий
езотеричний фокус…
потаємне знання…
чи незнання –
блукаємо навмання
…а, може, ймення,
слово саме «Ісус» –
абревіатура,
«скорочення»:
ІС-нуючий
У
С-віт-лі …
(і в Світі,
тобто, на Землі…)
…ІС-нуючий незримо серед нас:
і явно,
і спога́дно водноча́с…
02.12.2012
́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381862
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 02.12.2012
(завіса перша)
…вже й мого
сина
життя
спішить до половини,
а що моє:
давно униз
з горбочка
покотилося навскіс
…якось
удвох собі із сином
левадою
блукали без причини,
впивались запахом ясмину,
і не помітили були,
яким випадком забрели,
коли!
утрапи-ли –
в жахливий
дантів ліс…
і нагодились
акурат на ту годину,
коли у лісі тому,
мовчазному
двоногі звірі
полювали на людину:
бач, увійшла
без дозволу вона
у ліс привласнений –
і в тім її вина…
в людській подобі
зажерлива
привладна звірина
вчинила лОви:
принюхавшись,
по сліду йшла,
знайшла,
з рушниці встрелила
як вепрові,
людині тій
у лоба,
ще й розчленила тіло безголове,
як ніби дикого загнала кабана…
в людській подобі…
зажерлива
привладна звіринА:
за ребрами –
бездушна порожни-на,
гніздо пихатості
нечистої і злоби…
такі жахи
(мабуть,
заради вступу – чорні…)
явив безпрИстрасний
примарний ліс –
куди там дантова
плямиста і проворна,
витка середньовічна рись!..
(…давно вже рись
містично-комедійна та,
як вид, перевелась «на пОль-та»…)
…заледь оговтались
від тої дивини:
чи нам однакові
вже сняться сни?..
коли невдовзі із хащовини
почувся тріск… і рик,
страшний і грізний –
ведмідь поранений?
чи тур? чи бик?..
тут розпанахав
простір дикий рев,
аж листя
обтрусилося з дерев…
ховатися, моя дитино, марно:
спішить до нас,
за класикою жанру,
страшний і зголоднілий дантів лев…
аж ось і він,
як лісовий пожар, поміж стволів
сторчмагривасто
безутримно мчиться,
а поруч –
із ДО-дантових часів –
стара, як світ,
коростява вовчиця…
худа й голодна
од прежда віка –
ця рангова цинічна самка
ніколи і нічим
не насититься…
вовчиця й лев –
зажерливість і влада
людська, земна:
одвічна пара –
не розлий-вода…
симбіотично-
нерозділена вона –
лісів розкрадених
примара
…отак без приводу
накинулась на нас
захланна лісова худоба:
мирської влади –
заздрощ і жадоба.
лев і вовчиця
в лісі тім були
не звірі –
симво-ли!
не Роду лЮдського,
але людськОї зграї –
що боже все
в людині зневажає,
все відбирає,
все
ненаситно поглинає,
все нищить і вбиває,
ні міри, ані ситості не знає…
і не спізнає
…наблизивсь лев
і звівся з ревом на дибки –
заніс над головами
нашими
кігтисті владні
«длані» –
а ми дивилися, як дві
вологоокі лані,
хоч мали б
(за правилами жанру)
з усіх «копит» –
пуститись навтьокИ…
замість бадьоро накивати
із того місця,
душі в п`яти
мерщій сховати –
бовванами двома стояли
і дивувались ми
здичавілої влади –дія-ми
брутальними…
відверто агресивними
…о, Боже…
нИшечком сказала я, –
Ти всім нам –
справедливий Судія…
в ту ж мить
ми опинилися за лісом,
мов хтось
невидимий
навпіл роздер
обстріпану
стару завісу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381333
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 29.11.2012
образ твій –
сусальний листок…
промайнув у вікні
житній
брунатний паросток
ви́сходивсь у мені
вітер
скинув на дах
розбив
іменне сузір`я - я!...
знадвору
ві́дсвітом
на семи вітрах,
у вікні
дотліває
«Кассіо...» - «пе...я»…
на семи вітрах
на самому дні
зда́леку…
снився мені –
сичем
на коми-ні
лунає музика сфер
у мовчанні семи струн
бог скандинавський вмер –
щоб збагнути значення рун
29.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381103
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2012
врешті решт –
ми окремо з тобою,
і взаємно щасливі
обоє
володіємо,
чим уміємо…
невдоволень відкинуто
ноші:
ти
я
безвідносно хороші…
тобі
дісталися гро́ші -
гроші́...
мені –
необмежений простір
моєї
душі…
25.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380259
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2012
(gala.vitі...)
моє
тіло
лісом бігло
весело –
так воно рухові
тому
раділо!
маршрутом знайомим –
вирвалося, урешті,
із дому:
так воно руху
того хо-тіло…
а душа,
певна
само-розумності тіла –
взяла
свідомість мою
на кри́ла,
підняла,
лагідно обійняла
і всередину себе самої
впустила:
удвох-разом
вони полетіли:
не низом,
і не вгорі,
а в самій
пло́ті Часу –
у
Часово́му Просторі…
неймовірна «плоть» часова́ !
на дотик
пластично-тривка…
несказанно краси-ва!
змішано двокольорова така:
наче небесна синь весняна,
ні, не синь – бездонна голубизна
і білизна́ –
м’яко і тепло молочна,
розводами змішана
і до решти спресова-на…
водно́час – летка…
туманна…
не пружка́,
не ворушка́…
наблизишся –
наче безкраїй тунель
перед зором повільно світає,
Плоть Часу погойдується,
розріджується,
у сто́рони розтікає –
увіходити
дозволяє…
там,
у ча́совій глибині –
живі… ті-ні…
здалеку – нечіткі…
знайомі мені –
рідні такі!
споглядаю…
радість
непереда́вану переживаю:
наче світло живе
в одкритих долонях тримаю…
наче світло живе – п`ю і вдихаю,
наче світлом живим
себе – маю…
тіні поволі тануть,
тіні зникають –
я…
ні, не букет, але сніп ромашок,
обіру́ч обхопивши,
тримаю,
справжню вагу снопа
відчуваю:
атла́сність рома́шкових пелюсто́к,
на пелюстки
обтрусився подекуди –
жовтогарячий крихкий пилок…
запах вологий
живих квіток…
у Просторі Часу –
явно, реально стою…
сніп ромашок тримаю…
автобуса…
із райцентру… до дому…
(тоді… чи тепер?..) чекаю…
у містечку –
затрималась ненароком…
о… я ці ромашки впізна́ю!
…усього лиш за пару кроків:
зараз мені –
справжній!
у Часовому Просторі
десь так, у межах…
вісімнадцяти років
…а
у «домашній»
реальності даній -
самостійне моє тіло
лісом біг-ло:
обминали калюжі і бакаї́
лісової дороги
ноги –
самозрячі! ноги мої…
душа свідома –
неоддалік,
зверху над тілом
летіла…
веселе моє,
безна́глядне тіло
чоловіка
стороннього
випадком на стежці зустріло,
розминулося ввічливо з ним –
услід
НЕпоглядам навзаємним
пахну́ло чомусь на мить
ефірним
ароматом трояндо-вим…
тіло – бігло…
а ті,
угорі –
душа і свідомість –
обидві разом,
мало чи не з екстазом –
всотували у себе
пізньо-осінню вбогу красу:
із такою пристрастю
допалися
роздивлятися
попід соснами
у
світло-зелених розетках гладушника
зібрану
кришталево-алмазно-розплавлено-зо́лотобілу
крупнозернисту
передгрудневу росу…
діамантові сльози зірок небесних
нічних
холодним огнем
космічним креснуть*
у розетках гладушника,*
не до пори – ясно-зеле-них…
ні…
не вдається мені,
мушу, врешті, сказати –
хоча наближено змалювати,
передати
те
галограмно-об`ємне живе бачення…
схоже, та
неземна красота –
поза словесним
нашим
двомірно-інформативним
значенням…
24.11.2012
(*креснуть – спалахують; *гладушник-чистотіл )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379960
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 24.11.2012
прикладаю до себе вухо:
наслухАй!
уповільнивши подих:
слухай…
побачиш Бога у собі́ –
вухом…
епоха техніків
одійшла:
починається ера Духа
…летить Ра́дова
з гір донебесних –
кисе́листо
розступаються
кам`яні береги́:
радість така
Ра́довій –
до снаги!
сила гірської води
геть змітає
глибасті сліди
за Конем Залізного віку,
стирає кинджальні карби-зарУбки…
рве, як оброті,
гатки й мости
ти –
залізо-бетонно-відлите,
віджите,
вишло, як Афродіта,
але не з піни морської,
а наче з опалуб-ки
аляповатої
заводської –
і намагаєшся вчити,
як душу Живу знайти –
за допомогою м`ясорубки…
слухай:
епоха техніків
одійшла -
починається ера Духа
19.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378761
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.11.2012
«…а буде Син, і буде Мати…»
Тарас Шевченко
мій син
управляється вміло,
сміло,
із сімома
кінь-ми –
висо́ко-окта́но-годовани-ми
земельку сонну ворушить –
пу́шить…
на рідній землі
зо своїми сьома кінь-ми,
напито-бензинови-ми,
творчо
трудимось ми…
іду за сином
і сьома кінь-ми
умовними -
слі́дом:
рухами –
певними
і широкими –
має син мій багато
спільного
з дідом його,
моїм татом…
засіваю житом
вира́зно окреслені,
чітко відбиті
вервечкою
на свіжій ріллі,
сину, твої сліди –
будь
щасливим завжди...
...скоро весна,
а там - літо:
будемо пу́шити
по стерні
...пахне хлібом
землиця волога...
чого б іще у Бога
і просити мені?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2012
настане пора – я тебе обійму на прощання,
до самого-самого теплого серця мойого тебе пригорну:
моя ти любове, моє ти безмірне кохання -
журливо всміхнусь і легенько востаннє зітхну…
розправлю в потоках ефіру тобою даровані крила:
нема каяття – і не треба мені вороття!..
я так тебе лагідно, так навзаємно любила –
єдине моє, незрадливе, натхненно-прекрасне Життя
…із небуття
дароване Богом Всевишнім
Життя…
06.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375920
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.11.2012
любиш тілом –
а тіло в`яне…
тіло стомлюється
і звикає…
давши плід –
себто, людський
продовживши рід, –
емоційну напругу,
як листя осіннє,
скидає…
потрудилося – спочиває…
фізичне тіло –
інстинктивне,
земне своє діло
знає
і в небесах не витає…
любов
(назвем її «істинна») –
це не емоції, не думки,
не інтелект холодний…
любов
(назвем її «істинна…») –
це Відчуття…
вимір тонкий,
сфера буття
душі людської –
ще її називають
«Істинним Я»…
а дальше – просто:
щоб душею любити,
треба, всього лиш,
душу власну
у самому собі знайти,
як Землю Саннікова,
чи галактику паралельну –
відкрити…
ти…
щоб душею когось любити
мусиш спершу
душу свою – УСВІДОМИТИ,
а свідомість –
ОДУХОТВОРИТИ…
в результаті зусиль
таких
любов отримаєш сущу
НЕпроминущу!
вовіки-віків невмирущу –
без болю зубовного в серці
і забуття…
і Безсмертя –
не тільки душі,
але й власної
особистос-ти…
ні…
не хочу себе відчувати
тим
організмом
одноклітинно-простим,
яким,
на рівні інстинктів
і холодного інтелекту,
ти
був здібний мене
(і себе!)
сприйма-ти…
...хочеш справді Любити? –
спершу маєш
душу в собі знайти,
відкрити,
усвідомити,
а свідомість свою –
одухотвори-ти…
06.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375801
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 06.11.2012
багато слів
про душу,
про любов…
а де вона
душа ота в людині?..
де саме? – в серці?..
у нозі-руці?..
у клітці
зарЕберній,
чи де-інде у черевній
а, може,
підчере́пній порожнині?..
потреба знати
зрозуміла і проста:
яка ж вона,
з якого саме краму
покроєна і зши-та?..
душа – це ефемерне щось,
таке…
щось нетривке…
крихке
чи має форму,
і вона стійка…
чи не стійка?..
хоч би яка…
а, може,
душа –
іще одна
всього лишень
уявно-поетична вигадка…
душа оця…
пізнати хочу я:
по суті і з лиця –
яка ж вона?
інформаційна
і енергетична
безсмертна матриця
моя…
…і чи душа моя
насправді – я?
чи це про мене,
колись довершену,
натхненна Божа мрія
і – Іде-я…
04.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375372
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.11.2012
вже третій дощ
так художньо і заповзято
змиває з міста
осінні залишки
тепла і краси...
(gala.vita)
скільки минуло дощів?..
скільки іще їх мине?..
за́ким ти
назовсім
забудеш мене…
заким змиють за́лишки,
крихти! дрібні
осінні
ночі і дні,
ночі і дні
дощі проливні…
у тобі…
в мені…
дощі і дощі…
перейдуть у сніг
поступово
і непомітно
сміх –
морозним туманом із вуст
тепло –
птахом знеможеним
перелітним
готичних ліній
обривки
вітражного шкла
скалки́
уламки
і шматинки́
холодні
красиві руки
за печатями сімома
невідворотна зима
потойбічні гілки
у шибки́
такі
хрумкі
озерця слюди
…дощі і дощі
змивають сліди
сніги
запорошують спогади:
…готичність ліній
…шовко́вий іній
….холодні руки
краса гордині
краса розлуки
31.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374462
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2012
«Любовь — это активная заинтересованность в жизни и развитии того, к кому мы испытываем это чувство»
«…две противоположные формы любви: любовь по принципу бытия или плодотворную любовь, и любовь по принципу обладания или неплодотворную любовь. Если первая «предполагает проявление интереса и заботы, познание, душевный отклик, изъявление чувств, наслаждение и может быть направлена на человека, дерево, картину, идею. Она возбуждает и усиливает ощущение полноты жизни. Это процесс самообновления и самообогащения»[ИскусствоЛюбить 7], то вторая означает лишение объекта своей «любви» свободы и держание его под контролем. «Такая любовь не дарует жизнь, а подавляет, губит, душит, убивает ее»[ИскусствоЛюбить 8].
.
«…ошибочное представление, согласно которому любовь можно иметь, привело их к тому, что они перестали любить. Теперь вместо того, чтобы любить друг друга, они довольствуются совместным владением тем, что имеют: деньгами, общественным положением, домом, детьми. Таким образом, в некоторых случаях брак, основывавшийся сначала на любви, превращается в мирное совместное владение собственностью, некую корпорацию, в которой эгоизм одного соединяется с эгоизмом другого и образует нечто целое: «семью».
Когда пара не может преодолеть желания возродить прежнее чувство любви, у того или другого из партнеров может возникнуть иллюзия, будто новый партнер (или партнеры) способен удовлетворить его жажду. Они чувствуют, что единственное, что им хочется иметь, — это любовь. Однако для них любовь не является выражением их бытия; это богиня, которой они жаждут покоряться. Их любовь неизбежно терпит крах, потому что «любовь — дитя свободы» (как поется в одной старинной французской песенке), и тот, кто был поклонником богини любви, становится в конце концов настолько пассивным, что превращается в унылое, надоедливое существо, утратившее остатки своей прежней привлекательности.
Все это не означает, что брак не может быть наилучшим решением для двух любящих друг друга людей. Вся трудность заключается не в браке, а в собственнической экзистенциальной сущности обоих партнеров и в конечном счете всего общества.
Приверженцы таких современных форм совместной жизни, как групповой брак, смена партнеров, групповой секс и т. д., пытаются, всего лишь уклониться от проблемы, которую создают существующие для них в любви трудности, избавляясь от скуки с помощью все новых и новых стимулов и стремясь обладать как можно большим числом «любовников» вместо того, чтобы научиться любить хотя бы одного».
«…В противоположность симбиотическому союзу любовь — это единение при условии сохранения собственной целостности, индивидуальности. Любовь — это активная сила в человеке, сила, которая рушит стены, отделяющие человека от его ближних; которая объединяет его с другими. Любовь помогает ему преодолеть чувство изоляции и одиночества, при этом позволяя ему оставаться самим собой и сохранять свою целостность. В любви имеет место парадокс: два существа становятся одним и остаются при этом двумя»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2012
Королева була холодною,
довершено благородною
таку упізнаєш здаля:
правила –
без короля…
Королева любила біле
іншого – не розуміла,
як уміла
Королева сприймала відтінки
і су́тінки всіх кольорів –
тільки на білому тлі,
чи у кришталі́:
у прозорих глибинах
її льоді́в…
(дальтонізм своєрідний
поеток і вдів..)
Королева
між вічних мерзлот жила –
така їй місія
випала:
могла би молитися,
і проситися
до тепла,
до квіток і зела́,
та Королева
гідна призначення свого
була…
долю
з достоїнством прийняла
і з достоїнством голову
ви́соко нес-ла…
Королева
сі́яла в небі зірки,
щоб цвіли,
як ніби дрібні квітки:
рясно і біло…
суворі північні вітри́ –
рідні дядьки –
цілували їй руки
невміло,
розказували
героїчні казки́…
придворні дами –
хурделиці і завії,
вмочали пальчики
у небесні зірки,
як у срібні
коновоч-ки –
сотали із них
тонесенькі
срібні нитки
і гаптували
на білому тлі –
довершено білі лілії;
самими кінчиками
кришталево-магічних ножів
висікали у прозорі́ні
делікатно-видовжені
плавні лінії
придворні лицарі і пажі…
із тих
ідеальних ліній
Королева
писала на всіх шибка́х
ідеї
дивні свої
і мрії:
як ніби папороті
живі,
тільки суціль у крихкому
зерни́стому
інеї…
являлися
з-під її руки
і неповторно витончені
сніжинки –
чимось схожі
на довершено-точні
білі квітки –
зітхали мовчки
її дядьки,
дивлячись на оті
сніжинки-квітки:
«…далось же їй
оте щастя колишнє
навіки у пам`ятки́…» –
журились по́тайки
холодні вітри –
сніжної Королеви
суворі дядьки…
що приносили їй звідусюди
героїчні свої
казки
коли ж западала ніч,
у тиші довершеній
кришталево-дзвінка,
у спочивальню
до Королеви
щоразу входила
дівчинка –
зовсім маленька
і зовсім собі така
босоного-роззуто-сільська…
русява і кароока,
сторожка́ !
як лісовий птах –
вмощувалась
у головах,
дихала тепло
Королеві на сонні вії
(усі діти
так затишно дихати
вміють…) –
і танули доокруж
вічні льоди й інеї…
з-під снігової ковдри
прокльовувалась
безстрашно
квіточка –
три пелюсточки
біло-тендітні…
Королева
сяяла уві сні –
тулила до серця
холодного
первоцвіти дрібні
під-
сНІЖНІ…
20.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372115
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2012
дві жінки,
одна́ково змучені,
занедбані
і брудні,
попритулялись
до муру в`язничного –
стоять
у камері при вікні,
дивляться в скло,
що, може,
із добрий десяток ро́ків
потому,
як мите було…
одна – сердиться:
проз оці ґрати,
тричі по тричі кляті,
і порохне́чу бридку
таку,
проз павутину чорно-липку́
(згинути б напріч
отому
огидному павуку!) –
і неба край-оком не бачиш…
хіба не заплачеш?..
проз павутину липку́!
інша відказує:
глянь!
он-до видно
малесеньку зірочку!
…там,
на вулиці,
отже, вечір
безхмарний…
мабуть, гарний…
нині, мабуть,
буде і ніч весняна́
ясна́,
там…
за мурами…
щедро заквітчана,
зоряна!...
прохолодно прозора
і кришталево дзвінка
така
квітнева оця
бу́де ТАМ
нічень-ка…
не клич біди павуку…
може й він
не з доброї волі
живе у в`язниці отут,
а не десь –
між травами на лугу,
чи між квіто́к у полі…
чи у за́куточ-ку
чиєїсь теплої хати…
хати!..
де сіли б до столу
вечеряти
діти…
і мама з татом…
– Спати!!!
розходьтеся спати!
…багато
на світі лю́ду…
одно –
вбачить зірку
у тьмаве
в`язничне вікно…
інше –
у ключі джерельнім
не побачить нічого,
окрім як бруду
…хоч до дірок!
у чотири руки
три!
балконні
й кухонні свої шибки́,
хоч
які хочеш купуй
замшево-дорогі
до окулярів твоїх
євро-сервет-ки –
у небі
не знАйдеш зірок …
ти – такий:
не побачиш
те,
чим бачать зірки, –
од природи
у тобі
незряче…
…хто із нас кращий,
чи згірший, може?
всі – ув`язнені
світу сього́,
засмучені діти
Божі…
18.10 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371829
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 19.10.2012
як добре
пізньої осені на городі –
нікого ніде нема:
цілковито сама,
як зима…
небо таке –
однотонно-сірень-ке,
як пелюшка ба́єва
на дотик – лагідне і м`яке,
простеньке…
повна долина заду́ми,
по самі-самісінькі вінця,
наче глиняна філіжан-ка –
молочно-кавових
передчуттів
хтось над душею
невидимо пролетів!..
тиша
гойднулася, як фіра́нка,
торкнула слуху
ба́єво-теплим крилом –
то обізвалась корова
із протилежного берега за селом,
обізвалася
так доречно - у тон:
розпливчасто-чорно-біло…
каже, уже звечоріло,
каже,
у надрах її молоко
дозріло –
також по самі вінця…
нагадайте про мене, каже,
господині моїй,
отій
забу́дькуватій
заклопотаній жінці…
десь далеко
хтось кинув дошку…
ко-рот-ко й чіт-ко
когось висварив молоток…
перегу́кується соба́ками
кожен віддалений
напівсонний куток:
служба така – гавка-ти…
сіреньку небесну пелюшку
не склепиві́ч
стерегти,
і підслі́пуваті
у надвечір`ї
людські хати…
стерегти
зовсім вечір, а скоро і ніч…
пора і мені
до своєї хатини йти…
будем удвох собі каву пити,
у теплі і затишку
побрехеньки котові
упівуха
слуха-ти…
позіхання в долоні ховати
а за тим уже й спати…
спати…
щоб назавтра
ранесенько-рано
переддосвітом встати…
15.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371102
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.10.2012
отакий собі вийшов імпро́віз
у само́му фіналі п`єси…
навіть можна сказати –
джаз…
двох стежок
розкручені перевесла
не скрутиш назад…
скільки стане снаги́
і за́палу – відрікайся,
злослов,
ненавидь!
маєш потребу –
кайся,
не маєш –
так
ізгорить…
…з ревом і гуркотом
репнули
і розве́рзлися
осно́вополо́жної тверді
краї
як ситець злежаний,
розлізлися і роздерлися
навзає́мні
ілюзі-ї…
де у початку була
тріщинка,
як волосина
тоненька,
на перспективу –
безодня лягла
суперечлива,
про́тиречи́ва…
не сталося дива
безодня –
тому що без дна
вона,
репнула
і розверзлася з гуркотом
твердь земна…
і космічна
вічна
не обійти,
не перестрибну-ти
магма кипить
на умовному дні
безодні –
не пере-пливти…
можна краєм
прірви крихким
бігати,
у безвість кричати,
магму пекельну
спрагло ковтати,
молитися
чи проклина-ти…
все одно:
у безодні
відсутнє дно…
не передбачено
не за-програмова-но
а можна піти…
від краю:
повернутися спиною
і піти…
як позитивна частка
на грані Ді́рчастої Чорноти́ –
стати світлом
і у Просторі
зникнути…
у безвихідь
Чорної Дірки
не втрапи-ти
стане духу!
у перспективі
від-безОднього руху
перед зором душі
відкриваються
безмежно цікаві світи:
їх можна – творити,
вигадува-ти…
знівелюється зло.
а гарне все,
що відбуло́ –
можна й далі собі…
люби-ти
отака сталася
необережність:
розкололи навпіл
вселенську Безмежність
і навіть у Вічності
одне одного нам –
вовіки-віків амінь! –
не зустріти…
...ти знаєш:
безодні
рвані краї і кути
до купи не зсунути,
не стулити –
не відомо Природі такої Сили…
володіємо, чим маєм –
не оглядаймося ж
навза́єм,
лебедю мій, чорнокрилий...
15.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370996
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2012
небо широке,
низка світів – безмежна…
є де літати…
взаємно і незалежно
не заважати,
не тертись крильми…
ми
атоми:
народились самотні-ми:
хай негативними,
зате – вільними…
ми -
атоми…
обзивають нас –
радикалами,
бо здібні
найтісніші зв`язки
розривати,
полишати
найдорожчі серцю сполу́ки,
як тільки сполуки ті,
для нас –
природно прості,
у якийсь момент
прагнуть стати
НЕ
добровільни-ми
лЮбе ядро…
чиниш
винятково саме лиш добро,
бо ти –
позитивне завжди
але
у природних сполуках
зв`язки –
бувають стабільними
за умовами
виключно добровільними…
втрати…
з кращих намірів
спроби ядра
во ім`я добра
свої атоми
контролювати
негативність їхню природну
неугодну
підправляти,
орбіти підрівнювати,
корегувати
лагідно –
диктувати
так
нерозривні сполуки
змінюють
суть…
власну –
щасну
на протилежно-нещасну
такий
світ наш
молекулярно-крихкий…
чи справді
у його основі,
невловимій і невагомій –
НЕзалежність
і ДоброВільність любові?...
12.10.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370343
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.10.2012
щит
між Землею і Сонцем –
втруча́ння сторо́ннього
щит…
кра́деним світлом відби́тим
ноча́ми
примарно блищит(ь)…
сі́м`я вороже!
прикидається справжнім,
живим,
ніби може
ізсере́дини себе світи-ти!
отим
замилуєшся по́части
блиском –
маре́вно-відби-тим…
блідим,
світло!
торкнувшись поверхні
щита – мертвої,
віддає внутрішню силу –
надаре́мна жертва!
ніщо іще мертвого
не наси́ти-ло…
до «життя ізсере́дини»
не воскресило!
а що намагалось –
саме
згину-ло…
сяє по́вня
світлом зіпсованим,
жадно-ви́смоктано-загіпсованим,
перевернуто-беззмістовним,
цинічним,
тимчасовим,
безсило-невічним…
не спрИйнятим,
примітивно
перейменованим –
блиском відби-тим
як ти!
символ
примарної красоти:
отака
ілюзорна довершеність,
плавність ліній,
ошатність форми крихка́…
ви́тонченість
мінерально-безкровна,
без внутрішнього
наповнення,
вогню і життя –
буття-небуття
грань
несвідома…
а́мфорна ви́довженість,
інеє́ва тендітність –
дзвінка порожнеча
внутрішня
і
почуттєва бездітність…
як ске́льце,
викинуте і розбите,
під повнею
може яскраво сяяти і світити
безсилим залежним блиском
колишнього світла,
двічі відбитим…
жадібно і бездумно
спожитим…
повня – ти…
привид мертвої красоти…
здібність звабити, спокусити
але
вічно-мерзлотна нездібність
люби-ти
берегти…
розвиватися і рости –
жи-ти!
…я –
самодостатня
ілюзі-я…
07.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2012
сорок
три
дні…
а попереду – вічність…
скільки у вічності днів?..
ранків?.. смеркань?..
ночей,
позбавлених відпочинку
і снів?
хвилин,
безкінечних
митей?..
хтось
когось
не так зрозумів,
то чи вистачить вічності –
«так» зрозуміти?..
якщо хтось
когось
НЕ-долюбив,
то чи стане вічності –
долюбити?..
чи є у вічності почуття?..
затишку, спільності,
приналежності,
чи навіть,
скажімо,
втрати?...
може, вічність –
це забуття?
…чи небуття?
так, забуття…
а якщо небуття?..
епітет-оксиморон – «вічне життя»?..
чи відсутність потреби
без жодного смислу
хвилини і дні
рахувати…
03.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
подай же руку! мені,
як подавав уві сні –
рятівну
правицю…
липке, нав`язливе зло
знахабні-ло
уже на яву
сниться…
за закритими дверима
вже нема його давно
не вслухайся ж
бездиханно
так
напруже-но
за дверима –
зла нема,
ніч беззоряна сама…
там собако-ю,
там тремтливо
і наляка-но,
до порога
тулиться пітьма –
там нікого більш нема…
там – пітьма…
так би їй хотілося
до моєї хати
тінь свою всотати:
у теплі і затиш-ку
у кутку
на килимку –
подріма-ти…
молочка тепленького
з мисочки котячої
посьорба-ти…
зла – нема…
там пітьма…
крізь пітьму – твоя рука,
як лебідка:
лагід-на…
рятівна
01.10.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2012
шукала у лісі гриби,
а знайшла – зайця…
і так він чкурнув із-під ніг!
так
із місця рвонув
«у кар`єр»
і нога́сто побіг…
такий безоглядний
гнав його, поміж соснами, страх,
так злякався –
ніби у мене в руках
не блокнот і ручка
гелева,
а рушниця…
не знаю,
чи зможе той заєць
хоч би й коли
зупини́ться…
тепер
у своїх потаємних кущах
довго десь буде,
сховавшись, труси́ться
…часто не те, що шукаєш,
саме приб`ється до рук,
на берег тріскою
непотрібною викине
із житейської те-чії
журба і зажура –
де ви?..
де ви! –
рідні мої,
де ви – свої…
30.09.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012
форкнув кінь –
і погасло сонце,
як свічка
повінчалися
вечір і ніч
і так
щоразу –
упродовж
тисячо-річ…
30.09.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012
«…З усього вашого майна
в хвилині смерти
залишиться вам єдине –
те, що ви дали убогому!..»
(Митрополит Андрій Шептицький)
буде гроші
носити вітер
по усьому
білому
світу:
гнати
хмарами
брудними
проспектами
і тротуарами
засипа́ти канави,
завалювати по яругах,
хурде́лити по долина́х…
будуть гроші –
згірші наруги,
будуть гроші –
у головах,
будуть гроші –
у маре́вних снах…
буде грі́шми сме́рчити
й урага́нити,
золотими рублями в шибки видзе́нькувати
замість інеїв,
рос, снігів, і дощів
лізти в па́зухи,
в рукави, насипатись за ви́логи, проникати
під поли плащів…
набива́тися в очі і ніздрі,
напихатись в кишені і шлунки,
на гілках розпускатись квітами,
під ногами – ша́мкотно шарудітиме,
грішми оско́мно і сухо
скрипітиме на зубах
буде
грошей повсюдно –
страх!..
буде грішми мря́чити
і сочитися,
грішми їстися,
грішми питися,
бо не стане хліба-води:
замість сонця –
долар жмаканий
буде з неба до всіх іскритися,
золотими пісками
і злитка-ми
засипле живого сліди
о, наступництво! на срібняки недуже…
рабо-залежні жертви,
душепродавці во ім`я грошви́,
знали б, знівечені, ви,
що гроші –
самі по собі мертві,
гроші – не мають душі́,
гроші -
до всіх однако́во байдужі,
для усіх
однаково чужі…
гроші…
людино-збоченців
нерозкаяна ноша.
…утопаючи у гроша́х,
будуть жадібно рахувати,
у стовпчики нотувати,
щомиті в умі підбивати
мізерні щоденні трати:
за штучну ягоду,
спільно з`їдену,
за чашку кави
випиту –
ближнім борги виставляти…
ненави́діти і вбивати
…не вогонь! і не камені –
грошолюбне прокляття Іуди
шулікою з неба
на голови упаде!
…а, може, дасть Бог,
такого й не буде?..
але, роззирнешся довкола:
до того таки
іде...
28.09.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367293
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.09.2012