Шон Маклех

Сторінки (5/432):  « 1 2 3 4 5 »

Фір Болг

                           «…  Я  спокійний,  я  знаю  заповітне  Мовчання
                                     Блукає,  сміється,  наповнює  серце  своє
                                     На  гостині  в  птахів  і  бджіл…»
                                                                                                         (Вільям  Батлер  Єйтс)

                                                     Шовковому  Томасу  присвячую.  Щиро.  

У  Долині  Башт
На  Рівнині  Тисовій
Дикий  Народ  Блискавок
Збирав  по  камінчику  долю,
Громадив  курган  кам’яний,
Так  наче  складав  він  мозаїку
На  підлозі  еламського  храму  –  
Капища  злого  бородатих  язичників.
А  потім  топили  мечі  в  болоті:  
Глибокому,  наче  синя  легенда  піктів,
І  то  не  вони,  не  Фір-Болги,
А  їхні  старі  друїди
Вбрані  недбало  у  білосніжні  шати,
З  бородами  сивозеленими,  
Наче  не  бороди  то,  а  замшілі  патли  ільмів.
І  казали,  що  то  не  залізні  руки,  а  треба
Рогатому  божеству  вересових  снів.
І  що  не  торф  то,  а  подушка
Для  голів,  думками  важкими  обтяженими.
Бо  крім  роси    нічого  не  падало  з  Неба  –  
Отого  Небосхилу,  що  наче  міх
Наповнений  Радістю.  
Я  йду  по  траві.
По  шовковій  зеленій  траві,
Ще  не  обскубаній  вівцями
А  все  здається  мені  кульгавому,
Що  то  не  зело,
А  кучері  короля  
Еохайда  Мак  Ерка.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847439
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 07.09.2019


Голодне серце

                 «Серце  згодоване  хлібом  фантазій…»
                                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

Серце  голодне  і  спрагле
Жадає  хліба  незвіданих  істин,
А  його  блукати  примушують  
Навколо  сухого  дерева
Торішніх  зимових  чуток,
Що  мокрим  снігом  липнуть
До  гумових  черевиків  світанку
Вчорашнього  дня  сумного.
Самотня  хмара  над  Кіллкенні
Шматком  м’якої  ковдри
Вкриває  холодні  ноги  пагорбу
На  якому  паслися  вівці
З  часів  короля  Домналла  мак  Аедо
І  будуть  гризти  там  тирсу
Аж  до  скону  віків  –  
До  Суду  Страшного  Божого.
Голодне  серце  жадало  жар  дарувати
Трьом  диким  брилам,
З  яких  мурувати  вежу  хотіли
Але  не  змогли,
Які  кидали  в  море,
Але  хвилі  їх  викинули,
Їм  приносили  треби,
А  вони  все  бовваніли  байдужо,
Які  повиті  плющем  ірландським  –  
Зелом  забуття.  
А  три  лицарі-привиди
Чорний,  білий,  зелений
Все  скачуть  у  пошуках  Тари  –  
Тої  самої  гори  зеленої,
Де  помирали  мрії.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842235
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 17.07.2019


Діти мовчать

                           «Although  you  hide  in  the  ebb  and  flow
                               Of  the  pale  tide  when  the  moon  has  set,
                               The  people  of  coming  days  will  know
                               About  the  casting  out  of  my  net...»
                                                                                                   (William  Butler  Yeats)*  

У  домі,  що  збудований  з  чорного  каменю
Мовчать  сіровбрані  зажурені  діти
І  дивляться  в  простір  очима-озерами
Синіми,  як  Лох-Корріб.
Може  тому,  що  в  Домі,  який  збудував  лицар
Завжди  було  тихо  –  навіть  під  час  падолисту,
Коли  шурхотить  вітер  –  там  на  дворі,  серед  ясенів.
Діти  мовчать.  Навіть  тоді,  коли  запитання
Висне  в  густому  повітрі  вічно  сумного  дому,
Який  громадили  з  чорного  каменю
Вільні  мулярі  вдягнені  в  сіре  лахміття
Шите  з  мішків,  де  колись  зберігали  зерно
З  якого  потім  зробили  віскі  –  
Гірке  віскі  скелястого  графства  Корк.
Вільні  мулярі  клану  Фір  Болг**
Зводили  стіни  мовчання
З  каменів  прадавніх  жертовників,
З  каменів,  що  були  дверями  між  світами.  
Діти  мовчать
У  Домі  Зеленого  Лицаря***,
Що  загортався  в  шовковий  плащ
Буднів  трав’яної  перини
Кожної  понурої  осені  –  
Мокрої  наче  блукаюча  хмара.
Загортався  в  шовковий  плащ  Зеленого  Острова
І  мовчав,  мовчав,  мовчав  –  як  мовчать  нині  діти
Передчуваючи  пустку****.


Примітки:  
*  -  цей  вірш  Єйтса  суцільна  метафора…
**  -  немає  такого  клану  з  назвою  Фір  Болг.  І  не  було.  Був  народ,  що  зник  як  сон…  
***  -  з  усього  ірландського  лицарства  найбільше  здивування  в  мене  викликала  династія  Зелених  Лицарів.  Ватажків  кланів  я  лицарством  не  називаю.  Ватажки  кланів  –  це  ватажки  кланів.  Вона  за  межею  «феодальної  драбини».  
****  -  Ви  питаєте:  «Чому  пустку?»  А  ви  просто  понюхайте,  як  пахне  верес  на  берегах  озера  Лох-Корріб.  І  ви  все  зрозумієте…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839407
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 20.06.2019


Вир готичних літер

                   «Глухо  вирує  вона,  підступаючи  до  горлянки
                       Тих,  хто  несе  між  ребрами  вугіль  бажання,
                       Гукнути  криком  її  і  кинути  в  небо…»
                                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

Кам’яне  крислате  дерево
Виросло  в  саду  обітниць
Міщан-монахів  міста  Кляштор.
А  ви  ще  питаєте,  
Чому  вони  вдягнені  в  чорне  –  
Всі,  навіть  діти,  навіть  повії,
Навіть  кондуктори  перукарень.
У  цьому  місті  горобці  не  цвірінькають,
А  співають  хорал  Судного  Дня  –  
Наче  не  горобці  вона,  а  лелеки
Чорні,  як  готичні  літери
Писаря  щура-бургомістра.
Над  містом  вир  газетний  історії,
Вир  пліток  і  марень  похмурих  ліриків,
Пісень  клошарів  з  потріпаними  акордеонами,
Криків  глашатаїв  на  ринковій  площі.
А  двері  всі  зачинені,
А  вікна  сто  років  не  миті,  
А  фіранки  з  сірої  мішковини,
А  миші  вночі  йдуть  споглядати  Місяць,
Що  зипає  оком  кота  хижого
На  крислате  кам`яне  дерево,
Що  росте  й  росте  (бо  місто),
Серед  площі  Закоханих  Сажотрусів.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838226
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.06.2019


Хаос і світло

                     «Великий  крик
                         Кинутий  хаосом  світлу»
                                                       (Еміль  Верхарн)

У  колодязь  старого  міста
Темного,  наче  ніч  у  задушній  сельві,
Затхлого,  наче  нотатки  конкістадора,  
Я  занурюю  дерев’яне  відерце.
Відерце  сонця.  
А  ви  питаєте,  що  там  намальовано
На  його  округлій  поверхні:
Чи  бодай  хтось,  бодай  безкрилий
Намалював  стигле  яблуко
Чи  може  плямистого  птаха
З  гострим  дзьобом  
І  сутрами  Далай-Лами
У  пазуристих  лапах.  

У  залізну  скриню  нетутешнього  міста
Я  ховаю  свої  фобії
Порізані  на  кавалки  ножицями  історії,
Я  ховаю  дитячі  іграшки
Якими  бавився  мисливець  Ернест
Коли  жив  дитиною  на  березі  озера.  
А  ви  ще  питаєте,  чи  то  зайчики,
Чи  то  може  клишоногі  ведмедики,
Чи  просто  слова  самогубця-батька,
Чи  старий  ніж  іржавий,
Яким  різали  хліб  на  тісній  кухні,  
Чи  думки  божевільної  матері,
Чи  просто  хмари  над  озером  Мічіган
І  містом  цибулі  дикої.  

У  мідну  чашу  чужого  міста,
Зажди  не  нашого,  зажди  ворожого,
Я  наливаю  вино  журби:
Пийте  його  каламуть  чорну,
Розливайте  його  краплями
На  клумби,  де  ростуть  гладіолуси  –  
Квіти  меча  й  Колізею,
Напоїть  ним  
Хвору  жебрачку  совість.
Може  це  буде  доречно.
Може.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838225
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.06.2019


Той, хто шукав троянду

                     «Друїди  тим  часом  пророчили  біди
                         і  віщували  нещастя  Кормаку.  
                         Казали  вони,  що  не  буде  його  шлях  швидким  та  легким.  
                         І  були  в  той  день  порушені  гейси  Кормака:  
                         пси  його  полювали  на  Маг  Сайнб,  
                         а  сам  він  наздоганяв  птахів  Маг  Да  Кео,  
                         що  називається  нині  Лох-на-Ен.»
                                                                             (Скела  «Руйнування  Дому  Да  Хока»)

         Другу  Вільяму  –  сумному  диваку.  Щиро.  

Він  шукав  зелену  троянду
На  квітнику  мертвого  графа,
А  там  тільки  червоні  та  білі,
Ніби  жили  ми  не  в  часи  телефонів  та  танго,
А  тоді,  коли  мурували  башти
Понурого  Пейлу
За  десять  фунтів  срібних.
Він  шукав,  хто  ж  іще,
Хто  там  може  співати
Про  зелені  пагорби,
Хто  ще  затанцює  джигу
Лупаючи  ногами  торф  
І  вапнякові  брили.
Він  жив  у  старезній  башті
Пихатого  старого  барона,
Згадував,  хто  був  чашником
Короля,  що  все  втратив:
Все,  навіть  землю,  
Яку  топтав  шкіряними  чоботами,
Навіть  себе,  навіть  гонор.

А  він  все  шукав  зелену  троянду,
А  він  все  дивився
На  хвилі  холодного  моря,
Дослухався  до  стогону  вітру
І  думав:  хто  вони?
Оці  привиди  –  діти  старої  Дананн,
Господарі  чи  то  гості…
А  ми  все  блукали
Куди  –  не  знаючи,
А  ми  все  купували
Гнилі  помідори,
Побачивши  афішу
«Кетрін,  дочка  Хулігана».  
І  тільки  він  помітив:
Народилась  жахлива  краса.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836725
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.05.2019


Довершено: Місто Кам'яне

                               «Це  холод  великий,  що  ледь  відображений
                                   У  срібному  мареві  мертвих  озер…»
                                                                                                                                   (Еміль  Верхарн)

Діти  кам’яного  міста
Шукають  поглядом  Сонце:  
А  воно  ховається  за  черепицями
Черепа  потворних  споруд-черепах,
Будинків-химер,  домів-потвор.

Діти  кам’яного  міста  
Вдягають  чорний  одяг  забутих  слів,
Які  холодні,  як  риби  
Чорного  лісового  озера
Над  яким  щоранку
Падає  осінній  дощ.

Діти  кам’яного  міста
Замість  годинників  на  руках
Носять  гумові  компаси,
Що  показують  замість  півночі  Схід:
Отой,  що  поблизу  Нагасакі  –  
Порту  камзольних  голландців.

Діти  кам’яного  міста
Споглядають  картини  Ієроніма  Босха  
І  думають,  що  вони  жаби
Асфальтного  озера  літа,
Коли  така  спека,
Що  навіть  термометри  і  метротерми
Дихають  антифризом,
А  хвору  Істину
Відвозить  в  лікарню-вмиральню
Біла  машина  китайської  порцеляни.

Нудні  монахи
Гадають,  що  з  каменю  –  
Оцього  сірого  каменю  буднів
Збудовані  тільки  їхні  кляштори.
А  ми  –  
Всі  міщани  оцього  полісу  –  
Полісу  дивака  Платона
(Не  ідеального,  але  все  таки)
Живемо  у  своїх  снах,
Що  так  нагадують  печери  Скитії,
У  чужих  подарованих  снах,
Де  все  м’яко  і  листяно
Як  у  норвезькому  липні.  

(Примітка:  ілюстрація  –  частина  картини  Ієроніма  Босха.)
(Іще  примітка:  про  історію  створення  цього  вірша  не  напишу  –  не  хочу.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836710
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 27.05.2019


Довершено: Місто Попелу

                     «Ніч  в  зимні  небеса  свою  підносить  чашу…»
                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

Місто,
Яке  засипало  попелом
Сірим,  наче  кроки  Господаря  в  сутінках,
Попелом
Спалених  душ  єретиків
Чорної  віри  старих  дерев
Білого  запашного  цвіту,
Твердих  блискучих  горіхів:
Старі  дерева  теж  моляться:
Богам  потойбічної  темряви:
Вони  просто  не  знають,
Що  смерть  –  це  вогонь,
Це  сліпуче  світло,
А  не  густа  пітьма.

А  Місто  все  засипає  попелом,
А  диваки-люди:  
Шанувальники  кави,
Поціновувачі  містерій.
Громадяни  Міста  Попелу
Все  думають,  що  то  не  попіл,
А  пелюстки  дерева  Фудзіяма,
Що  то  не  дим,  а  квіткове  марево.
Попелясті  міщани
Споглядають  свої  чорні  сорочки  і  плаття,
Виглядають  з  вікон  сажотрусів  чорних,  
Готують  свої  марципани  
На  сковорідках  кіптяви.  

Піддані  свого  короля  попелястого
Думають,  що  вони  діти  темряви,
Сини  і  дочки  синьої  ночі,  
А  вони  лише  кваки
Ставка  з  камінними  берегами,
Де  замість  води  попіл  –  
Все  той  же  сірий  попіл
Душ,  що  палали  на  площах
Автодафе  мовчання.

Я  посадив  свої  серце  
Замість  куща  трояндового
Серед  площі  Великої  Пустки
Міста  Сірого  Попелу.  
Може  щось  виросте.
Може.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835236
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 11.05.2019


Майстер дверей

                             «…  Коли  обірветься  терпіння
                                       Змайструю  собі  двері  і  вийду  геть.»
                                                                                                             (Василь  Слапчук)

Хороші  міцні  двері,
Що  не  пускають  до  хати  чужинців,
Що  дозволяють  піти  нескінченною  дорогою,
Що  ставлять  межу  між  схованкою  спогадів
І  полем,  де  росте  важкими  зернами  хліб,
Завжди  майструють  з  мертвого  дерева:
Дерева,  що  бачило  юрми  прочан,
Збіговиська  жебраків,  ватаги  дейнеків,
Постаті  хліборобів,  чимало  гонорових  баронів,
Волоцюг,  солдат,  королів,  повій  і  калік
Бачило
Стільки  людей  і  собак,
Що  минали  і  йшли  все  під  землю
(А  куди  ж  іще?).
Саме  з  такого  дерева
Витесують  важкі  двері,
Навішують  їх  на  залізні  петлі
(Фарбовані  чорним),
Прибивають  підкову,  
Зачиняють  важким  сталевим  замком,
Кидають  ключ  у  криницю  –  
Глибоку,  наче  сто  ночей  і  один  вечір
Над  вересовим  торфовищем
І  йдуть  геть.  
Туди,  де  поле  волошкове,  а  кульбаби  хмар  білі,
Туди,  де  дороги  сплітаються  і  розбігаються,
Туди,  звідкіля  не  вертаються
Йдуть.  

Майструю  собі  двері  
(Хоч  я  не  тесля)
Витесую,  дихаю  ароматом  ясеневої  стружки,
Беру  до  рук  гострі  масні  цвяхи
(Хоч  я  не  майстер),
Майструю…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833647
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 26.04.2019


Димар

                           «Замуровую  вікно
                               І  сідаю  писати  про  війну…»
                                                                                 (Василь  Слапчук)

Замуровую  вікна
У  моєму  домі,
Що  збудований  з  каменю  
Жовтого,  як  патлате  сонце,
Білого,  як  вицвіле  небо,
Сірого,  як  падолистові  будні,
Темного,  як  глибини  моєї  свідомості.

Замуровую  вікна
У  моєму  домі,
Що  нагадує  башту-замок
Якогось  гонорового  лорда,
Що  володів  болотами:
Від  одного  пагорба  до  іншого.

Замуровую  вікна:
Не  хочу  їх  перетворювати
На  бійниці  для  іржавих  гармат
Та  кашляючих  замасляних  крісів.
Замуровую  вікна:
Всі  крім  одного:
Хочу  в  темряві
Запалити  свічку  пам’яті.
Лишу  одне  віконечко  –  
Нехай  у  цю  шпарку
Зазирає  щоночі  Місяць  –  
Цей  солдат  на  сторожі,
Повстанець  останній
Чорного  поля  Неба.

Замуровую  вікна
Чи  то  в  домі,
Чи  то  в  димарі,
Чи  то  в  колодязі:
Не  хочу  щоб  козопаси  бачили,
Що  я  з  війни  повернувся…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833646
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 26.04.2019


Селище на пагорбі

                         «Дерев  високих  стрій  довкруж  хатини,
                           І  обдувала  їх  вітрів  юрма  —
                           Несквапних,  наче  віз  останній  з  ринку.
                           А  серця  не  збудила  б  і  сурма.»
                                                                                                                               (Шеймас  Гіні)

Селище,  в  якому  нічого  не  відбувається:
Ось  уже  три  тисячі  років  та  сама  нудьга:
Ворожнеча  кланів  і  торф  фарбований  вохрою,
Щербаті  мечі,  іржаві  ножі  –  криця  срібляста,
Що  так  легко  іржавіє  від  рідини  все  тої  ж  –  
Кольору  вохри.  

У  кожну  халупу  там  смерть  заходить  не  стукаючи:
Наче  маленький  чорний  ельф  –  так,  на  гостину,  
Або  по  справах  –  забрати,  хто  там  засидівся
У  світі  корів  і  овець,  собак  і  людей,  каменів  і  заступів,
Католицьких  пасторів  і  оранжистів  гучних  барабанів:
Хто  там  засидівся  за  дубовим  столом  бенкету  голодного
Над  чаркою  осіннього  віскі  і  черствим  хлібом  спогадів.  

Там  у  кожну  кам’яну  хату  заходить  на  гостину  вітер:
Недобрим  вісником,  пихатим  лордом,  володарем  зла:
Несе  жмуток  сухот  і  свистить  у  порожніх  глеках:
Бо  нічого  не  відбувається:  все  так  само  картопля  гниє
Під  нудними  дощами  торішньої  безнадії  сірої
(Хоч  би  трохи  зеленого,  хоч  би  трохи  барви  весни,
А  туман  все  фарбує  у  сіре  –  навіть  старезні  пагорби
На  яких  стоять  селища  –  селища  бородатих  уладів).  

Там  у  кожний  замок  заходить  Пак  –  господарем  істинним,
Оселяючись  у  цій  пустці  забутій,  у  цій  твердині  закинутій,  
Серед  цих  руїн  важких,  диких  і  моторошних,  
Де  не  хочуть  жити  навіть  привиди  –  сірі  свідки  старої  помсти,
Оселяється  чорним  собакою,  однооким  музикою,
Баламутом  снів  вересових  і  журби  болотяної.
Хоч  би  дерево  хто  посадив  (я  не  кажу  ясена  –  
Хоч  бузину  чорнильну  –  гірку  наче  світ  наш),
Може  селище  отримає  тоді  знак  –  жити  для  чого,
Оте  селище  –  в  якому  нічого  не  відбувається…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832126
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.04.2019


Гість одкровення

                                         «Відкрийте,  люди,  я  вітер,  вітер
                                             Одягнений  в  плаття  з  листочків  сухих…»
                                                                                                                                   (Еміль  Верхарн)

Хочеться  взути  теплі  й  важкі  
Черевики  безбатченка  Сонця  –  
Такі  собі  світлоступи  та  теплокроки,
Коли  чисто  ірландська  мокрінь
Вдирається  в  душу  злодієм:
Так,  наче  граф  кирпатий  Стронбоу  
Знову  шматує  пагорби  Ерінн,
Як  шматують  кавалки  торфу,
Перш  ніж  кинути  їх  на  поталу
Вогню-оранжисту.  Добре  що  вітер  –  
Цей  жорстокий  зайда  країн  опівнічних,
Цей  філософ  зажури,  цей  гностик  
Цей  злий  казкар,  провісник  недобрих  легенд
Заходить  гостем  у  мою  кам’яну  хату  –  
Хату,  де  ніхто  не  живе.  Ніхто,
Окрім  бородатого  привида  –  
Сивого,  наче  той  лунь  –  місячний  пугач  боліт.
Добре,  хоч  отакого  гостя-нездару
Маю  щоднини,  маю  щоночі,
Маю  щовечора,  маю  щоранку:
Гостя,  вбраного  в  листя  сухе  і  жовте,
Так,  начебто,  ми  не  на  Острові
Смарагдових  Схилів  (вниз,  тільки  вниз,
У  Небуття,  в  Сід  невблаганний),
А  серед  жовтих  сторінок  книг,
Які  написали  дерева  і  кинули  в  порожнечу
Холоду.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830579
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 26.03.2019


Торфовище

               «Люблю  це  торфовище,
                   Чорні  його  карби…»
                                                             (Шеймас  Гіні)

І  я  люблю  це  торфовище:
Так  м’яко  тут  ступати
І  минуле  сумне  згадувати,
Ховати  в  його  утробі  
Важкі  й  холодні  заліза  шматки.
А  потім  щось  вишукувати,  
А  потім  землю  як  пиріг  різати  –  
На  паливо.  
Ми  стільки  разів  це  торфовище  підпалювали,  
Стільки  його  рискалями  різали,  
Заступами  тлумили,  лопатами  шматували,  
Наче  не  торфярі    ми,  а  копачі  могил,
А  воно  все  квітує,  все  ковдрою  камені  криє,
Все  з  нутра  джмелів  та  щурів  плодить,
Чого  тільки  ми  не  викопували:
І  ножі  іржаві,  і  треби  страшні,  і  кумирів  пращурів,
А  все  намарно  –  не  для  нашої  пам’яті,  
Не  для  наших  хворих  спогадів,
Не  для  наших  черевиків  цвяхи
З  тих  кавалків  мечів  минулого.
А  люблю  це  торфовище:  
Все  одно.
І  овець  волохатих  дзвоники,
І  конюшини  весняні  трилисники,
І  вересу  п’янкий  сон,
І  вітру  прощання  сумне…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828149
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 07.03.2019


Двері важкі відчинені

             «Пригадую  лише  ті  двері  в  морок.
                 Що  ще?  ….»
                                                                                         (Шеймас  Гіні)

Відчиняються  двері
З  кімнати,  де  повно  квітів,
Де  стіни  і  стеля  розмальовані  синім,
Де  підлога  зелена  й  м’яка,
А  за  дверима  темрява  –  
Тільки  темрява…  

Якийсь  прот*  серед  міста  Деррі  **
Виспівував  пісні  оранжистів,
Казав,  що  слід  давно  роздавати  рушниці,
Інакше  тісно  буде  від  черевиків  папістів.  Але
Він  не  знав,  що  на  цьому  торфовищі,
Що  проросло  містами  наче  грибами,
Всі  рушниці  давно  зіржавіли,  
А  кулі  видаються  лише  самогубцям:
По  дві  на  брата,  по  дві  на  кожного  бородатого,
Що  копачам  видають  рискалі  для  торфу,
Що  горів  колись  у  кам’яних  печах
Під  дахом,  що  зістарівся  травою,
Такою  ж  зеленою,  як  і  вся  Ірландія  –  
Одна  на  всіх.  

Відчиняю  двері
(Бо  хотів  піти  з  торфовища),
(Бо  думав,  що  десь  тепло,
А  воно  всюди  пекло),
Відчиняю  –  
А  за  дверима  темрява,
Тільки  темрява.

Залишу  в  цій  кімнаті  слова  і  рукописи***:
Слова  які  ніхто  не  буде  читати****,
Рукописи,  які  важчі  аніж  спокута,
Залишу:  бо  важкі  двері  відчинені,
А  з  темряви  вороття  ніби  як  недоречне,
Ніби  як  навіщо,  ніби  для  чого  
Ото  ж  бо.  
Залишаю  по  собі  кавалок  світла
Якого  ніхто  не  бачить…  

Примітки:
*  -  Протами  у  нас  на  острові  долі  називають  протестантів-оранжистів.  
**  -  щодо  міста  Деррі  в  мене  особливі  сентименти.  Шкода,  що  так  часто  було  воно  чужим…  
***  -  у  нас  в  Ірландії  в  старі  часи  рукописи  писали  на  шкірах  тварин.  І  книги  інколи  називали  на  честь  тварини,  з  якої  здерли  шкіру  для  книги:  «Книга  білої  корови»,  «Книга  мишастої  корови».  Інколи  із-за  цих  книг  спалахували  війни.  Що  й  не  дивно…
****  -  насправді  будуть  читати.  Він  буде  читати  –  це  точно.  А  решта…      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828144
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 07.03.2019


Довершено: Місто Ліхтарів

                                           «Третій  вже  
                                               Запалюю  ліхтар,  віддаючи  його
                                               На  поталу  росі.»
                                                                                                                           (Йоса  Бусон)

Місто,  яке  живе  поночі.
Місто,  яке  блимає  очима  ліхтарними
У  пітьму  вічного  вчора.
Тут  живуть  одні  ліхтарники:
За  покликанням.
Тут  складають  пісні  променями
Жовтого  нічного  світла,
Тут  несуть  світу  щовечора,
Ховаючи  її  язик  гарячий  
Між  долонями  досвіду
Живу  пташку  свічку  –  
Вогник  Істини,
Затуляючи  її  помаранчеве  серце
Від  вітриська  байдужої  осені.
Ці  ліхтарники  
Та  їх  замріяні  дочки
Ніколи  не  споглядають  Місяця  –  
Оцього  нічного  злодія,
Оцього  пастуха  котів  чорних,
Бо  ховаються  від  світил  пітьми
Під  ковдру  мереживну  ліхтарну,
Запалюючи
Цілу  ніч  запалюючи
Нові  і  нові  ліхтарики,
Наче  не  люди  вони,
А  світлячки  вусаті.
Запалюють
І  лишають
На  поталу  росі.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825855
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 18.02.2019


Сумний перехожий

                                           «…  Ти  сумний  Перехожий
                                                     Перехожий,  що  бідний  так  само  як  я…»
                                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)  

Я  би  відчинив  сіру  вулицю,
Як  відчиняють  ковані  двері  
Господині  притрушені  борошном  –  
Білим,  наче  друїд  на  Белтайн:
Відчинив  би  для  перехожих
Не  зайд,  не  пророків  і  не  жебраків,
А  саме  для  перехожих  у  капелюхах,
Перехожих  -  бідних  як  я.  
Я  перетворив  би  бруківку  в  дзеркало,
Щоб  у  ньому  сама  журба  себе  бачила,
Щоб  сумні  перехожі  зрозуміли,  
Що  кожен  із  них  не  самотній,
А  шкутильгає  Містом  Невчасним
На  пару  з  журбою  –  незримою  мишою,
Наче  наше  життя  сірою.
Я  писав  би  на  хмарах  слова  Істини,
Щоб  перехожі  (сумні  особливо)
Інколи  споглядали  Небо
І  ворушили  устами  мовчки
Слова  оті  подумки  читаючи.  
Я  би  виглядав  щоранку  кріз  шибу
Шукаючи  поглядом  перехожого  –  
Сумного,  як  стара  казка  про  шибеника
(Про  три  шиби  й  одну  шибеницю),
Аби  якось  його  розрадити,
Чи  то  намовити    сірий  плащ
Снів  зими  сльотавої
Не  вдягати,
Під  чорний  капелюх
Ночей  наших  енотерових,  горобиних
Не  ховатися.
Я  би  розрадив  його  сонячними  зайчиками
До  пори  в  скриню  мою  схованими,
Якби  в  місті  цьому  
Не  було  так  порожньо….
І  жодного  перехожого…
Жодного…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824934
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.02.2019


Довершено: Місто Смутку

                             «Он  вони,  мовби  з  пам’яті  нашої  вилупились,
                                 Мов  невпокійні  засновники  знову  краєм  пішли:
                                 …………………………………………………….
                                 Кому  яке  діло  до  нашого  болю?»
                                                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

Подорожуючи  графствами  Тірон  (насправді  Тір  Еогайн)  та  Фермана  (взагалі-то,  Фер  Манах,  навіть  ще  правильніше  Фер  Маг  Енах),  я  випадково  потрапив  у  Місто  Смутку.  Раніше  я  думав,  що  таке  місто  існує  тільки  в  потойбічному  світі  –  в  Сіді.  Або  в  царстві  Морфея,  або  в  ментальному  світі,  чи  в  світі  метафор,  чи  в  давньокитайському  царстві  Я  (ах,  ця  епоха  Чжоу,  яка  вона  була  сентиментальна!).  Виявилось,  що  таке  місто  існує  в  реальному  світі  і  таки  на  нашій  землі  ірландській,  хоч  і  по  той  бік  кордону  Республіки.  Блукаючи  вулицями  цього  міста,  слухаючи  як  мої  черевики  лунко  стукають  бруківкою,  я  написав  таке:  

Сонце  однооким  кульгавим  апостолом
Ховається  за  дахи  пам’яті  –  такої  ж  іржавої,
Як  мечі  воїнів  Конхобара  –  бородатого  короля  Уладу,
Що  так  довго  лежали  у  торф’яному  болоті  
Забутих  снів  їжакових  й  оленячих.
У  цьому  місті  всі  двірники  бородаті,
А  всі  жінки  у  картатих  хустках
І  таких  же  спідницях  в  клітинку,
Що  волочаться  по  землі  тартановій,  твідовій,
Що  колись  якомусь  гоноровому  вождю  належала,
Який  нині  десь  під  землею  глибоко
Коло  дольмену  –  такого  ж  важкого,
Як  моє  серце  прочанина  (чутки,  шепіт,  цитати  з  газет):
Тойших  –  чи  хтось  пам’ятає...
Ці  жінки  пригадують  як  воно  –  посміхатись,  
А  діти  бавляться  з  дерев’яними  крісами  
І  малюють  на  стінах  шамрок.  
У  цьому  місті  журба  замість  фіранок
На  кожному  вікні  більмами,  
На  кожному  дому  мурованому
З  каменів,  як  і  ми  неотесаних.  
Для  тої  журби  човен  легкий
Майструю  собі,  витесую  –  вишкрябую
З  дуба  кельтського  мертвого
(І  де  ж  ті  жолуді…  І  де  свині  ті,
Що  так  ласувати  ними  жадали…)
А  в  місті  тому  постріли
Лунають  у  кожних  спогадах,
У  кожній  голові  сивій
У  кожній  луні  минулого…  

Місто,  зіткане  з  суму  сірого,
З  журби  одвічної.
Ховаюсь  за  твоїми  мурами
Перед  дорогою  нескінченною…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821901
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 19.01.2019


Девершено: Місто Леонардо

                                   «…  Що  коли-небудь  відпочинемо
                                             У  місті  верхньому  Леонардо.»
                                                                                           (Марина  Цвєтаєва)

Незримі  коти
Ловлять  незримих  мишей.
Корабель  з  вітрилами,
Що  зіткані  з  променів  
Пливе
До  міста,  яке  збудував  Леонардо*
Сьогодні  –  
Четвертого  дня  чуми**
Року  Божого  1519-го.
А  незримі  коти
Все  ловлять  незримих  мишей,
Які  були  б  сірими,
Якби  існували  насправді,
А  не  в  світі  вигадок.
Але  на  то  нема  ради:
Незримі  коти  на  службі,
Інакші  б  ті  кляті  миші  
З’їли  б  рукопис  –  
Манускрипт  таємний
На  якому  прозорими  чорнилами  
(Точніше  прозолами***)
Давно  доведена  квадратура  кола
Тим  диваком  бородатим:
Поетом  струнких  геометрій****,  
Тонких  ліній  трикутників,
Гнучких  парабол
Експонент  нескінченних.  

Примітки:
*  -  він  і  справді  в  той  день  в  своїй  уяві  збудував  ідеальне  місто,  що  ділилось  на  нижнє  –  порт,  та  верхнє,  що  стояло  на  горі.  Планувати  ідеальні  міста  тоді  стало  модно.  
**  -  чума  тоді  була  не  в  долині  ріки  Луари,  а  в  Іспанії,  в  Кордові.  
***  -  Лодовіко  Моро  вважав,  що  якщо  вже  чорнила  прозорі,  винайдені  для  тайнопису,  то  називати  їх  чорнилами  не  можна.  Він  навіть  придумав  неологізм  –  синонім  виразу  inchiostro  trasparente  –  «прозорі  чорнила»  -  слово  inchirente.  Я  переклав  це  слово  як  «прозоло».
****  -  Папа  Лев  Х  колись  висловився  так:  «Leonardus  est  auctor  geometria  novam,  quae  mihi  poetica  libri…»    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820802
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 10.01.2019


Я, блукалець

                             «Блукалець  з  горіховим  посохом
                                 Зазирнув  мені  в  очі,
                                 Рукою  махнув  і  в  хащах  зник,
                                 І  голос  мій  став  хрипом  мисливського  пса…»
                                                                                                                                   (Вільям  Батлер  Єйтс)

Черленою  рискою  Захід
Малює  художник  Сонце,
А  в  мої  сірі  очі  (сірі  як  сутінки)
Зазирає  блукалець  –  волоцюга  доріг
Світу  нашого  металевого:  
Від  срібла  ріки  ночей
До  брязкоту  сталі  –  крок,
Гасне  світу  свічадо
І  сутінкові  звірі
Йдуть  стежиною  Часу:
Олень  колючого  сну,
Заєць  всього  нетутешнього,  
Кабан  всього  потойбічного,
Тур  всього  незворушного:
Під  дубом  прокляття  семи  лісів
Там.  
Повідай  блукальцю,
Чому  я  приречений  хриплим  гавканням
Віщувати  епоху  вечора  –  Епоху  Сутінок.  
І  чому  я  став  псом  мисливським
Свого  повелителя-домінуса,
Наче  я  в  Римі,  а  не  на  острові  –  
Торфяній  Гібернії  –  
Цього  світу  кельтів-варварів,
Наче  я  теж  пес  Кулана  –  коваля  неохайного.  
Скажи  мені,  блукальцю,  
Друїде  семи  лісів  темних,
Семи  дерев  старих  безплідних,
Скажи.  
Може,  хоч  ти  знаєш:  що  і  навіщо,
Де  і  коли,  і  чи  доречно.
Може  ти,  а  може  й  ніхто….  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819963
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 03.01.2019


Кавалок

                                                 «Ми  вилущуєм  час  із  горіхів
                                                     І  вчимо  його  знову  ходити…»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

У  лісі  горбатої  відьми  Вічності
Дозріла  ліщина  Часу.
У  кожну  жменю  горішок:
Кожному  –  лише  кавалок
Часу  чи  то  Часопростору.
Він  хробаком  виповзає,
Вилазить  жуком-шестилапом,
Визирає  личинкою:
Банальною  і  недоречною,
Наче  ослінчик
Перед  порогом  Раю,
Який  чомусь  Небуттям  називають.
Лисі  відлюдники
І  патлаті  анахорети
Наче  дон  –  отой,  що  гідальго,
Отой,  що  на  конику,
Отой,  що  сто  років  самотності
Долає  в  іржавих  латах.
Одягніть  корону
На  голову  Часу  –  
Тупалу  клишоногому,
Якого  ми  вчили  ходити,
Крокувати
І  вусами-стрілками
Тикати  в  сторону  Шляху  –  
Дао.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815026
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 24.11.2018


Підійти до вікна

                                       «Коли  приходить  безмовна  
                                           Й  стинає  бутони  тюльпанів…»
                                                                                                         (Пауль  Целан)

Місто-квітник
Плекає  старий  садівник  
Сивобородий  з  сумними  очима:
Синіми,  наче  шмати  неба*,
У  білих  шатах,
Що  не  брудняться  землею  чорною**.
На  цій  круглій  клумбі,
Що  оточена  мурами***
Цвітуть  тільки  сірі  троянди
Камінні.
І  люди-тюльпани:
Ніжні  й  тендітні,
Наче  вусики  білих  тарганів,
Нагадують  птахам-рокам
Бруньки  та  пуп’янки
Життя-плісняви.  
Квіти  стинає  Безмовна
Незримими  ножицями
Жозефа  доктора****,
Парадигмою  вічності.  
Кому  подарує  
Оці  букети-прогалини,
Пісні  жовтої  глини?
Навіщо  ця  жінка  мовчання
Блискучими  лезами  ранку,
Чорними  бритвами  ночі,
Іржавим  ножем  вечора,
Мідним  серпом  дня
Стинає,  стинає,  стинає
Квіти
Камінні  й  живі.
Стинає,
Обертає  квітник  в  пустку.  

Примітка:
*  -  про  те  що  в  нього  очі  синього  кольору  писав  один  ірландський  книжник  і  містик  XIV  століття  –  Кервол  О’Фаррелл,  що  був  монахом  і  жив  в  абатстві  Маністір  Мор  (ірл.  -  An  Mhainistir  Mhór).      
**  -  не  знаю  чому.  Кажуть,  що  такі  білі  шати  бувають.  Білі  шати  дуже  пасують  до  його  сивої  бороди  і  синіх  очей.  
***  -  не  всі  подібні  квітники  оточені  мурами,  деякі  водою,  як  в  країні  телят…
****  -  доктор  Жозеф  прославився  як  великий  гуманіст  в  Галії  –  країні  хвостатих  птахів.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814255
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 18.11.2018


Clocha ama

                             "Tá  sé  in  am
                               Go  bhfoghlaim  na  clocha  bláthanna  ...  "
                                                                                                                           (Paul  Celan)

Am  cheana  féin:
Meán  lae  cosúil  le  fíon
Doirt  isteach  sa  pháirc  an  bhóthair.
Tá  blianta  fada  ag  iarraidh  bláthanna
Agus  na  clocha  blossom:
Gleoite  agus  bog:
B'fhéidir  toisc  go  bhfuil  sé  fuar
B'fhéidir  mar  gheall  ar  dhaoine
In  ionad  fola  a  shreabhadh  antifreeze
(Toisc  nach  gcuireann  an  domhain  bac)
Sna  glasraí  tá  gorm,  cosúil  le  abhainn  i  bhfad  i  gcéin.

Am  cheana  féin:
Déantar  glais  de  roses,
Ballaí  na  bpríosún  -  ó  chaisíní.
In  ionad  barbair
Boird  ghlais
Gearr  an  nymph
Cad  a  bhí  ina  gcónaí  roimhe  sa  darach
Acorn  ithe
Agus  chod  sé  i  log
Faoi  láthair  sa  chathair:
Siosúr,  cíor  agus  rásúir
Cuir  ar  bhiúró
Agus  muince
Seithí  idir  leabhair  fóilió
Crua  mar  saol.
Gráinneog  é  an  Burgomist
Le  halla  baile  briste
Éilíonn  sé  leis  na  hoilighigh  faoin  ndualgas.
Cloch,  clocha:
Léiríonn  cinnirí  sionnach  na  fáithe
Sean-bríceoirleach.

Nóta:
Scríobhaítear  é  seo  i  gcomhthráth  le  aon  fhile  Úcráinis  amháin.  Scríobh  sé  san  Úcráinis,  agus  tá  mé  Gaeilge.  Má  aistríodh  na  hainmneacha  agus  na  sloinnteanna,  bheadh  an  t-ainm  i  nGaeilge  cosúil  le  Artur  Glas.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811459
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 27.10.2018


Слід лилика

                     «…Слід  лилика
                             У  порцеляні  вечора  лишає  порожнечу…»
                                                                                                     (Райнер  М.  Рільке)

Лишаємо  слід
На  килимі  жовтого  листя
Ми  –  лилики  тьми:
Нескінченно  темного  Всесвіту:
Слід  порожнечі
На  візерунках  осені:
Там  пройшли  ми  –  
Кажани  –  
Діти  блідого  Місяця:
Жовтуватого,  наче  сама  Осінь:
Пані  з  оксамитовим  одягом
(Роздягнись,  Осене!)
Нам  літати
У  часи  густих  сутінок  
Нам  розгортати
Шкірясті  крила-вітрила,
Нам,  дітям  пітьми  –  лиликам  –  
Побратимам  Сіріуса  –  
Синьої  зірки  минулого,
Живим  вітрильникам  ріки  Ерідан
У  сутінках  знання  потаємного
На  межі  між  «сьогодні»  і  «завтра»,
В  годину  старого  ліхтарника,
Що  запалював  світильники  ночі
І  забув,  наразі,  згасити:
Лишаємо  слід  порожнечі
Ми  –  лилики  –  
Шкірясті  
                                 лицарі
                                                           Темних  Віків.  


Примітки:  
А  в  нас  в  Ірландії  лилики  не  відлітають  у  теплі  краї  і  не  сплять  в  часи  зими  –  у  нас  в  Ірландії  зими  дощаві  і  теплі,  а  лиликам  на  то  байдуже…  
Вони  справді  мають  шкірясті  крила,  які  нагадують  мені  то  вітрила  –  темні  вітрила  ірландських  шхун,  то  сторінки  книг  –  шкіряні  сторінки  ірландських  книг-пергаментів…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810652
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 20.10.2018


Друг німування

           «Флейта  різбить  собі  друга  свого  німування…»
                                                                                                                                 (Пауль  Целан)

Я  вирізую  собі  друзів
З  мертвого  дерева  сподівань.
Я  вирізую  собі  дерев’яних  друзів,
Що  нагадують  шахові  фігури,  
Фарбую  їх  лаком,
Домальовую  очі
І  ставлю  на  шахову  дошку:
Нехай  крокують  до  моря:
Чорно-білого,  як  усе  суще,
Легкого,  наче  сухий  ясен,
Прозорого,  як  малюнок  
Старого  китайського  художника  Бо
Того  самого,  що  Лі.
Я  майструю  собі  друзів  
Друзів  мовчання,
Друзів  глибочезної  тиші,
Якої  не  буває  навіть  в  сухому  колодязі,
Що  виритий  двома  пустельниками
Закутими  тягарем  обітниці.
Я  ставлю  цих  дерев’яних  друзів
На  шахову  дошку  дня  і  ночі,
біля  дерев’яних  коней,  королів  і  солдат,
Я  лишаюся  серед  тиші
Глухих  і  важких  каменів,
Серед  долини,  де  замовк  навіть  вітер,
Серед  хижі,  де  давно  не  палили  вогонь,
Де  навіть  книги  німують.
Я  обираю  мовчання…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810142
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 16.10.2018


Сутінковий будинок

                             «Я  знаю  найвечірнішу  з  усіх  домівок:  там
                                 Далеко  глибше  око,  ніж  твоє  пильніше…»
                                                                                                                                             (Пауль  Целан)

Домівка
В  якій  завжди  панують  сутінки,
Що  гуснуть  немов  кисіль
Зі  стиглими  ягодами  журби.

Домівка
В  якій  зітхання
Висить  у  повітрі  зламаним  годинником,
Що  показує  тільки  Темні  Віки
Завжди,
А  стіни  фарбовані  оксамитово.    

Домівка,
Де  шафи  втомились  ховати
Фоліанти  та  манускрипти,
Писані  всі  до  одного  
Мовами  саксів  та  норманів,
Піктів  і  бритів  
І  в  кожному  томі
На  пожовклих  сторінках
Писано  про  темне  і  потойбічне.

Домівка,
Де  незриме  око
Пильнує  за  часом,
А  двері  зачинені,
І  чути  шепіт
Постійно.
Щовечора.  

Домівка,
Де  за  вікнами  чорно  –  
Дивись  –  не  дивись,
Страждай  –  не  страждай,  
Живи  –  не  живи,
Чи  тільки  грай  –  живого.  

Домівка,
Де  господар  незримий
Ходить  як  тінь  за  тобою,
Схиляється  над  тобою  сонним
І  блукає  твоїми  снами,
Ховаючи  рану  мовчання.
Одвіку.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809492
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.10.2018


Кроки на линві

                               «Чорно  розчахнуто  браму  нарозтвір  –  
                                   Отож  я  співаю:  Як  жили  ми  тут?»
                                                                                                                     (Пауль  Целан)

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  жовтень  шулікою
Ловить  червоних  курчат  клена:
Його  пальці  безпазурні:
Пальці-ланцети,
Якими  хірург-падолист  
Ріже  буття  черево  –  
Шукає  суть  серед  нутрощів
(Середньовічний  анатом,
Авгур  і  гаруспік  Риму).

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  яке  замітає
Двірник  Марко  Поло  –  
Дивак  астролябій,
Монах  золотих  дукатів
Венеції-жаби,
Що  плодить  і  плодить,  і  плодить
Бородатих  єретиків-дожів,
Що  ховають  в  калитці  флорини,
Затискають  в  руках  засмальцьовані  булли,
А  в  думках  каравела
З  вітрилом  подертим,
Що  мусить  плисти
За  перцем  до  зупи,  
А  шовком  до  дyпи.

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  флюгер  на  башті
Замість  хреста,
Де  годі  шукати  поетів
І  одне  кошеня
На  півсотні  цирульників  
І  одне  одкровення
На  дві  турми  монахів
І  півлегіона  писак.  

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  човен  дірявий
На  пристані  замість  таверни,
А  свічку  запалюють  тільки  вночі,
А  замість  бруківки  таргани*
Мостили  тіла  свої  чорні
Під  ноги  кравцям**,
Що  пошили  спідниці
Торговкам  базарним.

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  сон
Зачиняють  в  коморі  ***
І  міняють  щоранку
На  хліб  –  
Черствіший  підошви.

Як  жили  ми  тут,  Афродіто?

Примітки:

Це  не  просто  кроки  по  линві,  це  кроки  по  линві,  що  натягнута  між  мавпою  і  надлюдиною.

*  -  я  бачив  лише  одне  місто,  де  замість  бруківки  були  таргани.  Це  було  Місто  Темних  Віків.  

**  -  кравці  люблять  чавити  тарганів  ногами.  Може  тому…

***  -  у  деяких  містах  сни  використовують  замість  грошей.  Міняють  сни  переважно  на  овочі,  сіль,  пшоно  та  тютюн.  Лише  перукарі  міняють  свої  сни  на  ножиці,  якщо  старі  інструменти  зламались.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809478
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.10.2018


День мовчання

                                           "Silentium  est  vultus  in  a  nigro  pelagus  
                                               gurgite  etiam  animarum."
                                                                                               (Gaius  Germanicus  Plautus)*

День,  
Коли  хочеться  помовчати,
Коли  в  жовтих  автобусах
Дозволяється  їздити  божевільним**,
Коли  осінь  лишає  на  дзеркалі  пил,
І  можна  намалювати  пальцями
На  його  відвертій  поверхні
Крислаті  пальми  Борнео
Та  орхідеї  Гвіани  отруйної***,
День,
Коли  двері  в  позаторішнє  «завтра»
Відкриває  Мовчання  –  
Бліда  дівчина  з  безкровними  пальцями
І  срібними  кульчиками****,
І  сірими  очима  непотрібності  –  
День  оцей  настає  несподівано.
Мовчання
Запихає  мені  до  кишені  каштани*****,
Мовчання
Замість  павучих  плямистих  снує  павутиння,
Мовчання
Затуляє  очі  копачам  картоплі,
Що  ціле  літо  цвіла
Білими  квітами  дурману,
А  нині  осінь  –  просто  сухе  бадилля,
І  сірі  очі  селян  
Віддзеркалюють  ключі  журавлів
(Ти  справді  був  пророком,  Шеймасе******).
Мовчання
Нагадує  мені  про  тебе,
Коли  ти  ходила  
В  сірому  платті  буднів,
Які  зіткали  з  шерсті  сумних  овечок  
Всі  ті  ж  арахни,  
Все  ті  ж  ловці  вітру
І  літаючих  крапель  ртуті.
А  під  мостами
Між  берегами,
Які  дервіш  Омар*******
Назвав  «минулим»  й  «майбутнім»
Все  так  само  тихо  тече
Ріка  Мовчання.  

Примітки:  
*  -  написано  на  вульгарній  латині  в  V  столітті,  тому  перекладати  не  буду.  Але  сказано  непогано…  Як  я  розумію  оцього  «останнього  римлянина»…  
**  -  у  нас  в  Дубліні  справді  є  жовті  автобуси.  І  є  такі  дні  в  календарі,  коли  у  цих  автобусах  дозволяється  їздити  божевільним.  Особливо  восени.  
***  -  про  те,  що  Гвіана  країна  отруйна,  писало  чимало  французів.  Я  не  перевіряв  це  –  повірив  їм  на  слово.  Даруйте,  якщо  я  помиляюсь.  
****  -  мені  казали,  що  вона  носить  золоті  кульчики.  Але  я  перевірив  –  виявилось,  що  срібні.  
*****  -  я  прийшов  сьогодні  додому  з  повними  кишенями  блискучих  каштанів  –  плодами  гіркокаштану  кінського  (Aesculus  hippocastanum).  
******  -  Шеймас  Гіні  –  мій  старий  друг.  Він  помер.  
*******  -  Хайям.  Він  теж  помер.  Моїм  другом  був  заочно.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807381
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 21.09.2018


Коса Береніки

                                                   «…Коса  Береніки,
                                                           Тут-таки,  -  я  заплітав  її,  
                                                           Я  розплітав,
                                                           Я  сплітаю  її,  розплітаю.
                                                           Я  сплітаю…»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

Коли  мені  бракувало  зашморгу
Для  нірвани  солодкої,
Я  зробив  його  з  коси  Береніки:
Як  приємно  тою  косою  вдушитися,
Зависнути  на  тій  косі,
Сунувши  в  неї  шию,
Між  Землею  і  Небом,
Між  солов’ями  і  рибами,
Між  мовчанням  і  зорями.
І  то  байка,  що  до  коси
Причеплений  якір,
І  Береніка  русалкою
Зображає  човна-бригантину:
Тільки  не  дерев’яну
І  не  вітрильну,
А  бригантину  плоті.
Береніко!  Твоє  корабель-тіло
Може  виявитись  плахою,
А  може  –  тропічним  островом
Між  Раком  і  Козерогом,
Островом,  що  поріс  гевеями  та  мандрагорами
Беладоннами  та  орхідеями,
А  може  виявитись  кипарисовим  пустищем  –  
Тихим,  безвітряним,  
Де  приємно  спочивати  у  затінку.
А  я  все  плету  її  косу  нескінченну,
Плету-заплітаю
Не  помічаючи,
Що  вона  кольору  порожнечі.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805112
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 31.08.2018


Дерев'яний він

                         «Ким
                             Ким  було  те
                             Плем’я,  те  замордоване,  те
                             Чорно  зависле  в  Небі?»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Люди-колібрі
Проколюють  собі  вуха
Кавалками  зеленого  дзеркала.*
Він  називав  кішку  потопельником**,
А  сам  споглядав  вербу  щовечора,
Зелені  листя  її  бачив  човнами
З  країни  туманної  Алегорії.
Його  цікавило:  
Якого  кольору  центр  мішені:
Тої  самої  мішені,
Яка  зроблена  з  серця.
А  люди-колібрі
Все  махають  крилами,
Все  лишаються  над  квітковими  гніздами,
Все  будують-витесують
Собі  човники:
Навіщо  ж  їм  плавати,
Якщо  літати  вміють?
Чи  то  вони  знають,  що  не  кожен  птах?
Чи  здогадуються,  що  птах  кожен?
Отої  ріки  Що?
Він  –  весляр  клишоногий***
Любив  дивитися  в  Небо,
А  Небо  любило  дивитися
В  очі  плаского  озера  Сторч  –  
Озера  без  очей****.
Він  любив  розмальовувати  паркани,
Купував  у  п’яного  гендляра  блискавки
(Але  тільки  серед  горобиної  ночі)
І  з  блискавок  тих  майстрував  собі  паркана
Навколо  хати,  яка  згоріла
Ще  в  часи  короля  Одоакра*****.  
Його  півень  давно  став  католиком,
Шкандибав  щонеділі  до  кошцьола******,
А  він…  А  він…
Змайстрував  клітку  для  людей-колібрі,
Цілував  сухе  дерево,
Все  чекав,  що  воно  розквітне.  

Примітки:
*  -  з  кавалків  зеленого  дзеркала  можна  зробити  ножі  і  краяти  ними  хліб.  
**  -  не  тільки  він,  Микола  Гоголь  теж.
***  -  Чингісхан  теж  був  клишоногим,  не  тільки  дерев’яний  він.  
****  -  Небо  взагалі  любить  дивитися.  
*****  -  в  часи  короля  Одоакра  згоріла  не  тільки  ця  хата.  А  ще  багато  чого…  
******  -  не  Святої  Ельшбети,  ні.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804997
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 30.08.2018


Пізніше троянд

                                                   «…  То  тягарець,
                                                             Що  стримує  порожнечу,
                                                             Яка
                                                             Йшла  разом  з  тобою…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Пізніше  троянд  –  трава,
Бо  квіти  цих  зірок-пишнот
Надто  важкі  для  кузні:
Для  молоту  Всесвіту.
Після  троянд  –  чорні  айстри.
Ти  хотів  дихати
Порохом  згаслих  зірок,
Хотів  дізнатися  правду,
Що  серце  твоє  –  чорнильниця
В  яку  занурює  пера
Зів’яла  красуня  Ніч  –  
Ця  чорношкіра  Сапфо,
Ця  мовчазна  кіфара
Майстрована  з  евкаліпту,
Що  обгризений  наче  Місяць
Волохатими  коалами  Меркурія.
Налию  в  чорнильницю  свого  серця
Замість  соку  бузини  ртуті,
Нехай  пише  ця  поетеса-чорниця  Ніч
(А  ви  думали  –  хвойда.  Телепні.)
Свої  отруйні  сонети
Про  хвилини  й  години,
Коли  нас  вже  не  буде
За  цим  дерев’яним  столом  одкровення,
Біля  цього  ялинового  ящика  «сьогодні»,
Біля  цього  пустища  вересового,
Якого  ми  ненароком
Назвали  Вітчизною.  
……………………….
Пізніше  зелених  троянд  –  чорні.
Пізніше  чорних  троянд  –  айстри.
Осінні.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804815
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 29.08.2018


Серце темряви

                                                   «Під  склепінням  мечів
                                                       Умостилося  тіняви  
                                                       Листозелене  серце…»
                                                                                               (Пауль  Целан)

Серце  темряви
Стугонить  в  глибинах  заліза,
Чорним  зайцем  стрибає  в  безодню  лісу,
Проростає  венами-папоротями
Серед  хащів
Над  якими  завжди  гримить  гроза:
Синє,  наче  крило  ворона  –  
Холодне  серце  темряви
Пульсує  незнаними  землетрусами
Чужої  землі,  не  нашої,
Не  для  наших  очей  створеної
(А  нам  повертатись)
(А  нам  зозулями  в  порожнечу
Вогкого  лісу  страху  кричати)
(А  нам  сіяти  замість  зерна  зуби
Ясонами  голорукими,  босоногими
Та  голоребрими)
(А  нам  стежку  шукати  і  не  знаходити),
А  серце  темряви  дзвоном
Замість  реквієму,
Замість  литавр,
Замість.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803589
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 18.08.2018


Зазираючий

                                                 «…бо  звик  до  нічних  мандрівок
                                                           І  любив  дивитися  в  обличчя  всьому,
                                                           Що  спить.»
                                                                                                                                 (Фрідріх  Ніцше)

Він  зазирає  в  обличчя  поснулих  квітів,
Що  сплять,  коли  блимає  на  траву  безколірну
Місяць-злодій  –  привид  зі  світу  мертвих  каменів,
Він  зазирає  в  очі  мурашок,  хоч  вони  ховаються
У  шпарки  часу  кайнозою  кульгавого  й  недоречного  –  
Епохи  волохатих  потворок  і  банькуватих  дереволазів
З  руками-лапами,  з  дивакуватими  уявленнями
Про  буття-небуття,  про  Всесвіт  –  сірника  спалах.
Він  зазирає  в  заплющені  очі  кожному  волоцюзі,
Хто  сни  бачить  наче  картину,  що  мальована  Світлом
На  поверхні  води  непотрібного  нікому  колодязя,
Що  досі  стирчить  дірою  на  місці  подвір’я,
Де  колись  жила  довговолоса  молода  відьма,
Колись  –  років  сто  тому,  а  може  й  не  років,  а  кроків,
А  може  й  не  відьма,  а  дочка  сивого  меланхолійного  ката,
А  може  просто  спокусниця  віку  цього  нерозумного,
А  може  просто  багатоніжка  –  сколопендра  отруйна,  
Що  в  зіницях-свічадах  міста  мугикаючих  мурів
Відображається  дівчиною  –  ілюзією  наших  марень.  
Зазираючий  в  обличчя  сплячих  –  у  цей  відбиток  снів  –  
Він  приходить  у  твоє  марево  з  ліхтарем  страшних  казок,  
Він  ховається  між  фасетками  мурашок  –  тоді,  
Коли  ти  прокидаєшся,  коли  вертаєшся  у  цей  світ  сірості:
А  сни  кольорові,  а  сни  яскраві,  а  сни  легкі  –  
До  тої  хвилини,  доки  вони  не  вкрадені,  не  спотворені,
Не  спаплюжені,  не  сплюндровані,  не  отруєні  –
Вони:
Твої  захмарні  сни…  
Тим  –  хто  зазирає  в  обличчя  сплячих.          

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797442
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 29.06.2018


Довершено: Місто Мертвих Дерев

                                                       «…  І  летять  з  наріканням  і  дзвоном
                                                                 В  імлу,  в  нескінченність,  у  простір
                                                                 Дерева  і  мертві,  зливаючись  в  пам’яті…»
                                                                                                                                                         (Еміль  Верхарн)      

Мертві  дерева
Собі  збудували  місто:
Може  тоді,  коли  
Вони  були  ще  живими,
А  може  тоді,
Коли  стали  сухими  і  мертвими
І  місто  будували  їх  тіні.
Може.  

Я  блукав  крутосхилами,
Відчуваючи  ногами  каміння,
Повертаючи  зморшки  обличчя
До  жорстокої  дівчини  Сонце,
Бачив  як  мертві  дерева
Застигли  в  пориві
Здіймаючи  гілки-руки
До  пустелі  синьої  Неба,
Летів  над  рікою  Часу,
І  раптом  жахнувся:
Я  потрапив  до  міста  –  
До  Міста  Мертвих  Дерев.  

До  міста  Самайну  вічного,
Міста  вічного  падолисту,
Міста,  де  все  застигло,
Де  рухаються  тільки  тіні
І  щось  мені  шепочуть  –  
Тільки  мені,  
Бо  ніхто  їх  почути  не  здатний.

Місто  застиглих  вулиць,  
Місто  мовчазних  перехожих,
Місто  вічної  тиші,
Де  не  співають  птахи,  
Лише  стукає  дятел-гробар:
Ніби  заколочує  цвяхи
У  домовини-тіла,
Ніби  то  він  бургомістр
Міста  Мертвих  Дерев:
Птах  з  червоною  шапочкою.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794000
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 01.06.2018


Довершено: Місто Нудьги

                                                     «По  вулицям  задухи  та  нудьги,
                                                         По  набережним  та  мостам,
                                                         Крізь  сині  сутінки  осені,
                                                         Йдуть  тіні  та  тіні  –  
                                                         Юрби,  що  живе  там…»
                                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

У  кожному  пабі  іграшок,
У  кожній  ресторації  ностальгій,
У  кожний  келих  черепа
Налита  замість  літнього  віскі  зерна,
Замість  веселого  пива  Рембрандта  
Нудьга
По  вінця.

Місто,  де  люди  замовкли,
Де  ніхто  не  пише  елегій
(Бо  навіщо),
Де  діти  ховаються  
За  брудними  вікнами  вчорашніх  снів,
Де  ніхто  не  бавиться  –  ніхто,
Навіть  дорослі,  де
Навіть  губернатор  забув,
Що  таке  покер  і  брідж,
Де  сінематограф  однооким  шульгою
Шепоче  ново  зліпленим  парам
Страшну  казку  про  світ,
Стало  вертебою-оселищем
Венери  палеоліту,
Яку  звати  Нудьга.  

Перукарі  в  цьому  місті
Гострять  ножиці  опівдні,
Коли  Сонце  хоче  визирнути  
Крізь  хмари  буденності  й  сірості,
Але  не  може.
Кат  у  місті  оцьому
Отримавши  свій  гонорар
Зачиняється  в  коморі  без  вікон,
Судді  притрушують  перуки  борошном,
Сторож  кладовища  дзвенить  ключами
Та  поголосом,
Бо  це  Місто,
Яке  змурувала  з  сірих  каменів
Пані  Нудьга.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793998
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 01.06.2018


Зворотна сторона готики

                                                   «Всі  шляхи  до  Міста  ведуть.
                                                       Там  
                                                       З  туману  і  диму,
                                                       Громадячи  над  ярусом  ярус,
                                                       Наче  з  безодні  снів,
                                                       Місто  встає…»
                                                                                                         (Еміль  Верхарн)

На  зворотній  стороні  готики*
Венеціанське  свічадо.
Зазирає  в  нього  дивак  Леонардо,
Бачить  старого  дожа
Мікеле  Стено  –  
Такого  ж  флорентійського  мрійника,
Як  капітан  галери  «Сан-Пауло»,  
Що  міряв  Адріатику  ліктями
І  шкірою  вужа  смугастого,
Зловленого  в  Гілеї  Скіфській.
На  зворотній  стороні  готики  
Світанок  островів  Синіх
Азорів  у  хвилі  замріяних,  
Мадейри  вічного  затишку,
Островів  порцелянових,
До  яких  плисти-летіти
Людям  черленого  винограду
І  човнів,  як  вітер  легких,
І  вітрил,  як  легені  наповнених
Вітром  прозорим,  як  скло  Богемії.    
На  зворотній  стороні  готики
Білий  птах  замість  почвари  чорної,
Мармур  замість  дикого  каменю,
Сонет  замість  мохів  шепоту.
На  зворотній  стороні  готики
Місто  захмарного  вітру,
Муроване  Декарта  цеглинами**,
З  банями  бароковими,  
Поцятковене  флорінами  Медічі.  
Готика  –  монета  стара,
Стерта,  наче  черевики  повішеного
Жебрака  Арморіки  недоречної***,
Сентиментальної  як  Джордано  –  
Володар  одного  полум’я****.
Монета  –  карбована  з  металу  чорного,
Важкого  як  хмара  тисячоліття,  
На  зуб  пробувана  самим  Томасом*****,
Бавиться  з  нею  в  орлянку
Дід******.  

Примітки:
*  -  добрий  шмат  історії  Ірландії  –  це  суцільна  готика.  У  нас  вона  раніше  почалася  і  пізніше  закінчилась.  Чому  –  не  знаю.  
**  -  а  він  мурував  не  тільки  епоху  бароко.  
***  -  Арморіка  стала  недоречною  ще  в  часи  неоліту.  
****  -  насправді  він  не  був  володарем  полум’я.  Це  було  не  його  полум’я.  Він  просто  злився  з  ним.  Бо  був  теж  людиною  світла.  
*****  -  Аквінським.
******  -  це  я  його  так  називаю.  А  ви  собі  називайте  його  як  хочете.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792064
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 17.05.2018


Крейдяне лезо

                           «На  крейдяних  бескидах  часу
                               Їм  також  зустрічаються  леза…»
                                                                                               (Пауль  Целан)

Нанизую  сонця
На  ниточку  майбутнього:
Доречне  космічне  намисто
На  шиї  Кібели-Галактики,
А  крейдяні  скелі
Моїх  островів  кельтських
Як  леза:
Ріжуть  плоть  волоцюги  Часу.
Мені  колись  дарували  Вічність,
А  я  запхав  її  до  кишені
Мого  пінджака  твідового.
Вони  досі  там  валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою  бородатий  Бог
Витирав  своє  чоло  втомлене.
Мені  колись  дарували  безсмертя:
Якась  дівчина  
З  Країни  Вічної  Юності,
А  я  його  наче  плащ  чорний
Повісив  собі  у  хаті  на  вішалку,
І  пішов  пити  чай  заварений
На  пічці  вогню  предковічного  –  
На  грані  вогню  Всесвіту,
Що  досі  у  грубці  моїй  палає.
Розкажіть  мені  
Про  Тір  на  н-Ог*  казку,
Бо  я  по  землі  Ерінн**  сивої
Тинятися  вже  втомився,
Черевиками  своїми  дірявими  докучило
Мені  топтати  каміння  Тір  Конайллу
(Їм  же  боляче).
Мені  колись  дарували  пісню:
Ту  –  заборонену,  ту  –  недоспівану,
Що  люди  Фір  Болг***  собі  мугикали
Над  скелями  своїми  останніми,
Свою  землю  назавжди  втративши.
А  я  ту  пісню  собі  в  серце  голкою,
Так  і  ходжу    з  болем  навпомацки
По  землі,  де  верес  цвіте-заколисує
Мертвих  дітей  моєї  пам’яті.  

Примітки:
*  -  у  нас  в  Ірландії  цю  країну  чи  то  острів  називають  Tír  na  nÓg  або  Tír  inna  n-Óc.  Мені  туди  давно  вже  час.  Щось  я  тут  з  вами  забарився…  
**  -  можете  писати  Ерінн  з  однією  літерою  н  –  я  не  ображуся.  У  нас  пишуть  Éirinn.
***  -  тільки  не  кажіть  мені,  що  це,  мовляв,  «народ  мішків»  -  це  неправда.  Це  вигадки  якогось  монаха…  Це  народ  (бога)  блискавки.  
Ще  примітка:  у  нас  в  Ірландії  скелі  складаються  з  пісковиків,  базальтів,  гранітів,  вапняків.  А  крейдяні  –  це  там  –  в  країні  Албанах…  Що  теж,  зрештою,  кельтська…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791181
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 10.05.2018


Довершено: Місто Осокорів

                                     «О  осокори  –  люди  цього  світу!»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Місто  в  якому  живуть  осокори
(Тільки!)
Немає  жодної  липи,  
Жодного  ясена,  жодного  клена,
Жодного  явора,  жодного  глоду
І  навіть  берези  –  плаксійки  сентиментальної.
Осокори  –  чорні  тополі  –  
Громадяни  міста  чорних  думок.
Вони  відвідують  оперети  й  драми
Про  Гамлета-юнака  вбраного  в  чорне,
Як  і  всі  гугеноти-союзники,
Пуритани  ренесансу  отруєного.
Осокори  відвідують  чорні  крамниці  –  
Купують  собі  чорні  тканини
Оксамитові
Для  шат  урочистості.
Осокори  засідають  у  ратуші,
Голосують  тополевим  пухом
За  те,  щоб  літо  не  закінчувалось,
Осокори  забороняють  меблі:
Витвори  канібалів,
Трунви  братів-дерев,
Осокори  війну  оголошують
Жукам  вусатим,  яким  смакує  дерево:
Легке  і  терпке  наче  бренді.
Осокори  дерев’яніють  безвихіддю,
Ховають  у  тінь  причину,
Темніють,  як  час  –  
Сновида  підсліпкуватий.
Осокори  старіють  стоячи,
Осокори  журяться  мовчки,
Осокори  лишають  слід
У  світі  земляних  барв
І  слухають  блюз  
ще  живого  й  скрипучого  дерева.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790829
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 08.05.2018


Божевільний волейбол

     (Сучасне)

                         «Серця  підкидають  увись,
                             Як  кудлаті  м’ячі  божевілля:
                             О  руно  відтінку  води,
                             Наш  прапор  на  вежі!»
                                                                             (Пауль  Целан)

                               Джеймсу  Ебботту  Мак-Нейлу  Уїстлеру.  Щиро.  

Бавляться  люди  серцями  
Наче  м’ячиками:
Кидаю  своє  серце  –  ловіть!
Ловіть,  любителі  ностальгічних  поезій,
Ловіть,  читачі,  допоки  серця-м’ячики
Не  зруйнував  цезій
(Чи  то  церій,  чи  то  Цезар  –  байдуже),
Ловіть,  любителі  розваг  і  пігулок,
Ловіть,  творці  хронічних  цидулок!
Одягає  сірі  футболки
Волейбольна  команда,
Що  грає  серцем  замість  м’яча:
Моїм  серцем!
Не  дайте  йому
На  підлогу  впасти,
Не  дайте  йому  
У  тенета  втрапити:
Бавтеся:
Це  ж  така  забава  гарна:
Кидати  одне  одному  моє  серце…
Нехай  і  сто  разів  
Простріляне-продірявлене,
Нехай  нічого  не  варте:
Але  живе  і  тепле:
Серце  моє  –  м’ячик.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788021
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 18.04.2018


Ми дощ

                                 «Кохана,  ти  теж  очерет,  а  вкупі  ми  дощ…»
                                                                                                                               (Пауль  Целан)

Ми  –  це  вода,  
Що  падає  з  неба  шекспірівських  драм:
Розділяємось  на  краплини  
Прозорі,  як  день  навесні,
Такі  ж  невагомі  як  сон,  
В  якому  ти  в  гості  приходиш  до  мене.
Ми  –  це  весняна  гроза,
Що  пахне  квітами  сливи,
Що  стоять  і  чаклують  повітря  кімнати
В  порцеляновій  вазі  династії  Хань
З  синім  абстрактним  малюнком,
Який  малював  пензлем  із  шерсті  кота
Майстер  козлинобородий  
На  ймення  коротке,  дзвінке,  нетутешнє:
Майстер  Бо  –  китаєць-блукалець.  
А  може  ми  злива?  
Злива  травнева,  коли  відцвіла  Мей-хуа  –  
Квітка  китайська  –  біла,  як  спрага,
Як  вексель  на  дні  нескінченні,  що  будуть,
Що  прийдуть,  грядуть  неминуче
Тоді,  коли  хмари  зберемо  у  кошик
Як  чисту  білизну  збирає  мальована  праля.
Ми  –  це  дощисько  тропічний:
Теплий,  як  ніч  на  Сейшелах  
Під  пальмами  босих  монахів-рибалок:
Нірвана  дощу:  він  падає  з  Неба
На  Землю  (Інь-Ян).  І  ми  як  краплини
В  падінні.  У  вільному…  
Кохана,  ми  дощ  –  ми  краплини,
Що  виснуть  на  квітах,  ми  свіжість,
Ми  прозора  вода.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787328
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 13.04.2018


Повелитель мовчання

                                               «Даремно  малюєш  серця  на  вікні:
                                                   Герцог  тиші
                                                   Вербує  внизу  вояків  у  дворищі…»
                                                                                                                                   (Пауль  Целан)

                             Лицарям  Судного  Дня  присвячую.
                                                                                                                             Щиро.

Герцог  тиші
Набиває  свою  порцелянову  люльку
Сухими  пелюстками
Черленої  квітки  папороті.
Повелитель  мовчання
Шукає  своєї  дідизни
Серед  туманів  найглибших  ущелин
Гір  сліпої  імли  наших  спогадів.
Герцог  мовчання
Мурує  свій  замок
На  вершині  вічної  криги,
Де  бракне  повітря
Для  невгамовних  птахів,
Для  людей  важкоступів,
І  навіть  для  звуків
Бракне.
Герцог  тиші
Вербує  солдат  серед  квітів  ночі:
Енотери  густих  дурманів  снів-лабіринтів
Серед  тихих  завулків
Міста,  де  живуть  сумні  люди,
І  зроду  не  було  трамваїв.
Князь  тиші
Оглядає  свої  полки  мовчазні
Понурих  залізних  жовнірів
Поглядом  чорного  ангела.
Граф  безсловесної  німоти
Закриває  чорнильниці,
Перетворює  пера  в  труху,
Рукописи  в  попіл,  шепіт  у  тьму,
А  нас  у  відлюдників.
Герцог  тиші  –  повелитель  мовчання.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786093
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 05.04.2018


Папороть у руках

                                   «Ченці  волохатими  пальцями
                                       Книгу  розкриють  свою  вересневу…»
                                                                                                                           (Пауль  Целан)

Написано  в  мій  день  народження,  коли  мені  виповнилося  103  роки.  Подумав  про  це  число  трьохцифрове  і  жахнувся.  Хоча  чого  б  то…  Хіба  що  припустити,  що  все  було  недаремно…          

Зазираю  нишком:
Що  пише  він  там  –  
Той  старий  у  дзеркалі:
Які  вірші  водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів  би  хильнути  з  ним
Чарочку  задзеркального  віскі,
Але  де  там…
Тільки  кажу  йому  –  
Потойбічному:
«Ти  був  рудим
Наче  весняне  сонце,
Став  білим  –  
Норвезьким  полярним  пугачем,
Навіщо  мене  так  покарано
Чи  то  нагороджено:
Таким  віком  безкраїм
Чи  то  нескінченним?
Певно,  щоб  бачив
Жахіття  й  марноту
Світу  сього  недоладного  
І  журився,
Над  руїнами  слухав  вітер,
Над  пусткою  співав  мовчанням,
Над  прірвою  казав,
Що  всюди  порожньо,
А  не  тільки  в  безодні  темній
Небуття  вічного,  
Над  травою  промовляв  шовколистяно
Зачесував  її  розпатлану,
Згадував,  хто  лежить  під  нею
Чи  то  зіллям  зеленим  –  папороттю
Із  землі  проріс  буттям  новим,
Чи  просто  думав-гадав  чому
Тобі  свідком  бути  судилося  
Мовчазним  свідком  відчаю…»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785604
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 02.04.2018


Те, що існує

                                             «Мертва  лава,
                                                 Схололі  зорі,
                                                 Вугіль  та  діамант
                                                 Чи  раптові  народини
                                                 Метеорів…»
                                                                                   (Шеймас  Гіні)

Те,  що  існує
(Бодай  на  мить)
Снить,
А  буття  колюче  наче  ожина
І  таке  ж  темне  –  до  синяви,
А  буття  наче  дзвін  голосне,
Наче  темрява  незбагненне,
Наче  небуття  довершене.  Наче.  
Те,  що  існує
Перевтілюється-перетворюється:
Дерево  стає  каменем,
Камінь  –  піском,  живе  –  мертвим,
Мертве  –  живим,  пісня  –  мовчанням,
Метеор  –  спогадом,  Я  –  порожнечею,
Порожнеча  –  душею.  Все.  Перевтілюється.
І  може  навіть  в  святого  Колум  Кілле  
Синя  борода  виросте,
Бо  всі  ми  лише  метеори
У  цій  забаві  перевтілень  Неба:
Перевтілень  нескінченності
У  скляну  кулю  алхіміка,
Яку  ховає  до  шухляди  
Нікчема  монах  на  ім’я  Неминучість.
До  шухляди  зробленої
Зі  зрубаної  берези  –  
З  дерева  плачу.
Якщо  вже  так  вам  хочеться
Витесати  мені  плаху  або  домовину,
То  змайструйте  її  з  берези
І  прикрасьте  лохиною.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784028
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 23.03.2018


Дух води

                         «Для  духів  соку  і  року
                             Мілина:  на…  на…
                             Але  й  забирає:
                             Постійний  приплив
                             Потопенько  любив
                             Кілка  обертає
                             На  сталагміт.»
                                                                 (Шеймас  Гіні)

Північ:  надто  холодна  роса
Змушує  поважати
Требу  вершити
І  то  не  прозору  –  вохряну
Духу  води.

Дух  води  забирає
Тепло  крові  моєї  –  
Гарячої  крові  ірландця,
Примушує  думати
Чи  то  згадувати,
Чи  то  забувати,
Чи  то  просто  шепоче:
«Ви  всі  –  діти  півночі,
Ви  –  рудочубі  кельти,
Діти  священних  каменів  –  
Байдужих  менгірів:
Байдужих  до  пристрасті,
Діти  човнів  шкіряних  –  пливіть.»

Дух  води  
Нуртує  у  венах  моїх,
Нагадує,  згадує:  «Наразі
Не  потопельник  ти  поки  що,
Допоки  твердь  водою  не  стала,
Не  перекинулась  озером,
Нарізай  торфовище  куснями,
Магдебурку  копай,
Грій  свою  кров,
До  жару  розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух  води,
Що  причаївся  в  прозорості  озера,
У  зябрах  форелі,
У  важкості  хвиль
Дорікає  щоденно:
«Все  у  вас  обертається  на  рушницю:
Перо  і  рискаль,
Роги  оленя  й  цеглина.
Все.  Між  живоплотами  Ольстера.
Ах,  перепрошую,  Улада.
Горбатого  Деррі.
Ви  так  шанували
Так  довго  ваші  священні  каміння,
Що  подумали  –  
Серця  теж  стали  камінними,
І  вони  не  вразливі  для  куль.
А  вони  лише  жменьки  плоті,
Крові  живої  келішки…»  

Дух  води  все  шепоче,
Камінь  холодний  мовчить,
А  ми  все  стріляємо  –  
Там,  на  пагорбах  Ольстера,  ах,
У  серця  одне  одному.
У  серця…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784021
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 23.03.2018


Під зливою

           «А  потім  одного  вечора
               Я  стояв  під  зливою  серед  подвір’я,
               Нап'явши  той  мішок,  мов  сорочку.»
                                                                                         (Шеймас  Гіні)

Небо  –  це  просто  розкрита  книга
Яку  ми  хотіли  би  прочитати,  
Але  не  вміємо:  ненароком  забули  літери,
Відшибло  нам  пам’ять  від  запаху  вересу:
Отоді  –  тої  осені.  
Добре,  що  ми  не  забули,  що  це  книга,
А  не  просто  колодязь  наповнений  порожнечею,
Куди  стрибають  здивовані  люди,
Чиї  роки  полічені,  як  монети  в  глечику:
Стрибають  і  не  вертаються.
Тому  Небо-книга  нам  надсилає
(Добре  хоч  інколи  –  не  щоденно)
Зливу  холодну.  Зливу-нагадування.
Зливу  слів.  
Одяг  вдягаємо  з  мішковини  шитий,
Що  до  тіла  липне  і  шкіру  шкрябає,
Бо  забули  ми,  що  ми  народ  блискавок,  
Що  над  скелями,  як  серпокрильців  зграя
Свої  домівки-склепи  мурував-громадив
(Фір  Болг).
А  небо  все  кидає  з  безодні  себе
Слова  холодні  краплями  прозорими,
Так  наче  це  не  слова,  а  вода.
І  наче  не  вторити  нам,  а  пити,
Так  наче,  не  знати  нам,  а  дихати  (водою),
Так  наче  не  мішковина  до  плечей  липне,
А  істина.  Буцімто…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783868
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 22.03.2018


Зелений плащ волоцюги

               «Шістьох  я  побачив  навпроти  опочивальні.
                   Вони  мають  золоте  волосся  і  зелені  плащі,
                   Що  скріплені  зі  споду  оливними  фібулами.»
                                                                         (Скела  «Руйнування  Дому  Да  Дерга»)

Я  хотів  би  сьогодні  (дивлячись  у  синяву)
Або  в  майбутньому,  або  в  минулому
Покласти  до  кишені  іграшку-сонце
І  босими  ногами  йти  легкою  ходою
Узбіччям  Галактики  (де  порожньо),
(Де  настільки  порожньо,  що  здається,
Що  це  не  простір,  а  шмат  Нірвани,
Що  це  не  я,  а  бородатий  Будда,
Що  це  не  Галактика,  а  Дерево  Бодхі,
На  яке  повісили  зірки-ліхтарики).
Я  хотів  би  вчора  (споглядаючи  тіні)
(Серед  тихої  години  минувщини)
Погладити  кудлатого  кота-муркотайла,
Якого  чомусь  господар  назвав  Часопростір
(Мур-мур  серед  мурів  –  пісня  Вічності),
І  хвіст  який  тягнеться  в  нескінченність,
А  ви  казали,  що  Всесвіт  –  це  м’ячик
Яким  бавляться  діти-монахи
У  кляшторі  Вічної  Невчасності.
Я  хотів  би  завтра  (слухаючи  годинник)
(коли  воно  ще  не  стало  «сьогодні»)
Зрозуміти,  що  вода  прозора  –  
Її  так  багато  у  Всесвіті  (такому  закрученому)
І  трохи  в  моєму  горнятку  (кава),
Що  здається  –  навіть  мені  –  Неприкаянному:
Все  наповнює  аромат  свіжості
І  сама  Порожнеча  –  це  флуктуація  свіжості
(Сопілка,  що  грає  сама  по  собі).  
А  ви  думали,  що  я  апостол
Якоїсь  дивакуватої  віри:
О,  як  ви  помилялися.  Як…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780053
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 03.03.2018


Довершено: Місто Мишей

                                 «А  що,  якщо  твій  розум  і  воля
                                     Подібні  до  дідової  кішки?»
                                                                                 (Григорій  Сковорода)

Місто,  що  живе  в  сутінках,
Місто,  яке  завжди  було  сірим
(Бо  так  це  пасує  до  сутінків),
Місто,  яке  вилазить  з  щілин  бруківки
Коли  Сонце  заплющує  очі:
Місто,  що  має  звичку  господарів  –  
Місто  мишей.
Місто  маленьких  будиночків:
Де  кожен  палац  кубло,
А  мрія  зроблена  з  сиру,
Де  замість  газет  шурхіт,
А  замість  новин  писк,
Де  кожна  любов  волохата,  
А  кожна  філософія  тонкохвоста:
У  цьому  місті  поселилася  кішка:
Таки  дідова.
Таки  отого  –  бородатого,
Старого  як  Час,
Навіть  за  Смерть  саму  старішого
Чи  може  страшнішого.
Отой  дід  каже  киці  своїй:
«Іди  погуляй,  хвостата,
Іди,  стрибай,  пазуриста,
Іди  кицюню  лап-лап
У  місто  малих  сіроманців  –  
Іди  бавитись!»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776442
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 11.02.2018


Довершено: Місто Даймон

                                   «Даймон  або  демон  означає  дух  видіння…»
                                                                                                             (Григорій  Сковорода)

Місто,
На  дорогах  якого
Лишили  сліди
Нетутешні  коти.
Місто,
Яке  дахами-очима
Дивиться  в  Небо,
Що  нагадує  яму,
Вириту  деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка  сниться  кульгавому  ослику,
У  яку  мішок  кинули
З  подертими  лахами
Дивака-апостола:  сірі.
Місто,
Яке  домальовує  акварелями
Крук-діра:
На  снігу  білому  чорний
Пляма  чи  суть
Отої  прірви,
Голоси  з  якої  слухають
Будинки-вуха,
Що  проростають  із  землі  волохатої:
Хмародери  мені  нагадують  
Вуха  кроликів.  
Крук  -  діра  часопростору.
Місто,
В  якому  в  шпаківнях
Замість  птахів  
поселилися  мишолапки
З  пружинами-струнами
З  колодами  тиші
(Глухої).
Ці  мишолапки  цвірінькають
Пісеньки  волохатої  смерті,
Ці  мишолапки  виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що  так  само  будуть
Залізними  щелепами  клацати
Коли  виростуть
Із  залізних  яєць  вилупившись.
Добре,  що  це  Місто  Даймон,
А  не  Місто  Мишей.
Добре.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776431
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 11.02.2018


Довершено: Місто Чуми

                                 «За  довжелезними  столами  часу
                                     Бенкетують  господні  лелеки.
                                     Вони  випивають  очі  зрячих
                                     Та  очі  незрячих,
                                     Серця  тіней  владарюючих…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Місто
Де  кожен  доктор  на  лелеку  схожий  –  
Дзьобатий.
Кожен  лікар  вбраний  у  чорне
Димить  сіркою,  носить  намисто  
Гірке  часникове  –  бо  лікар.
Кожен  лікар  –  лелека.  
Кожен  знахар  –  чаклун.
Кожен  доктор  –  Фауст  –  
Ото  ж  бо.  Бо  це  місто  пошесті.
Місто,  де  кожен  витягує  жереб.
Жереб  –  жереп  –  жер  би,  та  вона
Чума  –  нас  жере,  
Може  я  теж  щось  витягну:
Щось  мені  випало:
Чи  то  маска  чумного  доктора,
Чи  то  маска  Чорного  Пса  –  
Того,  що  приходив  до  Фауста,
Що  видивлявся  Nova  Stella
У  небі  чорному  –  зірку  Lucifer,
Що  віщувала  чуму  –  
Яка  прийшла  таки  в  Місто,
Що  стало  Містом  Чуми,
Містом  людей-лелек  
Чорногузів,  
Чорновбраних  людей-птахів:
Мелянхляйнів  Гіпербореї.
Три  монети  для  доктора  –  
Фаусте,  Вам  три  монети  –  
Злоті  –  три  ноти  –  
Заграйте  на  них  музику  –  на  сопілці…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770280
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 08.01.2018


Довершено: Місто Темряви

                           «Чорне  дійство  світання
                               Ми  п’ємо  його  вечорами
                               Ми  п’ємо  його  вдень  і  зрання
                               Ми  п’ємо  його  вночі
                               Ми  п’ємо  і  п’ємо…»
                                                                                           (Пауль  Целан)

Щоночі
Я  будую  Місто  з  кавалків  темряви
Початкової  –  як  три  горішки  у  жмені
Старого  картяра  Бога  -  
Гравця  в  божевільну  рулетку.
Три  горішки  з  чорним  нутром
Три  горішки  для  попелюшки,
Що  бавиться  з  попелом  у  темряві
(Хтось  погасив  світло  –  
Хтось,  а  не  я,  хтось  –  брудними  пальцями),
Бався,  дитя,  бався  –  навіщо  нам  світло,
Навіщо  сліпим  окуляри,  навіщо…
Щоночі
Я  складаю  підмурок  своєї  в’язниці  
З  цеглин  споконвічної  темряви,
Хтось  ходить  –  дзвенить  ключами,
Поза  дверима  Всесвіту:
Я  знаю  –  там  нічого  крім  темряви,
Але  запитую  себе  –  хто  там?
Навіщо  він  там  ходить  
І  запирає  двері  моєї  камери
Тюрми,  яку  я  сам  собі  вимурував  –  
Тюрму  Світу  Сього  –  Світу  Каїна.  

А  десь  човен  пливе  у  тьмі  –  
Човен  жебрачки  Венеції,
А  десь  мурують  готичну  вежу  –  
У  тьмі.  
У  тьмі  світу  сього  –  вежу  своєї  свідомості
Назавжди  готичної.

Місто  темряви.
Немає  з  нього  виходу,  бо  немає  входу  –  
Ворота  стоять  серед  міста  –  ворота  в  Ніщо.  
Дайте  мені  цеглину  –  навпомацки  –  
Дайте  цеглину  старому  Каменяру  Вільному,
Я  десь  згубив  свій  кутомір  і  фартух  –  
Там,  на  вулицях  міста  темряви…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770267
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 08.01.2018


Прозорий попіл

                                         «Попіл,  але  прозорий.
                                             Він  мене  веселить.
                                             Я  в  ньому  бачу  самого  себе.»
                                                                                 (Григорій  Сковорода)

У  жмені  своїй
Затискаю  попіл,
Сію  його,  як  сіють  зерна:
Попіл  прозорий.
Падає  він  на  землю  зорану
(Зоряну),
Падає  він  на  каміння,
Падає  він  на  коріння,
Падає  він  на  води  дзеркало,
Падає  він  у  душі  людської  безодню
І  проростає  вогнем  –  
Деревом  язикатим,  зіллям  сонячним  –  
Попіл  прозорий.
Збирав  його  не  рік,  не  два
Левадами  та  гленами,  
Торфовищами  та  долинами,
Де  колись  стояли  селища
Диваків-гелів:
Прочан  свого  святого  острова.
Збирав  я  той  попіл  прозорий,
Що  вікував  тут  не  одне  літечко,
Не  одне  століттячко
І  не  одне  тисячоліттячко,
І  зрештою  втямив,  що  попіл  –  то  зерна:
Тільки  прозорі  й  не  видимі,
Які  сіяти  тепер  мушу:
Скільки  років  моїх  вистачить:
Бо  попелу  того  вдосталь:
Попелу  Вітчизни  нашої…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769075
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 01.01.2018


Вітер помер

                         «Чи  правда  це:  померти  –  це  заснути
                             Коли  життя  –  це  сниво  і  міраж,  
                             А  радість  –  мить,  що  на  хвилину  тішить  груди…»
                                                                                                                                                                   (Джон  Кітс)

У  цьому  селищі  вітер  помер,
Його  поховали  під  дольменом  старим,
Таким  давнім,  що  навіть  Смерть
Не  знає  коли  його  громаджено,
Коли  ці  брили  тисли  на  плечі
Бородатих  пастухів-козопасів,
Що  відчинили  двері  туди  –  в  потойбічне,
У  темне  й  незнане,  тому  одвічне.

Цей  вітер  міг  би  вказати
Шлях  безтурботним  ластівкам,
Хитаючи  флюгер  нашого  дивака-часу,
Чи  то  подорожнім
Що  вдягнені  в  пір’я  –  сіре  або  біле,
Не  тим,  золотим  ланцюжком  поневолені,
Іншим,  що  кидають  сей  острів  зелений  
І  летять  навмання:  дикі  гуси.

Вітер  помер
Його  поховали  строчма-стоячи
Як  ховали  поганців  –  королів  Ірландії,
На  менгірі  лускатому
Вибили-вишкрябали  знаками  огаму
Його  імення  нікому  незнане:
Імення  вітру-волоцюги
Злого  й  недоброго  опівнічного.

У  цьому  селищі,
Що  стоїть  над  могилою  вітру
Лишилися  одні  копачі  картоплі
З  очима  кольору  черствого  хліба,
З  руками  пошерхлими  наче  земля  привидів,
Земля  торфу  й  вересу,
Земля  незачесана,  патлата  й  нечемна,
Земля,  яку  втомилися  люди  топтати,
Селище,  де  помер  вітер…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769003
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 31.12.2017


Господар дому сього

                 «...Господар  звик  завжди  діяти  мовчки.
                           Господар  жив  красою  лише  доступного  й  зримого...»
                                                                                                                                 (Такамура  Котаро)

Господар  дому  сього
Ніколи  не  запалював  свічки:
Серед  темряви  пантрував
Скарби  краси  нетутешньої.
Господар  дому  сього
Не  продавав  нічого  й  нікому,
Тільки  купляв  –  це  –  нетлінне.  
І  зачиняв  у  скрині
В  домі,  де  завжди  було  холодно,
Де  завжди  в  димарях  було  порожньо,
Навіть  для  сажотруса-вітриська,
Навіть  для  холодних  вогників-потерчат,
Навіть  для  них.
Господар  дому  сього
Читав  у  темряві:
Книги,  що  писані  в  повітрі,
На  чорних  сторінках  ночі  замість  паперу.
Господар  дому  сього
Йшов,  повертався,
Шукаючи  непотрібне  й  незриме,
Ніколи  не  грівся  біля  язиків  полум’я
(Бо  навіщо?),
Сміявся  з  важкості  золота,
Малював  холодом,
Не  зазирав  у  дзеркало.
Хтось  може  й  бачив
Обличчя  його  бліде,
Але  не  в  оцьому  домі
Вічної  темряви...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763631
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 02.12.2017


Довершено: Місто Голосу

             «Я  піду  туди,  звідки  долинає  голос...»
                                                                                   (Такамура  Котаро)        

Так  незвично  бачити  Фавна
З  флейтою  кумедних  слів,
Фавна,  що  бігає  вулицями  Міста
Босоногих  пасторів-козопасів,
Не  Міста  Мефістофеля  й  Фауста,
А  Міста  Голосу  й  Фавна.

Так  кумедно  –  споглядати  Фавна  –  
Пана  з  ногами  волохатими,
Клишоногого  козлорога-танцюриста,
Що  співає  пісню  радощів
Лісового  квіткового  Еросу
Серед  Міста  Голосу  –  
Міста  дзвінких  трамваїв  –  
Залізноколесокрутів.

Місто,  що  висить  голосами  в  повітрі  –  
Місто  тендітної  радості:
Кіфар  та  оголених  тіл:
Беріз-німфоманок  та  крамниць-пегасів
(Якщо  летіти,  то  в  небо)
(Там,  де  звуки  Галактики)
(Де  панфлейта  вічності)
Місто  білявих  скрипок  –  
Місто  мітів  та  звуків  Меркурія
І  тракійського  Аполло  –  
Ліхтарника  нетутешнього,
Не  егейського,  не  атоського,
Не  лідійського,
Навіть  не  лесбійського:
Він  теж  соромився  одягу
Наче  Аркадій-жрець.
Музика.  Муза.  Ерато.  
Дайте  його  перейти
По  вулиці  Міста  Голосу
Зі  своєю  кіфарою
Мимо  розбитих  глечиків
Остракізму.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763599
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 02.12.2017


Довершено: Місто Юрби

                                                             «Велике  зло-змія  вповзає  до  юрби...»
                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

Місто-мурашник,  місто  рудих  тарганів,
Де  стіни  вулиць  будуються  з  однакових  тіл,
Де  замість  бруківки  сліди  важких  чобіт,
Де  замість  вікон  мільйони  відкритих  очей,
Де  замість  автомобілів  істоти,  істоти,  істоти,
І  замість  дротів  емоції  –  ненависті  і  жадання
Хліба  й  видовищ.  Не  місто,  а  вир  –  лап  і  голів,
У  цьому  місті  люблять  театр-видовище,
Для  цього  посеред  юрмища  теслі  майструють
Теслі  тешуть,  цвяхують  ешафот  дерев’яний.
Будуть  там  грати  вистави  –  вистави  ножа  й  металу,
Вистави  нових  емоцій  –  вистави  великих  змін.
Для  кого  слава  на  мить,  для  кого  влада  назавжди,
Для  кого  наркотик  емоцій,  для  кого  нитки  маріонеток,
Тільки  вистава  та  сама  –  постійно,  тільки  все  те  саме
Повторюється:  вистава  вохри  й  ножа,  але  байдуже,
Це  Місто  Юрби.  Тут  закони  диктує  Плутон
Писарю-нумізмату  з  папірусом  жовтим,  
Що  погризений  тарганами  –  тими,  
Що  живуть  в  голові,  яку  носять  на  плаху  паяци:
Сьогодні  і  завтра,  в  неділю  нероб  і  в  будні  сірі,
Бо  юрбі  треба  свята  –  щоденно  –  
Свято  ножа  і  вохри  рудої,  тої  що  зрошує
Землю  і  дерево,  тої,  якою  кроплять  юрбу
В  ім’я  юрби.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762330
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 26.11.2017


Вільям Блейк До Батька Нікого Переклад

Чомусь  мовчить  незримий  пан  
Одвічний  батько  ревнощів  і  ран.
Чому  ховаєш  в  хмарах  мли
Своє  могутнє  око  ти?

Чому  така  навколо  тьма
У  всіх  твоїх  законах  і  словах?
І  не  наважиться  ніхто  
Плода  цього  пізнати  смак  і  зло,
Яке  в  щелепі  затискає  змій,
І  таїну  ховає  голос  твій,
Коли  в  долонях  жінка  затискає  плід
Важкий,  холодний,  наче  світ...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760145
рубрика: Вірші, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2017


Довершено: Місто Старого Саду

                                       «З  того  самого  дня
                                           Він  не  з’являвся  більше
                                           Заіржавіли  двері
                                           В  саду...»
                                                                               (Дзімбо  Котаро)

Він  давно  не  з’являвся:
Ні  в  своєму  саду
Ні  на  вулицях  міста,
По  якому  блукають  сновиди-люди.
Його  старі  черевики  подерті
Забули  якого  кольору  бруд
Болота  із-під  груші  старої,
Яке  воно  на  смак  –  
Блідо-брунатне  болото
Старого  саду  сакур  та  сосен,
Він  давно  не  блукав
У  своєму  плащі  білому,
Давно  ніхто  не  бачив
Його  постать  сиву  й  сумну,
Його  бороду  білу,  
Що  завжди  чіплялась
За  квітучі  кущі  троянд
Колючі,
Заіржавіли  двері
Кованої  залізної  хвіртки,
Засипало  жовтим  листям  
Стежки  давно  не  метені,
Важкі  мовчазні  камені
Споглядають  мертві  дерева,
Що  стали  сухими    запитаннями
В  книзі  байдужого  Неба.
З  того  самого  дня
Господар  закинув  свій  сад,
З  того  самого  дня
Господар  забув  про  людей,
З  того  самого  дня
Сліди  його  стер  вітер,
Лишилась  тільки  іржа
Пустки.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759789
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 10.11.2017


Довершено: Місто Старих Образ

                                         «...  Кличуть  збір  барабани  колишніх  образ
                                                     Безсилих  проклять,  що  розчавлені  в  прах
                                                     Кличуть  збір  барабани  в  умах...»
                                                                                                                         (Еміль  Верхарн)

Місто  старих  образ  –  босоногих  жебрачок,
Місто  лункої  бруківки,  черевиків,  чобіт  і  туфель,
Місто  в  якому  кожен  провулок  звучить  барабаном:
Місто  старих  образ  –  божевільних  прочан.

Місто,  яке  ніколи  не  мало  дерев  і  парків,
Місто,  в  якому  замість  трамваїв  горожани  
Каталися  на  барикадах  –  зайцями,  зайцями,  зайцями,
Місто  старих  образ  –  фанатичних  монашок.  

Місто,  яке  очікує.  Місто,  яке  завмерло.
Місто,  в  якому  коти  ховаються  в  комірчини,
Місто,  в  яке  злітаються  круки  й  граки:
Місто  старих  образ  –  цитат,  що  стали  людьми.  

Місто,  в  якому  холодний  вітер  не  згасить
Серця,  що  горять  полум’ям  слів,
Місто,  в  якому  листопад  несе  облігації  листя,
Місто  старих  образ  –  проповідників  сивих.  

Місто,  де  я  заблукав.  Місто,  де  від  негоди
Рятує  мене  чорний  плащ  –  одяг  ченця  й  чорнокнижника,
Місто  злих  і  колючих  дощів,  місто  листопада:
Місто  старих  образ  –  інсургентів,  яким  втрачати  нічого.

Місто,  в  яке  не  приходить  весна  –  тільки  осінь,
Місто,  в  якому  зачинені  всі  крамниці  шовкових  сорочок,
Місто,  яке  збудував  Томас  –  місто  тривожної  музики:
Місто  старих  образ  –  важких  крапель  очікування.  

Місто,  де  темний  готичний  собор  сліпим  жебраком
Співає  тужливу  пісню  про  те,  що  ніхто  не  забуде,
Місто,  де  майстри  гострять  інструменти  і  лагодять  годинники,
Місто  старих  образ  –  двірників  судного  дня.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757833
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 30.10.2017


Любас мандрагори

           «...Де  поза  розумом  чуття  провалля,  наче  нетрі  темні,
                     незрозуміла  мова  вір  прадавніх  нас  оточить...»
                                                                                                                     (Богдан-Ігор  Антонич)


Колишній  ватаг  флібуст’єрів
А  нині  шукач  таємного,
Що  кинув  ваготу  якоря
Між  скель  біля  селища
Сіровбраних  пастухів-обідранців
Чи  прочан  до  землі  небуття,
Оселившись  у  башті-сові
Запалює  свічку  
Самотню,  як  човен  в  негоду
Рибалки  мертвого
І  чекає,  як  дзигар
Покаже  годину  тьми  найчорнішої,
Щоб  кинути  крило  лилика
До  ялівцевого  трунку.
Любас  мандрагори,
Чорнокнижник  готичних  літер  
Видивляється  крихітки  золота
У  киплячій  роторті-гамарні.
І  снять  йому  герці  
Та  шафіри  штудерні,
Вітрила  пошарпані  вітром
І  таляри  дзвінкоголосі.  
Оминають  його  обитель,
Його  понуру  башту
Оплетену  прочитаном  –  
Твердиню  барона  давно  загиблого,
Замок  династії  давно  вимерлої,
Башту  чарівника-лорда
Селяни  у  свитах  подертих,  
Монахи  у  чорних  рясах,
Повії  в  зелених  платтях.
І  тільки  поет  один  –  
Філід  останній  
З  клану  законників-брегонів
Відвідав  колись  кам’яницю
Щоб  послухати  казку
Чи  то  понуру  легенду
Про  смерть.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750784
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 16.09.2017


Мовчазна подружка

                                     «Є  на  світі  люди,
                                         Що  все  своє  життя
                                         Серед  снігів  живуть.
                                         То  ворогують,  то  дружать
                                         Із  самотністю.»
                                                                                 (Ісікава  Такубоку)

Я  живу  в  кам’яному  домі  –  
Старому,  як  напівзабуті  спогади
Про  вік  кам’яний  –  важкий,  
Вогню  жадаючий,  
Я  живу  в  кам’яному  домі  –  
Темному,  як  часи  короля  Едварда,*
Холодному,  як  ольстерський  жовтень,
Високому,  як  дерев’яна  шибениця
На  пагорбі  в  Тіпперері**
У  часи  короля  Георга.***
Я  живу  в  кам’яному  домі,
Що  під  дощем-дощиськом
Стоїть  і  дивиться  вікнами-очиськами,
Банькуватими  більмами
У  простір  туманний
Вже  не  одне  століття-жахіття.
Живу  я  у  цьому  домі-кляшторі
Зі  своєю  подружкою  –  
Коханкою  мовчазною
На  ймення  Самотність.
З  ким,  з  ким,  а  з  цією  дивною  жінкою  
Мені  весело:
Привела  гостей-друзів
До  обителі  моєї  сутінкової:
Привела  Дощ  –  гомінкого  співбесідника,
Музику  невгамовного.
Вікно  прочинивши
Привела  Вітер  –  філософа  мудрого,
Знавця  таємничого,  цирульника  яблунь.
Привела  Осінь  –  красуню  небачену,
Що  забарвлює  кольорами
Дні  нашої  сірості  епохи  занепаду.
Отож  з  цими  друзями-музиками
Співаю  про  тишу,
Веду  розмови  веселі
Мовчанням.  

Примітки:
*  Король  Едвард  –  верховний  король  Ірландії  Едвард  Брюс.  У  1315  –  1318  роках  носив  він  корону  Ірландії  та  поклав  голову  за  її  свободу...
**  -  в  графство  Тіпперері  дорога  далека...  Для  мене  особливо.  Не  тільки  для  них.
***  -  маю  на  увазі  короля  Великобританії  Георга  ІІІ  (1738  –  1820).  Нічого  особистого  –  просто  історія...  Особливо  історія  1798  року...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750455
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 13.09.2017


Мури

               «Вічності  ти  передав,  що  вічне
                 А  землі,  що  земне…»
                                                                       (Богдан-Ігор  Антонич)

За  мурами  осіннього  ранку
Я  –  палій  Залізного  Дому*
Запалюю  пожежу  світанку
Після  буття  ставлю  не  крапку  –  кому,
Несу  в  торбі  новел  ротації,
De  morte  post  scriptum:  
Хмар  білих  пухкі  асигнації
Ave  –  торішньому  листю,
Ave  –  років  намисту,
Ave  –  м’яким  килимам  моху,
Ave  –  богам  ранкового  холоду!
Сьогодні  зелені  пагорби
Я  складаю  в  мішок  аґоній,
Я  співаю:  «Gloria!»
Забутому  сну  фантасмагорій,
Я  співаю  готичним  замкам:  «Neo!»**
І  хочу,  щоб  двері  нового  дня
Відкривали  бджоли  (гудуть),
Кам’яних  вуликів  неоліту  (грядуть)  –  
Менгірів  –  знаків,  дольменів  –  порталів.
Хочу  аби  
Над  черепицями  старих  селищ  галів
(Вибачаюсь,  народу  Фір  Болг***)
На  островах  Арран  (мій  борг)
Сліди  доби:
Чорними  блискавицями  
Серпокрилими  птахами****  летіло  Neo  –  
Словами-лицями
Словами  буття.
Чи  то  забуття…

Примітки:
*  -  ну,  скажімо  Залізний  Дім  підпалив  не  я,  а  король  Ірландії  Лабрайд  Лонгсех  (часи  правління  379  –  369  роки  до  нової  ери)  –  як  тільки  його  не  називали:  і  Лабрайд  Мореплавець,  і  Лабрайд  Вигнанець,  і  Лабрайд  Заброда…  Залізний  Дім  підпалив  саме  він,  а  от  пожежу  світанку…  Це  моя  робота.  Щоденна.  А  те,  що  я  палій  Залізного  Дому  –  це  я  так  сказав  –  для  красного  слівця.  
**  -  хочу  щоб  все  нині  починалось  на  «нео»:  неоліт,  неоген,  неон,  неоантропос  -  неогомо,  неохронос  і  неохорос.    
***  -  це  був  народ,  що  поклонявся  Болгу  –  богу  блискавки.  Те,  що  це  був  «народ  мішків»  -  злий  наклеп.  Мій  борг  перед  Ірландією  –  писати  про  людей  минулих  епох.  Хто  ж  про  них  напише,  якщо  не  я…  
****  -  біля  замку  Грануайл  –  замку  королеви  піратів    Грайнне  ні  О’Майлле  в  графстві  Мейо  є  колонія  птахів  чорних  серпокрильців.  Як  приходить  літо  вони  літають  там  чорними  блискавицями…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750141
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2017


Вересове Сонце

                               «...Ані  тягар  турбот,  ані  старезність  тіла
                                         Їм  не  поставили  межу  зотлілу  –  
                                         Не  скуштувавши  втіх  землі
                                         Вони  в  безсмерті  розцвіли...»
                                                                                                       (Вільям  Батлер  Єйтс)  

Плями  руді  на  пагорбах  Маг  Ео*  –  
Це  сліди  вересового  Сонця  –  
Світила  терпкого  трунку,
Що  зазирало  у  вікна  замку  Грайнне**  –  
Королеви  Умайлла,  королеви  піратів,
Повелительки  гострих  мечів  і  міцних  рук,
Королеви  вітряних  гір  святого  Патріка,
Королеви  вітрил  пошматованих,
Що  плели  ми  колись  з  синього  льону,
Та  латали  віршами  й  піснями
Про  королів  гордих  і  орачів  моря,
Королеви  блукальців  та  корабельного  дерева,
Що  чорніло  й  тужавіло  від  солоної  вохри.
Вересове  сонце  пірнає  в  піняві  хвилі:
Руде,  як  наші  чуприни,  
Холодне,
Як  останнє  «прощай»  волоцюги-шибеника
З  мотужкою-линвою  на  шиї  воловій.
Руде  вересове  Сонце  зазирало  в  зіниці  
Шаленої  Грейс  О’Мейллі,
Що  бавила  у  пошерхлих  долонях
Дитя  епохи  колючої  –  руків’я  меча.  
Руде  вересове  Сонце  –  
Світило  ліщини  й  форелі,
Світило  гладеньких  чаш,
Тесаних  з  буку  твердого,
В  які  наливали  ель  люди  клану  О’Флахерті***,
Світило  осінніх  квітів  і  холоду  одкровення:
Нині  воно  танцює  джигу  острова  Торах,
Перш  ніж  втопитися  в  морі
Серпокрилих  птахів-вигнанців  –  
Птахів  Залізного  Рістарда****...    

Примітки:
*  -  У  молодості  я  дуже  любив  блукати  пагорбами  Маг  Ео  ні  про  що  не  думаючи....  
**  -  А  я  теж  колись  зазирав  у  вікна  зруйнованого  замку  Грайнне,  щоправда  зовсім  не  так  як  Сонце...  
***  -  Якщо  хтось  і  цінував  в  Ірландії  гіркий  ель,  добрий  меч  та  напнуте  вітрило,  так  це  вождь  клану  О’Флахерті  -  Донал  ан  Хогайд  Флайтбертах.  
****  -  Залізним  Рістардом  в  XVI  столітті  називали  XVIII-го  лорда  Мак  Вільяма  Йохтара.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749933
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.09.2017


Літо довершилось

                                                               «...І  відав  я  одне:  од  Вас  приходить
                                                                         Знання  таємне  все,  бо  Ви  з  Едему
                                                                         Злітаєте  до  нас  крилатим  поступом...»
                                                                                                                                                   (Вільям  Батлер  Єйтс)

Літа  краплі  останні
Додав  до  віскі  терпкого
Старості  моєї  нескінченної
Дивак-менестрель  вересень.
Тепер  тільки  осінь
У  моїй  Ірландії  моретравній
Мореплавній  і  морепрозорій
Чи  то  назавжди,  
Чи  то  просто  сторінками  книги  –  
Повісті  про  журбу  й  одкровення
Шелестить  невдаха-вітер.
Літо  довершилось,
Як  довершуються  династії
Вождів  непокірних  кланів,
Як  довершується  сама  історія
Землі  Еогайна-мрійника,*
Лишається  тільки  спокій,
Тільки  сумна  пісня  вітру,
Тільки  погляд  на  кам’яні  брили,
Що  чомусь  поставали  колом
Навколо  могили-пагорба,
Навколо  Сіда  темного**,
Навколо  світу  нашого  реального
(Світу-вигадки).
А  ви  собі  човни  будуєте  з  листя  торішнього
Горобинового  і  кленового,
А  ви  собі  на  банджо  без  струн
Все  ту  ж  мелодію
Пісні  хворої  дівчини  –  
Пісні  про  смерть.
А  ви  собі  все  грона  і  все  виноградові
Вичавлюєте  (сусло  між  пальцями),
А  ви  собі  про  сонечко,
А  воно  холоне....


Примітки:
*  -  мав  на  увазі  королівство  Тір  Еогайн.  Тут  ніяких  метафор  і  ніяких  натяків.  Не  шукайте  алюзій  там,  де  їх  немає...
**  -  а  ви  думали  Сід  світлий???  Тір  на  Ног  світлий,  але  це  не  зовсім  Сід.  Точніше  зовсім  не  Сід...  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748468
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 30.08.2017


Ніде

                                     «Де  ти  був,  Адаме?»
                                                                                 (Буття,  9)

-  Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  був  тінню
І  ховався  у  закутках  свідомості,
Куди  ніколи  не  зазирає  сонце?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  став  потоком  нейтрино
І  летів  у  нескінченність  
Доки  світ  ще  був  молодий,
А  нескінченність  такою  маленькою?  
Може  ти  серед  дерев  ховався  
Дерев’янівши  суглобами,
Зеленіючи  пальцями-листочками,  
Вростаючи  в  землю-твердь
Коренями,  що  були  щойно  підошвами
Ніг-милиць,  що  траву  живу  топчуть?
Де  ти  був,  Адаме?  
Може  ти  захотів  дізнатися,
Що  таке  смерть  темна
І  ставав  на  мить  Порожнечею?
Може  ти  став  на  мить  бурлакою,
Волочився  за  межею  буття,
Де  нікого  ніколи  –  всі  тільки  туди,
І  ніхто  не  буде  йти  звідти?
Де  ти  був,  Адаме?
Чи  може  ти  забрів  необачно  в  майбутнє,
Де  нащадки  твої  нерозумні
Відбирають  життя  одне  в  одного,
Волю  міняють  на  шматочки  металу,
Зрозумів,  що  там  теж  нічого  хорошого,
Та  сама  нудьга,  коли  не  хочеться  бавитись?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  був  теоремою,
Яку  доводити  поки  що  нікому,
Чи  то  непотрібно,
Чи  то  усвідомив  себе  крапкою
Нескінченно  малою?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  став  самою  Самотністю,
Одинаком  простору
І  навіть  дерева  перестали  бути  тобі  друзями,
І  не  хотілось  складатися  з  кварків,
Що  ніколи  не  бувають  самодостатніми,
Одинаками  буття?
Де  ти  був,  Адаме?
-  Я  був  ніде.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745793
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 12.08.2017


Нічого крім темряви

                                                       «...  З  отих  часів,  коли  сховавши  лють
                                                                   Лягла  руда  під  впертий  молот
                                                                   З  отих  часів,  як  дим  зійшов  над  горном  
                                                                   Кує  і  править  леза
                                                                   Терпіння
                                                                   Над  вогнем  нестерпним...»    
                                                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

А  за  вікном  –  нічого  крім  темряви
(Друже,  ти  гортаєш  книгу,
А  там:  на  чорних  сторінках
Чорні  літери  Ночі),
Ти  дивишся  в  Небо  –  
На  полотно  оксамиту
(З  якого  кат  шив  собі  балахон)  –  
Там  нічого  крім  темряви  –  
Чи  то  зорі  згасли,  
Чи  то  очі  посліпли:
Тьма  Ніщо  нескінченного,
Там  –  за  дверима  світу,
Тут  –  за  межею  повітря,
Нічого,  нічого,  нічого
Крім  Темряви.
Шиють  із  неї  шати,
Стелють  тканиною  Тьми
Постіль.  Для  сну.  
Навіть  яблукам  Небуття
Нікуди  падати:
Ні  верху,  ні  низу  –  
Нічого  крім  темряви.  
....................................
А  може  хтось
Почувши  крик  птаха  чубатого
Птаха  хвостатого
Замовить  собі  в  шинкарки
Темряву  на  сніданок.
Може.
А  може  хтось
Зробить  з  тої  тьми  струни
І  заграє  нам  пісню  Вічності.  
таки  в  тому  шинку  –  
Життя  п’яного.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740179
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 02.07.2017


Під покровом Неба

                   «…Під  розірваним  небом,  що  кудись  летіло
                           Саме  на  тім  шляху
                           Тоді  й  відчув  лиху
                           «Покрівлю  неба»,  враз  немов  спустілу…»
                                                                           (Шеймас  Гіні  «Переступ»)

Під  покровом  неба  –  
Там,  де  холодний  вітер  і  птахи
Співають  про  свої  сни  кольорові
Там  люди:  стоять  серед  порожнечі
Між  минулим  і  прийдешнім,  
Між  замками  і  халупами,
Між  лезом  мечів  і  кулями  скорострілів,
Між  тьмою  віковічною  і  світлом  ранку,
Між  вогнями  інквізицій  і  холодним  морем,
Між.  Посередині.  Тут.  На  острові.
А  сороки  тим  часом  мурують  міст
Свої  хвостами  чорними
Через  ріку,  що  ніколи  не  була  прозорою:
А  все  каламутною  –  то  від  крові,
То  від  бруду,  а  то  просто  від  темряви:
Бо  ріка,  бо  тече,  бо  там  брід,
А  ми  коло  броду  –  хто  з  мечем,  хто  в  вилами,
Бо  там  володіння  чи  то  чужого  графа-зайди,
Чи  то  чужого  клану  зі  своїм  гонором
І  своїм  розумінням  волі,  а  ми  такі  неотесані,
А  ми  такі  танцюристи  джиги  шаленої,
А  нам  аби  воювати  за  землю  свою  загублену,
І  свободу  свою  втрачену,  а  нам  аби  співати
Про  росу  туману  і  брудне  старе  місто,
А  нам  аби  стояти  серед  порожнечі  цієї  
Вічної  та  холодної…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736744
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 06.06.2017


На стежі

                   «…На  стежці  вечоровій
                           На  лахи  дивлюся,  що  полишали
                           Чи  торфярі,  чи  душі  людей,
                           Що  пішли  геть…»
                                                         (Шеймас  Гіні  «Бачити  речі»)

Всі  йдуть  –  навіть  схимники,
Яким  (як  мені  здавалось)  йти  нікуди,
Всі  йдуть  –  не  вертають  –  не  оглядаються,
Лишають  по  собі  речі  чи  то  лахи,
Чи  то  просто  непотріб,  що  кидають  на  дорозі
(А  колись  цінували,  а  колись  збирали),
Чи  просто  сліди  на  ґрунті  зораному  –  
Відкритому  наче  рана  солдата,
А  дехто  вірші  –  ефемерні,  як  анемони:
Дехто.  Але  на  цьому  торфовищі,
На  цьому  острові  мохів  та  вересу,
На  цьому  уламку,  де  все  колишнє
(Навіть  ми  –  переписувачі  забутих  слів),
Ми  копаємо  торф  для  жаркої  ірландської  печі,
Для  тепла  (бо  більше  нам  цінувати  нічого),
Для  казанка  закіптюженого  (щось  там  таки  на  вечерю),
А  що  там  торф  ковтнув-сховав:
Чи  то  роги  оленя  ірландського  чи  то  минуле,
Чи  то  просто  майбутнє
Визирає  з  під  пластів  здертих  
Шкіри  землі  вересу:
Хто  зна:  лише  кинуті  речі
Душ  людей,  що  давно  пішли
І  не  вернуться.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736743
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 06.06.2017


Вино солодке літа

                                                 «Коли  б  знайшов  я  шовку  Неба,
                                                     Що  променями  золота  повитий,  
                                                     Щоб  день  і  тінь,  заграва  видноколу
                                                     Світилися  і  золотим,  і  синім...»
                                                                                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)  

Літо  вином  черленим
У  келих  днів  моїх  недоречних,
У  чашу  снів  моїх  нетутешніх
Наливає  бородатий  винар-батлер,
Пригощає  мене
Та  гостей  снів  моїх  –  світів  синіх:
Кожному  вусатому  –  по  краплі,
Кожній  кралі  келішок
Трунку  наче  кров  густого.
Дні  мої  синьо-білі  –  
Небом  наповнені  –  вщерть  по  вінця,
Цвітом  кульбаби  цятковані:
Квітами  золотих  ранків:
Ступаю  серед  них  босоногим
Диваком-апостолом
Віри  джмелів-вітроплавів
Від  одного  острова  солодкого
До  іншого  нектарного  й  златопилкового.
Буття  моє  сповнене  квітковою  радістю:
Яглицевою  та  трохи  суничною,
Дні  мої  –  кавалки  істини:
Одкровення  наче  вода  прозорого,
Наче  Лютер  невчасного,
Наче  Темний  Патрік  незаперечного,
Наче  граф-чарівник*  приблудного,
Наче  Камінь  Долі  мовчазного**.  

Примітка:  
*  -  Мається  на  увазі  Джеральд  Фіцджеральд  –  ХІ  граф  Кілдер  (1525  –  1585).  
**  -  він  і  досі  стоїть  на  горі  Кнок  на  Теврах,  хоча  всі  кажуть,  що  то  не  той  камінь,  а  той  камінь  давно  вкрали,  тому  він  і  мовчить,  хоч  колись  і  кричав  часом  так,  що  було  чути  по  всій  Ірландії...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735250
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 27.05.2017


Gaoth Dubh

Máistreás!  Do  cinniúint  capall  dubh
Cailleadh  ar  bhealach  ar  titim  de  Gealach  breacsholais
I  measc  na  hamhráin  brónach  hÉireann,
Agus  fraoch  báisteach,
Ag  fanacht  gaoth  dubh  leat  -  i  measc  an  breacsholais,
Anseo,  i  measc  na  cnoic  ar  an  oíche,  i  measc  carraigeacha,
Gach  ceann  acu  -  sa  bhaile
Scáth  liath  Sean.  An  bhfuil  tú  ag  dul  ar  chúis  éigin,
Cá  háit  le  dul  stoptar
Ar  bith  ina  chónaí,
Agus  ar  chúis  éigin  tú  fós  fiach:
Cibé  ar  Chromail  dramhaíola
An  bhfuil  sé  éasca  a  dríodair,
Rith  ag  eagla,  go  n-thiomáineann  eagla
Ar  lá  amháin  gan
Faoi  Dé  Luain,  níos  liath,
An  féidir  tú  ag  lorg  ach
Bhláth  scian  Fuar,
Cad  a  dhioscadh  flesh  daonna
Sa  lá  chivalry  agus  onóir,
Agus  do  chapall  -  Gaoth  Dubh  
Lena  mbaineann  mane  dubh
Ag  féachaint  do  máistreás,
Ag  breathnú,  go  fóill  wandering.
Anseo  -  i  measc  na  carraigeacha  agus  cnoic
Éire  ár  gaotha  de  cinniúint
Ordúil...
Máistreás!  Bán  léine  Éire
Torn  ag  an  ngaoth,
Agus  tú  ag  imeacht  go  fóill  scáth  méine
I  measc  na  groves  Druí.
Tá  do  capall  dubh  lorg  agat...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732634
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.05.2017


Чорний кінь Гіх Дув

                                                                   «Я  розповім  вам,  а  ви  запишіть,
                                                                     аби  прийдешні  покоління  знали  ці  речі.
                                                                     Нехай  Знання  буде  на  Заході,  Битва  на  Півночі,
                                                                     Процвітання  на  Сході,  Музика  на  Півдні,
                                                                     а  королівська  влада  посередині...»
                                                                                                                                                                     (Фінтан  Провидець)

Колись  давно  –  десь  так  років  сорок  тому,  навіть  більше,  якщо  не  помиляюсь,  у  вересні  1973  року  я  подорожував  графством  Клер  і  відвідав  руїни  замку  Ліманех.  Добирався  я  до  цього  замку  довго  і  тяжко.  Замок  як  і  тоді,  так  і  нині  лежав  в  руїнах  і  стояв  на  приватній  землі.  Мені  довелось  у  власника  цих  земель  –  містера  N  –  огрядного  пана  з  бакенбардами  і  грубим  мужицьким  голосом  (він  не  хотів,  щоб  я  згадував  його  ім’я  у  своїх  рукописах,  то  його  справа,  зрештою  він  виявився  порядним  джентльменом)  просити  дозволу  на  відвідування  замку.  Він  люб’язно  дозволив  і  з  розумінням  кивнув.  Певно,  не  я  перший  цікавився  цими  руїнами.  Але  коли  я  попросив  дозволити  мені  відвідати  ці  руїни  ще  й  вночі,  він  дуже  здивувався  і  довго  дивився  на  мене  пильним  і  якимось  недоброзичливим  поглядом.  Зрештою,  махнув  рукою:  «Ви  дивна  людина,  Шоне!  Мало  хто  наважиться  зайти  в  цей  замок  поночі,  ще  й  коли  місяць  оповні!  Але  якщо  вже  є  у  Вас  таке  бажання,  можете  зайти  і  вдень,  і  вночі.  Я  думаю,  Ви  теж  дещо  знаєте  про  цей  замок.  І  Ви  не  з  тих,  чию  волю  може  знищити  страх...»  Замок  справив  враження  моторошної  пустки.  Вціліла  тільки  вежа  початку  XVI  століття  і  руїни  житлового  корпусу  замку  початку  XVII  століття.  Свистав  осінній  вітер,  небо  супилось  і  сердилось.  Я  стояв  серед  руїн  і  думав  про  минуле  цих  стін,  змурованих  з  дикого  каменю.  Вітер  заносив  до  замку  обірвані  листки  ранньої  осені.  яких  ледь  торкнулася  золота  жовтизна  і  кидав  мені  до  ніг.  

Цей  замок  у  1630  році  замок  успадкував  Конор  О’Браєн,  дружиною  якого  була  грізна  Майре  Руа  (Майре  ні  Магон),  або  як  її  ще  називали  Руда  Майре  чи  Руда  Мері,  про  яку  розповідають  багато  легенд.  Кажуть  вона  своїх  ворогів  та  поганих  слуг  вішала  -  чоловіків  за  шию,  а  жінок  за  волосся  на  стінах  замку  за  найменшу  провину,  що  вона  супроводжувала  свого  чоловіка  в  рейдах  на  землі  англійських  колоністів.  Кажуть,  що  в  неї  було  руде  волосся,  що  вона  мала  25  чоловіків  і  в  кожного  з  них  життя  обірвалось  трагічно,  а  майно  цих  чоловіків  вона  привласнювала  собі.  Вона  разом  з  чоловіком  Конором  О’Браєном  –  з  єдиним  її  чоловіком  якого  вона  любила,  підтримала  повстання  за  незалежність  Ірландії  в  1641  році.  І  коли  її  чоловік  був  вбитий  під  час  сутички  з  англійською  армією  Ладлоу  в  1651  році,  вона  відмовилась  відкрити  ворота  замку,  щоб  отримати  тіло  чоловіка,  заявивши:  «Ми  не  потребуємо  в  замку  мертвих!»  Але  коли  побачила  з  мурів  замку,  що  він  живий,  впустила  людей,  що  занесли  його  до  замку,  хоча  була  небезпека,  що  одночасно  в  замок  вдереться  ворог,  і  доглядала  за  пораненим  чоловіком,  аж  доки  він  не  помер  через  лічені  години  в  неї  на  руках.  Ладлоу  стояв  під  замком  ще  кілька  діб,  але  погода  була  жахлива,  і  він  повернувся  в  Лімерік.  Майре  ні  Магон  змушена  була  терміново  вийти  заміж  за  якогось  Купера,  щоб  зберегти  спадщину  вождів  клану  О’Браєн  для  свого  неповнолітнього  сина,  що  потім  став  сером  Донатом  О’Браєн  –  предком  подальших  лордів  Інхіквін.  Кажуть,  що  з  Купером  вона  посварилась  одного  ранку  -  він  щось  погане  сказав  про  її  колишнього  чоловіка.  Тоді  вона  вбила  Купера,  коли  він  голився  ударом  кинджала  в  живіт  і  сказала:  "Ніхто  не  має  право  говорити  щось  погано  про  мого  коханого  Конора!".  Ще  розповідають,  що  вона  любила  їздити  на  норовистому  чорному  коні  -  мчала  на  ньому  з  шаленою  швидкістю.  В  неї  було  багато  докучливих  залицяльників  і  женихів.  Кожному  вона  давала  цього  коня  і  наказувала  проїхатись.  Кінь  летів  з  шаленою  швидкістю  над  прірвами  і  в  одну  мить  скидав  вершника  в  провалля.  Розповідають,  що  коли  вона  померла,  то  її  тіло  поховали  в  дуплі  дерева,  а  її  привид  часто  бачили  в  різних  місцинах  графства  Клер,  особливо  біля  мегалітичних  споруд  та  вівтарів  друїдів.  

Потім  я  ще  раз  зайшов  до  руїн  замку  –  уже  серед  ночі.  Небо  заспокоїлось  і  визирнув  повний  Місяць,  що  освітив  блідим  срібним  сяйвом  руїни.  Я  чекав  саме  цього.  Я  вірив  –  леді  Майре  ні  Магон  прийде  у  мене  надто  багато  питань  було  до  неї.  Надто  важливих,  щоб  життя  важило  більше  ніж  ці  відповіді.  Я  чекав  і  думав  про  те,  що  надто  багато  вигадок  придумали  люди  про  володарку  цього  замку,  що  все  було  зовсім  не  так.  І  той  портрет,  що  дійшов  до  нас  –  портрет  якоїсь  старої  відьми  –  не  достовірний.  Крім  того,  вона  колись  була  молодою  і  чоловіки  сходили  з  розуму  по  ній.  Саме  по  ній,  а  не  по  її  багатствах,  землях  та  владі  –  бо  в  ті  буремні  часи  то  було  ніщо.  Сьогодні  ти  лорд  і  землевласник  зі  скринею  золота  в  башті  замку,  а  завтра  висиш  на  шибениці,  а  твій  замок  зруйнований,  землі  сплюндровані...  І  не  нам  судити  її  вчинки.  Так  чи  інакше  рід  вождів  клану  О’Браєн,  рід  королів  Томонду  зберігся.  Клан  О’Браєн  існує  досі,  і  нині  є  вождь  клану  О’Браєн  -  Конор  О’Браєн  –  принц  Томонд,  XVIII  барон  Інхіквін.  Я  все  чекав  на  Майре,  але  вона  не  приходила.  Я  дістав  сопілку  і  заграв  сумну  ірландську  мелодію  «Волоцюга  О’Коннор».    Десь,  коли  вже  було  далеко  за  північ  я  почув  стукіт  копит:  до  замку  підійшов  чорний  кінь.  Величезний,  з  довгою  патлатою  гривою.  Він  крутив  головою  і  голосно  фиркав.  Я  подивився  на  нього  і  запитав:  «Де  ж  ти  загубив  свою  вершницю,  коню  вороний?»  Але  вн  мовчки  подивився  на  мене  блискучими  очима,  в  яких  відображався  місяць  і  почвалав  в  осінню  порожнечу...          

Я  часто  згадував  ту  ніч  і  якось  написав  таке:

Леді!  Ваш  чорний  кінь  фатуму
Заблукав  серед  осені,  серед  сутінків  Місяця,
Серед  ірландських  пісень  тужливих,
І  крапель  дощу  вересового,
Гіх  Дув  чекає  на  вас  –  тут,  серед  сутінків,
Тут,  серед  пагорбів  ночі,  серед  каменів,
Кожний  з  яких  –  домівка
Старої  сивої  тіні.  А  Ви  чомусь  блукаєте,
Там,  де  ходити  невільно
Жодній  душі  людській,
А  Ви  чомусь  досі  полюєте:
Чи  то  на  бастардів  Кромвеля,
Чи  то  просто  на  потолоч,
Якою  керує  страх,  яку  страх  жене
З  одного  дня  нікчемного  
До  іншого  понеділка  сірого,
Чи  може  Ви  просто  шукаєте
Меч  холодної  криці,  
Що  плоть  людську  розтинав
У  часи  лицарства  і  честі,
А  кінь  Ваш  –  Гіх  Дув  чорногривий
Шукає  свою  господиню,
Шукає-блукає  досі.
Отут  –  серед  скель  і  пагорбів
Ірландії  нашої  вітрами  долі
Розхристаної...  
Леді!  Білу  сорочку  Ірландії
Розірвано  вітром,
А  Ви  все  блукаєте  рудою  тінню
Серед  дібров  друїдів.
Ваш  чорний  кінь  шукає  Вас...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732463
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2017


Довершено: Місто Вечора

                                         "…Але  коли  вечір
                                               Майструє  небесну  твердь  ударами  чорного  молота
                                               Місто  вечірнє  панує  отам  над  рівниною…"
                                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

Сутінки  дарують  спалахи  ліхтарів  –  діамантів  жовтих
Місту
І  світу*.
Сутінки  –  це  такий  діалог  ні  про  що
(Чи  може  все  таки  про  щось**)
(Чи  може  місто  може  говорити  тільки  монологи)
(Чи  може  одкровення  буває  тільки  в  темряві?)
Місто
І  вечір.
Кожне  місто  має  вокзал
Кожен  вокзал  має  свою  колію
На  яку  юрба  кидає  свого  Верхарна***.
Кожне  місто  має  свою  площу  біля  самісінької  ратуші
(Бургомістр),
А  кожна  площа  має  свою  Жанну  і  своє  полум’я,
Яке  запалюють  вдень  –  коли  на  потіху  юрбі,
Коли  просто  -  ім’я,  коли  просто  –  так  вирішили,
Але  сутінки  прийдуть  і  прошепочуть:
«Кожне  місто  –  Руан.
Хай  навіть  йому  придумали  іншу  назву,
Все  одно  –  це  Руан.  Місто  залізних  автомобілів,
Місто  коробок-трамваїв  і  вусатих  тролейбусів  –  Руан».
Добре,  що  існує  вечір  –  тоді  кольори  зникають  –  
Кольори  сірості,  але  запалюються  діаманти,
Ліхтарники  знаходять  сенс  невчасний  (час,  час)
Свого  життя  на  бруківці****.  Сутінки.
Без  них  двері  лишись  би  зачиненими,
А  місто  таким  же  непривабливим,
Як  мадемуазель,  що  ніколи  не  виходить  на  шпацер,
Бо  знає,  що  в  Руані  завжди  знайдеться  вогнище
Хоча  б  для  одного  єретика,
Або  хоча  б  для  однієї  відьми.
А  колій  –  не  полічити*****.
І  тих,  що  ведуть  у  місто  вечора,
І  тих  що  не  ведуть  нікуди
Навіть  у  паранірвану…  

Примітки:
*  -  Urbi  et  Orbi.  І  ніяк  інакше.
**  -  про  щось.  Але  про  що  –  не  скажу.  Здогадайтесь  самі.
***  -  коли  про  це  довідався  Маяковський,  він  сказав:  «Небо  прогнівалось  на  Верхарна.  Він  потрапив  під  трамвай.  Хто  ж  тепер  буде  писати  вірші?!  Невже  Бугаєв?!»
****  -  життя  не  має  сенсу.  А  на  бруківці  тим  паче…  
*****  -  я  полічив.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731973
рубрика: Вірші, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.05.2017


Прозорий світ

                                           «...І  вільних  відьом  в  світі  вже  нема
                                                     Цих  леді  гідних  –  ні  мітли,  ні  сліз...»
                                                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

                                 Згідно  давніх  ірландських  легенд  потойбічний  світ  
                                 розташований  на  скляному  острові,  де  все  прозоре...  

На  кораблі  скляному  я  пливу
Прозорому  –  як  сниво  наяву,
Пливу  –  
На  острів  кришталевий:  диво  скла:  
Прозорий  світ:  туман,  роса,  імла
Забарвлюють  прозорість  в  колір  молока,
Крізь  скелі  світло  місяця  до  нас  
Пливе.
І  срібло  осені  у  цей  спокійний  час
Від  острова  майстрів  та  пастухів
Пливу  –  
В  скляні  вітрила  дме  вітрів  двоспів,
Під  дном  скляним  пливуть  стада  почвар
Що  з  тьми  несуть  нам  споконвічний  дар  –  
Забути.  І  примарний  вітер-вечір.
Скляне  весло.  Нам  ковдрою  на  плечі
Лягла  пітьма.  І  моря  хвиль  солона  гіркота
Гіркіша,  ніж  моє  теперішнє  життя,
Прозорим  стану  я  –  
Прозорішим  від  вітряного  дня,
Прозорішим,  аніж  Ірландія  моя...  
І  серед  простору  залишусь  мандрівцем
Такого  синього  і  синім  ялівцем
Я  проросту  серед  камінної  землі
Ірландської  і  зоряні  вірші
Кидати  буду  у  «цвяховану  блакить»  -  
Бо  зорі  цвяхи,  хай  не  зовсім  золоті,
А  десь  іржаві...  На  скляній  траві,
На  каменях  скляних,  які  щомить
Дзвенять  (бо  скло)  і  музика  скляна
Шляхами  скла  й  прозорості  вела...    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731314
рубрика: Вірші, Езотерична лірика
дата поступления 01.05.2017


Нетвереза пані Смерть

                     «Смерть  мандрувала  багато,  багато
                         Всіма  дрогами,
                         Вже  без  гніву  і  не  суворо
                         Оглядала  усіх:
                         Вона  була  п’яна...»  
                                                                                                         (Еміль  Верхарн)

Пані,  не  пийте  –  це  забагато,
Пані,  цей  шинок  можна  минути
І  сюди  не  зайти.  
Пані,  Вас  надто  всі  добре  знають,
Тут  –  у  Дубліні,  там  у  Слайго,
Вибачаюсь,  у  Слігех,  але  то  все  одно.  
Пані  не  пийте,  коли  нетверезі  –  
То  вже  занадто  –  впадете  у  бруд,
Плаття  біленьке  стане  плямистим,
Ой,  як  не  гарно  буде  тоді.
Пані,  не  пийте,  це  Вам  не  личить
Потін  і  пиво  –  це  ж  просто  блуд.  
Пані,  ми  звикли  до  Ваших  візитів
У  кожну  халупу  і  замки  князів,
Пані  не  треба  шаленим  віскі
Туманити  розум!  А  їй  не  втямки...
У  нас  в  Ірландії  люблять  вмирати,
Люблять  і  жити  –  інколи  й  так,
Пані  не  треба,  так  безтурботно,
Так  недоречно  дивитись  на  нас,
Ви  ж  за  роботою,  Ви  ж  на  службі
В  Кромвеля,  Вільяма  чи  може  в  Генріха
Того,  що  восьмого,  тільки  не  в  нас!
Краще  до  справи,  на  нашому  острові
Раді-радісінькі  геть  всі  без  винятку  бачити  Вас!  
Пані  не  слухає,  келих  за  келихом  
Перехиляє  та  все  у  нутро,
Косу  закинула,  мугикає  пісеньку  –  їй  все  одно!
Донхади  й  Патріки,  Гормлейт  і  Грейнн  –  
Плачуть  і  журяться,  
                                                 що  ж  таке  робиться  –  
Пані  бліда  
                                                 віскі  упилася,  просто  біда!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731308
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2017


Невблаганні годинники

             «Вночі,  в  мовчанні  чорному,  де  тіні  безшумні  блукають  –  
                 Стук  милиці,  ноги  дерев’яної.
                 Це  по  сходам  часу  піднімаються  і  опускаються  
                 Годинники,  це  їх  кроки!»
                                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)  

Ви  думали  Час  невблаганний  
Нагадує  море  прозоре  й  бездонне
З  хвилинами-хвилями,  з  роками-буревіями?
Ви  думали  Час-лиходій  –  це  ріка,
Що  тече  невідомо  куди  і  невідомо  звідки?
Але  виявилось  (я  раптом  довідався,
Про  це  мені  прошепотіла  Ніч,
Про  це  мені  розказала  Віковічна  Пітьма,
Це  мені,  як  таємницю,  розповіло  Небуття),
Що  час  –  це  старий  порожній  будинок
З  нескінченними  і  незліченними  кімнатами,
Де  сходи  переплітаються  і  перетинаються,  
Де  не  розумієш,  де  перший  поверх,
А  де  останній,  де  вхід  і  де  вихід,
Де  дах  і  горище,  а  де  підземелля.
І  по  цьому  будинку-лабіринті
Блукають  годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки  з  ногами  дерев’яними,
З  холодними  руками  протезами.
Вони  колись  були  піратами  і  зарізяками
У  морі,  яке  чомусь  життям  називають,
А  нині  знайшли  притулок  у  божевільні,
У  старезному  домі  з  химерами,
Який  називаються  Час,
У  якому  всі  блукають  намарно,
Навіть  годинники  –  його  каштеляни
З  ключами-коліщатками  від  дверей  потойбічних.
А  жіночі  годинники,  які  так  люблять
Носити  на  руках  тендітні  леді
(О,  навіщо  їм  ці  мірила  відчаю?)
Це  покоївки  спалень  цього  темного  дому,
В  якому  якщо  і  запалюють  свічку,
То  ненароком.  Сірниками  з  коробки
З  синіми  етикетками...      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729274
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 18.04.2017


Довершено: Місто Далеке

                                                           «…Я  хотів  би  поїхати  в  місто  далеке
                                                                   І  там  жити  собі  Може  чиїсь  рядки
                                                                   Мені  б  навіяли  образ  міста  вічної  ночі…»
                                                                                                                                                         (Гійом  Аполлінер)

Всі  міста  далекі,  а  поруч  лише  Порожнеча,
Місто,  в  яке  приводить  Шлях
Чомусь  виявляється  містом  Вічної  Ночі  –  
Містом  в  якому  ніколи  не  сходить  Сонце,
Містом,  в  якому  живуть  сновиди  
І  щоночі  блукають  у  срібному  світлі  Місяця  –  
Бога  котів  і  злодіїв,  свідка  містерій  та  оргій,
Блідого  поета  жорстоких  казок
І  поем  про  Ніщо.  І  пророка  тьми,
В  якій  заблукала  Істина  –  дівчина  хвора
З  очима  червоними  від  отрути  зірок  –  
Гірких,  наче  крихти  опію,  солоних,  як  кров,
Бо  хіба  може  бути  хоч  щось  солодке
У  місті  Вічної  Ночі,  де  поснулі  кондитери
Кидають  у  печиво  сіль  замість  цукру,
А  на  ратуші  ворон  –  чорніший  самої  тьми
Кричить:  «Часи  проминули,  
Нічого  відбутись  не  може  у  місті  Вічної  Ночі
Спаліть  свої  літописи,  
                                                         припиніть  друкувати  газети,
Замалюйте  петрогліфи  на  стінах  холодних,
Віддайте  рукописи  хронік  волохатому  дему  мишей!»
А  я  тим  часом  пакую  валізи,
Складаю  туди  хронометри  і  прозорі  клепсидри,
Поїду  у  Місто  Далеке  на  конику  з  довгою  гривою,
Сумними  очима  і  підковами  срібними,
У  місто,  яке  відшукати  не  зможе  ніхто,
Навіть  пан  у  крислатому  капелюсі,
Що  ховає  його  сірі  очі  
В  тінь.
Навіть  він.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728646
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 13.04.2017


Вихор, що гасить полум’я

                                                       «Ось  він  –  Падолист  –  сидить  біля  вогню,
                                                           Гріє  худі  і  сині  пальці.
                                                           О,  ці  душі,  що  так  жадали  дня!
                                                           О,  ці  вітри-мандрівці!
                                                           Б’ються  в  стіни,  крутяться  біля  вогню…»
                                                                                                                                                           (Еміль  Верхарн)

                                                                         Шеймасу  Шейге*.  Щиро.  

Мій  твідовий  піджак  –  
Колись  подарований  Падолистом
Має  безліч  кишень  –  
І  кожна  для  вихору:
Він  залітає  і  живе  там  щоп’ятниці:
Той  самий  вихор  пізньої  осені,
Що  зриває  цноту  листя  червленого  кленів,
Що  заходить  до  кожної  крамниці-порталу:
Залітає  з  одним  лише  привітанням-верлібром,
Шурхотить  сторінками  конторських  книг
Та  папірцями  з  портретами  королев  
Чи  президентів,
А  на  вулиці  він  безхатько,
Що  гріє  пальці  біля  вогню  –  
Такого  ж  незатишного  і  не  домашнього,
Як  вогні  Святого  Ельма  
Чи  святого  Патріка-джентльмена**.
Куди?  Куди  мандрують  душі  
Дорогами  падолиста-монаха
Сідлаючи  вітри-комоні  сиві  як  смерть
І  холодніші  безодень  інферно***?  
Куди?  В  який  сід  божевільний,
В  який  Авалон****  мжички?  
За  годину  до  Дня  Всіх  Мертвих,
За  хвилину  до  Самайну  жертвоприношень
Я  знайшов  сірників  коробку  
У  кишені,  де  міг  би  сховатися  Світ,
А  не  те,  що  моя  Ірландія  разом  зі  Свіфтом
(А  казали,  що  Ірландія  не  поміститься  до  кишені,
А  я  –  дивак  –  не  вірив,  не  пророчив  –  бо  зайве),
І  тими  сірниками  марно
Намагаюсь  розпалити  вогнище
На  цьому  вітрі  Падолисту  Мертвих,
Вогнище  з  опалого  листя  кленів,
Які  самі  по  собі  є  пожежею  Останніх  Днів,
А  бруківкою  –  базальту  сірого
Важко  ступають  копита  коней  візничого
І  м’яко  ступають  лапи  кота  Часу  –  
Не  цього,  не  хворого,  таки  того  –  доцільного  –  
М’яко.  А  я  чекав  благовіщення  –  
Останній  учень  Хоми-літописця*****,
Та  дублінського  паяца,  що  блукав  від  пабу  до  пабу
В  пошуках  неіснуючої  скрипки  вуличного  музики,
Чи  то  просто  вихору,  що  гасить  полум’я.  
Коли  на  це  ніхто  не  сподівається.  Ніхто.
Навіть  Фіннеган  –  той  самий,  
По  якому  потім  влаштують  поминки******…  

Примітки:
*  -  я  називаю  його  Шеймас  Шейге.  А  ви  називайте  його  як  собі  хочете.  
**  -  він  насправді  запалював  вогні  на  вершині  гори.  Ці  вогні  були  не  домашні.  А  якщо  не  домашні,  то  і  не  затишні.  А  те,  що  він  був  джентльменом,  так  про  це  говорить  народ.  А  мені  заперечувати  думку  народу  якось  не  випадає...  
***  -  Данте  Аліг’єрі  писав,  що  в  безоднях  інферно  панує  жахливий  холод.  Наскільки  він  був  правий  –  не  знаю.  Я  аж  так  далеко  не  спускався.  
****  -  в  Авалоні  сиро,  туманно,  мокро  і  холодно.  Так  само  як  в  Уельсі  восени.  Можете  мені  повірити...  Мені  обманювати  немає  сенсу...  
*****  -  Хома  –  він  же  Фома.  Скільки  не  читав  його  Євангелія,  стільки  переконувався,  що  він  був  правий.  І  його  Євангеліє  це  теж  літопис.  А  Хома  Брут  був  теж  і  літописцем  і  євангелістом.  Тільки  про  це  всі  чомусь  сором’язливо  мовчать...  
******  -  три  кварки  йому  від  короля  Марка!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727654
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 07.04.2017


Накликання гостей

               «І  сивий  пастор  кличе  буревій.
                   І  блискавки  які  мені  сплітає  нині  пряха?
                   І  в  очі  зазира  мені  життя,  але  задкує  геть  –  від  страху.»                  
                                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

Падолист  сивим  пастором  
Накликає  гостей  
                                             в  хату  сновид-людей:
Накликає  біду  –  
                                             чорновбрану  вдову,
Заходи-живи
                                             в  синьому  домі  з  трави.

Падолист  пастухом,
                                             а  з  ним  дочка-пітьма
Блукають  з  кудлатим  псом  –  
                                             чорним,  як  смерть  сама,
Кличуть  нових  гостей  
                                             у  хижу  приблуд-людей:
Накликають    війну  –  
                                             вбрану  в  червоне  вдову:
Заходь,  вдово  –  
                                             будь  як  вдома,
У  пивниці  вино  –  
                                               черлене  й  солодке  воно:
Лий,  розливай
                                               міри  не  знай,
Люди  ж  бо  за  хмелем  червоним
                                                                                                 скучили,
У  хаті  своїй  кубло  гадюк  
                                                                                                     сплели  –  
Гадюк  ненависті.

Падолист  жовтоволосим  теслею
Накликає  гостей  
                                               у  житло  божевільних  людей  –  
Хворих  на  голову:
Накликає  стару  
                                               моровицю-чуму:
Давно  не  заходила
                                               на  гостину  до  нас,  пані  щурів,
Пані  майстрів-трунарів
                                                 та  рискалів  
                                                                                 і  копачів  –  саме  тих,
Які  риють  могили.  

Падолист-жебрак
                                                 на  жарти  мастак,
Відкриває  двері
                                                 свята  всіх  мертвих.

Падолист-дроворуб
                                                 майструє  ясла
Для  того  вола
                                                 на  якому  приїде  Відчай,
Що  зоре  поля
                                       і  засіє  зубами  змія.

Падолист-каламар  накликає  гостей
                                                                           у  село  навіжених  людей,
Кличе  смерть  саму,
                                               що  збирає  в  суму  
Тварі  по  парі  
                                                 (наче  Ной  у  кошарі
                                                                                                   Ковчегу).
Кличе-кричить  падолист-каламар:
                                                 «Прийди,  ледащо  старе,
Жати  жниво  своє  –  
                                                     пшеницю  людську
Бо  вже  час,
                                   бо  вже  хтось  із  нас  
                                                                                                   мусить».

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727084
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2017


Аромат бузку

                                                               «Чи  розлюбив  ти  жах,  нудьгу  їх,
                                                                   Мандрівниче,
                                                                   Сумний,  задуманий,
                                                                   На  вогняних  вокзалах,  що  оточили  Всесвіт?»
                                                                                                                                                                           (Еміль  Верхарн)  

Мій  візит  до  замку  Раха  наприкінці  листопада  1982  року  давно  перетворився  на  легенду.  Він  обріс  такими  вигадками  і  міфами,  що  мені  самому  (теж  у  певній  мірі  вигаднику  і  міфотворцю)  самому  стає  незручно,  коли  я  читаю  в  якомусь  черговому  збірнику,  що  випускає  Товариство  дослідження  паранормальних  явищ  Ірландії  черговий  опус  про  себе  і  той,  тепер  вже  давній  вояж  землями  графства  Кілкенні.  Зазначу  одразу,  що  замок  Раха  я  відвідав  не  в  пошуках  чогось  таємничого  і  потойбічного,  як  це  пише  у  своїй  статті  «Огляд  досліджень  привидів  норманських  замків  графства  Кілкенні»  Даніель  МакАлістер,  а  просто  з  бажання  побачити  замок  де  жила  родина  Свіфт  –  та  сама  родина  до  якої  належав  Джонатан  Свіфт.  Крім  того  мені  кортіло  побачити  замок  де  жила  родина  Райт,  яка  дала  світові  Вільяма  Болла  Райта.  Такого  знавця  і  майстра  генеалогії  не  було  і  більше  не  буде.  А  ще  мені  кортіло  побачити  стіни,  де  творив  Годвін  Мід  Пратт  Свіфт  –  винахідник  першого  в  світі  літака,  якого  він  запустив  за  допомогою  катапульти  з  даху  замку  у  1857  році.  Щоправда,  він  чомусь  посадив  за  кермо  своєї  «повітряної  колісниці»  дворецького,  а  не  власну  персону,  і  літак  пролетів  небагато  –  пішов  в  піке  і  грохнувся  на  землю.  Дворецький  (ім’я  якого  загубилося  у  нетрях  історії)  поламав  руки  і  ноги,  але  вижив,  а  це  не  аби  що.  Саме  з  такими  думками  я  і  вирушив  до  замку  Раха,  що  мовою  сасенех  зветься  Фоулксрат.  Але  я  звик  замки  нашого  смарагдового  острова  називати  ірландською.  

До  замку  мене  підкинув  на  машині  Крістофер  Боул,  адвокат,  що  потім  зайнявся  нерухомістю.  У  нього  були  свої  справи  в  Кілкенні,  і  як  старий  добрий  знайомий,  він  погодився  зробити  невеликий  гак  і  завести  мене  до  замку.  Так  що,  оті  всі  повідомлення,  начебто  я  їхав  туди  на  бричці,  що  була  запряжена  мулом,  а  кучером  був  сліпий  на  одне  око  старий  моряк  –  суцільна  вигадка.  Не  знаю,  чому  про  це  написав  Олівер  Кросбі  в  статті  «Таємниці  родини  Де  Френ»  (часопис  «The  Journal  of  Irish  Research  Society  study  of  ghosts»,  1985,  V.  52,  N  3,  P.  145  –  167).  Не  знаю,  хто  йому  це  наплів  і  для  чого.  Я  вимагав  офіційного  спростування  і  не  раз,  але  схоже  редакція  часопису  більше  шанує  своїх  сумнівних  дописувачів,  аніж  істину.  Більш-менш  правдиву  замітку  про  мій  візит  до  замку  Раха  опублікувала  газета  «Айріш  таймс»  («The  Irish  times»)  у  випуску  від  30  червня  1986  року.  Замітка  називалась  «У  замках  живуть  не  тільки  люди».  Написав  її  який  анонім  під  псевдонімом  R.  T.  Хто  це,  і  чому  він  сховався  під  псевдонім  –  мені  так  і  не  вдалося  встановити.  Редактор  газети  –  тоді  це  був  Леонард  Сміт  –  відповів  мені,  що  замітку  йому  прислали  поштою,  на  конверті  не  було  зворотної  адреси,  але  він  вирішив  її  чомусь  опублікувати.  І  то  в  тій  статті  неправильно  викладена  послідовність  подій  і  чомусь  зазначено,  що  після  відвідування  замку  я  довго  лікувався  від  депресії  в  доктора  Фергала  Хейса,  що  мене  вкрай  обурило  –  депресії  в  мене  ніколи  не  було,  а  доктор  Фергал  Хейс  не  психіатр,  а  ентомолог.  До  того  ж  тоді  я  ще  не  мав  честі  буди  з  ним  знайомим.  Я  не  буду  перераховувати  всі  вигадки  і  плітки,  які  в  свій  час  так  смакувала  преса,  що  так  полюбляє  різні  псевдосенсації.  Це  зайняло  би  цілу  книгу.  Та  і  для  чого  це  переказувати?  Краще  розповім,  як  воно  було  насправді.

Отже,  наприкінці  листопада  1982  року  я  їхав  на  задньому  сидінні  машини  «Форд  Консул»  1975  року  випуску  і  думав  про  давні  родини  лицарів  Де  Френ  та  Перселл.  Ці  нормани,  що  осіли  на  завойованих  ірландських  землях,  збудували  гордий  замок  Раха  в  1349  році,  коли  по  всій  Європі  лютувала  одна  з  найстрашніших  в  історії  епідемій  чуми,  лицарі,  що  воювали  у  війську  короля  Англії  Едварда  ІІІ,  брали  участь  у  Столітній  війні,  щербили  свої  мечі  у  битві  під  Кресі  та  захопили  Кале.  Лицарі,  що  були  завойовника  та  поневолювачами  селян  з  ірландських  кланів,  потім  стали  більшими  ірландцями  ніж  самі  ірландці  і  були  серед  тих,  хто  підняли  повстання  за  незалежність  Ірландії  в  1641  році  і  підняли  над  своїм  замком  прапор  Ірландської  конфедерації  –  зелений  з  арфою  короля  Дагди.  І  потім,  коли  військо  Олівера  Кромвеля  втопило  Ірландію  в  крові,  втратили  все  –  і  замок,  і  землі,  і  дехто  –  саме  життя,  але  селяни  продовжували  себе  називати  себе  «селянами  Перселлів»,  певно,  за  звичкою,  як  людина  в  давній  Ірландії  належала  в  першу  чергу  до  якогось  клану,  і  це  було  назавжди…

Їхали  ми  через  місто  Кілкенні  (ірландською  Кілл  Хонніх),  там  трохи  затримались  –  Крістофер  мав  в  Кілкенні  термінові  справи.  Заодно  ми  зазирнули  в  паб  і  перехилили  по  кварті    чудового  пива  «Гіннесс  Драут»  та  ще  кращого  елю  «Беміш  Айріш  Стаут».  Хоч  кріс  і  був  за  кермом,  але  пиво  та  ель  не  зашкодили  –  ні  йому,  ні  автомобілю.  Місто  Кілкенні  викликає  в  мене,  нажаль,  переважно  неприємні  асоціації.  Саме  в  Кілкенні  засідав  «парламент»  тої  частини  Ірландії,  яка  була  під  контролем  короля  Англії.  І  саме  тут  був  прийнятий  в  1367  році    горезвісний  «Статут  Кілкенні»,  згідно  якого  заборонялося  розмовляти  ірландською  мовою,  носити  ірландські  імена  і  прізвища,  слухати  ірландських  бардів,  казкарів  та  музик,  дотримуватись  ірландських  звичаїв,  носити  ірландський  одяг.  Багато  замків  і  міст  графства  Кілкенні  мають  сумну  історію  нескінченних  трагедій.  

До  замку  Раха  Крістофер  довіз  мене  аж  ввечері.  Листопад  того  року  був  понурий  і  мокрий,  сонце  сідало  рано.  Крістофер  попрощався  зі  мною  і  сказав,  що  мусить  вертатися  в  місто  Кілкенні  –  там  у  нього  забагато  справ.  На  той  час  замок  Раха  був  уже  давно  проданий  і  перероблений  в  готель.  У  замку  жив  на  посаді  чи  то  каштеляна,  чи  то  управляючого  готелем  мій  старий  знайомий  художник  Джек  МакКен.  Справжнє  ім’я  його  було  Ернест  МакКен.  Ми  з  нам  познайомились  на  виставці  сучасного  мистецтва  в  Дубліні  в  1977  році.  Він  малював  пейзажі  та  портрети  маслом  –  технікою  в  той  час  вельми  зневаженою.  Картини  мені  його  страшенно  подобались.  В  них  було  щось  глибоко  ірландське  та  ностальгічне.  Мені  здається,  він  погодився  працювати  управляючим  готелю  не  з  фінансових  міркувань,  а  з  бажання  усамітнитись  і  серед  тиші  ірландської  глушини  малювати  свої  картини.  Він  більше  50  років  прожив  в  цьому  замку  і  покинув  його  тільки  в  2009  році.    

Я  підійшов  до  воріт  замку  коли  з  неба  лила  нудна  і  неприємна  мжичка,  сутеніло,  стелився  туман.  Перед  тим  як  смикнути  дзвоник,  я  поглянув  вгору  –  у  вікні  замку  я  побачив  бліде  жіночі  обличчя.  Жінка  з  якимось  глибоким  сумом  подивилась  на  мене,  смикнула  рукою  гардину  і  зникла  в  глибині  кімнати.  Двері  відчинились  –  на  порозі  стояв  Ернест:  «Шон!  Друзяко!  Заходь!  Ти  не  уявляєш,  як  я  радий  тебе  бачити!»  Я  скинув  мокрий  плащ  і  крислатого  капелюха.  «Заходь,  заходь!  У  мене  є  віскі  «Мідлетон»,  розтоплений  камін,  я  насмажив  баранини,  посидимо  як  в  старі  добрі  часи!»  Ми  сиділи  біля  каміну  і  говорили.  Про  живопис  та  старовинні  замки,  про  поезію  Єйтса  та  Данте.  Потім  Ернест  показував  свої  нові  картини...  Розмова  зайшла  про  його  життя.  Він  сказав,  що  задоволений  самотністю,  є  можливість  малювати  і  читати,  справи  в  готелі  йдуть  гірше  нікуди:  туристів  зараз  немає,  готель  порожній  і  я  буду  першим  гостем  за  останні  два  місяці.  Я  запитав:

-  А  хто  ця  жінка  з  таким  блідим  обличчям?  Покоївка?  Прибиральниця?  Кухарка?  Я  бачив  як  вона  визирала  в  вікно...
-  Ти  що,  Шоне!  Я  живу  в  замку  один.  Я  тут  і  директор,  і  прибиральник,  і  сторож,  і  кухар,  і  бухгалтер...  У  замку  крім  мене  давно  нікого  немає!  
-  Але  я  бачив!
-  Ти  серйозно,  Шоне?  –  він  подивився  на  мене  якимось  дивним  поглядом.  –  Ти  справді  бачив  обличчя  жінки  у  вікні  замку?  Давно  не  було  в  нас  цієї  гості...  Це  Бліда  Жінка.  У  цьому  замку  люди  багато  разів  бачили  у  вікні  це  обличчя.  Так  триває  вже  не  одне  століття...  Це  дочка  лорда  Перселла.  Колись  давно,  у  1454  році  лорд  довідався  про  роман  дочки  з  одним  ірландцем  і  дуже  негативно  поставився  до  цього,  розгнівався  на  дочку  та  її  коханця.  Він  зачинив  дочку  в  башті  замку  і  заморив  її  голодом.  З  того  часу  привид  цієї  жінки  інколи  визирає  з  вікна  замку  і  сумно  дивиться  на  гостей...  
-  Сумна  історія...    
-  Шоне,  скажи  мені  правду:  ти  навмисно  приїхав  до  замку  саме  сьогодні,  28  листопада?
-  Ні,  ця  поїздка  була  спонтанним  рішенням.  Просто  я  занудьгував,  хотілося  побачити  твої  нові  картини,  дізнатися,  як  взагалі  малюється  відлюднику...  
-  Якщо  це  справді  так,  то  це  ще  більш  дивно...  Бо  ця  ніч  в  замку  не  зовсім  звичайна...  Щороку  саме  в  цю  ніч  тут  відбуваються  досить  дивні  події  і  я,  якщо  чесно,  щороку  зі  страхом  очікую  наближення  цієї  ночі  і  навіть  радий,  що  замок  порожній  і  відвідувачів  готелю  немає...  Добре,  Шоне,  можеш  вибирати  собі  будь-яку  кімнату,  яка  тобі  сподобається,  якщо  щось  –  клич  мене  –  я  буду  спати  внизу.  Хоча  я  навряд  чи  допоможу,  якщо  почне  відбуватись  щось  справді  моторошне...

Я  не  дуже  то  зважив  на  його  слова,  піднявся  кам’яними  гвинтовими  сходами  на  третій  поверх  і  зайняв  порожню  кімнату  з  аскетичними  меблями  та  стінами  з  дикого  каменю  –  без  штукатурки  та  побілки.  Я  втомився  і  швидко  заснув  на  старезному  дерев’яному  ліжку.  Прокинувся  я  несподівано,  опівночі  без  будь-яких  причин.  У  замку  було  темно  і  тихо.  Знадвору  теж  не  доносилось  ніяких  звуків  і  жодного  промінчика  світла.  Раптом  я  почув  в  кімнаті  важкі  кроки.  Хтось  розмірено  ступав  по  кам’яній  підлозі  –  таке  було  відчуття,  що  людина  несла  на  собі  якусь  важку  ношу.  Світло  чомусь  не  запалювалось,  я  присвітив  ліхтариком.  У  кімнаті  було  порожньо,  але  важкі  кроки  наближались,  вони  лунали  поруч  біля  мене.  Таке  було  відчуття,  що  хтось  пройшов  біля  мене  –  великий  і  важкий.  І  невидимий.  Я  виставив  руки  вперед,  але  вони  ловили  тільки  порожнечу.  Потім  все  стихло.  Спати  я  вже  не  лягав,  навмисно  лишився  очікувати  і  сторожувати  і  запалив  свічку.  Пройшло  біля  години.  Я  вже  почав  нудьгувати,  коли  раптом  важкі  кроки  пролунали  знову.  І  тут  раптом  в  порожнечі  кімнати  з’явився  воїн  в  латах,  шоломі  та  з  алебардою  на  плечі.  Він  крокував,  як  крокують  солдати  на  варті  –  міряв  кроками  простір  і  час,  пройшов  мимо  мене  (я  буквально  заціпенів  і  не  міг  поворухнути  ні  руко,  ні  ногою).  Потім  пішов  до  гвинтових  сходів.  Я  крикнув  йому:  «Солдате!»  Він  навіть  не  озирнувся.  Я  спробував  наздогнати  його  і  покласти  руку  на  плече.  Але  він  розтанув  в  повітрі  –  рука  моя  відчула  тільки  порожнечу.  Заснути  я  вже  не  міг.  Решту  ночі  я  блукав  замком  -  кімнатами  на  різних  поверхах.  Зайшов  в  чергову  порожню  кімнату  і  сів  на  ліжку.  Свічку  поставив  на  стіл.  Раптом  двері    з  грюкотом  зачинились.  Потім  після  короткої  паузи  тиші  в  кімнаті  почувся  жіночій  сміх.  Я  вже  очікував,  що  зараз  щось  буде  відбуватися.  І  не  помилився.  Раптом  прямо  з  повітря  кімнати  виникла  жінка  в  яскравому  платті  –  з  червоним,  жовтим,  зеленим  та  помаранчевим  візерунком.  Такі  плаття  носили  в  Ірландії  в  XIV  столітті.  Вона  кружляла  в  танці  по  кімнаті  і  сміялася.  І  кімната  заповнювалась  сильним  запахом  бузку  та  польових  квітів.  Я  покликав  її:  «Леді!  Ви  завжди  такі  веселі  чи  тільки  мені  хочете  показати  цей  прекрасний  танець?»  Але  чарівна  леді  раптом  зникла.  Хоча  запах  бузку  і  польових  квітів  продовжував  стояти  і  густіти  в  кімнаті,  і  його  було  чути  до  самого  світанку.  

Вранці  я  спустився  в  хол  –  там  на  мене  вже  чекав  Ернест  з  кавою  –  міцною  і  запашною.  Біля  розтопленого  каміна.  Він  запитально  подивився  на  мене.  Я  розповів  йому  про  все,  що  пережив  минулої  ночі.  Він  якось  полегшено  зітхнув  і  сказав:

-  Щодо  привида  солдата,  то  справді,  він  з’являється  щороку  у  цьому  замку  в  ніч  на  29  листопада.  Колись,  у  1390  році  тут  в  замку  Раха  був  міцний  гарнізон  англійських  військ.  Тоді  йшли  нескінченні  війни.  Ірландські  клани  тіснили  англійських  колоністів,  крок  за  кроком  відвойовували  свої  землі,  здобували  та  руйнували  замки  англо-норманських  феодалів.  Трапився  в  цьому  замку  такий  випадок.  Один  солдат  заснув  на  варті.  За  це  його  покарали  –  скинули  з  башти  вниз  і  він  розбився  на  смерть.  З  того  часу  він  кожного  року  в  цю  ніч  в  повному  озброєнні  крокує  замком,  охороняє  його,  щоб  спокутувати  свою  провину.  А  щодо  жінки  в  яскравому  одязі,  яка  залишає  за  собою  аромат  бузку  –  я  не  знаю.  Я  нічого  не  знаю.  І  тутешні  жителі  теж.  Але  її  часто  бачили  в  замку...  Особливо  осінніми  вечорами...  А  іноді  просто  несподівано  замок  наповнювався  запахом  бузку  і  лунав  сміх...  

Я  ще  пару  днів  погостював  в  замку  Раха,  а  потім  повернувся  в  Дублін.  Але  ніколи  не  міг  забуту  ту  жінки  в  яскравому  платті.  І  той  аромат  бузку  приходив  до  мене  часто...  Колись  згадуючи  ті  події  я  написав  таке:

                           Серед  стін,  старіших  за  саму  Смерть
                           Бузку  аромат  серед  осені  –  ірландської,
                           Мокрої,  злої,  просякнутої  туманами  безнадії.
                           Леді  в  яскравому  платті!
                           У  цьому  світі  бракує  кольору,
                           Бракує  світла  і  радості.  
                           Серед  стін,  що  знали  тільки  війну  й  жорстокість
                           Станцюйте  мені  танок  радості,  дайте  забути
                           (Хоча  б  на  мить)
                             Життя  моє  сумне,  
                             Мій  шлях,  всипаний  каменюками,
                             Мої  дні  отруєні  зрадами,
                             Мої  хвилини,  пробиті  кулями,
                             Мою  молодість  втрачену  марно,
                             Розстріляну  на  вулицях  Белфаста...                                              

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2017


Довершено: Місто Вогнів

                                                             «У  містах  із  сутінок  і  черні,
                                                                 Де  цвітуть  божевільні  вогні…»
                                                                                                                     (Еміль  Верхарн)

Місто,  де  продають  черевики
З  вогнетривкими  підошвами,
Місто,  де  я  граю  на  вулиці  блюз
На  старому  банджо  без  струн.
Місто,  що  здалеку  виглядає,  
Наче  місто  вогнів  –  
Наче  марево  Магеллана
На  краю  Ойкумени,
Місто,  де  все  зроблено  з  вогнів  –
Будинки  і  вікна,  ліхтарі  і  трамваї,
І  навіть  душі  людей-перехожих
(Все  проходить,  навіть  люди  –  
І  ті  –  перехожі,  перехожі  вогню,
Огнепоклонники  потойбічного  Агні  –  
Перехожі.  Горожани-городники,
Що  городять  дитинець  на  попелищах).
Місто  Вогнів.  Місто  Вогню.  
Де  люди  живуть-палають,
Де  серця  смолоскипи,
Де  сонце  –  вогняна  куля,
А  Місяць  –  згарище  попелу,
Де  відчиняють  двері
Тільки  до  вічного  світла,
Де  свічки  замість  монеток,
Де  кава  ранкова  –  і  то  вогняна,
Де  огненні  ангели  віщують  пророцтва.
Місто  Вогнів.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726103
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 28.03.2017


Вітрила втечі

                                 «Покинули  міста  базар  і  засмічене  торжище...»
                                                                                                                 (Богдан-Ігор  Антонич)

Любас  мандрагори  –  розстріляний  капітан
Кермує  свою  каравелу  незриму
На  окцидент  гірко-солоного  обрію.
Вітер  грає  пісню  незнаних  земель
На  окарині  з  чорними  знаками,
Що  лежала  в  землі  проклятого  пагорба  треби
Три  тисячі  літ.
Покинули  місто-торжище,
Де  горожани-опудала
Мурують  склепи-будинки
Та  в’язниці-ратуші.
Покинули  площі  щурів
І  вулиці-крутища  кам’яних  ущелин,
Де  храми  плутають  з  буцегарнями,
А  притулок  з  катівнею  (теж  кам’яною).
Покинули  кам’яний  лабіринт-безвихідь,
Де  маляри  вулиць  фарбують  
У  скляних  і  прозорих  шильдах  
Циноброю  нудні  манекени:
Вони  так  людей  нагадують  –  
Теж  люблять  таляри  і  тріолети  (інколи),
Теж  ховаються  за  паравани
Вершити  свої  глупства  і  співати  пеани.
Нехай  каравела  більше  нагадує  тратву,
А  керманич  бокораша  нетутешнього.
Анабазис  нашої  втечі  –  в  далечінь  замріяну:
Буревій  vox  exercitum  співає  октостих-ритурнель.
Вітрило.  Сіре,  пошарпане  –  негодою,  часом.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726094
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 28.03.2017


Розіп’яті вечори

                                     «Вже  вечори  розіп’яті  закрили  небосхил....»
                                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

Кожен  вечір  бородатим  пророком
Зазирає  в  вікна  моїх  спогадів  –  
В  оселю  давно  зруйновану
Моєї  юності  незачесаної.
Кожен  вечір  часу  нашого  злого  –  
Пророк  високої  істини  –  
На  хрест  засуджений  –  
На  розп’яття  на  горі  черепа,
На  арену  життя-колізею,
На  мечі  хвилин-гладіаторів
(Sword-clock)
(Claíomh-chloig)
(Меч-годинник).*
Кожен  вечір  Савонаролою
(Чорноризцем  і  чорнокнижником)
На  вогнище  електричних  жарівок,
На  попелище  сумних  новин  –  
Кожен  вечір  (таки  кострубатий)  –  
Теж  єретик  у  світі  цьому  затятому,
Нерозумному  і  нетямущому.

Краще  б  вечори  мандрівцями  неприкаянними
Заходили  б  в  мою  хату  відлюдника
На  розмову  про  таємниче  й  несказанне.
Краще  б...
Краще  б  Час  
Не  вдягав  би  свій  балахон  ката,
Не  гострив  би  свого  меча-ланцета
Хірурга-соціолога,
Не  крокував  би  по  дереву  ешафоту-світу
Чобітьми  своїми  цвяхованими
(Кожен  цвях  –  слово  вироку)
Краще  б...  


Примітка:  
*  -  а  ви  як  думали?  Годинники  –  вони  такі...  Вони  не  забавки  і  не  іграшки.  Забороняйте  дітям  бавитись  з  годинниками  –  вони  не  відають,  що  роблять...  І  мечі  так  само  –  теж  трохи  годинники.  Навіть  не  трохи...  
А  хто  на  портреті,  питаєте?  Та  він  же  -  Джироламо...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723744
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 15.03.2017


Людина в сірому

                                             «Я  загубився  в  мертвих  полях,
                                                 Йшов  невідомо  куди,  прямо  вперед,  
                                                 З  криком,  що  линув  з  дна  божевільно  серця...»
                                                                                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

У  серпні  1982  року  я  здійснив  свою  чергову  подорож  в  Ольстер  –  в  графство  Антрім,  відвідав  місто  Балікастл  –  ірландською  Балє  ан  Хашлєн  (ірл.-  Baile  an  Chaisleán).  З  метою  зовсім  не  тою,  що  ви  подумали.  У  містечку  Балікастл  (такому  мальовничому  і  веселому)  щороку  на  початку  серпня  відбуваються  ярмарок  Ламмас,  що  виник  від  давнього  ірландського  свята  Лугназад  –  свято  урожаю,  що  давні  язичники  присвячували  Лугу  –  богу  всіх  ремесел  і  мистецтв.  На  тому  ярмарку  можна  було  в  ті  (не  такі  вже  й  далекі)  часи  побачити  дуже  багато  цікавого  і  почути  цікавий  вуличних  музик.  Крім  того  я  любив  блукати  безлюдними  пагорбами  біля  Балікастлу  –  до  гір  та  скель  Фер  Гед  (ірландською  Бін  Мор  -  Bhinn  Mhór  –  «Велика  Скеля»)  та  Торр  Гед  (ірландською  Кьонн  ан  Тойр  –  Cionn  an  Toir  –  «Над  Хащами»).  Це  горді  мальовничі  скелі,  що  височать  над  морем  –  таким  холодним,  солоним  і  бурхливим.  Я  блукав  тими  скелями  і  пагорбами,  погода  псувалась,  з  моря  налітав  поривами  сильний  вітер,  що  хитав  траву  та  верес,  доносився  гуркіт  хвиль,  що  марно  б’ють  скелі  вже  не  одне  тисячоліття...  Насувалась  буря.  Навколо  було  безлюддя  –  в  тих  місцях  мало  хто  ходить,  рідко  хто  зазирає  на  ці  понурі  пагорби  і  дивиться  в  синю  далину  на  острів  Рахлін.  Я  блукав  і  думав  про  те,  скільки  трагічних  і  страшних  продій  ірландської  історії  розгортались  тут,  як  тужив  і  горював  на  цих  скелях  ірландський  ватажок  Сомайрле  Буде  Мак  Домнайлл  –  Семерлед  Жовта  Голова,  коли  людей  його  клану  –  жінок  і  дітей  вирізали  на  острові  Рахлін  англійські  офіцери  Дрейк  та  Норісс.  Ще  думав  про  Дейдре  та  синів  Уснеха,  що  теж  колись  давно  тут  топтали  верес...  Раптом  я  побачив  недалеко  від  себе  людину  в  сірому  плащі  –  старого  чоловіка  з  довгим  сивим  волоссям  і  бородою,  що  стояв  на  вершині  пагорба  і  дивився  в  море.  Я  вирішив  підійти  до  нього  і  спитати,  чому  доля  Дейдре  була  такою  сумною.  Але  коли  я  наблизився  до  нього  майже  впритул,  він  несподівано  зник  –  як  крізь  землю  провалився.  Я  ще  довго  блукав  тими  сумними  пустищами,  а  коли  повернувся  в  містечко  Балікастл,  я  розказав  про  цю  зустріч  місцевому  знавцю  старовини  Коллахану  Кларку.  Він  подивився  на  мене  якимось  дивним  поглядом,  задумався,  а  потім  сказав:  «Шон,  ти  зустрів  не  аби  кого  –  ти  зустрів  на  цих  пагорбах  істоту  із  потойбічного  світу  –  Людину  в  Сірому.  Його  бачили  на  скелях  Фер  Гед  багато  разів  –  і  сто  років  тому,  і  двісті  років  тому,  і  триста.  Він  часто  з’являється  на  скелях  перед  штормом  і  дивиться  в  нескінченність  моря...»  «Хто  ж  він  такий?  Про  Мананнана  Мак  Ліра  є  легенда,  що  він  теж  завжди  ходив  в  сірому  плащі...»  «Не  знаю,  не  знаю...»  Я  часто  згадував  ту  історію  і  якось  написав  таке:

Я  загубився  
В  полі  квітучого  вересу
Біля  пагорбів,
Де  блукає  Людина  в  Сірому,
Я  топтав  траву
Левадами  чорних  овець
Я  запитував  (себе  –  прочанина):
Чому  на  полі  рожевого  оксамиту,
Такому  осінньому  (завжди)
Ніхто  не  блукає  крім  привида  –  
Такого  самотнього,  як  апостол
Пастухів  ірландських  оленів.
А  мені  шепотів  вітер
(той,  що  хитає  верес):
«Бо  це  поле  мертвих,
Безпритульних  штукарів-схимників,
Музик  арфи  минулого,
Та  сопілки  мовчання  вічного,
І  хто  блукати  наважиться
На  пустищі  вождів  гордих,
Що  не  пишались  нічим  окрім  Волі,
Що  дружили  тільки  зі  мною  –  вітром,
Що  тужили  тільки  родаками,
Що  йшли  –  не  верталися,  
Що  танцювали  тільки  джигу,
Яку  танцюють  тільки  перед  темрявою
Тою,  споконвічною...»
А  мені  трава  шепотіла:
«Я  росту  тут,  хоч  мене  і  топчуть,
Я  живу  тут,  хоч  це  поле  забуте,
Я  пам’ятаю  все,  бо  більше  нікому...»
А  мені  шепотіли  камені:
«Все  минає  і  неминуче  теж
Минає...»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722899
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 11.03.2017


Довершено: Місто Нескінченності

                                                     «І  всі  дороги  звідси
                                                         Ведуть  у  нескінченність  –  
                                                         До  Міста.»
                                                                                                       (Еміль  Верхарн)

Місто  нескінченного  часу:
Такого  липкого  й  текучого:
Наче  вишневе  варення:
Я  не  знав,  
Що  час  такого  самого  кольору:
Вишень:  тих,  що  хрущі
Над  –  ще  квітучими,
Але  вже  вагітними  соком:
У  кулястих  краплях-сховищах,
Густим,  як  кров.
Місто  нескінченного  простору:
Блукай  –  не  блукай  лабіринтами  –  
Марно:  нема  тобі  сенсу  і  виходу
З  того  часопростору:
Місто:  не  вічне,  але  нескінченності.
Збирай  свої  медитації,
Свої  одкровення,
Як  збирають  монетки
Сліпі  музиканти,
Що  грають  на  вулицях  блюз  –  
Такий  нескінченний,
Як  місто,
В  якому  вулиці  колами  –  
Без  кінця  і  початку,
Де  в  кожній  вітрині  скрипки,
Де  торгують  одними  струнами,
Де  музика  кружляє  серпантинами:
До  Неба.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722776
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 11.03.2017


Сонце померло

                     «Де  вітер  спів  непевний  почина,
                         В  якому  чути  скаргу  вовкуна,
                         А  сонце  на  кривавім  небосклоні,
                         Ховаючись  у  хмаряній  обслоні,
                         Так  лагідно  й  зворушливо  кона…»
                                                                                                           (Поль  Верлен)

Ви  чуєте?  Люди!
Сонце  померло  
Цього  шовкового  вечора.
Сонце  –  живе  око  нашої  круговерті,
Риба  луската  моря  Ніщо  спокійного  –  
Сонце  померло.
Завішуйте  більма-фіранки
Ваших  будинків  –  їжаків  клишоногих,
Забороніть  їм  блукати  шляхом
Босоногих  аристократів  Неаполя:
Карбонарі  барокових  п’ятниць.
Навіщо  Петрарка  Людину  оспівував?
Сонце  померло!
Цього  плаксивого  вечора:
Кантати  Верони  меланхолійної.
Данте.  Навіть  він  уявити  не  міг
У  тій  круговерті  підземних  інферно,  що:
Сонце  померло!
Поховайте  його  в  кораблі  вікінгів
Космічного  пилу  чорного.
Сонце  померло!
Серед  тьми  я  кличу  людей,
Приходять  на  крик  мій  самотній
Юрби  сліпців  –  як  звично  їм  в  темряві
Такій  бавовняній  і  тихій  блукати
Без  костура  (бо  навіщо?)  
Сповідайтесь  мені  –  тільки  чесно  –  
Це  ви  його  вбили?  
І  колисали  Ніщо  у  скрині  Плеяд?
Підпаліть  дракар-домовину  Інґольфа
Нехай  Сонце  засяє  останнім  вогнем  треби,
Бо  Сонце  було  так  само  блукальцем  –  
Мандрівцем  безпритульним,
Як  ті  –  жителі  Оркні  –  
Будівничі  Кола  Бродгара.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721574
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 04.03.2017


Час зневіри

                                                 «Коли  Зневіра  дух  беззбройний  мій
                                                     Для  Розпачу,  свого  хмурного  сина,
                                                     Що  хмарою  звисає,  на  забій
                                                     Безжально  віддає...»
                                                                                                                                 (Джон  Кітс)

Колись  дуже  давно  –  в  молодості,  ще  задовго  до  трагічних  подій  в  Ольстері  1972  року,  я  на  дозвіллі  читав  Фрідріха  Ніцше  під  шум  осіннього  моря,  в  селищі,  де  ніхто  не  носить  годинники.  І  прочитавши  фразу:  «Те,  що  нас  не  вбиває  робить  нас  сильнішими»,  я  подумав,  що  вусатий  Фрідріх  не  зовсім  правий  –  страх  не  вбиває  нас,  але  не  робить  нас  сильнішими.  Страх  паралізує  нас,  нашу  волю.  І  подолати  його  не  просто.  А  зневіру  подолати  ще  важче.  Отака  то  фільозофія,  шляк  би  то  трафив.  І  тоді,  долаючи  свою  зневіру  у  майбутнє  Ірландії  я  написав  таке:

Зневіри  час  –  у  чаші  Сонця  прах,
В  серцях  людей  –  стара  примара  –  страх
Новим  апостолом  блукає  пілігрим  –  
Старий  поет:  у  торбі  замість  рим
Черствий  кавалок  істини.  Кудись
Так  хочеться  безхатьку  вознестись:
Хоча  б  туди  –  у  Небо,  де  юрма  –  
Отара  грішників  товклася  задарма.
А  може  й  десь  насправді  серед  слів
Філософ  давніх  істин  не  горів,  а  тлів?
Зневіри  час,  і  пофарбовано  трамвай.
Грай,  пісеньку  свою,  клошаре,  грай!
Поет  осінніх  рим  де  жовта  кушпела
Шукає  прихисток  –  не  має  він  житла.
Бруківку  замітає  не  двірник,  а  пан  Ніхто,
В  такому  ж  сірому  подертому  пальто,
Яке  носив  старий  негідник  Страх,
Ховаючись  отут  –  у  цих  старих  дворах.
А  люди  бавляться  –  у  гру  стару  Життя
А  все  минає...  Йде  без  вороття...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721309
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2017


Часопростір

                                                 «Пробачте,  друзі  мої,  
                                                     надлишкову  схильність  до  цієї  книги...»
                                                                                                                     (Григорій  Cковорода)

Життя  –  це  потріпана  книга
З  видертими  сторінками
(Бракує  найцікавіших  розділів)
Життя  –  це  драма,
Яку  написав  схоласт  Сорбони  –  
Компілятор  літописів
Війни  Столітньої,
Трубадур  шляхів  розбитих,
Драма  чи  то  мелодрама
З  трагічним  початком,
З  фіналом  незрозумілим
Чи  то  з  його  відсутністю,
З  тьмою  замість  завіси.
Життя  –  це  верлібр
Поета-сухотника  з  Парижа  дощу
Чи  то  скрипаля  сліпого,
Що  не  знає  нотної  грамоти
І  грає  свої  мелодії  –  
Свої  нескінченні  ноктюрни
Тільки  по  пам’яті  ночі
(Не  своєї,  навіть)
(І  то  уривками  –  все  уривками).
Життя  –  це  роман
Без  кінця  і  початку
З  дірявою  обкладинкою
(Миші  прогризли),
У  якому  герої
Свої  імена  забувають
(А  яке  воно  –  імено  моє?)
І  вже  ніколи  не  згадують,
А  я  мандрую  з  одного  століття
До  іншого  –  такого  ж  приблудного,
То  в  одному  човні-тілі,
То  в  іншому.
А  тіні  навколо  ті  самі,
Що  в  часи  Чорної  Моровиці,
Що  в  часи  перших  птахів  залізних,
Що  в  часи  ковалів-анахоретів.
Тіні  (чи  то  душі)
Змінюють  свої  тіла-шати,
Тіла-кораблі,  тіла-кокони,  тіла-лялечки,
І  все  лишаються  тими  самими.
Все  забувають,  все  марнують
І  гублять  слова  намистини
В  морі.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718642
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 16.02.2017


Довершено: Місто Сумних Трамваїв

                                       «I  спогади,  і  зблиски  вечорові
                                           Горять-тремтять  на  обрії  палкім
                                           Надії,  що  в  огнистому  покрові
                                           Ховається  за  муром  пломінким...»
                                                                                                                 (Поль  Верлен)
                                                                                       (переклад  Миколи  Куліша)

У  цьому  місті  живуть  сумні  трамваї,
Що  вештаються  вулицями  без  пасажирів,
Дзеленчать,  горобців  мавпуючи
(І  то  нездало),
Замість  капелюхів  одягають  дощ,
Замість  макінтошів  фарбують  боки  вохрою,
Замість  черевиків  мастять  колеса  шміром,  
Замість  газет  читають  назви  зупинок,
Замість  котів  бавлять  дитячі  ровери,
Ховаються  в  безліхтарну  темряву,
У  сутінки  провулків  брукованих,
Коли  їм  стає  сумно,
І  риплять  ресорами  –  коли  весело.
Як  прикро,  що  в  місті  цьому
Будинки  –  лише  бутафорія,
Церкви  –  лише  доми  пустки,
Пошта  –  давно  зачинена,
Бо  писати  листи  нікому  –  
Бо  не  можна  в  листах-папірусах
Сповідатися  про  сумні  колії,
Якими  доля  по  колу  водить
Залізних  громадян-мешканців
З  одним  електричним  оком  (для  ночі),
Про  журбу  ліхтарів-мовчальників  –  
Вартових  нічного  відчаю.
Отак  вони  і  катаються  –  
Громадяни  міста  несправжнього,  
Городяни  міста  без  імені,
Жителі  міста  залізного,
Холодного,  камінного  й  електричного
З  музиками-дзвониками.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718588
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 16.02.2017


По лезу

                                                   «Будь-яка  плоть  пісок  є
                                                       І  мирська  вся  слава,
                                                       І  її  вся  гидота  солодка.
                                                       Возлюби  шлях  вузький,  втікай
                                                       Від  загалу  звичаїв...»
                                                                                                   (Григорій  Сковорода)

Стежка  вузька,  наче  лезо  –  
Крізь  ліс  темний,  як  сама  смерть.
Одягніть  годинники
На  лапу  кожному  зайцю,
На  кігті  кожному  вовкулаку,
На  вуха  кожному  песиголовцю.
Бо  чим  же  тоді  хронотоп  міряти?
Не  ножами  ж  посмугованими
(Булату  дамаського  візерунок).
Веду  свою  плоть
Стежкою  вузькою,  як  лезо
Бритви,  якою  голять  череп  
Мисливців  за  вурдалаками.
Веду  свою  плоть
Неслухняну,  як  човен  рибалки,
Що  ловить  морських  окунів  –  
Черлених  та  колючих,  наче  слова  єретиків
Століття-потворки  Розколу  Великого.
Петрарка  –  ти  теж  соняшник,
Геліофіт  каштелянів.
Кому  за  мури  –  ховатися,
А  кому  лезо:  йти,
А  може  й  тікати:
Знаю  кому  й  навіщо:
Та  не  скажу  –  не  сподівайтеся,
Не  заспіваю  про  це  навіть  пісеньки,
Що  на  кладовищі  хлопчик  сліпий
Мугикав  собі  й  катеринці  потрощеній.
Хтось  йому  до  капелюха
Монету  кинув  –  
Таки.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717812
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 12.02.2017


Золотар-безхатько

                                                 «Чимало  бардів  марно  золотить  
                                                     Часів  занепад!...»
                                                                                                               (Джон  Кітс)

Сонце  монахом-схимником
Тиняється  над  іржавими  дахами
(Кольору  Марса  –  тільки  темніші)
Міста  пророків  Судного  Дня.
Хмари  сірістю  мурів  середньовіччя  
Шиють  рясу  чи  то  хітон
Цьому  писарю  чи  то  центуріону
Наших  дощавих  літописів
Червня.  
А  я  теж  золотар:  
                                   а  ви  як  думали?
Час  іржавий  
                                   позолотою  крию-вкриваю
Дахи  жерстяні  
                                   кам’яниць-склепів
На  вулиці  без  сезону,
Де  немає  жодного  дерева,
Де  навіть  жебрак-клошар
Замість  солідів  Веспасіана  
Збирає  в  дірявий  капелюх  п’ятниць  
Золоті  промені  Сонця:
Бо  той  монах  теж  золотар  –  
Томазо.  Отой  –  Кампанелла.
Він  золотив  ренесанс  хворий
Фальшивими  монетами  Міста  Сонця,
Отрутою  днів  прийдешніх  –  навіщо?
А  ми  іржу  фарбуємо:
Словами  захмарними.
Іржу  сього  світу  залізного
Доби  старих  цвяхів  і  нових  ножів
Цієї  епохи  занепаду,
Цієї  Країни  Мертвих
(Барди  ж  бо)
(Трубадури,  начебто)
(Співаки  пісень  темряви)
(А  ви  думали  –  мовчання)
Тільки  не  кажіть,  що  то  надаремно.
Все.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717800
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 12.02.2017


Перехожий

         «...  І  ти,  сумний  Перехожий,
                     Перехожий,  що  бідний  так  само,  як  я,
                     Іди  зі  мною  дорогою...»
                                                                         (Гійом  Аполлінер)

Перехожі  –  всі  ми  перехожі
На  вулицях  міста  життя.
Небо  згасло  –  ліхтар  цього  завулку,
Цієї  брудної  корчми-планети.
Перехожі.  Сумні  перехожі.
Все  так  само  несуть  свою  плоть,
Свої  язичеські  імена  та  прізвища  –  
Трохи  іспанські,  трохи  дрімучі
(Лісів  неіснуючих)
(Ну,  зовсім  трохи)
Несіть  свої  торби
Мимо  крамниць  –  обабіч
Товарок  з  очима  журби:
Вони  продають  компаси
Капітанам  сумних  анемон.
Перехожі
Заходять  один  за  одним  у  дзеркало,
Забуваючи  зачиняти  двері  –  
З  собою,  з  гуркотом,
А  хтось  із  них  боявся  смерті,
А  хтось  здогадувався,  що  це  вигадка,
А  хтось  грів  душу  меланхолійними  спогадами
(Життя  –  це  балада  про  мертве  місто).
Мій  морок  –  для  серця,
Щоб  легше  йому  стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти  йдеш  собі  –  інколи  поруч.
Я  казав  кожному,  що  це  місто  –  
Місто  осені,  але  мені  не  вірили  
Перехожі,
Вдягнені  в  макінтоші  чорні,
Такі  ж  жебраки  як  і  я.
І  тільки  темне  обличчя  Мадонни
Над  дверима  будинку
В  якому  ніхто  не  живе...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714936
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 28.01.2017


Срібні дні

                         «...  Якщо  щось  у  мене  було
                                     Так  це  серце  з  плоті
                                     Я  приніс  його  на  олтар  
                                     Обітницю  сповнюючи
                                     Але  побачив  срібло  одне...»
                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Тільки  срібло.
І  не  лишень  серед  ночі  модерну,
Всюди:  серед  хвиль  зимового  моря,
Між  звуками  слів,
Між  літерами  мертвих  фоліантів:
Срібло:
Срібні  хвилини,  срібні  години,  срібні  дні
Міряють  срібні  годинники:
Зими:  дощавої,  але  дощ  сріблом
На  прозорі  вікна  очей  січня,
Прозорим  сріблом  води
На  метал  сокири  пращурів,
Якою  вони  рубали  ліс  буття  свого  темного.
І  що  в  цьому  срібному
Не  дзвенить,  не  іскриться?
Хіба  моє  серце:  з  плоті  гарячої,
Черленої  і  живої:
Пульсує  разом  з  ритмом  Галактики
Виром  навколо  діри  чорної
Серце:  червоним  мішком  крові.
Кину  його  на  олтар:
Їжте  –  боги  абеткових  істин.
А  навколо  срібло.
Епохи  мисливців  темряви
(Таки  за  вампірами),
Епохи  чорно-білої:
Таки  блискучої,
Трохи  важкої
І  трохи  продажної:
Тридцять  срібляників
Хтось  у  калитку  кинув
Юнаку  бородатому  кароокому.
Срібло.  Одне  срібло  навколо...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714926
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 28.01.2017


Літопис синього неба

                                                   «Чому  ми  не  білі  птахи  
                                                                   над  пінними  брижами  моря?
                                                       Ще  метеор  не  згас,
                                                                   а  нас  вже  полонить  туга...»
                                                                                                         (Вільям  Батлер  Єйтс)

Джеральду  ФітцДжеральду  –  Ґеройду  Ярла  Мору,  VIII  графу  Кілдер,  некоронованому  королю  Ірландії.  Щиро.  

А  я  вписую  літери  хмар
У  літопис  синього  неба,
Пишу  про  лордів  гонору,
Про  графів  торфовища  гиблого
(Гибій,  писарю,  гибій!),
Про  горобців  замку  зруйнованого
(Цвірінькайте,  вам  то  що...)
А  я  пишу  пером  крука  –  
Того  самого,  що  Каханна  Фіах,
Занурюючи  в  чорнильницю  
Ірландського  моря:
Тому  й  слова  мої  прозорі,
По  синьому  писані,
Ніхто  їх  не  прочитає
Крім  птахів  легких  як  вітер,
І  то  лише  лебедів  –  тих  самих  –  
Золотим  ланцюжком  поневолених,
Яких  шукав  Мак  Лір,  але  марно,
Бо  все  в  наших  літописах
Намарне,
Навіть  якщо  вони  писані
Не  на  синьому  небі,
А  на  шкірі  корові  білої.
А  Сонце  червонобоке,  як  і  раніше,  падає
У  прозорість  гіркосолону  –  
До  лускатих  срібляників  –  
Холоднокровних  мовчальників,
А  день,  як  завше,  гасне  –  
Кельтські  бо  сутінки,
А  бруківка  з  наших  надгробків  мощена,
А  крім  руїн  нічого  й  класти  до  торби  Часу  –  
Старця  сивобородого
(Йому  в  торбу,  а  Землі  в  скриню),
Добре  хоч  вона  не  прозора,
Як  би  то  нам  по  кістках  ходилося-стукалося
Чи  то  танцювалося...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714485
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 26.01.2017


Срібні черевики

                                         «I  cried  when  the  moon  was  murmuring  to  the  birds:
                                             Let  peewit  call  and  curlew  cry  where  they  will,
                                             I  long  for  your  merry  and  tender  and  pitiful  words,
                                             For  the  roads  are  unending,  and  there  is  no  place  to  my  mind.»
                                                                                                                                                             (William  Butler  Yeats)

У  липні  1977  році,  подорожуючи  графством  Кілдер  –  графством  Кілл  Дара  –  графством  Церкви  Дуба,  я  відвідав  замок  Кілкі  –  давній  ґотичний  замок  рідкісної  величі  і  якоїсь  моторошної  краси.  Правильно  називати  цей  замок,  звісно,  Кілл  Кахах,  а  не  Кілкі,  але  я  не  про  це.  На  той  час  замок  вже  перетворили  в  готель  –  досить  фешенебельний  і  головне  романтичний.  Графи  гордого  роду  ФітцДжеральд  давно  вже  не  жили  в  ньому.  Готель,  не  дивлячись  на  те,  що  розміщений  був  в  замку  неймовірної  краси,  мало  користувався  популярністю  в  туристів  –  був  майже  порожнім.  Я  зупинився  в  одному  з  номерів.  Оглянувши  замок,  поговоривши  з  службовцем  готелю  Брінданом  О’Ріганом  про  старовину  я  повернувся  до  себе  в  номер,  відкрив  вікно  і  споглядав  літню  ніч.  Коли  вже  було  далеко  за  північ  і  околиця  занурилась  у  мовчання  темряви,  я  почув  тупіт  копит  –  до  замку  під’їхав  вершник  на  білому  коні  в  довгому  плащі  та  береті.  Він  залишив  коня  неприв’язаним  блукати  біля  замку  і  прочинив  ворота.  Я  вийшов  з  номеру  і  почав  ходити  коридорами  замку,  намагаючись  перестріти  цього  нічного  гостя.  І  справді  –  в  напівтемному  коридорі  замку  біля  башти  я  помітив  постать  у  старовинному  камзолі  та  червоному  плащі,  накинутому  на  плечі  і  взутому  в  срібні  черевики,  які  блищали  і  дзвеніли  при  кожному  його  кроці.  Я  одразу  зрозумів  хто  це.  Це  був  Джеральд  ФітцДжеральд  –  ХІ  граф  Кілдер,  якого  називали  «Граф-чаклун»,  алхімік  і  знавець  магії,  лицар  і  вигнанець,  багач  і  жебрак,  нащадок  королів  і  волоцюг,  той  хто  двічі  сходив  на  ешафот,  але  вертався  з  нього  з  головою  на  плечах,  некоронований  повелитель  Ірландії.  Я  промовив  до  нього  ірландською:  «Fáilte,  Do  Mhórgacht!  Tá  mé  do  aoi,  tá  brón  orainn  gur  tháinig  sé  gan  chuireadh…»  («Вітаю  Вас,  Ваша  Світлосте!  Я  Ваш  гість,  вибачаюсь,  що  приїхав  без  запрошення…»)  Але  він  навіть  не  озирнувся  і  продовжив  йти  коридором  до  сходів  з  тихим  мелодійним  дзвоном  своїх  срібних  черевиків.  Втративши  будь-яку  чемність  я  намагався  його  наздогнати,  але  він  раптом  зник  –  розтанув  у  повітрі.  Зранку  я  почав  розпитувати  службовців,  але  ніхто  нічого  не  бачив.  Тільки  старий  ключник  кинув  мені:  «Кажуть,  буває  тут  таке…  Через  кожні  сім  років…»    Згадавши  цей  випадок  я  уявив  на  мить,  що  він  відповів  би  мені,  якби  захотів  і  написав  на  білому  листку  паперу  таке:

«Якщо  світ  білий  чи  то  посріблений,
А  копита  коней  білих  дзвінкі  й  важкі,
І  важко  думати:  а  може  я  останній  –  
Лицар-алхімік  і  граф-чарівник
І  просто  мрійник  –  невже  останній?
Я  шукав  золота  –  а  знайшов  срібло,
Я  шукав  світла  –  а  навколо  темрява,
Я  шукав  мудрості  –  а  знайшов  забобони,
Я  був  графом  –  а  став  вигнанцем,
Я  шукав  слави  –  а  знаходив  плаху,
Я  шукав  Вітчизну  –  а  знайшов  Тауер,
Башту  ґратовану-муровану  для  таких  от
Шляхетних  чи  то  гонорових  –  надто,
Для  таких  от  неприкаяних-непотрібних,
Навіть  для  пекла  зайвих.  Чи  то  заячих.
І  смерть  на  чужині  у  місті  брудному-чужому,
Де  навіть  багно  чуже,  у  місті  патлатої  королеви
І  язиків  злих  зміїних  чорнилом  фарбованих.
І  де  вона  істина?  Серед  літер  покручених
Фоліантів  старих  важких  і  запилених?
Чи  може  на  вістрі  меча  сталевого  
Чи  в  оцих  сутінках  таємничих?  Де  вона?  
А  в  очах  людей  страх  –  у  зіницях  синіх,
А  в  очах  людей  відчай  –  бо  де  вона,  
Земля  наша  –  чи  там  за  пагорбами,  
Чи  тільки  в  жмені  –  і  та  між  пальцями
Піском  сухим…»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710563
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 06.01.2017


Між світами

               "Сім  ароматів,  сім  зітхань  і  сім  лісів.
                   Мій  погляд  був  сліпий  і  непідвладний  чарам…"
                                                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

                               Написано  в  ніч  на  Самайн.

                               Тігану  О’Фарреллу  –  щиро

Босими  ногами  по  колючій  стерні
Поля  –  колись  охайного  й  ячмінного,
Потім  –  диких  трав.  Навіть  не  конюшинових.
Навіть  не  запашних.  Бо  які  аромати  падолисту,
Крім  тліну?  І  повітря  холодного  і  вогкого?  Які?
А  ми  танцюємо.  Серед  тьми  і  біля  вогню  життя:
Такого  ж  жаркого,  жаданого,  жагучого.  Жаль,
Що  комусь  ніч  перейти  не  судилось.  Ніч  Самайну:
Самуна,  Савуна,  Саваня,  Савіна.  Чи  то  гейси  незнані,
Чи  то  ніч  –  біловбраний  павук:  чорна,  з  тенетами,
Але  вдягнена  в  біле  –  інколи,  коли  місяць  оповні,
Чи  то  просто  банші:  приходять  цю  ніч  звідти,
Звідки  ніхто  не  вертався  –  крім  них  прозорих,
Ніч  як  поле  –  нескінченне,  овече  і  самодостатнє
Для  пастуха-вітрильника  (теж  його  вітер  жене),
Поле  як  море,  поле  ночі  Самайну.  Бубон  серцем
Шаленим  калатає.  Бубон  звучить  і  кличе  до  танцю:
Танцю  останнього.  Вистукують  ноги  по  землі  холоду,
По  землі,  що  чула  ще  не  такі  стукоти  –  копит  і  чобіт,
Що  носила  ще  й  не  таких  танцюристів  –  джиґунів,
Вітрогонів  меча,  сновид  леза  ножа,  зеленовбраних  нас.
Нині  ми  між  світами  танцюємо.  У  ніч  відчинених  брам.
У  ніч  
                     жертвоприношень.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707998
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 22.12.2016


Слухаю тишу

                                                 «…Ляжу
                                                     Вухом  до  зашморгу
                                                     До  тиші  припавши
                                                     Уважну  послухаю
                                                     Ту  землю  примарну…»
                                                                                             (Шеймас  Гіні)

Лишається
Слухати  тишу
Коли  все  проминуло,
Коли  тільки  земля
Шепоче  тобі  
Твоє  забуте  ім’я.
Ми  так  любили  
За  цю  землю  вмирати,
Ми  так  любили  
Оці  високі  шибениці,
Оці  грубі  зашморги,
Що  так  пасували  нам
Замість  краваток,
Ми  танцювали  
На  цій  землі  
Свої  божевільні  танці,
Витанцьовуючи  ритм
Чогось  потойбічного:
Може  самої  смерті.
А  чужинці  тим  часом
Нам  майстрували  шибениці
З  наших  таки  ясенів,
І  от  все  примарне:
Літописи  і  тіні  повстанців
Давно  полеглих,
Існуючих  тільки  в  пам’яті,
Забуті  звуки  й  пісні
Нашої  таки  мови  –  гельської,
Як  примарно  все  
Серед  трилисників  конюшинових:
Навіть  наша  земля
Стала  примарою…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707450
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 19.12.2016


Замурований барабан

                                                       «…На  шкірі  барабанів  проступає  кров.
                                                               В  повітрі  стукіт,  наче  в  стетоскопі.»
                                                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

У  графстві  Віклоу  є  замок  Арклоу,  що  нині  лежить  в  руїнах.  Серед  руїн  цього  замку  інколи  з’являється  привид  –  малого  хлопчика  з  барабаном.  Якщо  зустріти  його  серед  глупої  ночі,  то  він  скаже  що  прийшов  виконати  свій  обов’язок,  який  не  виконав,  коли  він  був  живий.  Історія  цього  хлопчика  така.  Колись  давно  в  XV  столітті  в  замку  був  англійський  гарнізон.  Там  був  хлопчик-барабанщик,  який  мусив  стояти  на  чатах  в  башті,  і  якщо  нападає  ворог,  мусив  бити  в  баран  здіймаючи  алярм.  Але  він  заснув,  коли  якраз  на  замок  напав  ірландський  клан  Мак  Мурроу.  Гарнізон  ледве  втримав  замок  відбиваючи  несподівану  атаку.  Англійські  вояки  були  дуже  злі  на  хлопчина  вартового  і  замурували  його  в  стіну  замку  разом  з  барабаном.  З  того  часу  по  замку  блукає  його  привид.  Особливо  тоді,  коли  місту  Арклоу  загрожує  небезпека.  Подорожуючи  по  графству  Віклоу  в  1984  році  я  згадав  про  це  і  написав  такі  рядки:

Річка  Авока  водяною  дорогою  –  
Ні,  перехрестям  снів:
Щоденники  днів-крапок
Писані  на  вапнякових  каменях
(О  тверді  сторінки,
Які  важкі  твої  книги  –  
Королівство  Ві  Енехглайсс*,
Які  важкі…)
А  в  стінах  глухих  
Чужих  замків
Окупантів-ведмедів
Звучать  замуровані  барабани,
І  хлопчик  білками  очей
Замість  очей  синіх
Ночами  літніми
В  душу  блукальцям  марноти  –  
Не  зазирай,
Стукай  алярм,  стукай,
Ти  так  і  лишився  серед  середньовіччя
Серед  середи  часу,
Серед  середини  острова,
Серед  землі  опосередкованої,  
Яку  назвали  Землею  вікінгів**,
А  вона  просто  наша,
А  вона  просто  Ві  Енехглайсс,
Просто.
(Стукай  в  барабан,  стукай,
Ми  всі  там  –  у  середньовіччі,
Кожен  із  нас  Дойл***  –  
Хоча  б  на  крихітку.
А  ви  кажете  «окупанти»,
А  ви  кажете  «заброди»,
А  ви  кажете  «Дубгалл».
Ми  просто  шукаємо
Крихи  своєї  історії
В  чужих  книгах,
Серед  замків  чужинців.  
……………………………
Ми  всі  тіні  ночей  місячних,
Як  і  той  замурований  хлопчик.  

Примітки:
*  -  у  мене  був  друг  з  клану  О’Тул.  
**  -  Назва  графства  Віклоу  походить  від  слова  Wykinglo  –  луки  вікінгів.
***  -  не  подумайте  нічого  поганого.  На  мою  думку  клан  Дойл  дав  світу  чимало  геніїв…  
Ще  примітка:  Ах,  Віклоу,  прекрасний  гірських  край,  Лейнстер  легендами  повитий…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707126
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 17.12.2016


Замок Арклоу Ормонд

Я  хочу  вам  розповісти  про  моторошний  замок  Арклоу,  який  ще  називають  замок  Ормонд,  що  стоїть  в  графстві  Віклоу  біля  Ірландського  моря,  де  в  солону  синю  воду  впадає  сива  річка  Авока.  

Замок  Арклоу  Ормонд  (англ.  -  Ormonde  Castle,  Arklow  Ormonde  Castle,  ірл.  -  Caisleán  na  An  t-Inbhear  Mór)  або  ірландською  кашлен  на  ан  т-Інвер  Мор  –  Замок  Великого  Гирла  Ріки  –  один  із  замків  Ірландії,  розташований  в  графстві  Віклоу.  Назва  Арклоу  походить  від  давньонорвезького  Arnkell-lág  –  лука  чи  лагуна  Арнкелла.  Замок  побудований  вікінгами  в  ІХ  столітті.  Біля  замку  відбулась  одна  з  найбільш  кровопролитних  битв  під  час  повстання  за  незалежність  Ірландії  1798  року.  Замок  стоїть  в  гирлі  річки  Авока.  Біля  замку  є  старовинний  кам’яний  міст,  що  має  19  арок.  Це  найдовший  кам’яний  міст  ручної  роботи  в  Ірландії  –  у  давнину  цьому  мосту  взагалі  не  було  рівних.  

Ще  до  приходу  вікінгів  на  цьому  місці  було  велике  укріплене  поселення  ірландців  –  рибалок  і  мореплавців.  У  давні  часи  ці  землі  належали  ірландському  клану  Ва  Фіахрах  (ірл.  -  Ua  Fiachrach),  тут  було  ірландське  королівство  Ві  Енехглайсс  (ірл.  -  Ui  Enechglaiss).  У  ІХ  столітті  селище  захопили  вікінги,  побудували  тут  фортецю  і  зробили  її  своїм  центром  експансії  та  торгівлі.  Вікінги  довгий  час  вели  важку  і  вперту  війну  з  кланом  Ва  Фіахрах  за  ці  землі  і  цю  фортецю.  Після  битви  під  Клонтарфом  у  1014  році  замок  Арклоу  знову  взяли  під  свій  контроль  ірландці.  Замком  знову  заволодів  клан  Ва  Фіахрах.  У  1103  році  в  літописах  згадується  Мак  Ярайнн  (ірл.  -  Mac  Iarainn)  –  «Син  Заліза»  -  король  Ві  Енехглайсс  та  вождь  клану  Ва  Фіахрах.    Кажуть,  що  в  його  жилах  текла  кров  як  ірландців,  так  і  вікінгів  –  небезпечна  суміш  для  того  часу,  коли  ще  не  придумали  порох  і  все  вирішував  меч.  У  1169  році  відбулось  англо-нормандське  завоювання  Ірландії.  У  1176  році  році  замок  захопив  норманський  феодал  Річард  де  Клер,  що  був  відомий  як  граф  Стронбоу.  Але  він  не  довго  володів  замком  -  в  тому  ж  році  помер.  Потім  замок  Арклоу  захопив  Теобальд  Волтер  (пом.  1205)  –  предок  графів  Ормонд  та  роду  Батлер.  Він  отримав  грамоту  на  володіння  цим  замком  від  короля  Англії  Джона  Безземельного.  Це  було  грубим  порушенням  прав  спадкоємців  Річарда  де  Клера.  Графи  Ормонд  отримали  грамоту  на  володіння  замком  Арклоу  від  короля  Англії  Генріха  ІІ,  якого  вважали  збоченцем  і  не  безпідставно.  У  1264  році  монахи  домініканці  отримали  біля  замку  Арклоу  велику  ділянку  землі,  яка  стала  називатися  Абейленд.  Там  вони  побудували  абатство,  яке  назвали  Пріорат  Істинного  Хреста.  У  1416  році  замок  Арклоу  захопив  ірландський  ватажок  Мак  Мурроу  -  король  Лейнстеру.  Це  був  славний  вояка,  що  вмів  тримати  в  руках  меча  навіть  в  похилому  віці,  коли  обілила  голову  сивина.  В  ті  часи  люди  жили  або  дуже  мало,  або  дуже  довго.  Мак  Мурроу  жив  дуже  довго  і  все  життя  воював  з  англійцями.  Ірландські  королівства  та  клани  знову  тіснили  англійців  і  виганяли  їх  зі  своєї  землі.  У  1452  році  помер  IV  граф  Ормонд,  що  намагався  повернути  собі  замок  Арклоу.  У  1525  році  Муйріс  Кавана  Мак  Мурроу  –  король  Лейнстеру  передав  замок  Арклоу  своєму  племіннику  Пірсу  Батлеру  –  графу  Ормонд.  Старі  англійські  колоністи  змішалися  з  ірландцями.  Перейняли  їхні  звичаї  та  мову  і  стали  ще  більшими  ірландцями,  ніж  самі  ірландці.  

Під  час  повстання  за  незалежність  Ірландії  та  громадянської  війни  на  Британських  островах  Олівер  Кромвель  заховив  замок  Арклоу  в  1649  році  на  шляху  до  Вексфорда.  Всюди  де  йшло  військо  Кромвеля  земля  впивалася  кров'ю  донесхочу.  У  1714  році  Джеймс  –  герцог  Ормонд  продав  замок  Арклоу  Джону  Аллану  Стіллоргану  з  графства  Дублін.  У  1750  році  старша  внучка  Аллана  –  Елізабет  Аллан  вийшла  заміж  за  Джона  Пробі,  що  отримав  титул  пера  в  1752  році  як  барон  Карісфорт  з  графства  Віклоу  і  вступив  у  володіння  замком  Арклоу.  

У  1798  році  спалахнуло  повстання  за  незалежність  Ірландії.  9  червня  1798  року  біля  замку  Арклоу  відбулась  одна  з  найбільш  кривавих  битв  цього  повстання.  Повстанці  зітнулися  з  британською  армією.  Повстанці  були  розбиті,  людські  втрати  були  величезні.  

Про  замок  Арклоу  складено  чимало  легенд.  Кажуть,  що  в  замку  Арклоу  неодноразово  бачили  банші  –  потойбічну  істоту  в  подобі  жінки.  Вона  сиділа  на  камені  і  зачесувала  довге  сивее  волосся  і  змушувала  всіх  дивитися  на  неї.  Побачити  банші  чи  почути  її  крик  в  Ірландіїї  вважається  дуже  поганим  знаком,  що  віщує  смерть.  Інколи  банші  відкривала  приреченому  всі  жахливі  події,  які  мають  відбутися  в  світі  в  майбутньому.  

Ще  одна  легенда  замку  Арклоу  –  привид  барабанщика.  Це  маленький  хлопчик  з  барабаном.  Він  з'являється  в  замку  в  говорить,  що  прийшов  виконати  роботу,  яку  не  зміг  виконати  коли  він  був  живий.  Колись  давно,  коли  замок  контролював  англійський  гарнізон  на  замок  напав  ірландський  клан  Мак  Мурроу.  На  посту  стояв  хлопчик  барабанщик,  який  повинен  був  у  випадку  небезпеки  подати  сигнал  про  напад  ворога,  але  він  заснув  на  посту.  За  це  він  поплатився  життям  –  англійські  вояки  замурували  його  живцем  в  стіну  замку.  З  того  часу  привид  хлопчика  часто  з'являється  в  замку  Арклоу,  особливо  тоді,  коли  місту  загрожує  небезпека  з  метою  вдарити  на  сполох.  

Ще  одна  легенда  про  замок  Арклоу  –  легенда  про  Камінь  Бажання.  У  замку  Арклоу  є  камінь.  Якщо  обійти  навколо  каменю  три  рази  і  загадати  бажання  і  при  цьому  ні  в  якому  випадку  не  думати  про  козу,  то  воно  обов'язково  збудеться.  Але  люди,  хоч  і  примушують  себе  не  думати  про  козу,  все  одно  думки  про  козу  приходять  в  голову  і  бажання  не  збуваються.  

Біля  замку  Арклоу  є  скеля  Брей,  яку  ще  називають  Скеля  Закоханих.  Щороку  серед  літа  або  21  червня  на  цій  скелі  з'являється  привид  жінки  вбитої  горем.  Колись  ця  жінка  зрадила  свого  чоловіка  і  він  довідашись  про  це  звів  рахунки  з  життям.  Після  цього  жінка  кілька  днів  сиділа  на  могилі  чоловіка,  а  потім  кинусь  зі  скелі  в  бурхливу  річку.  

Біля  замку  бачили  привид  леді  Кетлін  з  Глендалох.  Вона  з'являлася  в  червоній  сукні,  її  часто  так  і  називали  –  «леді  в  червоні  сукні».  Леді  Кетлін  загинула  колись  дуже  давно.  Кажуть,  що  вона  булла  велика  грішниця.  Цей  привид  навіть  вдалося  сфотографувати  в  1970-их  роках.  

У  водах  Лох-Брей  у  1963  році  неодноразово  бачили  якусь  дивну  істоту,  що  плавала  там.  Істота  була  сірого  кольору,  чотири  метри  довжиною.  Голова  істоти  булла  на  довгій  шиї  і  піднімалась  на  метр  з  води.  

У  1952  році  біля  замку  з'являвся  привид  собаки.  Вночі  жінка  верталась  додому  і  до  неї  підійшов  великий  чорний  собака.  Коли  жінка  спробувала  погладити  його,  то  її  руки  вільно  пройшли  через  собаку  –  собака  виявилась  привидом.  

Біля  замку  бачили  привид  жінки  без  голови.  Колись  давно  ревнивий  наречений  підозрював  наречену  в  зраді  небезпідставно  і  відтяв  їй  голову  косою.  З  того  часу  в  цих  місцях  інколи  з'являється  цей  моторошний  привид.  

Кажуть,  що  в  крові  людей,  які  живуть  навколо  замку  Арклоу  тече  багато  крові  вікінгів.  Найпоширеніше  прізвище  в  околиці  –  Дойл,  що  походить  від  слова  Дубгалл  –  «темний  іноземець».  Може  тому  навколо  цього  замку  так  багато  привидів...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707071
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016


Коли приходить Щось

                                                 «Жорстоке  Щось  позначить  і  оберне
                                                     єство  краси  на  те,  що  йтиме  в  тань…»
                                                                                                                             (Райнер  М.  Рільке)*

Осінь  слідами  крука-нездари
На  мокрій  землі  сподівань
Шкандибала  за  хвіртку  холодних  днів,
Блукала-блудила  жінкою  божевільною
У  сукні  подертій  для  вітру-коханця
(Бо  така  вона  –  осінь
Без  імені,  без  бажань-гирьок:
А  на  терезах  все,  навіть  спогади),
Але  йшло  Щось,  гупало-тупало
У  темряві  кроками  важкості**,
Ступаючи  шкірястими  стовпами-ножиськами
На  листя  опале  жовте
(Жовтіє  все),
І  мало  не  все  стало  тліном  –  
Навіть  хвилини-монетки  торжища:
Полічені,  позбирані,  погублені,  позначені:
Мало  не  все
Обернулось  у  тлін:
Сірий,  як  сама  буденність.
Трохи  тліну  –  на  горище,
Трохи  длані  –  в  пивниці,
Трохи  Ніщо  –  жебракам  в  капелюхи,
Трохи  ночі  –  в  торбу  безхатькам,
Трохи  заліза  –  в  кишені  потопельникам,
Трохи  глузду  –  капітану  «Титаніка»,
Трохи  щастя  –  самогубцям,
Трохи  чорнила  –  мені***.
Щось:  розмовляю  з  ним  і  тішуся:
Не  до  мене  воно  прийшло,  а  до  осені,
Все  стане  тліном,  але  не  сьогодні****,
Я  старий,  а  світ  ще  старіший,
А  хтось  зістарівся  ще  в  утробі  матері,
А  хтось  живе  на  Місяці  –  
В  кратерах  його  колодязях.
Тільки  не  Щось  –  не  воно…  

Примітки:  
*  -  Переклад  Мойсея  Фішбейна
**  -  Ноги  його  нагадують  плоскоступи  слона.
***  -  Та  не  треба  мені  того  чорнила…  І  так  вірші  напишу  –  гілкою  на  снігу.
****  -  А  може  і  сьогодні.  Тільки  не  кажіть,  що  я  вас  лякаю…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705230
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 07.12.2016


Невчасне світло

                                       «Невчасне  й  недоречне  глоду  світло
                                           Горить  зимою  в  у  колючих  хащах…»
                                                                                                                                       (Шеймас  Гіні)

Наші  нетрі  колючі,  а  світло  невчасне,
Коли  над  затоками  тихої  радості  
                                                                                       гусне  імла,
Ми  такі  недоречні,  ми  такі  несучасні
Капітани  зелених  вітрил  
Шхуни  старої  «Життя».
Наш  вінок  –  то  не  плетиво  
Листя  зеленого  дуба,
І  не  з  квітів  весняних  
Його  нам  Плеяди  плели:
Трохи  глоду  –  колючого  древа  друїдів
Нам  на  чоло  –  за  труди.
І  куди  нас  носило
Вітрами  ірландського  моря,
І  для  чого  блукальцями  
Човен  вели  у  пітьмі?
Це  чорнило  ночей
І  безодня  озер  Голуей:
Цим  чорнилом  пишу
Я  на  квітах  зимового  глоду
Одкровення  невчасне  своє,
І  як  завше  лечу
В  снах  пташиних  своїх
За  сліпий  виднокрай,
Над  болотами  Ольстера,
Над  зруйнованим  замком  О’Нілів,
Все  туди,
Де  смерть  нам  борги  віддає.  
Нам  даровано  кожного  дива  по  три:
Три  листки  конюшини,
Три  стебла  очерету,
Три  чорних  вівці,
І  три  краплі  у  келих
Прадавнього  трунку,
Пий,  земляче,  бо  кулі  так  само
На  тебе  залишено  три.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704121
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2016


Довершено: Місто Рудих Чуприн

                                           «Давній  народ  ми,  веселий  народ
                                               Давній  народ:
                                               Тисячоліттям,  тисячоліттям  
                                               Ми  втратили  лік»
                                                                                               (Вільям  Батлер  Єйтс)

Місто,  в  якому  поселилося  сонце
І  фарбувало  кожну  чуприну
Хлопчика-шибайголови
І  дівчиська  замріяного
В  кольори  помаранчів  стиглих,
В  кольори  сонячних  зайчиків.
Місто,  в  якому  
Все  так  поцятковано
Веснянками  і  днями  світлими
(хоча  була  й  темрява
І  то  не  десь,  а  навколо),
Але  в  місті  рудих  чуприн  
Завжди  було  сонячно
(Може  тому  що  музика,
А  може  тому  що  душі  
Завжди  були  сонячні  –  
В  місті  рудих  чуприн
На  оцьому  зеленому  острові),
А  ви  ще  питаєте,
Чому  ми  на  День  святого  Патріка
Вдягаємо  капелюхи  зелені
І  фарбуємо  свої  руді  чуби  
Чорнилом  зеленим  –  
Кольором  трави  і  пагорбів.
Може  тому  що  у  нас  надто  сонячно,
Може  тому  що  нам  надто  весело,
Завжди  коли  грає  скрипка…  
Серед  вулиць  шевців  і  мулярів,
Серед  вулиць  каменярів  вільних,
Серед  димарів  до  торфу  звиклих,
Ми  будуємо  своє  місто
Із  сонячних  зайчиків.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699805
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 10.11.2016


Ірландський час

                             «Шурхіт  ірландського  часу,  що  жене  вітер  по
                                 Залізничній  колії  до  кинутого  депо,
                                 Шурхіт  мертвого  полину,  що  випередив  осінь,
                                 Сірий  язик  води  біля  цегляних  ясен…»
                                                                                                                                           (Джозеф  Брод)

Ірландський  час  шарудить
Шкутильганням  старого  колієра,
Що  пом’ятий  картуз  натягує
На  самі  вуха  втомлені  від  свистків,
І  слухає  як  гомонять  потяги
Мостами  залізними,
Що  висять  коромислами
Над  гленами  та  затоками,
Озерами  та  потоками
Форелі  плямистої.
Ірландський  час  шарудить  сторінками
Книг  пожовклих  погризених  мишами  
(А  я  думав  переступити  межу  –  
А  там  темрява,
А  там  тиша,
А  там  мовчання
Одвічне).
Ірландський  час  шарудить  листям
Старих  крислатих  ясенів,
Що  падолистові  й  голі:
Шати  зірвано,
Розірвано  і  розкидано:
Тільки  шурхіт
Бруківками  бездвірниковими  –  
Вулицями  старих  міст,
Які  й  самі  забули
(Чи  то  себе  заколисали),
Коли  там  поселилися
Перші  їх  волоцюги-мешканці
(Тут  і  там.  І  ніде.)
Ірландський  час  костуром  стукає,
Коли  годинники  всі  поламані,
Коли  маятники  всі  гирями
Виснуть  у  прірву  Ніщо
(Історія
Наша  чи  то  чужинська,
Чи  то  камінна,
Чи  то  вересова),
А  я  питаю  де  і  навіщо,
А  я  читаю  псалми  серед  мурів
Церкви  давно  зруйнованої:
Читаю  співаючи:
Ірландський  час.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699781
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 10.11.2016