Живуть Ольга та Микола,
Мов собака із котом.
Жінка цілий день удома –
Муж тиняється селом.
Що заробить десь, швиденько
Із друзяками проп’є.
А тоді іде тепленький
В рідний дім, дружину б’є.
От таке життя – без меду.
- Пощо робиш так? - пита
Жінка. В місце, що спереду,
Її Коля посила.
Довго мучилася Оля.
Ждала кращих все деньків.
Та якось зустріла Толю,
Що приїхав до батьків.
Ще у школі їй «кохаю»
Говорив. Це був міраж?
Тепер фірму вмісті має,
Дім, машину та гараж.
В Толі очі просльозились,
Коли Оля підійшла.
Може це йому наснилось?
Так жартує доля зла?
- Зможемо, - сказав несміло
Толя й піт, немов горох,
Покотився його тілом, -
Відпочити десь удвох?
Стала Оля, наче прима,
А душа пече, болить.
Все життя перед очима
Про летіло в одну мить.
- Так, - промовила і губи
Облизала, наче рись.
- Як стемніє, біля клубу
Ждатиму, ну, як колись…
Розійшлись. Сукенку смерком
Одягла, нове взуття
Взула. Глянула в люстерко,
Усміхнулась: «Гарна я!»
Чоловіку написала:
- Я пішла туди, де слав.
І такою врешті стала,
Як мене ти називав.
