Сьогодні вночі мене розбудило тихе зітхання... Очі ще не встигли розплющитися, а мій напівсонний мозок уже малював мені монстрів одного страшнішого за іншого... Потім, таки прокинувшись зовсім, я подумала, що якщо це і страшко якесь, то нещасне, бо зітхає дуже вже сумно...
Обережно відкривши очі, я роздивилася навколо... Хм...нікого... І тут знову почулося зітхання.. . Зовсім поруч... Раптом, на долоні у місячного променя, який майже щоночі приходив мене цілувати надобраніч, я побачила звичайного нічного метелика... Подумки записавши себе на прийом до психіатра, я пошепки (щоб не злякати тендітне створіння) запитала :
-У Вас щось трапилося?
І уявіть мій подив, коли (знову зітхнувши), метелик відповів (його голос був схожий на шепіт квіткових пелюсток) :
- Я сьогодні почув надзвичайно сумну історію...
У кімнаті запанувала тиша.... Навіть годинник затамував подих, щоб почути метеликову оповідку (а що вона буде не сумнівався навіть скептичний павук Вася, який жив за бильцем мого ліжка і уперто відновлював свою павутину, після того, як я щоранку її прибирала)... Ми не помилилися.
- Я сьогодні був на ближньому полі - там живе мій брат (а сам я тутешній)... Ну...ми інколи літаємо один до одного на гостину... Так от... (сумне зітхання перервало розповідь) Прилітаю я, значить, до брата, а він... плаче... (знову зітхання...) Я вперше бачив , щоб він плакав...
Тепер уже притих вітер за відчиненим вікном (я завжди підозрювала, що він не просто так гойдається на гілці абрикоси....) Метелик, ще раз зітхнувши, вів далі :
- Знаєте, що він мені розповів? - і не чекаючи моєї відповіді, продовжив : Що вчора втратив кохану...
У світлі місяця я побачила, як щось блискуче (схоже на пилинки у сонячному промені) розлетілося довкола.... "Сльози метелика!" - майнуло у моїй голові... А вголос запитала :
- Метелики уміють кохати? (краще б я прикусила язика...)
Мій нічний гість махнув крильцями і злетів....
- Вибачте! - голосно сказала я: поверніться, будь ласка!...
Метелик зробив коло кімнатою і знов сів поруч мене... Кілька миттєвостей ми просто дивилися один на одного...
- Вибачте - вже шепотіла я: Я не хотіла Вас образити. Просто це все так дивно... Я розмовляю з метеликом про кохання... Та дивно, що я взагалі розмовляю з метеликом!
Мій співрозмовник підійшов до мене ближче :
- Добре, я розумію, що Вам не віриться... Скажи я своїм, що розмовляв з людиною - мені теж не повірять... Та я зараз не про те... Розумієте, коли мій брат утратив кохану, я зрозумів, що все у цім світі тримається на тоненькій павутинці, тоншій, ніж у Василька... І тому вирішив сказати своїй коханій, що люблю її. Більше за життя люблю!...
- То скажіть! - прохопилося у мене...
-Так я і говорю... - метелик перелетів на мою руку : я Вас уже давно кохаю... Щоночі я залітаю у відчинене вікно, щоб доторкнутися до Вашої щоки поцілунком...
- А я думала, що то місячний промінь....
-Щоночі я шепотів Вам казкові сни...
-А я вважала, що то вітер бавиться....
- Щоночі я залишав відбиток свого крила на Вашому телефоні..
-А я щоранку протирала екран і не могла зрозуміти, де він міг забруднитися...
Ми замовкли... У кімнату знову вповзла тиша... Вітрові стало нудно і він жбурнув абрикосиною у підвіконня. Цей звук стрепенув нас і ми знову почали розмову.
- Дякую Вам - прошепотіла я, підносячи метелика до свого обличчя : дякую за Ваше кохання! Воно відкрило мені двері у інший вимір...
- Ви впевнені? - пильно дивлячись у мої очі, запитав метелик.
-ТАК! Я ще ніколи і ні в чому не була так впевнена!
Метелик злетів наді мною і затріпотів крильцями. На мене посипався якийсь золотавий пилок і я відчула дивну легкість у тілі.... Руки самі собою змахнули і...я злетіла.... Маленьким нічним метеликом випорхнула у відчинене вікно, розкуйовдила кучері вітру, востаннє озирнулася на порожню кімнату, в якій спочивав холодний місячний промінь, а павучок гойдав тишу на павутинці і...
Я стала щасливою!
чудова правдива казочка, Любонько то, може, об'єднаємо зусилля - і таки створимо спільну збірочку для дорослих і дітей?
до речі, тепер Ви мені родичка, бо теж маєте крильця
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудова ідея, Пташечко!
То, може, по-родичівськи перейдемо на "ти"?
Дякую прещиро!
Вам, Люба, сказки нужно писать...нет, правда, мне на миг вспомнилось детство и толстая книга, где на обложке было написано - Ганс Христиан Андерсон... это дорогого стоит.
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Любо, як же мало потрібно людині, щоб зробити її щасливою! Всього - навсього невагоме створіння, в образі метелика..... Відкриваю в Вас прозаїка...Молодець.....
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую прещиро, Олеже! Я вже писала прозу минулого року, а це щось знов "пробило"
то, може, об'єднаємо зусилля - і таки створимо спільну збірочку для дорослих і дітей? 
Мабуть, трішки Вашого щастя капнуло і мені! 
Молодець!!! 
Дуже й дуже!!!
Пишіть, у Вас горно виходить... 
Я й раніше закмітив... оті польоти на яву Вашої героїні, Любо! 
