| Сторінки (5/500): | « | 1 2 3 4 5 | » |
«Суворий Ідеал – сумний і чистий сон
До юрмища людей іде закостенілий…»
(Шарль Бодлер)
Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.
У цьому місті живуть художники –
Але вони малюють картини Танатосу
Тільки відтінками сірого фарбами сажі
На полотні асфальту.
У цьому місті іржі та заліза
Таксисти дивляться
Порожніми зіницями черепа
На світлофори немигаючі
В яких всі три кольори сірі.
У місті гудків паротягів
Всі дороги ведуть на кладовище
Де ховають думки та мрії
У мідних саркофагах прокламацій.
Дощі тут падали в часи Езопа –
Краплі кольору фінікійського пурпуру
Зі смаком пасльону марення,
Тому втомившись чекати дощику
Місцеві колаборанти шаманів
Виготовляють хмари з нафти
Спаюючи її у гумових чоботях.
Тут кожного пса звуть Рокфелером
Чіпляють на нього ошийник ностальгії
За старим божевільним безхатьком,
Що подарував аборигенам ілюзію:
Нібито вони ейфорію
Відчувають від кожної оди
Своєму меру-параноїку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512310
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.07.2014
«…він кожний крок зітханням зважити жадає
і підбирає тиші імено…»
(Райнер Рільке)
Там – за хмарами – тиша.
Там – над хмарами – тільки небо.
Високе і синє.
Може тому воно так нагадує
Вічну дорогу у нескінченність.
Ви назавжди полетіли в небо –
Чисті й прекрасні люди.
Ви залишили нас тут –
На цій Землі божевільній
Серед істот,
Що ходять між нами, людьми,
Що так нас – людей нагадують,
Але, які не мають душі.
Які одним натисканням
Кнопки на залізній почварі
Знищують мрію
Радіти сонцю і людям.
Ви лишили нас тут –
На цій хворій Землі,
Заповідали сказати
Негідникам, що вони негідники.
Сказати вовкулакам,
Що вони вовкулаки.
Сказати, що не можна
Землю перетворювати в пекло.
Але не тільки…
Ви нас лишили домріяти
І дорадіти.
І сказати правду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2014
«Полум’ярем горю між вас храмовики
Пророкуватимем разом як хоч магістре…»
(Гійом Аполлінер)
Я теж язики полум’я
Здіймав як вітрила
Над кораблем своєї душі
(З тобою, старий магістре!)
Я теж знемагав від спраги
В камінній землі прочан,
Серед піску, що тікає з рук
(Як час). Я теж
Був серед монахів, що замість хреста
Прикладали до вуст руків’я меча
І слухали шум хвиль Кіприди
Зрікаючись радощів буденності,
Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
Я теж снив Безансоном –
Уривками спогадів, перерваних
Дзвоном щитів залізних блукальців.
І на площі в Парижі
Посилав крізь дим прокляття
Сребролюбим мантійоносцям
І здіймався з гарячим повітрям
У височінь Ніщо.
Я теж вогняне вітрило
Порівнював з тим –
Конопляним, шматованим вітром,
Що несло нас – позначених знаками
До Землі Святої.
Але розчинившись в небі,
Ставши жменею попелу,
Збирав потім мозолястими руками
З вільними каменярами
Важкі сірі брили
Для злету у височінь
Ґотичної вежі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510185
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.07.2014
«Такі вони ірландці –
вони до жартів ставляться серйозно,
а серйозні речі сприймають як жарт.»
(Шон О’Кейсі)
Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
Я був би тоді джентльменом,
Я дивився б на пагорби Віклоу* –
Такі романтичні і так всім нагадують
Про щось і про святого Патріка,
Злегка примруживши очі –
І то зранку, коли туман
Ще солодкавий, ще нагадує молоко,
Кликав би слугу Джеймса
Та лисого каштеляна Брауна**,
Питав би чому в них імена
Такі як в сасенех – англо-саксів клятих,
Нагадував би їм про обов’язки
Та велів би приготувати чаю***.
А потім дивився би на дерева,
І думав: «О, які ж вони старі!
Старіші, певно, клану О’Ґара!»
Але я ніколи не буду жити
В маєтку розкішному Пауерскорт****
І гуляти господарем
Помпезними його алеями,
Може тому, що я не джентльмен*****,
Не маю чорного циліндру******,
Не вмію дивитися снобом в далечінь,
І взагалі мені не подобається
Жити в маєтку Пауерскорт,
Бо не та епоха і мені хочеться
Грати на скрипці і вештатись волоцюгою
Пагорбами Віклоу,
І слухати як море зле
Б’ється хвилями в чоло скель*******
Майзен Хед або знаходити в літописах
Ім’я короля Коннахта
Домналла мак Гарда,
А це не сумісно з титулом
«Володар маєтку Пауерскорт».
Примітки:
* - а там не тільки пагорби – там ще водоспади гарні є...
** - такі прізвища давали ірландцям в часи англійського короля Генріха VIII – замість ірландських, заборонених.
*** - Шеймус О'Калаган мій старий знайомий, був великим поціновувачем чаю. Він жив в графстві Віклоу, хоч родом був зовсім не звідти. Він знав купу цікавих історій про озеро Глендалох – більшість з них він сам і придумав. Наприклад, про барона О’Данні, що в тому озері потонув, а потім щороку кожної Скорботної П’ятниці приходив у паб «Волоцюга Роні» і сидів між п’яних відвідувачів.
**** - якщо чесно я ніколи і не збирався в тих краях жити. Навіть якби мені сказали: «Шон, поживи трохи в маєтку Пауерскорт, ми тобі за це заплатимо!» Я би все одно відмовився!
***** - а кого нині в графстві Віклоу можна назвати джентльменом?
****** - насправді чорний циліндр у мене є. Але я його ніколи не одягав. Ні, брешу! Одягав один раз – у 1954 році на весіллі в кузени мого доброго приятеля Сема О’Махоні. Але вигляд тоді в мене був дуже старомодний і придуркуватий.
****** - а воно таки там гуркоче! Це в Манстері, біля Бантрі, в графстві Корк. З там бував три рази з Джонатаном мак Кленсі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509962
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.07.2014
«… До того часу,
Як Господь задмухає зірки,
І небосхил залишить Місяць
Зів’янувши трояндою блідою…»
(Вільям Батлер Йейтс)
Коли ірландці у дірявому човні надії
Вирушали скорботної п’ятниці
У нескінченність океану порожнечі,
Між ними і холодною водою днів
Була тільки шкіра бика – чорного,
Як наші ірландські ночі
(Бо не завжди у нас були дні –
Не все ж коту масляна,
Як говорять веселі анти),
І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
Замість вітрил здіймаючи віру,
Але зустріли за морем тільки
Негостинний острів Оєр Талун,
Що годився хіба для відлюдників,
Що не родив навіть трави вівцям,
Що гірчив як ненависть.
Там ми знайшли свій олтар
Для молитов відчаю,
Там ми тікали від суєтності
Світу цього грішного,
Там замість хліба ми дякували за камін,
Там замість радості ми вітали буття,
Там ми вчилися цінувати тепло,
Будувати не хижки – келії з каменю,
І ловити рибу слизьких років…
Аж доки не прийшли вікінги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509298
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.07.2014
«Чуєте: дощ,
Де як у гай тільки
Через вулиці
Веселі зайчики…»
(Майк Йогансен)
Якби хто знав,
Як я люблю в суботу
Перетинати вулиці
Оці – з бруківкою,
Коли дощ – піснею,
А я з парасолькою
До землі паралельною,
До Космосу перпендикулярною.
Люблю блукати з томиком Евкліда,
Лишивши вдома свого кота Томика
Порожніми вулицями
(Бо дощ і всі сховалися)
Подумки чергову теорему розв’язуючи
(Бо я в Ірландії).*
Парасолька стає барабаном
Чи то литаврами
На яких дощ грає мелодію Всесвіту
(Бо він теж музИка,
Бо тут на острові всі скрипалі,
Навіть дощиська і віхоли).
А я такий чорно-білий**
У плащі-сутані з бородою білою
Йду вже століття
З вулиці «сьогодні» на вулицю «завтра»,
А люди помирають і народжуються,
Хворіють і видужують,
Плачуть і сміються,
А за склом вікон жінки,
Що колись були молодими і красивими,
Чоловіки, що колись вміли мріяти,
А я все йду і на це місто
Дивлюся. Навіщо?
Може для того щоб
Сказати людям:
«Вбийте війну у своїй душі!
Просто живіть!»
Примітки:
* - в Ірландії кожне життя людське – теорема. Її треба ще довести…
** - і не тільки зовні. Принаймні тоді.
Авторський переклад з ірландської (гельської).
Ще примітка: ах, люблю я старі пожовклі фотографії ХІХ століття, не тільки дощ…
Белфаст, 1973
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507714
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.06.2014
«Сивий ранок впав на місто синє.
Камінь спав – лиш дощ зітхав у ринвах.»
(Майк Йогансен)
У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…
Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507705
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.06.2014
«Іще раз, коли
Химерний запах полину…»
(Майк Йогансен)
Моя земля завжди пахла вересом –
Невагомим та оксамитовим,
Квіткою забутого трунку,
Але вже сто років вона пахне полином.
Хоч кажуть, що то євшан-зілля,
Хоч кажуть, що так воно є, бо небо
Теж синє і сиве, як і ці листя абсентні,
Але запах гіркий – не п’янить, засмучує,
Бо земля теж сивіє – стає полинною,
Якщо й поростає бадиллям, то чорним,
Але все одно лишається сивою,
Бо руки людей забувають доторки,
Окрім доторків до холодного заліза,
А небо стає мовчазним і німим,
Хоч колись співало і шепотіло
Свої таємниці кельтам-мрійникам –
Колись, як вранішнє сонце рудоволосим
А нині теж сивим. Дочасно.
Бо навіть дим тільки сивий
Клубочеться над моєю землею –
Над Ольстером.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507387
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.06.2014
«Перли розсипані.
Нажаль, розірвана нитка…»
(Райнер Рільке)
Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504379
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.06.2014
«Один з них побачив величезного сокола.
- Цей птах схожий на тих,
що водяться в Ірландії! –
сказав він…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
Хоча слід було б назвати Ар Аш,
Але назвали його островом Сокола,
Чи то самотнім островом Горм,
Бо бачили ми там ірландського птаха,
Що летів до берегів милої серцю Ерінн,
До якої ми марно шукали шлях,
І вже не вірили, що повернутись можливо,
І вже не вірили, що вона десь є в Океані –
Цьому темному Океані Неповернення
Є наша зелена Вітчизна, наша земля трави,
Зілля ніжного спокою і тихої радості,
Не вірили, що в цьому Океані Зневіри,
У Морі Вічних Блукань є наша земля радості,
Земля пісень вогненних свят і сумного вересу,
Земля мовчазних монахів і гомінких скрипалів,
Земля дзвону молитов і безглуздих жартів,
Земля квітки Нонін і дерева Кранн Кулінн –
Наша Ірландія…
Примітки:
Якщо стояти на березі Океану в графстві Клер, точніше в графстві Конте ан Хларь (Contae an Chláir) то хвилі інколи співають: «Ná teacht ar ais!» Не вірете? Тоді постійте і послухайте…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504138
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.06.2014
«Я був очеретом – лежав у коней під копитами,
Я став людиною – вітру зятям ворогом…»
(Вільям Батлер Єтс)
Селище гірких суниць
Справляє свято одновухого вовка.
Половина дороги до неба
Сховалась у торбу гори
Колючих кущів терену –
Дерев клаповухих зайців.
Кожний святий мріяв
(Якщо не човном плисти) –
Топтати траву байдужості
Нескінченним кроками неспокою
Подорожі до неіснуючого –
Омріяного, як мріють про
Захмарне і світле – як оці самі
Квіти суниці, що не стануть
Гіркими ягодами світу,
Які мусимо їсти жменями,
Бо не вистигли інші,
Які мусимо ковтати
Примовляючи: «Так треба!»
Бо в самому селищі все прогіркло
І молоко корів з сумними очима,
І недопечений хліб чадної печі,
І масна юшка сліпих господинь,
І зелені яблука проклятого саду.
Я минаю це неохайне селище:
Босими ногами торую шлях*
У темний ліс глухоти (не тиші),
Повз луки де не співають птахи**
(Бо жайвори без слухача німіють),
Мимо висохлої криниці***
З якої вдови вичерпали всю живу воду
І навіть жаби не заглядають
У її темне нутро.
Я мандрівник. Моя доля – минати…
Примітки:
А оті суниці (що на світлині) я зірвав саме там.
* - якщо шлях проклали воли, то не торуйте його – просто йдіть. Особливо якщо цей шлях Чумацький…
** - я вже бував неодноразово на луках, де не співають ніякі птахи – тільки метелики шурхотять там своїми крилами. Коли вітер мовчить… Але якщо не мовчить…
*** - Айвазовський ніколи таких криниць не малював.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503783
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.06.2014
«Яка різниця між реальністю та вигадкою?
Вигадка має сенс!»
(Том Кленсі)
Дні мої світлі в синій сорочці:
Дарую вас туманному світанку.
Літо прийшло суничне
У мою осінь бересклетову:
З того часу черлені світанки
Кожного ранку полуничного*
Гасять голос дзвону старого храму
Чи то в сліпоті туману «минуле»,
Чи то в кислуватому присмаку
Недозрілих ягід радості**.
Пахне трава – як пахне тільки тут –
На вологих росяних луках Ерінн,
Де тиша тільки червневої ночі,
Коли птахи-поети сплять
У верховітті дерев буття.
Хтось одягнув сині шати неба
На ці зелені пагорби Керрі***,
Хтось поселив чорноту ночі
У кинутих замках Голуей****.
А я – сивобородий мандрівець
У сивому тумані «сьогодні»
Розчиняюсь…
Примітки:
* - колись в графстві Роскоммон колишній поштар Даніел Догерті вирощував дуже смачну полуницю. Казали, що цей сорт полуниць він сам створив, але це неправда. Це сорт «Джорней» - він привіз розсаду з Вірджинії у 1959 році.
** - а радість завжди кислувата на смак. Ейфорія не рахується – це інша пара кльошів. Я це зрозумів, коли в свій час після п’яти днів блукання в тайзі на Юконі ми раптом вийшли на селище індіанців. Давненько то було…
*** - до речі, в графстві Керрі в мене є хороший знайомий – Ронан МакНейлл. Крім того, що він хороший скрипаль, він ще знає на пам'ять купу давніх ірландських скел, в тому числі скелу «Руйнування дому Да Хока» («Togail Bruidne Da Choca»). Він живе в місті Дінгл на вулиці Ан Гарран. Колись він мав власну крамницю – що там тільки не продавалось, але і чудове віскі «Тірконелл». Це віскі з моєї маленької батьківщини – з Донеголу (Дун на нГаллу)…
**** - правильно все таки казати не «Голуей» і не «Голвей», а Галлів. Старих кинутих замків там багато, але є один особливий – замок Фіддон біля селища Туббер. Там місцеві жителі бачили привид О’Фіахраха Айдне – чесне слово!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503082
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.06.2014
«На острові росли дерева
з великими червоними ягодами,
в яких був п’янкий хмільний сік.»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Після синяви неба і моря,
Після сталевих вечорів півночі
І сірих хмар вітряного неба,
Після темного дерева весел
І чорного кольору одягу
Старих волоцюг, вбраних
В шкіру биків та плащі,
Що нагадуюсь ряси монахів –
Ягоди – великі червоні ягоди
На острові , що загубився
Серед пустелі солоних хвиль.
Після холодного розуму
Північного суворого вітру,
Після солоного присмаку
Бризок нескінченного Океану –
Напою вічних номадів
Пустелі води кольору криці –
П’янкі солодкі ягоди.
Їх густий сік розтікається
Зашкарублими пальцями,
Він так болісно нагадує
Нашу ірландську кров,
Що так само хмільна і весела,
Яку ми так проливали легко
У тій війні нескінченній,
Що зветься «Буття Ірландії»,
Як і цей сік п’янкий черлений
З водою його розмішуючи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502543
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.06.2014
«…На острові стояла фортеця
з бронзовими воротами,
до неї вів скляний міст…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Там все прозоро – і внизу вода,
Ми бачимо минуле й майбутнє,
Нам треба йти, але вертаємось назад:
У часі, в просторі. Присутні тут ми
Але не знаємо, не відаємо де –
В якій ще божевільній круговерті?
Ми тут, ми на мосту, на острові –
Це сон чи просто на порозі смерті
Ми – волоцюги моря на межі
Одвічного, таємного, земного.
Шукаємо. Таємні сторожі
Нам музику подарували сну
І жінка в білому несла у чаші воду
Сандалі срібні й невагомий шовк –
Як мариво ми бачили свободу
І знову сон… Коли ж прокинулись,
Побачили у вранішній імлі:
Навколо море. Ми на кораблі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502097
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.05.2014
«Половина зерна вашої країни
мелеться тут, - сказав він. –
Все, що приносить горе,
мелеться на цьому млині.»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501752
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.05.2014
«Чи не для нас це все приготували?»
- спитав Майл-Дуйн у кота.
Але кіт подивився на нього
і продовжив свою гру…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500974
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.05.2014
«Відпливаючи , вони почули:
«Де вони тепер? Вони віддалились!
Це не вони!»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500878
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.05.2014
«…Вони гребли день і ніч
і допливли нарешті до острова,
де було безліч птахів…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, де жили лише вільні птахи
На сліпих скелях сірої зневіри,
Де лише птахи кричали чи то молилися
Богу прозорого повітря,
Богу польоту й свободи,
Співали свій нескінченний псалом
На мові пташиної Біблії
Пророка сивокрилонебесного –
Чайки снів сумного ірландського моря.
І лише ми – хто ховав друзів
У глибині води, хто плив незбагненним
У пошуках острова мрії – лише ми
Зрозуміли, що це молитва
А не крик обтятої порожнечі.
І ці витерті епохами скелі –
Не громада німого каміння,
А храм предковічної віри
Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
І не птахи це, а душі монахів,
Що кинули нудний рай
І моляться за скорботну землю
Залишену там – за хвилями,
За нашу святу Ірландію…
Примітка:
* - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500676
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.05.2014
«Це був великий плоский острів,
на який випало жеребкуванням
висадись першими Герману та Діурану.»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Епона – богиня коней
Пасе на острові табуни вітру,
Коней високого неба, коней часу,
Що летять вихором крізь повітря вічності.
Епона в травні – місяці коней і перегонів
Жене табуни островом буття
Серед Океану Небуття – жене вихором
Божевільних календарів «завтра»,
Жене крізь хмари днів і тумани ночей.
Ми, гели, ми, нащадки людей моря
Славимо коня неба, що несе
Срібноруке сонце над островом мрій
І смарагдів зела. Ми, гели,
Славимо тебе, Епона,
І твоїх велетенських коней
З вітрилами копит – коней синього неба.
Ми – вершники пагорбів,
Ми – діти Сонця, пастухи років,
Століть і тисячоліть
Пливемо нині
Здійнявши вітрило віри
По морю життя.
Ми, ірландці, роковані
Вічно плисти в пошуках острова –
Острова істини…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500437
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.05.2014
«Ще вони виявили на тому острові
маленьку закинуту церкву та руїни замку
і знайшли старого сивого відлюдника,
що був вдягнений лише
у власне довге волосся, що сягало землі…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Я останній з супутників Брендана,
Останній, хто лишився у світі людей,
Останній прочанин країни Високих Хвиль,
Останній охоронець давніх календарів Ерінн,
Останній носій забутої істини знаків Фаль.
Я так давно жив на цьому острові Орла,
Що сам час став єдиним моїм сучасником,
Тільки вітер простору лишився мені другом,
Свідком моїх омовінь в озері історії.
Мої супутники стали супутниками тіней,
Наш корабель став тліном минулого,
Спогадом зашкарублих старечих рук,
Трухою років, пилом минувшини.
Їжте цих овець, що блукати приречені
Разом зі мною – відлюдником одкровення,
Цих кудлатих громадян забутої республіки,
Цих волохатих підданих давно зниклого короля,
Імення якого забули навіть червоні зорі Ведмедя,
Навіть краплі туману не згадають його голосу.
А ще виглядайте величезного хижого птаха,
Подивіться на диво з див – озеро молодості,
Перш ніж вирушити у нескінченне море сучасності
І лишити мене тут – чекати на одкровення –
Століття, а може й вічність. На одкровення
Яке ніколи не прийде на цю землю руїн…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500158
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.05.2014
«Ще через тиждень плавання
вони знайшли широкий та високий острів,
на березі якого стояв дім.»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
Острів, на якому ми хоч трохи спочили
У нашій нескінченній синій подорожі
По океану життя – у подорожі кудлатих мрій,
З якої майже ніхто не вертається,
В якій навіть залізні фенії широкого меча*
Стають розбійниками подертих вітрил.
На тому острові були кам’яні двері
Між одним людським буттям та іншим –
Тим, що пахне гілкою горобини
Чи то листям крислатого дерева Карханн.
Ці двері відчиняють міцні руки,
У ці двері входять потріпані вітром,
Що несе брадахів і скоттів хвилями крику,
Від берега високих трав Альби до берега сили,
Вітром, що грає на сопілці скель,
На чорному оргАні гір Каледонії,
На божевільній флейті Ойлєнь Фаро**,
Вітром, який регоче почувши бажання
Жити спокійно на березі світанків.
Відчиняємо ці важкі кам’яні двері –
Ми звикли йти в невідоме…
Ми – люди ірландського моря…
Примітки:
* - а був такий король в Ірландії - Еохайд Айлтлехан — (ірл. — Eochaid Ailtlethan) —Еохайд Широкий Меч (роки правління 285 — 274 до н. е.).
** - Ойлєнь Фаро (ірл. - Oileáin Fharó) – це справді не острови, а якась божевільна флейта північного вітру… Недарма племена Богині Дану припливли в Ірландію саме з північних островів – може саме з Ойлєнь Фаро…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499959
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.05.2014
«Три дні і три ночі
вони пливли вздовж скель
і так і зуміли відшукати місця,
де можна було б
пристати до берега…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Яблука виснуть важкими тягарями
На островах нашої свідомості,
На гілках наших мрій листянозелених,
Падають у траву життя – густу, як літо,
Несподівану як травневі зливи,
Гірку як полин нашого отруєного часу.
Там мали б водитися химерні почварки –
Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
Але там порожньо. Стиглі яблука
Збирають тільки втомлені руки
Моряків розхристаного моря хвилин.
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
Крім гіркого присмаку морської піни,
Крім хвиль, що співають пісню смерті,
Але острів яблук – нам трапився…
Нам – орачам ірландського моря,
Нам – загорненим в картаті тканини,
Нам – приреченим на блукання…
Розфарбуйте це яблуко долі
Кольорами заграви…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499779
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.05.2014
«Я родом з Тораха
На острові Торах виріс я…»
(Легенда «Плавання Майл-Дуйна»)
На цьому острові всі птахи монахи,
Вода в долонях стає дзеркалом,
А сиве волосся стає одягом,
Дикі каміння – домом одвічним,
Хвилі – пейзажем, а вітер – храмом.
Моя пісня – вічне мовчання туману,
Мої слова стають тишею краплі
Ще до того як вони були сказані.
Я спалив свій човен дірявий
Зроблений зі старого горіха –
Той човен легенд і палімпсестів
На якому я плив ірландським морем –
Морем яке не повертає блукальців,
Яке фарбує небосхил віри
Кольорами дощів – тільки не літніх.
Якщо ви ступили на мій острів –
Острів лише одного сивого монаха,
Що забув слова людей, але вивчив
Слова білих і сірих птахів скель,
Що не звикли мовчати чи повторювати лжу,
Як любить це робити більшість сліпих людей
Країни жорстокого лисого карлика.
А краще – пливіть собі далі,
Або до дому – якого у вас немає,
А є лише територія, на якій дозволяє
Вам жити ваш божевільний король.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499645
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.05.2014
«Рівність, брате, виключає братство.
І в цьому слід розібратись.
А рабство завжди породжує рабство.»
(Йосип Бродський)
Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,
А якийсь чорноокий чоботар Езоп
Гукає йому слова вузькооких гуків:
«Містере! Ви би краще взули черевики,
Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
Бо Джон Ленон знову став Леніним
І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
Пильнуйте свого саквояжа, в якому
Крім морфію живуть миші карного кодексу.
Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
Коротше, знахар – лікуєте водогони
Міста з гучною назвою Вікна На Схід
(Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
Так хотіли стати фельдшером
І ставити клізму бульдогам королівства).
Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
Ви сам, як капітан підводного човна:
Давайте глуху команду «занурення»
Тарганам нашого часу. Моя вакса
Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499313
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.05.2014
«Мій погляд нині на освітленій вершині
Стрімкого пагорбу, вгорі, мій попереду шлях…»
(Райнер Марія Рільке)
Під злими променями чорного сонця
Зачіпаю черевиками минулого
Мертву траву Даллана Форгала*.
Прийду в Залізний Дім**,
Запаліть мені чотири вогні,
Бо ніч після чорного дня
Густа, як нутро яблука,
Що привезли на човні,
Що обтягнутий шкірою,
Що носив чорний бик Міде*** –
Землі Недоброго Вогню.
Покладу в торбу камені –
Важкі як наша доля сліпа
Та піду в Айлех –
Землю Коней Каменю,
Землю королів заліза
І чорних кілтів Колум Кілле**** -
Голуба синього неба.
Осідлаю коня кольору гірського туману,
Буду поїти його з джерела Сегайс*****.
Вино роси п’янить нас
Як колись сніг в часи короля Еліма Олфінехта******.
Кінь короля Конна!*******
Копита твої стукають
По сяючим каменям Чумацького шляху.********
Примітки:
* - його ще називають Еохайд Поет. Він був філідом і оспівав Колум Кілле у своїх піснях за те що той заступився за філідів перед людьми в чорному.
** - Дінн Ріг.
*** - гра слів, не більше: «Мі Де» - недобрий вогонь. Насправді всі вогні Міде добрі. Хоча святий Патрік був іншої думки…
**** - то звісно не кілти, самі розумієте…
***** - а колись всі будемо з того джерела пити…
****** - верховний король Ірландії. Час правління 787–786 роки до н. е.
******* - йдеть про короля Конна Кетхахаха (Конна Ста Битв). Час правління 116—136 роки.
******** - ірландською, звісно, не Чумацький Шлях, а Белех на Бо Фінне (ірл. - Bealach na Bó Finne) – Шлях Світлої Корови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498772
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.05.2014
«Три дні і три ночі провели так воїни,
коли довершувався четвертий день
Звелів Мананнан всім піти,
так що не лишилось в домі жодного,
Хто скуштував життя синів жінки,
Нікого зовсім, крім самого Мананнана та Енгуса.»
(Скела «Виховання в Домі Двох Чаш.»)
Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…
Примітки:
Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…
* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…
** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.
*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2014
«Ще мить і зазвучить пеан.»
(Майк Йогансен)
Між тишею і пеаном – мить,
Між словами рапсодії – павзи.
У цих павзах ховаються безодні –
Глибші, ніж безодні між галактиками.
У їх глибину нескінченну
Летять люди без парашутів віри.
Сліпий Гомер на площі жовтого міста
Раптом сказав громаді зрячих:
«Заспівайте замість елегій пеан!
Ви ж елліни! Не юрба пастухів
Вдягнених у чорне руно зневіри
І сандалі кволих маленьких істин.
Ви елліни! Діти Геліоса,
Прославте пеаном Зевса!
Шануйте оливкове дерево,
Ще прийдуть часи зітхання
В тіні кипарисів струнких…
Заспівайте нині пеан!
У вас є очі – дивіться на промені Сонця,
Дивіться на світло Правди!
Ваші тіла бронзи подібні щиту Ахілла,
Закрийте ними Вітчизну
Від стріл ненаситних варварів,
Від дикунів зі сходу,
Від андрофагів півночі.
Ви – елліни – діти богині Ніки,
Ваша Еллада сонячна
Кличе дітей до звитяги,
Кличе вас до свободи,
Здіймайте хоругви сваволі!
Ви – діти вільної!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497617
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.05.2014
«Хай веде мене хтось,
Тільки не вітер, ні…»
(Райнер Марія Рільке)
Водив мене вітер
Дорогами Островів Відчаю,*
Водив мене вітер
Пустищами забутих слів.**
Співав мені вітер
Про стежки Трістана-мисливця,
Про світи дивака Свіфта.***
Гнав мене вітер
Від стійбища патлатих пастухів думок
До табору волоцюг пісень
Мертвого народу ясена
(А він теж мав своїх шаманів).
Пророчив мені вітер –
Той самий холодний і злий –
Про часи одкровення,****
Про добу великого Ні,
Про епоху мовчазних прочан
У землю заборонених істин
(А я їх стежками…).
Був мені вітер
Єдиним супутником
На дорогах гори Одкровення.
Нині цей вітер
Торкається облич сумних жінок
Змарнілих дочасно,
Зів’ялих, як зламана гілка*****
Століття-жебрака.
Шукайте собі провідника невагомого
Чи то поводиря босого.
А я так – з костуром
Дорогами місячного сяйва…
Примітки:
* - це я зовсім не про острови Кергелен, ні. Навіть не про острови Трістан-да-Кунья…
** - у нас в Ірландії багато пустищ. І вересових, і забутих слів теж.
*** - він теж був Джонатаном – як та чайка…
**** - а вони знову настануть – навіть і не сумнівайтеся…
***** - та, що тичеться в простір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497018
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.05.2014
«Речі, наче віолончелі,
Заповнені дзвінкою тьмою…»
(Райнер Марія Рільке)
Бавлюсь з темнотою старих речей
Які ховаються по закутках кам’яного дому.
Дому, що розмовляє тихими ночами зими
З тінню господаря, що танцює на холодній підлозі
Бавлячись з вогнем кахляного п’єца,
Що кидає відсвіти – марно намагаючись
Прогнати з закутків буття тьму – бо не час.
А скрипка проситься до рук у запитує:
«Ти святий Бартелемей чи його ніч?»
Але що розуміє скрипка? Вона лише інструмент,
Вона буде грати будь-яку мелодію,
Вона нічого не вирішує, в її утробі теж тьма,
Вона буде видавати дику какофонію замість музики,
Якщо потрапить до волохатих рук
Старого бандита замість віртуоза-музИки
З тонкою душею, що колись був її господарем,
А тепер сховав свої атоми в глибинах землі,
А свою душу у світі, який годі шукати…
Я наповнюю звуки змістом, я запалюю свічку
І ставлю її на вікно історії. Але за вікном сліпці –
Їм байдуже день це чи ніч.
Вони не повірять в існування свічки,
Вони не повірять в існування кольорів
(Не тільки ультрамаринових),
У них замість душі дірява газета,
Колись вони навчились повторювати слова
Не розуміючи їх змісту.
А нині стали важкими краплями
Густої рідини темноти…
Лишається вірити. Лишається тільки вірити,
Що там – за океаном тьми
На острівцях старих кам’яних будинків
Теж дивляться на вогонь люди
З сумними очима старого музИки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496640
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.05.2014
«Нікому не відомо, звідки він родом,
Якщо тільки не був він одним з тих,
Що тікали з Тари від Пана Багатьох Ремесел
І живуть нині в Дімрай Брег.»
(Легенда «Трайг Туйрбе»)
Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -
День давніх королів і Уснеха синів.
Вогонь Белтайну на вершині догорів,
Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
Як Улл плоди із білих-білих хмар
В долоні падають ласкаві літні дні,
Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
Ще жодну волохату не назвав Карах,
З чобіт дірявих не змивав росою прах,
Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
Ще не журився вихиливши кварту
Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
Іще не випитий п’янкий червневий ель,
Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496153
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2014
«І зібрались там королі і мудреці біля Діармайта мак Кербала, і сиділи вони по один бік від нього, а фенії та скотти – по інший.»
(Скела «Встановлення володінь Тари»)
У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:
Белтайн.
Свято вогнів і Сонця,
Свято віщих каменів
І зеленої трави Дандальон,
Священного дерева Карханн.
У сей день трава
Прощається зі світом небуття,
Проростає з глибин темряви.
Вогонь світлим вісником
Відносить наші бажання
У світ таємного,
У світ ясного Бела –
Прабатька сущого Гріан.
У сей день і сю ніч
Предки говорять нам
Про тайн таїну життя,
Земля зеленим трилисником
Кличе нас гнати
Худобу на пагорби марева.
Белтайн – свято двох кольорів:
Синього і зеленого,
Свято, коли вогонь
Відчиняє ворота
Між світом наших снів
І безоднями сіду –
Світу дітей Богині Дану.
Ніч, коли королі давнини
Приходять тінями снів
У життя пастухів Фаль.
Ніч, коли Банба
Слухає голос зірки –
Пісню Вічного Неба.
День, коли Дагда щедрий,
День, коли Епона
Кличе коней світанку,
День, коли квітка Еррах
Дарує надію Ерінн…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495728
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.04.2014
«…Дивись,
Не легковажить у променях світла трава.
В дорогу!...»
(Р. М. Рільке)
Шлях
Через гущавину зневіри,
Через очеретяні болота втоми,
Через теренові колючі хащі марноти,
Через ліс власного недосконалого «я»
До
Вогника
Маленького такого
Спалаху в темряві – вогника істини.
Блукаєш біля селища,
Де всі жителі збожеволіли
Бо наїлися мухоморів брехні,
Бо забули як то воно – думати,
Бо забули, що вони люди,
А не двоногі опудала,
Не споживачі чорної браги,
Не мішки для непотребу.
Шлях.
Візьми в свою торбу
Черствий окраєць філософа,
Горнятко для води неповернення.
Тобі йти ще довго…
Дуже довго…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494750
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.04.2014
«Оберемок трави з написом:
«Будь-яка плоть – трава…»
(Григорій Сковорода)
Судного дня
Попрошу косарів нескінченного поля
Нести книгу
Важку, як чавунний міст
Між двома снами алхіміка
У своїй торбі латаній.
Судного дня
Візьму з собою парасольку
Замість іграшкового паровозика
Напишу на її чорному куполі
Круглими кривими літерами:
«Рівнина Брега».
Судного дня
Нагадаю кожному
У цій юрбі чи то черзі,
Що Небо – це сувій пергаменту,
Де зірками замість літер написано
Сумну, але цікаву історію
Про співака-лірника,
Що пісню придумав
Під назвою «Ойкумена»,
Що співав про квіти кульбаби,
Кожна з яких сонечко
У своєму Всесвіті полудня.
Подарую отому лірнику
Великого та круглого годинника,
Бо кому потрібен він
Коли сам час довершився…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494744
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.04.2014
«…напишіть ви сучасне:
Христос воскресе!»
(Павло Тичина)
Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493864
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.04.2014
Пам’яті героїв
Великоднього повстання 1916 року.
Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії
не може забути той Великдень…
Гудуть дзвони над Ерін
Віщують божий Великдень.
Колись їх срібний поголос,
Що летів над островом Долі
Віщував порив до Свободи,
Віщував велике повстання
Гелів, що дух кришталевий феніїв
Воскресили для вічного Неба,
Воскресили для душ ірландців,
Що в цей день підняли повстання,
Почали війну за Свободу,
Кулі відливши зі срібла,
Здійняли наш зелений прапор –
Прапор Святого Острова
Щоб він горів смолоскипом
Під кулями окупантів.
Року того божого
Року того шістнадцятого
Ірландці сказали досить
Жити нам у неволі!
Острів зелений весняний –
Острів святого Патріка
Несемо у звільнених душах
Тих, що летять у небо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492668
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.04.2014
«У пічці жар, як догорілий міст…»
(Вільям Батлер Єтс)
Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:
Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491836
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.04.2014
«Черевики в мене завжди міцно зашнуровані
І я не дозволю місту кусати мене за п’яти…»
(Х. Кортасар)
Серед міста
В якому всі будинки сірі,
Де живуть люди з чорними душами,
Я бачив перехожого
Вдягненого у синій плащ,
Що був розмальований метеликами.
Він носив дзеркало
В якому замість весни
Відображалася осінь,
В якому замість людей
Відображалися звірі,
В якому замість квітів
Відображалися мушлі.
Той перехожий казав,
Що заблукав у це місто випадково,
Що він шукав ключ від усіх дверей,
Бо його дзеркало – то теж двері,
Бо кожне вікно цих сірих будинків –
Це зіниці черепа
Старого давно померлого писаря,
Що в похиленій ратуші
Записував у реєстр мертвих,
Не знімаючи чорні окуляри думок.
У тому місті
Зупинилися всі годинники
Коли серед ночі
На дзвіниці зруйнованого храму
Сова прокричала слова одкровення
Мовою давно зниклого народу:
Уривок пророцтва
Про людей вдягнених в сіре.
Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
Окрім отого перехожого –
Отого – з дзеркалом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490925
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.04.2014
«Сонце означало істину,
кільце змій, звитий у кільце – вічність,
якір – ствердження або раду,
голуб – соромливість,
птах бусол – богошанування,
зерно і насіння – помисли і гадки…»
(Григорій Сковорода)
Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастириська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490501
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.04.2014
«Зі свого квітучого саду
Назбирай запахущих споминів про квіти,
Що зникли століття тому.»
(Рабіндранат Тагор)
Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі -
Старому круку чорному:
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490132
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.04.2014
«Коли назирці доля йшла за нами,
Як божевільний з бритвою в руці.»
(Арсеній Тарковський)
Мій сусід збожеволів:
Хоче підпалити мою квартиру,
Каже, що саме йому
Споконвіку належала
Моя комірчина і ванна.
Мій сусід збожеволів:
Приводить до під’їзду
Якихось безхатьків та наркоманів
Щоб вони хуліганили
І нищили все, що не можна
Нищити.
Мій сусід збожеволів:
Це зрозуміли всі
Жителі нашого будинку,
Але божевільня зачинена
Та й ніхто б не захотів би
Його туди спровадити
Від гріха подалі,
Бо він ходить з каністрою
Нафти повною
І погрожує
Спалити весь будинок,
Якщо йому не віддадуть
Мою квартиру стареньку.
Мій сусід збожеволів:
У нього манія величі –
Вважає себе Наполеоном
Імператором візантійським
Та поборником віри
(А всіх інших єретиками),
Торквемадою
Та великим диктатором.
Зробіть йому ін’єкцію –
Заспокійливе,
Бо наробить біди несусвітньої,
Що все наше нещасне місто
Ще довго буде
Ліквідовувати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489058
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.03.2014
«Те, що відбувається в моїй голові
набагато цікавіше ніж те,
що відбувається за її межами.»
(Лоуренс Данмор)
У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків, ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: "Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми, як і в інших містах…" І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, що дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:
Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488960
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.03.2014
«Всесвіт – одна велика жива істота,
її душа – Бог, а її серце – Сонце.»
(Клеанф)
Сонце зазирає цієї весни
В кожну зворохоблену душу.
Люди гарячого полум’я
Відчувають,
Що ритм їхніх сердець
Звучить барабаном,
Як ритм серця нашого Всесвіту.
У кожного сонцепоклонника
Серце – шматочок Сонця.
Складаємо світилу офіру
Медом – жовтим як Сур’я –
Золотим дарунком
Сонячних літунів,
Що співають своїм гудінням
Вічну славу вогняному серцю,
Першопочатку нашому життєдайному.
Здіймаємо руки до Неба,
До цієї колиски синьої,
До цього колеса вічності,
Шатра буття всеосяжного:
Кличемо тебе, Сонце!
Серце нашого світу!
Зійди над світом темряви,
Спали чорну неправду,
Висуши твань облуд,
Прожени країну мороку
З нашого світу джерел!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487941
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.03.2014
«Ні, то була не пісня,
А за рахманним усміхом
Сама журба невтішна…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487738
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.03.2014
«Et dixit Dominus: "Quid fecisti?
Vox sanguinis fratris tui clamat ad me de terra...»
(Genesis. 4.10.)*
«Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
Не сторож я оцьому пастуху.
Я маю право. І на землю цю
І на врожай, на поле й плуг.
То все моє. Якщо і є у мене друг –
Це право сили. А мій брат…
Хіба ж я сторож? Може десь пішов.
А може просто зрадив мене і мій звичай.
Я Каїн. Головний. Я перший.
Спадкоємець. Первісток.
І просто – я старший брат.
Володар і засновник народів всіх.
Про брата згадка викликає сміх.»
«Що чиниш ти? Невже не чуєш,
Як кров руда волає із землі?
Ти брата вбив - отямся, схаменись,
Невже тобі землі не досить – озирнись!
І подивись на пустку цю –
Розкинулась безкрайньо
Аж від пустель жарких
До вічних білих холодів німих.
Ти ж вибрав шлях грабунку!
Проклинаю! Тепер одвічно
Будеш ти чужим,
І до Страшного Суду
Із тавром тобі блукати,
Ховати погляд і брехати
Собі, нащадкам, родакам,
Тваринам, і камінню, і вікам.
Тепер іди – неси з собою
Не серце – камінь із душею злою…»
Примітки:
* - І сказав Господь: «Що ти зробив? Кров брата твого взиває до мене з землі…» (Книга Буття. 4.10.) (лат.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487511
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.03.2014
«І натякає тиша: повернись…»
(Майк Йогансен)
Наша перша колиска – тиша.
Людське життя – це вічне повернення
У темний дім віковічного «Я» -
Предковічного першопочатку,
Де слова народжуються
Дітьми одноокого Атмана –
Знаками, намальованими
На поверхні астероїда,
На хвості крижаної комети
Чи на ймовірності
Самотнього електрона.
Повертаємось: завертаючи зірки
Великого Воза,
Запрягаючи Чорного Дракона Ніщо,
Завертаючи рукави Галактики,
Чи збираючи в кишені вогники Стожар
І знову запитуючи себе:
«Хто ми? Навіщо ми тут і для чого?»
Здогадуємось, що ми уривки
Плинних думок Всесвіту,
Цяточки Великої Істини,
Дхарми нескінченної свідомості.
Дивляться в чорне небо
Поцятковене вогниками зір
Двоє гравців маленькими істинами:
Я і мій сірий кіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486843
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.03.2014
«То город-дощ, холодний і зелений…»
(Майк Йогансен)
Дні як і вірші бувають різних кольорів: білі, чорні і навіть зелені. 17 березня якраз зелений день – люди вдягають зелений одяг, зелені капелюхи і навіть фарбують сиві бороди у зелений колір. Я подумав, що в нас, ірландців, більшість днів меланхолійно-дощаві. Але тільки не цей! Мені чомусь пригадалась давня легенда про мореплавця Майль Дуйна: під час плавання він приплив до острова де паслися тільки чорні і білі вівці. Якщо чорна вівця потрапляла у біле стадо, то автоматично ставала білою і навпаки. Я подумав, що в День святого Патріка всі ми вівці, а пастор у нас один і написав таке:
Вітрила вулиць – навіть вони зелені.
Трилистий день дощиська-скрипаля.
Скільки слів стають сьогодні човнами,
Скільки пісень стають сьогодні небокраєм
Сьогодні ми всі мандрівці-волоцюги:
Старі бородаті шкіпери і молоді юнги –
Пливемо від острова до острова –
Від острова Мрій до острова Пісень.
Адже кожен із нас керманич човна,
Що обтягнутий шкірою –
Давнього ірландського човна,
Що пливе через море Вічності.
Сивий пастух пантрує два стада –
Чорних і білих овець.
На острові, що зветься Життя.
Але кожна вівця самостійно вирішує
Чорною бути чи білою.
А в повітрі дзвін: над островом арфи
Проростають легенди листками шамроку.
День, коли можна забути журбу,
День, коли сумні пісні стають веселими,
День, коли ми згадуємо – ми всі ірландці,
День, коли з дідової скрині
Дістаємо старезні картаті кілти
Ми – кельти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486360
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.03.2014
«Коли він був королем, солодше звуків арфи здавався кожному в Ірландії голос іншого, бо воістину великими були в ту пору між ірландцями доброта і мужність.»
(Скела «Темайр»)
На острові, що відкритий всім вітрам,
На острові, що зачісує свої кучері трави,
На острові, де землі-годувальниці обмаль,
На острові де кожен камінь – межа
Володінь войовничих кланів,
На острові, де гравців зі смертю забагато,
На острові, де вміли співати помираючи,
На острові, де вміли помирати співаючи,
Є країна бородатих – Улад – земля королів.
Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
Земля священних каменів чорних монахів,
Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
Земля довгих пісень і широких ножів,
Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
Але так і не навчилися жити тут…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485904
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2014
«…Як сон, що наснивсь колись
В колисці старих морів
Душі наївній моїй.»
(Майк Йогансен)
Мій сон – реальність.
А реальність – лише сон,
Що сниться Богу серед моря,
Бо небо – просто море хмар
І синяви. Лише колиска снів,
Що сняться Богу.
Він дозволив
І грішним нам побачити ці сни,
А ми все ділимо
Те небо на квадрати
І на трикутники*,
Все міряємо марно
І намагаємось
Отямитись від сну.
І тільки дереву –
Старому ясену**,
Що посадив скрипаль***
Давно померлий
Наснилось справжнє:
Не війна, і не Калігула –
Не божевільний карлик****,
І навіть не юрба убивць.
Наснились квіти:
Хризантеми і фіалки.
Примітки:
* - колись в часи білих колон та запашного повітря античності жив чоловік на ім’я Евклід. Він любив інколи дивитися в небо і малювати у цьому синьому просторі уявні трикутники і квадрати. Але я не про нього…
** - цей старий ясен росте в Дубліні на вулиці Лана Сан Томас (святого Томаса) – недалеко від собору Святої Марії. Я часто любив спілкуватися з цим деревом – цей старий ясен чудовий співбесідник, завжди розумів мене…
*** - цього скрипаля звали Фланн О’Браєн (1879 – 1962). А посадив він той ясен у 1928 році.
**** - не вперше в історії жорстокі та божевільні карлики ставали королями і імператорами. Було вже таке… Почитайте хоча б Пера Лагерквіста. Сам Калігула не був карликом, але дуже мені вже він нагадує одного жорстокого імператора низького зросту…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485659
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.03.2014
«Суспільство є те саме, що машина.
У ній збій виникає тоді, коли її частини
Відступають від того,
До чого своїм хитрим майстром зроблені.»
(Григорій Сковорода)
У місті повітряного ренесансу
На бруківці з чорних доломітів
Біля контори сліпого архіваріуса
На вулиці аптекаря Вергілія*
Божевільні велосипеди
Знайшли свою пристань,
Чіпляючись якорями педалей
За відблиски вітрин принцепса –
Того, хто Германік чи то його син
І Цезар, і Чобіток, і ще й Юлій.
Замість газети читати буду афішу,
Замість сніданку гострою бритвою**
Пошкрябаю свої щоки,
Замість «Добрий день!»
Побажаю нірвани***
Продавцю морозива і тістечок.
Його звуть Клавдій
І він теж любить гриби
І дружину зве Агріпіною,
Він теж пише трактат по етрусків
І постанови про вітри та видовища.
Тільки він любить –
На відміну від того Клавдія
Кататися на божевільних велосипедах.
Він користується підтяжками,
Бо боїться загубити штани вічності.
Пригостіть його фразами.
Тими самими – про нас.
Примітки:
* - я знав двох аптекарів у яких імена були Вергілій. Один жив Дубліні білі Трініті-коледжу і був дуже сентиментальним, а інший в Осло (Христианії) і мав великого чорного кота якого годував сардинами.
** - до речі, гарний спосіб поснідати. Колись я такого способу не цурався, але запустив бороду, згадавши, що слово Улад перекладаєть як «Країна Бородатих».
*** - старе ірландське привітання. Один мій знайомий, якого звали Рорі – в нього ще бракувало двох пальців на лівій руці завжди вітався так: «Метафізичної тобі нірвани у вітряний день!» Хоча сам він був фізиком, зовсім не ліриком. Що не типово для ірландця…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485469
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.03.2014
«Похмурий сон: на головах
Стоять століття і бездумно марять.»
(Майк Йогансен)
Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484949
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.03.2014
«Dixit itaque ei Pilatus:
"Quid est veritas?"»
(Evangelium secundum Ioannem. 38.).
«Що істина? Навіщо ці слова
Кидаєш в порожнечу божевілля
Юрби? Що тямиш ти – жебрак?
А істина проста: весь твій народ –
Раби. Існує Рим у величі свавілля
Існує меч, закон, орел і легіон.
Цього не зрозумієте, однак!
Бо ви – пилюка на шляхах війни,
Збіговисько юродивих пророків,
Фанатиків, що плісняві слова
Плетуть нитками у нудні молитви.
За філософію свою повиснеш на хресті,
А цей народ віддам мечу й вогню,
Таки зруйную храм твоєї мрії
І подарую вам шматок надії –
Блукайте і тиняйтесь по світах!»
«Той, сущий каже: «Аз воздам!»
Ваш світ – жорстокість, Рим камінний
Сліпе страховисько, що суне в небуття
Ми ж істину шукаємо в словах
Одвічних. І століттями блукаємо в імлі,
Йдемо пустелями до світла й доброти.
Закон і право ваші – то звірячий Колізей,
Розпуста і вино, не мудрість – словоблудство,
На ваші оргії мільйонами очей
Зневажливо й без страху дивляться народи.
Хай поневолені і кельт, і галл, і грек
Та іудей, сармат, і мавр та іллірієць –
Настане день – впаде бундючний Вавилон,
Впаде розпусти ненависний трон,
Свобода
Прийде в світ, та істини закон
Засяє для людей, не для царів,
Впадуть імперії вина та сибаритів,
І на руїнах Риму ненависних
Новий збудують люди світ і храм –
Новий Єршалаїм! Я чую: «Аз воздам!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484355
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.03.2014
«Mane facto, sicut caligo surgens
egressus abiit in desertum locum,
ibique orabat.»
(Evangelium secundum Marcum. 1.35).*
Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.
* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483068
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2014
«У плащ кольоровий вдягну я печаль…»
(В. Б. Єтс)
Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.
Примітка:
* - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2014
«Ми тільки голос. Хто співав про далину,
Де серця всіх речей єдиний дзвін?»
(Р. М. Рільке)
Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
Ті, хто підняв прапор республіки
Над поштою сивого міста
У шаленому пориві
Звільнити острів нашої долі.
Вони стали голосом,
Що співає ірландські пісні
Пастухів вересових пустищ.
Вони стали словами
Старих ірландських легенд,
Що вервечкою прозорих істин
Ведуть нас тисячоліттями
Крізь туман забуття
І кощавість байдужості.
Вони стали шелестом
Трави серед білих каменів,
Трави, яка стільки часу
Шепотіла про сховане
В глибинах безодні озера
Наших сліз пам’яті.
Вони стали спогадами
Старого сумного лірника,
Чия пісня птахом
Літає над морем грізним
Вони стали музикою,
Що звучить одвічно
У водоспадах Ерін…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481464
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.02.2014
«Життя – це сторінка…»
(Р. М. Рільке)
На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…
Сентиментальний цвіркун
У старому кам’яному домі,
Що стоїть на скелі ельфів,
Серед землі вітрів і відчаю,
Ховається за холодною пічкою
в якій ніхто не палив
Веселого вогню затишку,
Не готував на його язиках
Добру вечерю спогадів,
Не грів свої зашкарублі руки
Старого моряка мертвого океану.
Але цей цвіркун –
Цей вусатий мудрець спогадів,
Цей вчитель одвічної журби
Співає мені пісню тихої радості –
Тихої радості людей нашого клану.
Коли я згадую всіх поіменно –
Всіх кого тоді вбили,
Тоді – після Великодня
Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
Коли земля моя –
Зелена Ірландія
Рахувала вдів і сиріт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481440
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.02.2014
Священна оця земля
І давні її вартові,
Вирує пристрасть в крові
Башту поставив сторч
Над купою хат і халуп –
Як осередок і суть
Кланів прадавніх. Сміх
Як символ сили зміг
Підняти над шумом юрби,
Громади рядків над рядком,
Співаю епоху свою,
Що гниє з голови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479926
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2014
«Все, що не Бог,
у цьому полум’ї духу згорає в прах…»
(Вільям Батлер Єтс)
Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:
Я теж чорнокнижник –
Палітурки моїх книжок потемніли
Чи то від часу, чи то від втоми,
Чи то просто ніч
Зазирнула поміж рядків
Сумних слів нашої історії,
Чи то торкнулася кожного літопису,
Кожної ірландської хроніки
Своїми темними пальцями,
Шовковими рукавичками простору –
Кожної легенди
Про відчайдух-королів
Та несамовитих вождів кланів.
Всі мої рукописи
Писані чорними чорнилами,
Чорним пером старезного крука.
Я теж чорнокнижник –
Мої кострубаті фрази і речення
Ніхто не розуміє –
Навіть місяць,
Що зазирає щоночі
Блідим єретиком
У мої одкровення самітника,
Що нагадують більше плачі
Чи то голосіння
Давно померлого співця-кельта.
Я теж чорнокнижник –
Мої твори темні
Навіть для Темного Патріка,
Що примандрував зі сторінок
Смішно-сумної казки
Чи то з пагорбів Донеголу,
Що теж були сторінками
Сумної книги-легенди
Яку хтось (тільки не я)
Назвав «Erin go Bragh».
Я теж чорнокнижник –
Час мені на вогнище…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479911
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.02.2014
«Плащ, що я бачив на ньому, прекрасний,
наче туман перших днів травня…»
(Скела «Руйнування дому Да Дерга»)
Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня.
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478362
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.02.2014
«Нехай же спалять цей жмуток
і приведуть для нас
безрогу руду корову».
(Скела «Вигнання дессі»)
Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що, по суті, так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:
Дві тисячі літ*
Вітер ставав крижаним,
Як торкався леза меча
Короля королів – володаря Ерін.
Дві тисячі літ
Ми шукали дзвінких істин
серед блиску мечів,
Шукали ключі
До найбільшої таємниці Землі –
Темної як глибини пагорбів Круахана,
Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
Таємниці смерті.
Дві тисячі літ королі –
Бородаті герої широких мечів
Шукали правди в бою –
Правди королів***,
Куштували воїни сніг,
Що був на смак як вино,
Шанували вогонь і бенкети,
Дерева й світанок, Місяць і вітер.
І тільки себе –
Себе ми втратили
У цих нескінченних пошуках,
Не схаменулись,
Коли прийшли із-за моря чужинці
І поневолили нас.
Примітки:
* - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…
** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…
*** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478354
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.02.2014
«Приходив він до мене за дарами,
і не було йому відмови.
Дав я йому сто корів зі своїх стад,
та сто плащів зі шкіри.»
(Скела «Руйнування дому Да Дерга»)
Отаке от життя в верховітті:
Там лише гнізда і листя.
На землі пророків і королів
Лишився лише один ліс темний,
Та й той в графстві Віклоу
А решта не поля – пустища*,
Де вітер не гуляє – крутиться
Навколо першопочатку острова**
На якому всі олені*** зайцями
Існують лише в потойбічному
Часі, про який забули
Навіть співати чи молитися.
Подаруйте їм окуляри
З непрозорими скельцями –
Може нашу епоху хвору
Вони якось проминуть
Не помітивши –
Буде нам у Судний День
Не так соромно…
Примітки:
* - якщо віскі, то вже ірландське, якщо пустища – то вже вересові…
** - це я про камінь Фаль – камінь Долі, хоча його в Ірландії давно вже немає… Навіть це вкрали…
*** - це я про так званих «ірландських оленів» - шкода, що нині вони не блукають Ірландією… Ех, джентльмени, давно ви не були в Ірландії…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477534
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.02.2014
«Схоже недобрим було наше свято
і брехливим слово істини,
коли явився сюди безбородий юнак.»
(Скела «Руйнування дому Да Дерга»)
Поїзд приїхав на станцію Небо.
Паротяг зроблений з хмар
Білих, як вата порохнявої Індії
Привіз пасажирів у сірих плащах,
Що сховались у тумані від сонця,
Бо вони тіні часів Генріха Другого –
Короля номадів-норманів,
Володаря держави небаченої
Та батька двох синів навіжених
А третього циніка безталанного
А четвертого нікому не потрібного
Навіть пеклу*…
На станції Небо
Посадили кущі мрій
Вздовж колії споглядання.
І всі вагони білі**,
А всі кондуктори сажотруси,
А всі кочегари філософи***:
Замість вугілля в пічку
Кидають антитези теології****.
Дайте пасажирам годинники –
Нехай прикладають свої вуха
До цих інструментів-коваликів.
Не хочуть нині стрілочники*****
Блукати по дну океану повітряного.
За хмари, за хмари – поїздом.
Шкода, що парову машину
Не ми придумали,
А джентльмени в циліндрах.
Подаруйте їм фіалки
Коли прийдуть у сни ваші
Різнокольорові…
Примітки:
* - а там потребують тільки цапа-відбувайла. Ми там теж не потрібні. Так що не поспішайте…
** - пофарбуйте нарешті хоч один потяг у білий колір! Ну, що вам шкода чи що? Пофарбуйте! Хоча б той, що котиться з Болоньї до Ріміні…
*** - на старих паротягах всі кочегари були філософами. Згадайте хоча б персонаж фільму Джіма Джармуша…
**** - ніколи не займайтесь теологією! Це не для Вас!
***** - стрілочники переважно ніколи нічого не хочуть. Не сприймайте це як одкровення. Попрацюйте трохи стрілочником – тоді зрозумієте…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477395
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.02.2014
А світло місяця плямисто сяє,
Лягає на підлогу рами тінями - хрестом,
Століття проминули, але він перстом,
І жертви кров ніхто не розрізняє.
На цьому місці, насупивши брови
Кат височів, творив страшний обряд,
Продажний злодій і тупий солдат
Тут звіриніли. Та ні краплі крові
Не заплямило світлого проміння.
Яким важким повітрям дихають ці стіни!
Ми стоїмо тут – втомлені й блаженні
І місяцю блаженному овації звучать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476716
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2014
«Пошив для пісні плаття
Не з мережив і стрічок
А з давніх голосінь
І з легенд старих…»
(Вільям Батлер Єтс)
Імболк.
День провісник.
Свято, яке відкриває очі,
Яке сумним пророком розказує
Чи то про весну чи то просто про наше буття.
Про дні рудих пастухів отари років,
Про орачів поля пісень
Про нас – ірландців.
Імболк.
День, коли хмари
А може не хмари, а просто думки
Цього кудлатого світу-дитини якому Бог
Дарував трохи радості у мішку дірявої сирої зими.
Ці шматки пряжі, що пливуть небом
Стають такими близькими
Як дитинство дерева.
Імболк.
Грію руки біля вогню -
Не тому, що холодно і вітер-єретик
Забирає в спогадів останню одежину тепла.
У такий день не личить згадувати і зазирати в минуле
А лише у майбутнє. Але я зазирнув.
Чому – бо білі птахи
Дня вогнів.
Імболк.
Примітки:
Я раніше цей день відзначав як день святої Бригіти, але на старості літ згадав, що предки 1 лютого відзначали Імболк – ворожили в цей день про майбутнє… От і я ворожу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476471
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.02.2014
«Яким важким повітрям дихають ці стіни!
Ми стоїмо тут – втомлені й блаженні
І місяцю блаженному овації звучать.»
(Вільям Батлер Єтс)
А ти думав, що камені ростуть з-під землі,
Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
Але вони просто уламки твоєї країни –
Країни яку в тебе відібрали і сказали,
Що ти тут меншина і нічого не вирішуєш,
А ти звик називати її Ерін або Острів Долі,
Ти занадто звик слухати пісні і думати про минуле,
Дивитися на річку Лаган – непрозору як сама історія,
І казати, що це вода, яка навчить мене віршувати,
Але доведеться, можливо, померти зараз – саме зараз,
Або сказати мовою заліза – це моя країна,
І я не дозволю зневажати її,
Навіть якщо тільки скелі і хвилі
Будуть розмовляти ірландською,
Ти, я, він, вона і все наше плем’я рудоволосе
Відшукало спосіб бути,
І кожен усвідомив, що живе
Він тільки зараз, в цю мить, яка чогось варта
А все інше – паперова абстракція,
Вигадка божевільного поета,
Нехай хтось вибудовує концепції філософії
І пояснює причини і наслідки,
А ми просто ірландці –
Наші вчинки завжди нелогічні.
Хтось колись розкаже про це легенду
А ми просто ось так живемо
Саме тут –
У Белфасті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476315
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.02.2014
«Чи дивлячись смерті в лице,
Чи йду на висоти сну,
Чи забуття знаходжу в вині –
Зустрічаю обличчя твоє…»
(Вільям Батлер Єтс)
Казали: дощ змиє все –
Навіть якщо це душа,
А не чорна бруківка.
Казали: вам не звикати
Таке от – не одну тисячу літ.
Казали: ви самі – ірландці
Як пси на своєму нещасному острові
Ви зроду не знали,
Що таке лад і король,
Що таке влада і власність
Що таке бути підданим,
Що таке добре говорити англійською.
А я просто стискав
Холодне залізо
І думав:
«Ірландію…
Мою чарівну Ірландію…
Розстріляно
Цієї зими
Цього січня
1972 страшного року…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475869
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.01.2014
«…А поки спав, то ангел смерті вигубив
Овець і пастирів по жалібних вівчарнях…»
(Гійом Аполлінер)
А світанок – це марево острова Ман,*
Тінь зими, що сховалась неквапно
У затінку крихітних слів Ельдорадо.
Мерзнуть навіть абстрактні поняття Декарта.
Ти чому босоногим блукав по ґреготам?
Чому? І для чого цю свиту тартанну,
Тарпанну і геть караванну
На душу вдягнув? А душа…
Розірвана вітром –
Там дірок від куль забагато.
А душа… Невже вони думали, що
Її вбити можливо?
Я майструю весло.
Витесую з дерева ночі.
І як Одіссей
Понесу крізь поля і пустелі.
Може справді якийсь
Сивочолий дивак
Запитає мене про «навіщо».
І отам – я збудую свій храм.
Я – ірландець побачив цю тінь
Тінь засмучену – постать жіночу,
Що блукає вдовою полями імли.
Примітки:
* - Острів Ман – це насправді не остів, а трон Мананнана, що винирнув з глибин. Цікаво – чого б це? Адже трон (переважно) не плаває… Тоне наче якір. Разом з тим, хто хоче на ньому посидіти… Цей острів неправильно наливають Мен, але насправді давні ірландці називали його Мананнан Мак Лір або просто Ман. Можете називати його Еллан Ваннін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474912
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.01.2014
«Він повернувся із мандрів дальніх
І сказав,
Що бачив усе.»
(Армен Шекоян)
Пам’яті Сергія Нігояна
Він читав вірші вічності
На барикадах буремного міста –
Син давньої як світ країни,
Що перша побачила сонце
Після темних днів потопу,
Камені якої
Знають настільки багато,
Що навіки замовкли
Чи то від журби,
Чи то тому,
Що слухають пісню Неба,
Він мріяв про музику слів
Він вірив давній мудрості
Ноя, що випускав білого птаха
І чорного – бо життя двоколірне
Було і буде.
Він читав вірші
Про високі гори
Вільну як вітер правду
Але темні покидьки
Вдягнені в чорне вовкулаки
Розстріляли цю пісню
Влучивши своє чорною кулею в серце…
Примітка:
Його розстріляли за те, що читав вірші 22 січня 2014 року. Скільки ще виродків у погонах ходить по нещасній землі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474583
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.01.2014
«Я би спитав його –
чому ти сидиш склавши руки
і продовжуєш дозволяти,
щоб людей вбивали?»
(Меріон Комер)
Ірландія - це човен,
Без вітрил і весел,
В якому пливуть
Католик і протестант,
Човен, що пливе
По темній воді
Невідомо куди,
Якого несе течія,
І ніхто не здатний
Ним керувати,
Чи хоча б сказати
Куди пливемо і для чого.
І тільки чудо –
Тільки очікування чуда
Змушує сподіватися
І зрештою жити.
На цьому човні ці двоє
Тікають від самих себе,
Від свого безнадійного минулого
В якому тисячі літ ірландці
Вбивали одне одного
І тільки гуси
Тільки білосніжні гуси
У темному сірому небі
Нагадують нам,
Що ми кельти,
Нагадують про чисту мрію –
Tá Éire álainn…
Примітка: Написано під впливом і про фільм ірландського режисера на ймення Меріон Комер «48 ангелів». Як добре, що я дожив до появи цього фільму і встиг побачити його, перш ніж знову продовжу мандрувати нескінченними світами і перевтіленнями…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474105
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.01.2014
«А птахи прикриють своїми крилами
моє обличчя й сонце»
(Гійом Аполлінер)
Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті похмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...
Вірші можна писати вчинками,
Історія складається не з важких томів,
А з маленьких цеглинок «я».
Якщо чоботами розтоптано серце,
Якщо зачаровані мости
Тремтять під чужим залізяччям,
Якщо річка може тепер тільки плакати,
А люди, такі ще вчора веселі, тільки мовчати,
Якщо навіть світила неба стали єретиками,
Якщо навіть правду називають брехнею,
То хтось мусить знову згадати про Яна Гуса,
Хтось знову мусить ним стати,
Хтось мусить запалати, як сонце,
Якщо навіть воно гасне в цій темряві,
Якщо люди байдужіють,
Якщо наша старезна бруківка
Ця блискуча бруківка
На площі Святого Вацлава
Слухняно й покірно терпить
Нахабні кроки окупантів,
Завжди знайдеться коробка сірників
Запалити свічку,
Яка ніколи не згасне….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2014
«Та годі вже лякати те небо майже хворе»
(Гійом Аполлінер)
Продаються опудала –
Бездушевні фанатики
На городах і площах виставлені
Теоретично – щоб залякувати,
Практично – для показухи.
Продаються опудала –
З травою та соломою
Замість теплого тіла,
З баняками порожніми
Замість голів і свідомості,
З палицями замість рук,
З дрантям замість одягу.
Купуйте собі, диктатори!
Замість народу вам пасує
Саме такими правити,
Саме такими командувати,
Саме серед таких
Себе людьми почувати.
Подаруйте кожному з них
Автомата –
Легко ж їм буде в живих стріляти,
На вітрі бляшанками дзвенькати,
Неіснуючих ворон відлякувати,
На полі, де навіть будяки
І ті не ростуть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473072
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.01.2014
"Життя - це картина повішена у темному музеї."
(Гійом Аполлінер)
Ми всі живемо на островах.
Навіть вони – бедуїни,
Що бачили тільки море піску,
Ховаються в острівцях своїх наметів,
Пливуть на островах своїх верблюдів.
Бо кораблі – це теж острови.
Вівцю на голому пустищі
Назвали рибою.
Якогось жебрака,
Що писав всеньке життя
Свою автобіографію
Репліками водіїв
Громадського транспорту,
Назвали пророком.
Якогось старого жорстокого параноїка
Назвали благодійником
І почали ритуали влаштовувати
Навколо його монументу
Зробленого з найхолоднішого каменю
Та навколо його заспиртованого
Мертвого тіла.
Островами скелястими
Блукаю, як сновида вітрильників,
Про тутешнього лорда згадую -
І для чого то він собі
Оцей понурий замок вимурував?
Для чого…
Примітки:
Даруйте за такий сумний настрій у цьому сьогоднішньому словесному етюді. Але ж не пасує в цей день так сумувати, бо саме отакої ж календарної дати Гійом Аполлінер написав свій «Міст Мірабо», а я про сумне…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472854
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.01.2014
«Я родом з Ірландії,
Святої землі Ірландії…»
(Вільям Батлер Єтс)
Пам’яті ірландської бригади, що полягла в битві під Фредеріксбергом 13 грудня 1862 року.
Чомусь осінні листя
Падають лише додолу,
А не в безодню неба.
Чомусь нескінченність
Тієї могили
Стає то синьою, то чорною.
Чомусь ірландці
Шукають свій острів
Чужими материками,
Здобували собі волю,
Вмираючи за чужу свободу
На чужих каменях холоду.
Зелений трилисник
На синьому кашкеті.
Листок на холодному вітрі,
Заради тріпотіння якого
Варто жити.
Якщо кожен ірландець поет,
Якщо кожне серце мішень,
Якщо кожна куля нота
Останньої пісні північного вітру,
Якщо просто ти ірландець,
То можеш померти
Саме сьогодні.
Ось так – заради мрії,
Заради далекого марева –
Ірландії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471827
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.01.2014
Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…
Примітки:
Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.
На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).
Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мрія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471277
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.01.2014
Breathnaíonn an t-othar ag míosúil domhain go maith.
Nach bhfuil tonnta dorcha ag iarraidh a labhairt leat.
Lantern ag do theach mhúchadh le fada.
Thagann tú san oíche chun áit ar bith.
Tá tú ag iompar sac le píosa aráin stale.
An maith leat chuimilt a cat dubh i gcoinne an grán.
Ní dhéanann an cat ann.
Díreach cosúil le do domhan fileata ficseanach.
Tá tú an Ghaeilge.
Tá do dhúchais do pian i mo chroí...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471184
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.01.2014
«І, звісно, що ті біднії
ані трохи не заглибились в середину себе,
коли Христа з його друзями
називають меланхоліком.»
(Григорій Сковорода)
У нас в Ірландії в кожному графстві є свої традиції святкування Різдва Христового. Наприклад, в графстві Корк прийнято на Різдво підвішувати до стелі рослину омелу (хоч отець Коннан О’Ніл казав, що це гріх). Згадавши все це я написав таке:
Якби кожен камінь
Був тобі так само відданий
Як старий кудлатий пес Кулана,
Якби кожна одежина
Гріла б тобі старечі кістки,
Як гаряча вуглинка спогадів –
Пекучих спогадів Клонмакнойса.
На лезі меча –
Листки ясена.
На чорноті ряси –
Квіти рясту.
Ти топчеш траву –
Цю траву, якою гидують
Навіть чорні вівці ночі,
Яка колюча,
Як голки божевільної швачки,*
Що вміє шити лише саван
Для вершників клану Айлелла.
Якщо в Ірландії темрява,
Якщо навіть зірки посліпли,
Якщо ятір витягає з моря –
Холодного Ірландського моря
Лише відображення місяця,
Якщо ти такий же блукач
Мереживом твоїх селищ,
Як ірландський олень
Снів королеви-жебрачки,**
Тоді тікай місячними доріжками видива
Тікай…
Примітки:
* - Якщо десь і колись були божевільні капелюшники, то в нас в Донеголі всі швачки божевільні. Інакше чого б то в давнину чоловіки в наших краях ходили в спідницях. Інакше чого б то оті савани…
** - мається на увазі королева Гормлайх інген Фланн мак Конайнг. Вона була одружена з королем Кормаком мак Куйленнайном (ірл. - Cormac mac Cuilennáin) з клану Еогнахта, який взяв обітницю целібату (безшлюбності) і став єпископом. Він загинув в бою під час війни проти її батька у 908 році. Потім вона була одружена з Кербаллом мак Муйрекайном (ірл. - Cerball mac Muirecáin) з клану О’Дунлайнге (ірл. - Uí Dúnlainge) – цей чоловік обазив її. Але він був ключовим союзником її батька. Після смерті Кербалла у 909 році Гормлайх вийшла заміж за Ніалла Глундуба, який був непримиренним ворогом її батька і братів. Цей чоловік помер у 919 році. «Літопис Клонмакнойса» повідомляє, що після смерті цього чоловіка вона пішла блукати по Ірландії і жебрати – від дверей до дверей…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470709
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.01.2014
«Таємниця сія мені не відома.
А знаю, що вона наспівала мені багато чудес,
що збентежили серце моє.»
(Григорій Сковорода)
Наш острів – це скеля,
Що стирчить з океану часу
Як жовта очеретина
У свідомості мовчазного монаха,
Як дикий камінь,
За який постійно шпортаються
Блукаючі у пустелі істини,
Чи то на якому точать
Свої мечі патлаті лицарі
Чи то картаті Робін Гуди
Короля Конхобара мак Доннхада.
Абатство Алонард. Твої холодні стіни -
Замшілі й солоні.
Чотири сини, як чотири стовпи
Зруйнованої ірландської церкви:
Атрі, Кахал, Еохокан, Кінаед.
Ким же ще бути синам короля
Як не священиками?
Клан Холмайн. Його гіркі легенди
Пахнуть згарищем
І кульбабами квітня…
На сивих скелях
Виглядаємо сподівання
Яке згубили
Ще тоді…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470702
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.01.2014
«Плоть тлінна твоя є то тутешній Світ,
і сьогоденний вечір, і пісочний ґрунт,
і море Сиренське,
і Каміння спотикання.»
(Г. Сковорода)
Плоть наша – це корабель Магеллана
Сколочений з дощок вчорашніх днів,
Бо кожен день стає вчорашнім -
Навіть ці скляні газовані дні
Наступного четвертого тисячоліття
Теж стали вчорашніми, як крем’яне лезо.
Буття ковтає тисячоліття –
А у вас в голові і не паморочиться,
Століття тануть шматочками цукру
У терпкій каві епохи людиномавп,
А вам і не солодко.
Бородатий жрець доби неоліту,
Що плоть свою замість якоря
Кидав у море людей-хліборобів
Бо таке вигадали –
Землю побачили жінкою,
Молять дощу у Неба-прабатька.
Плоть людська. Хто тягне її
Важкою ношею, що зветься «людина»,
Хто сміється з цього плаща потріпаного,
Позиченого-розпозиченого
Тимчасового та умовного.
А плоть – то тільки папірус
Чи то пергамент
На якій ми пишемо свої вірші…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470281
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.01.2014
«…Під мостом Мірабо хай Сена плине
Хай б’є годинник, ніч настає
Минають дні, а я ще є.»
(Гійом Аполлінер)
Колись давно я стояв на дерев’яному мосту над річкою Ліффі – потоком нашої долі і довго дивився зачаровано в глибини чи то води чи то буття, яке теж є потоком і подумав, що все минає, окрім Ірландії. І тоді згадавши і «Міст через річку Куай», і «Міст Мірабо» я написав таке:
На мосту дерев’яному*
Між двома берегами
Мого розхристаного «Я»,
Між двома кудлатими пагорбами**
Рудої, як сонце Гібернії
І двома способами бути
Невловиме сплетіння
Ниток буття
Зобразило ілюзію,
Яку звемо своєю свідомістю.
Пастух отар помислів,***
Вівчар старий полонин неба
Сказав мені ненароком, що
Ірландія – це сплетення доріг,
Де мости тичуться
Вказівними пальцями поручнів
У велике «Ніщо» історії,
Де кожна дорога
Без початку і кінця
А кожна стежина
Протоптана сліпими музиками.
Ми вічно стоїмо на мосту,
Зазираємо у глибину ріки часу,
Шукаємо дно цього потоку
Темного, як крук короля Коннахту.****
Зимовий дощ. Краплі.
Примітки:
* - а колись через річку Ліффі сві мости були деревяні. Це потім зрозуміли, що камінь – це кістяк, а з дерева можна робити тільки музичні інструменти і гільйотини. Тому, коли міст роблять з дерева – він автоматично стає музичним інструментом. Не грайте на ньому свої сумні мелодії…
** - а в Ірландії можна бути тільки між двома пагорбами. Навіть коли стоїш на вершині гори святого Патріка – все одно відчуваєш, що ти між двома пагорбами. Тільки не зазирайте в середину цих пагорбів – не треба…
*** - він гарний співбесідник. Певно, найкращий співбесідник. Якщо хочете поговорити про час – то тільки з ним.
**** - а колись був в Ірландії ще чорніший крук, він називався Сathanna Fhiaigh. Але не згадуйте про нього намарно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468229
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.12.2013
«Людина створена не для того, щоб отримувати поразки. Людину можна знищити, але перемогти її неможливо.»
(Ернест Гемінгвей)
Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:
Попрошу Вінсента ван Гога
Насмалювати мені знову
«Соняшники» -
Помріяти хочу
У світі вічного світла,
Де крім радості
Душа сповнена
Сонцем одвічним.
Попрошу Дмеймса МакНейла Віслера
Зобразити мені кольорами загадку,
Дивну таємницю буття
В ноктюрнах блакиті і срібла,
Сірості й золота.
Попрошу Клода Моне
Зобразити мені ще раз копиці –
Життя нашого невловимі миттєвості.
Чи може попрошу Тулуз-Лотрека
Завести мене знову у свій світ химерний
Світу людських сутінок…
Але ні!
Я попрошу Ежена Делакруа
Намалювати мені ще раз –
Тільки не на полотні
А в повітрі мого міста
Картину шаленого пориву –
«Свободу на барикадах»!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467716
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2013
«Тебе не буде ні на вулиці,
ні в нічному електричному шурхоті…»
(Хуліо Кортасар)
Вертаючись з пустелі людської душі
Зазирнувши в потворний світ
Кожного імператора-покидька
Важливо лишитися вчителем –
Останнім вчителем останнього Сина Неба.
У жмені пісок
Чи то Аравії
Чи то нескінченності часу
Легендою про мудрого короля
Ти мандрував по світах
У пошуках одвічної Ірландії.
Як мало ми розуміємо,
Що тільки жменька лицедіїв
Зображає хворому людству
Шлях
До примарної істини слів.
Вікна холодних будинків,
Що ніколи в житті не опалювались,
Де можуть зимувати тільки леви,
Пусті очі глядачів,
Що вже три тисячі літ
Хочуть лише видовищ
Кривавих як тінь Борджіа.
Ти пройшов по світу
Кроками майстра парасольок
Чи капелюхів свідомості,
Сказав лише один раз
Зазирнувши у наші душі:
«Я намагаюсь бути джентльменом.»
А ми посміхнулись.
Як це гірко звучало
В устах ірландця…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467161
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.12.2013
«Той лиш існує, хто схований,
Видиме – сон і примара…»
(Григорій Сковорода)
Хлопець який зазирнув у темряву,
У холодне єство світу сього
Нині складає вірші за столом Стівенсона,
Пером чорного лелеки
(Без жодної білої плями)
Пише нотатки по острів
Вкритий пальмами насолод
З озером, що по самі вінця наповнене
Вином нашого смутку
І сподівань наших вкрадених,
Десь між рядками «Лунь Юй» записаних.
Добре було Конфуцію –
Він дивився на царство У
Зазирнувши спочатку у своя «Я» -
Чи то світле від початку
Чи то просвітлене,
А тут в Ірландії
Дивлячись, як мій народ
Століттями розстрілювали
Зайди з брудними душами,
Сміюсь сміхом злим Бернарда Шоу,
Тінню рудою тиняюся
Та не від учора – а з часів
Туатала Техтмара,
У чашу з молоком зазираю
У його білому тумані бачу
Поетів з сумними очима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466147
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.12.2013
«…Поу сих же літех, по смерті братії сея, биша обидимі древляни і інимі околнимі. Наідоша я хозаре, сидящая на горах сих, в лісах і рєкоша хозаре: «Платіте нам дань.»
(Іпатіївський літопис)
А птах кричить на дереві сухому,
Не радість він віщує і не втому,
Віщує пошесть і війну і смерть.
Вже чаша бід наповнена ущерть,
І то не крук, не соловейко – Див
Посеред осені древлян, посеред злив
Отих, що сліз. Тоді як падолист
Епохи черствої слов’ян зірвав надії
І кинув татям в торбу наші мрії,
Тоді як печеніг здійняв на діточок меча,
Тоді як бавитись поляни – не в квача –
У хованки зі смертю. Отоді
У жменях люди понесли воді
Зерно, і хліб, і кров – на требу
Отому Диву, тому птаху й небу,
Що оком злим в серця несе журбу
Слов’яни голіруч взялись за боротьбу
Та берендей регоче, і розгніваний Дніпро
Гуркоче й гомонить й розповідає про
Поганців, що в князівському дворі
Вино криваве лиють до пори,
Аж доки чернь в міцних натруджених руках
Принесе брили, що зітруть їх прах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464838
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 08.12.2013
«… Раб Христа Іуда,
Називаючи їх, між іншим,
Зорями небесними,
Для яких морок темряви
Навіки бережеться…»
(Григорій Сковорода)
Колись в епоху дуже готичну
Перенасичену книжниками і фарисеями
У казковій країні Італії
Вивели на площу людину
І прив’язали до стовпа
Над купою хмизу.
Люди в чорному кричали: «Єретик!»
А він коли хмиз підпалили
У юрбу крикнув:
«У тьмі вугільній безпросвітній
Серед зла бруду покидьків,
Серед ночі татей та злодіїв
Запаліть смолоскип правди!
Нехай навіть
Це буде смолоскип мого тіла
Запаліть!
І нехай світло
Прожене зло
з найтемніших закутків
Людської свідомості!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463772
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.12.2013
«Saepius hanc speculam ascendas,
licent unde videre,
Colluvies hominum quicquid in orde gerit.
Tuus Gregorius Sabbin*
Буває саме такий падолист,
Що залізним конкістадором
Відчуває холод меча епохи
Гарячими долонями дня.
Буває такий день,
Коли навіть потяги замовкають,
Коли байдуже дихаєш
Повітрям смерті –
Гірким як туман Клонмакнойса.
Біля Каменя Фейрі
Згадав короля
Діармайта мак Кербайлла,
Сорочку, що виткана з льону,
Вирощеного з однієї зернини,
Ель, зварений з ячменю,
Що виріс з однієї насінини.
Кожна книга вартує битви
Якщо вона справжня.**
На цьому кораблі,
Що зветься падолист,
Напну вітрила листяні
Кольору осінніх кленів***,
Попливу за гори хвиль
Шукати промінь світла,
Що падає з неба…
Примітки:
* - «Частіше підіймайся на цю вежу, звідки можна побачити, що роблять у світі людські покидьки. Твій Григорій Саббін.» – з листа Григорія Сковороди.
** - тільки не треба про це сперечатися зі святим Адомнаном у 561 році.
*** - таки напну…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462452
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.11.2013
«Доля залюбки повторюється
у варіантах і паралелях…»
(Хорхе Луїс Борхес)
У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
А я блукав стежками манівців
Німого й чорно-білого кіно,
Що в небо проектує дивний кінокрут –
Там тіні нас не звеселяють - мруть.
Я - просто крук, що на сухому дубі
Серед пустелі скель, на кинутому зрубі
Старих легенд собі знайшов гніздо:
Не знаю чи насправді це чи до
Реальності, що дивна як мара
У снах слизьких болотного щура,
У мріях зашкарублих черепахи
Я йду (не йду – лечу!) на плаху.
Я дзеркало розбив у келії тісній -
Поганий знак… У порожнечі – на стіні
Я дерево крислате зобразив,
Щоби на ньому лиховісний Див
Пророчив про ліси, де крім сухих ялин
Ще є шматочок неба… Дивних змін
Собі, а ще нірвани побажав,
Коли минув самайн…
Як солодко серед її заграв!
У м’якості святої чорноти
У нескінченності і німоті!
Мале дитя тримає іграшку в руках
Ведмедика… І радість на очах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2013
«…збися Дивъ,
кличетъ връху древа,
велитъ послушати землі незнаємѣ,
Влъзѣ, и Поморію,
и Посулію, и Сурожу, и Корсуню,
и тебѣ, тьмутораканьскый блъванъ!»
(«Слово о плъку Игоревѣ»)
На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:
Злий птах Див
На слов’янському сумному дереві,
З якого падолист епохи
Зірвав золоті листя надій,
Кричить замість зозулі та сокола,
Віщує пожежі та пошесті,
Голод злий та усобиці.
А ми його годуємо
Зернами свого поля смутку
Важкими, як зуби полоза
Вужа Бористену втомленого,
Змія з боліт Прип’яті.
А ми його крик слухаємо –
І кажемо, що то не Див кричить,
А соловейко
Буцімто.
А древляни голосять-плачуть:
Князя їхнього Мала мечем стяли,
А шапку князівську
Вдягли на злодія,
Таті погані в палатах боярських
Вино криваве
Ллють в горлянки роззявлені,
У чрева свої гнилі й ненаситні.
Збудуйте собі хату мертвих
Серед лісу темного правічного
На дубі сухому крислатому
Під яким отрока синьоокого
Зарізали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459431
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.11.2013
«Високої тобі шибениці у вітряний день!»
(Ірландська народна приказка)
Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.
На сумних ольстерських пагорбах
Чоловіки танцюють свої дивні танці –
Джигу шаленого полум’я
На межі світла і темряви
(Одвічної),
Грають ірландські мелодії
На залізних скрипках
Вусатого інженера Кольта.
На цих пагорбах споконвіку
Люди не вміли робити нічого
Окрім музики
(Бо все суще – це музика).
Шибеник вітер –
Холодний, як сторінки чорної книги
Старого книжника з Деррі,
Золоті листя ясена
Несе в мої кудлаті сни
Старого схимника неіснуючої віри.
Моя торф’яна Хіросіма!
Мій вітряний Тір Еогайн!
Відколи тебе покинули
Королі честі і звичаїв
Тисяча шестисот сумного року*
Віддаючи все зайдам,
Що назвали цю землю своєю,
Відколи віра
Замість Бога
Змусила шанувати
Чорного короля,
Відтоді банші**
Співають свою пісню нам –
Тільки нам…
Примітки:
* - у 1607 році ірландська аристократія після поразки чергового ірландського повстання проти поневолювачів назавжди покинула острів. Це ввійшло в історію як «втеча графів».
** - якщо вам банші не співали свою пісню чи ви її просто не чули – значить вам пощастило…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457979
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.11.2013
Коли в Дунеї граю на скрипці я
Танцює народ як хвиля морська,
Мій кузен – священик з Кілварна,
Мій брат – священик із Мохараба.
Нехай же моляться кожен день,
Хоча не гірше це вмію я,
Я читаю лише книгу пісень,
Що купив у Слайго погожого дня.
Колись прийдемо всі, як прийде час
До Петра й воріт, де райський мед,
Петро привітає трьох усіх нас
Та мене пропустить вперед.
Тому, що радісний праведник,
Бо прийшов він не в час гіркий,
Бо веселі цінують скрипку,
Бо танець – він теж святий.
І мене побачивши натовп
На майдані де раю ріка
Загукає: «Скрипаль із Дунея!»
Затанцює як хвиля морська!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456172
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.10.2013
Хто снив отим, що промине краса мов сон?
Скорботним гонором черлені сповнені уста
Бо все минає – істина одвічна і проста
З отих часів, як спопелів хоробрий Іліон
І Уснеха синів ковтнула чорнота.
І ми в турботах і журбі розвіємось мов дим,
Та серед лиць людських, що линуть із землі,
Під піною небес, де зорі відцвіли
Поміж блідих громад води, під вітром крижаним
Постане образ самоти.
Архангели, схиліться перед нею у небесній висоті!
Для вас раніше, аніж вперше стукіт серця пролунав
Над прірвою Небес Бог втомлений літав
Він розстелив зелений світ в одвічній доброті
Щоб ніжки ці блукали в самоті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455855
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.10.2013
«Якщо людина цікавиться сенсом життя,
це хвора людина.»
(Зігмунд Фройд)*
Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:
Осіннє місто – це хвора дитина,
Маленький філософ,
Що робить свої аплікації
У потріпаний зошит
Буднього дня.
Шкода, що старий Сократ**
Жив на спекотному півдні
У своїй оливковій Греції
Еллада бібковій***
Кипарисово-виноградній.****
Він не знав,
Яке то сумне дитя
Ненажери Кроносу –
Цього Сатурна злого*****
Осінь-дитина.
Той сивий філософ
Гравець питаннями
Чомусь думав,
Що вона тільки щедра,
Тільки вином повнить келих,
А не сумом вітру північного
Лісів бореальних.
Бородатий Сократе!
Поділись своєю цикутою…
Примітки:
* - він помилявся. Як і всі люди… І ті, що шукають сенс і ті, що ні…
** - не дивуйтеся, що я часто згадую Сократа. він був мудріший за нас – він нічого не писав…
*** - на Русі лавровий листок називають «бібковий листок». Тому й Еллада – бібкова…
**** - ах, навіщо…
***** - він справді злий. Згадайте хоча б Франсіско-Хосе де Ґойю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454115
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.10.2013
«Пшениця – юнакам,
А вино благоуханне – дівам;
Жніть, друзі мої, жніть!»
(Григорій Сковорода)
Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…
Я теж осінній пес Кулана,*
Я теж, як листя
Спадаю у безодню Ніщо.
Хтось у сірому
Сказав, що Ніщо воно,
Як осіння сирість,
Як мокрий дощ дня
Десятого жовтня.
Сонце моєї осені,
Як Місяць вашої весни:
У шматку твердого сиру
Ті самі кратери,
Як і на шкірі сліпого пастиря –
Пастуха зірок міста.
У кожного свої Ніщо,
Як монетки.
Киньте їх дзвінкою лептою
У капелюх клена-безхатька:**
Він загубив свої золоті асигнації.
Залатайте мені дах хмари –
Нехай моя тінь сховається
У хату тужливої осені.
Келих неба наповнений
Гірким віскі.
Ковтайте його!
Ковтайте!
Примітки:
* - всі ми на нашому сумному острові є псами Кулана. Всі йдемо на офіру чи то нам мріям чи то героями колісниць сонця…
** - можна кинути їх у капелюх ясена-жебрака. Це не принципово.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454094
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.10.2013
«Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомлені здорового,
Лежіть собі – до неба йти
Ще довго.»
(Майк Йогансен)
Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:
Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…
Примітки:
* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).
** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».
*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452322
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.10.2013
«Читальнику! Вельмишановний мій!
Невже ж насправді це лише цинічна містика,
Розхристана, без фігового листка,
Симптом моїх психостеній?»
(Микола Бажан)
Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
У нього голова напхана тирсою фраз
Пустих як бубон шамана евенків,
Але він ніколи
(Ви чуєте? Ніколи!)
Не вважав себе лялькою.
У нього дерев’яні руки,
У нього костури-ноги
Зроблені зі старих ясенів метафор,
З потрісканих дубів алегорій,
З білих беріз гіпербол,
Але він завжди
(Ви чуєте? Завжди!)
Не крокував, а літав
На своїх милицях Шекспіра
І протезах Мол’єра,
І змушував своїх ляльок
З придyркуватими посмішками
Грати трагедії –
Зображати Гамлета та Отелло.
І кому? Смішному зайчику.
І чомусь примушував грати Офелію
Стару кyрву Мальвіну
З вицвілим волоссям
Зробленим зі старої ганчірки
І кінської гриви,
Пофарбовану соком бузини.
Він тільки будівничий.
Але чомусь вважав себе режисером
І драматургом і критиком.
А який би з нього
Вийшов би сантехнік!
Від Бога…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452236
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.10.2013
«Тому, з ким говорив я біля ватри
Коли шукав я рими Данаана…»
(Вільям Батлер Єтс)
Чоловіки клану О’Коналл –
Старі воїни в кілтах кольору
Давнього гірського заліза,
Що бувало в бувальщинах.
Чоловіки клану О’Коналл –
Моряки з потопленого корабля
Просякнуті сіллю і запахом моря,
Що ховає в собі рибу Сонце.
Чоловіки клану О’Коналл
Просякнуті віскі і холодом роси
Уладського туманного дня
П’яніють від північного вітру.
Чоловіки клану О’Коналл –
Музиканти вересових пісень,
Скрипалі потойбічних танців,
Співаки водоспадів неба.
Чоловіки клану О’Коналл
Цінують джигу більше
Ніж сон життя.
Чоловіки клану О’Коналл –
Вміли вмирати за короля
Тари і землі Дун на н-Галл.
Рибалки і ковалі,
Казкарі й пастухи,
Майстри твіду і вівчарі –
Скільки вас
У чужу землю лягло…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451741
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.09.2013
«Навіщо, мовляв, вони стоять
За скинутого короля
Який помер давно?»
(Вільям Батлер Єтс)
Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…
Покладіть мене на траву -
На м’яку траву на рінні
Прозорої річки Бойн –
Тої самої річки,
Що пам’ятає ірландців,
Вдягнених у зелені плащі
Кольору цієї трави,
Кольору цих пагорбів,
Кольору цього острова.
Вони тримали гострі мечі –
Гострі, як стерня
Скошеного назавжди поля,
Гострі як списи
Давно мертвого короля.
Вони стали тепер травою
Добровольці чорного року
На цій рівнині одвічної журби
У цій долині,
Де поховали не тільки мрійників,
Але і їхнє одвічне жадання
Закарбоване між словами пісень.
Покладіть мене на цю
М’яку зелену траву
Коли я помру…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451335
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.09.2013
«Міцніше за руку тримайся, дитя!
Бо ти ще не знаєш, яке воно сумне – життя…»
(Вільям Батлер Єтс)
Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:
Коли Жовта Чума*
Спустошила Острів Долі
Коли два королі**
Пішли в світ мовчазних тіней
У глибини пагорбу Тари***
Того самого пагорбу Слайне,
Що дав імено клану –
Славного клану Сіл н-Аедо Слайне
На рівнині Маг Рах,
Де крім стріл та списів
Нічого не сіяли в землю
Споконвіку часів,
Виросло дерево
Крислате, як думки друїдів,
Зелене, як конюшинові рядки Ойсіна.
Хтось у дірявому плащі легенд
Сказав, що то ясен святого Патріка.
А ми й повірили,
А ми й сподіватися –
Почали чи то перестали,
А ми й арфу
Дістали, меча сховавши
А даремно…
Тому що озеро Лох Дерг
Так і зветься –
Червоним озером,
Бо від крові ірландців
Воно потемніло…
Примітки:
Crann Lá Fhéile Pádraig – дерево святого Патріка (ірл.)
* - йдеться про страшну епідемію, що почалась в Ірландії у 664 році і ввійшла в історію під назвою «Жовта чума».
** - йдеться двох королів – співправителів Ірландії – братів Блахмака мак Аедо Слайне та Діармайта мак Аедо Слайне (657 – 665 роки правління).
*** - Тара – давня столиця Ірландії. Слайне – назва одного з пагорбів Тари.
**** - на берегах озера Лох Дерг (Червоного Озера) був підступно вбитий король Кенн Фаелад мак Блахмайк у 675 році.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451307
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 27.09.2013
«Я – вітер на морі,
Я – хвиля в океані,
Я – гуркіт моря…»
(Аморген)
Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450772
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.09.2013
«Сім років Конан мак Ліатлуахра
жив поза законом,
вбиваючи людей та собак,
викрадаючи худобу…»
(Із давніх ірландських скел)
Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:
У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…
Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450391
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2013
«…Куди йдуть туман, кавова гуща
Та старі календарики?»
(Хуліо Кортасар)
Пам'яті О. П.
Гра в хованки одвічна і проста:
Ми бавимось як діти безтурботні
Хоч вже дорослі… І священна простота
Так тішить нас у дні спекотні.
Ми бавимось – в слова і прапори
І в хованки – з бабусею старою,
Що платтям білим світить до пори
У темряві епохи геморою.
Бабуся – мати бусурманських косарів
Косу ладнає для трави і квітунів,
Що головами в полі ляжуть на покоси.
Поети, гречкосії та нечоси!
Он бачите – сміється сивий дід,
Отой одвічний, що оцю забаву
Нам вигадав – отож коштуйте мід
І виноград, і сонячну заграву,
Допоки жарти сумом не зійшли,
Допоки тлін з стражденної землі
Не став водою, у яку пірнати нам –
Нам дивакам, паяцам, штукарям.
Бабуся в білому несе свою косу
А ранок подарує нам росу –
Нам, дітям чорної землі
І сонця спраглого, що світить у імлі,
Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
Нам – людям, птахам і вікам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449347
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.09.2013
«А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас…»
(Микола Зеров)
Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446563
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.08.2013