Мені вже час. Прийшла пора...
Вже стугонить із далеку земля,
Розряд електрики тріскоче,
У грудях здавлених лоскоче.
Вітер розгойдує міцні дроти,
Дорога кличе в рідний край, туди,
Де батьківська хата. Студеної води
Там начерпав у кухоль журавель.
Снується мрій зіжмаканих кудель.
У картоплинні метелики танцюють водевіль,
Підпадьомкають перепелята у травах звідусіль.
Голівками кивають соняшники на городі
Та гупають яблука червонощокі при нагоді.
В медовім вереску підберезників черінь,
В’ється стежина, сіється в небі безмежна синь.
Хвилюється горобина у пишній свитці,
Стиха ступає осінь за нею назирці.
Краде непомітно наші роки,
А погляд шукає запорошені сліди, твої сліди.
Я їх візьму з собою у дорогу,
Хай часточка тебе розвіює тривогу.
Щира усмішка цілує вуста,
Хай гуляє околицею зажура сама.
26.08.12
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...це коли серце крається на дві половинки: одна і трішки стурбована, дорога все-таки, і, разом з тим, радісна, адже попереду зустріч з батьками, а друга ковтає сум, бо поруч не буде коханої людини. Дякую, Сергію!
Хвилюється горобина у пишній свитці,
Дякую, Сергію! 
