| Сторінки (5/500): | « | 1 2 3 4 5 | » |
«Між пальцями трьома таїться
Перо моє, немов рушниця.»
(Шеймас Гіні)
Чому, коли викопують картоплю
З нашої важкої ірландської землі
Важкої, немов тягар усіх поневолених,
Бадилля, що палає на кволій ватрі
Селян, що дихають туманом
Пахне терпким віскі старого Коннахту?
Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
Марно намагаючись побачити море
Те саме – Ірландське холодне море
На дні якого спочивають душі
Всіх хто на зеленому човні
Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
Бачимо тільки білий туман
Нашого майбутнього?
Чому, коли йдемо до Дубліна
Наша дорога завжди вкрита каменями
І то не камінцями, а брилами?
Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
Нескінченного як скиглення чайки
Над річкою Бойн – такою ж сумною
Як стара легенда про Конайре Мора…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446494
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.08.2013
«Коли вікінги у 870 році відкрили острів Ісландія, вони не знайшли там нікого крім кількох ірландських монахів…»
(З історичних хронік)
У судний день
Візьму з собою вівцю.
Бо я теж пастух –
Подаруйте мені ножиці –
Замало мені кресала і терезів.
Стою на мосту
Поміж двома порожнечами,
Ангели всі в мантіях,
А я ногами босими
По дерев’яному кістяку переправи.
Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
Промені чорного сонця
Перстами вказівними
Для цієї юрби нескінченної.
Дозвольте мені хоча б затесатися
Поміж ірландських монахів,
Що бредуть у мовчанні самітників
У свої важкі ряси вбрані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446148
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.08.2013
«Тобі не докучило кожному снитись…?»
(Арсеній Тарковський)
Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445700
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.08.2013
«У малярській майстерні сидить манекен…»
(Арсеній Тарковський)
Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,
Місто, в якому замість будинків
Стоять піраміди чорних ящиків,
Місто, в якому замість ліхтарів
Підвісили в темному небі астероїд,
Місто, в якому бургомістр
Лисим хвостом стукає по дереву,
Білими зубами гризе сир місяця,
Вусами лоскоче сірий світанок,
Місто, в якому всі вулиці
Ведуть до незримого крематорію,
Де замість дощу на бруківку
Падають хвилини,
А замість сніжинок взимку
Старі календарики
В які заглядали колись щоденно
Двірники судного дня.
Оселився в його ратуші
Газетляр Янош.
Продає він газети
З важкими чорними літерами
Тяжчими, ніж якір Титаніка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445699
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.08.2013
(або спроба передмови до поетичної збірки Ірини Мазуренко «У шклі буття»)
«…Мало прожити життя, -
Треба життя зрозуміти…»
(Євген Плужник)
Колись в молодості довелось мені чи то служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…
Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:
«…Кресляр
Бджолу
Закреслить…»
Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:
«…І тиші височінь
У патині рожево-бірюзовій
Неоліту
І трунок чебрецю…»
Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.
«…Деревинка-флюгер
Справжня примара…»
І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…
Шон Маклех
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444072
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.08.2013
- Для кого ти шиєш строкате вбрання?
- У плащ кольоровий вдягну я Журбу.
Прекрасна для погляду, світла й жадана -
Такою здаватися буде Журба,
Така світла й жадана!
- Для кого майструєш ти човен-блукач?
- У човен швидкий посаджу я Журбу.
Так вільно у тьмі й серед біло дня
Без утоми по морю Журба полетить
У тьмі й серед білого дня без утоми!
- Що плетеш ти із білої шерсті туману?
- У панчохи м’які одягну я Журбу.
Нечутними кроками легше туману
Людям являтися буде Журба,
Так легко – ніхто й не чекає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443270
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.08.2013
«Неможливо перетнути Дублін не наштовхнувшись на шинок.»
(Джеймс Джойс)
Ліффі – це мажорна струна банджо
Натягнута між кольоровими дверима.
Хью*, одягни свій костюм смугастий –
Лінії нагадують перехожим провулків
Їх життя пришелепкувате.
Що шукав ти
У цих плямах фарби на полотні?
Ти знайшов спочинок у воді –
Бо вода це теж фарба – найкраща…
Недарма річка Поддл
Досі ховається –
Чи то від сорому,
Чи то від дивака Оскара**
Того, що казки
Писав своїми зболілими нервами.
Бернарде! А ти вмів грати на скрипці
Свого тата-алкоголіка?
Він принаймні знав,
Що шукає на дні келиха,
Що ховається в глибинах
Терпкого віскі,
І чому воно спочиває
Так довго в старезних діжках.
Бернарде***, чому ти постійно
Вигадував свою виставу
І уявляв, що існують твої глядачі?
Ти грав свою виставу для себе…
Тільки для себе…
Навіщо?
Примітки:
* - маю на увазі Хью Лейна (Sir Hugh Percy Lane) (1875 – 1915) – дивак був ще той…
** - коли про нього говорять, то завжди згадують за що його посадили, а про його неймовірні казки ні гу-гу…
*** - я справді не знаю, чому він все життя грав вар’ята. Ну, не знаю і все! Ірландцем він був та й годі…
Хотів назвати вірш "Snagcheol Baile Atha Cliath" але передумав...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442957
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.08.2013
Замовкни серце, стукіт пригамуй,
Згадай забутий давнини закон:
Хто затремтить перед водою і вогнем,
І вітром зір, що дме крізь небосхил
Того змете водою, і вогнем,
І вітром зір: нема йому шляху
У цей самотній недосяжний дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442780
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2013
Блукаю по самому краю
Цієї озерної пустки
Де вітер кричить в очерет:
«Допоки цей небосхил
З осі не зійде і не зрушить полюс,
І руки в безодню не кинуть хоругви
Заходу і таємничого Сходу,
І світ не розпустить пояс,
Не бути тобі на ложі
З коханою в мареві сну.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442778
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2013
Замовкни, вічний поклику солодкий, замовчи;
До вартових іди – небесних вівчарів –
Нехай мандрують до кінця віків
Тобі у слід вогнями у пітьмі.
Хіба не знаєш, що серця людей старі,
А ти у хвилях, у пташиних крилах, на горі,
У шелесті гілок, у вітрі, у воді…
Мовчи, одвічний поклику, мовчи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442714
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2013
«Дні мої, мої дивні діти,
Віддав вас вольній волі.»
(Майк Йогансен)
Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,
І небо споглядаю впавши долілиць
І п’ю з хмарин важких прозору воду.
Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
З блискучого насіння ще й не проросли,
І дивлюсь на істот, що вуха чималі
Не виставили з хащів кропиви
Глухої, як і мій нещасний край.
З минулого ведуть мої сліди –
Грай, конику трави, свої катрени, грай!
Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
Живої – в сьогоденні заблукав,
Але живу в майбутньому –
Серед його віршів, його заграв.
Мій костур тріснув і дірявий плащ
Та я апостол. Серед темних хащ
Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
Про Будду зайчиків і про метеликів закон
І бачу, як із хворої землі
Замість зела й трави
Ростуть ножі
Ростуть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442713
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.08.2013
«Et ego flebam multum quoniam nemo dignus inventus est aperire librum, nec videre eum.»
(Apocalypsis Ioannis Divina. 5,4.)
Бруно жив на вулиці Яскравих Ліхтарів. Як довго він там жив не пам’ятав ніхто – з людей не лишилося його сучасників, а будинки на вулиці були всі старіші за нього: який на століття, який на цілих три. Папір, що зберігав знаки про його дату народження пожовтів і вицвів, книжкові воші зробили там дірку якраз, де була позначені число і рік. Так, що ні Бруно, ні всі жителі вулиці Яскравих ліхтарів не знали як довго він там живе. Самому Бруно це теж було не цікаво. Яка, зрештою, різниця, скільки він на світі, на цій вулиці і в цьому місті з химерною назвою живе? Він знав лише, що його дід і його прадід і всі предки до десятого коліна жили на цій вулиці. А звідки його пращур у це місто прийшов і коли, і що тут шукав – того не знав ніхто.
Бруно торгував старими книгами в крамниці, що нагадувала комірчину – на першому поверсі. У тій же крамниці і жив. Торгівля книгами приносила мізерний прибуток: у місті з химерною назвою книг купували і читали все менше і менше. А старих книг не купували взагалі. Вряди-годи заходив в крамницю якийсь любитель старовини і порпався серед старезних фоліантів у шкіряних палітурках. Бруно такі відвідувачі не цікавили: вони цінували в книгах їхній вік, а не зміст. Бруно колись виглядав свого покупця – отого самого, який захоче отримати ту саму книгу – оту товсту і важку, в якій написана Істина. Він прийде колись за цією книгою – оцей шукач. Він буде юним з палаючими очима. Йому Бруно просто подарує цю книгу – бо треба комусь бути носієм Істини – єдиної, головної і всеосяжної яка сховалася в оцій книзі між чорними знаками у безодні між словами. Але цей Шукач не приходив і не приходив, і Бруно зрозумів, що він не прийде ніколи – Істина перестала цікавити людей. У книгах вони бачили лише розвагу, а таких книг у крамниці Бруно не було.
Бруно щоденно виконував свій звичний ритуал – стирав пил з книжок, дивився чи не завелась десь книжкова воша, мив скло і вивіску над крамницею: «Старі книги – Крамниця Бруно».
Іноді вечорами до нього заходив музикант на ім’я Адам, що жив поверхом вище: він грав йому старовинні мелодії на скрипці з чорного дерева, а Бруно – цей єдиний поціновував мелодій забутих часів у місті з дивною назвою тихо зітхав. Іноді вони розмовляли про одного художника, що давно помер, картини якого були на сторінках важкої книги, яку так любив гортати Бруно. Цю книгу він нікому не продавав, хоча завжди виставляв її на вітрині. Цю книгу найчастіше хотіли купити у Бруно – бо вона була з картинками.
Якось осіннього вечора до Бруно знову зайшов Адам – але цього разу без скрипки і якийсь стривожений. Він не захотів пити чай і говорити про художника. А сівши за стіл сказав: «Бруно! Послухай мене уважно! Тобі треба сховати всі книги у важкі скрині. А скрині помістити у пивницю. А сам ти мусиш їхати з цього міста геть, бо йде біда. Поїдеш в одне село в горах до мого знайомого і будеш торгувати молоком. Або годувати худобу. Бо прийшли погані часи. Мені наказали грати в міському оркестрі якісь огидні і примітивні мелодії – я не хочу, але мушу – нема на то ради. Наша вулиця вже не називається вулицею Яскравих Ліхтарів, а називається вулицею Вождя. Вчора на площі зібралось багато народу і вусатий чоловік в військовій формі говорив, що в країні незабаром настане Епоха Великого Щастя. Всі будуть радісні і щасливі. Але загальному щастю заважають ті, хто книжками баламутить народ, вносить у голови людей сум’яття і запитання, сумніви і зневіру. І, мовляв, потрібно всіх, хто книжки пише, читає і поширює знищити разом з книжками, бо суть вони вороги загального щастя і радості. У відповідь жителі міста кричали від захвату і махали червоними прапорами з якимсь кривим знаком, а у відповідь на запитання, хто піде знищувати все, що заважає загальному щастю, радості і вільній праці всі підняли догори руки. Тобі не можна лишатися тут, де всі знають, що ти зберігав книги.»
На це Бруно відповів: «Той вусатий чоловік не правий – він або дуже помиляється, або навмисно вводить людей в оману – книги не можуть заважати ні щастю, ні радості, ні вільній праці. Якщо у людей не буде запитань і сумнівів – вони перестануть бути людьми. Якщо б він зустрівся мені, я б поговорив би з ним – він би зрозумів свої помилки. Але він не прийде і не захоче говорити зі мною, якщо навіть я піду до нього. Не поїду я нікуди і не буди ховати свої книги ні у пивницю, ні у землю: чого буде вартий світ в якому ті, хто беріг Істину раптом будуть тікати від неї і зрікатися своєї справи? А може саме зараз до мене йде Шукач Істини саме за тією Книгою Яку Давно Ніхто Не Читав І Ніхто Ніколи Не Розумів? Не гоже тікати від смерті тому, хто давно зрозумів, що смерть це лише омана, лише хисткий міст між двома перевтіленнями. Я надто довго жив на світі, щоб боятися чогось чи тікати від неминучого.»
Адам пішов у свою кімнатку з одним вікном і розтрощив свою скрипку, бо зрозумів, що ніхто більше не оцінить його музики.
А наступного дня мимо крамниці Бруно проходили молоді люди у яких на обличчях не було ні тіні сумнів. Вони намалювали на склі крамниці знак. Бруно впізнав цей знак – не образився і не здивувався, що саме цей знак намалювали на склі його крамниці – давній як світ. Лише подумав, що ті молоді люди зовсім не той зміст вкладають в цей знак, який бачив у ньому Бруно.
Вночі скло в крамниці Бруно розбили – Бруно ще подумав, що це навіть красиво, коли уламки скла виблискують у променях ранкового сонця. І ще подумав, що сьогодні прийде до нього його Смерть – він так її і уявляв – не старою відьмою, а молодим юнаком без тіні сумнівів на обличчі, зі скляним поглядом, за яким не ховається жодної думки.
Через тиждень жителі міста забули про Бруно, ніхто навіть не згадував про його існування. У крамниці Бруно тепер торгували свіжим м’ясом – дебелий різник відважував покупцям литочки та ребра свиней. А книги Бруно – разом з тією, в якій була написана Істина – спалили. Навіть не на площі під гиготіння юрби, а в новій котельні. Бо бракувало вугілля у місті з химерною назвою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442250
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.08.2013
«Коли стояв він серед юрби в селищі Дромахар…»
(Вільям Батлер Єтс)
Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:
Той, що називає
Їжачків зайчиками,
А зайчиків їжачками,
Той, що шматки гнилого дерева
Несе як ліхтарики
У пітьму свого «Я»,
Той, що безногим чаклуном
Кам’яніє серед тверді неба,
Той, що збирає свої думки
Наче кислі ягоди
У дірявий кошик Сенеки,
Прийшов серед липня дощів
До мого багаття,
Що нагодоване
Сухими гілками
Отруйних дерев,
Приніс свою голову
У подарунок
Тліну…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440790
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.08.2013
«Пройшов я Стежину Каменів
й погибельний Ліс Шипів,
Бо хтось вклав у мої ноги
надію і страх…»
(Вільям Батлер Єтс)
Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:
На дні тріасової ущелини,
Серед скель,
Де спить споконвічне,
Спить небудиме й невисловлене,
Мислю про паростки,
Що завжди проростуть,
Як тільки зерно –
Не мертве і не живе
Впаде в цей ґрунт
Вічної вологості.
Щось більш давнє
Ніж папороть,
Щось більш невловиме
Ніж думка
Зазирає у моє глибинне єство,
Нагадує, що все тимчасове,
Крім нього – оцього темного
І зловісного,
Якого друїди звали Кром Кройх,
Що ховається
В густій,
Як молоко сліпої вівці темряві
Старої кинутої копальні,
Наодинці з прокляттям,
Яке тяжіє перестиглим яблуком
Над моєю землею
Тужливих журавлів
Та бородатих шаманів.
Віддаю свою плоть
Крижаному водоспаду часу,
Віддаю свій дух
Старому дереву споглядання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440711
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.07.2013
"Et iterum clamaverunt: "Crucifige eum!"
(Evangelium secundum Marcum 15.13)
А ви знаєте
Як пахнуть цвяхи?
Ще до того, як їх
Забили в дерево
Або в плоть,
Яка тепла як дерево?
У плоть
Того самого хлопця,
Що молов нісенітниці,
Вештався волоцюгою
Від селища до селища…
Недарма ж солдати…
Хоча вони і чужинці,
І загарбники, і грабіжники,
Окупанти та бандити,
Але ж порядок…
Порядок який…
І прокуратор у нас
Досвідчений, мудрий.
Аякже…
Ні, з волоцюгами тими
Давно потрібно…
Ми навіть схвалюємо.
А то із за тих язикатих
Словохтивих та писак
Надто грамотних
Того й гляди бунт почнеться.
А в мене ж виноградники –
Понищить сволота.
Та й кому ж мені
Вино продавати
Як не солдатам?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436290
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.07.2013
«У селище,
Де пахне рибою, прийшов
З літнього лісу.»
(Йоса Бусон)
Я двері відчинив дощавій пісні літа,
Пустив червневу зливу на поріг
У хату сутінок, що міфами зігріта,
У хату-келію. Молитвами доріг
Причини й наслідки зібрав в долоню Час.
Його мірилом був старий годинник
Отой зозулястий, отой, що будить нас.
Та в сірих буднях, у сансарах плинних
Не зупинився він – пішов назад.
З потворного «сьогодні», де газети й миші
Він нас завів у предковічний лад:
Епоху справжнього, де в космічній тиші
Плоди і бронзу, молоко і мед,
Приносили в офіру Сонцю і воді,
Де право жити здобувалось в боротьбі,
Де зілля дарувало силу і політ,
Де слово – таїнство, де непідробний світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.07.2013
«З Країни Юних коштував я ель…»
(Вільям Батлер Єтс)
Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:
Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432127
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2013
«Клянусь тим, чим клянеться мій народ,
не гідно воїну вертатись живим,
кинувши на погибель свого короля.»
(Скела «Руйнування Дому Да Дерга»)
Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром розмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.
Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.
** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…
*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2013
«Цвіте навколо верес,
А меду не п’ємо…»
(Р. Стівенсон)
У Дубліні дощ:
Літній і сумний –
Піснями ірландських пастухів
Пестить траву мокрими руками
Вічності.
Недарма люди,
Що живуть на цих пагорбах
Плутають його з піснею.
І забувають,
Де закінчується дощ,
А де починається пісня.
Земля, що пам’ятає занадто багато,
Трава, що навчилась забувати
Шовкові літери книг
Вдягнені в шкіру рудих биків,
Що звикли блукати пагорбами,
Які ховають
у собі минуле,
Яке для веслярів трави
Лишається зримим,
Більш реальним,
Аніж промені Сонця,
А воно теж ірландець рудоволосий*.
Камені ковтають тисячоліття
Разом з юрмами землеробів,
Які несли свої мрії
Через хащі жорстоких легенд.
Руді сини королів!
Вони пливли у потойбіччя
На кораблях з потріпаними вітрилами,
Вони мріяли про справжнє,
Вони міряли землю довгими мечами,
Вони міряли час піснями,
Вони сонце бачили
Таким же рудим і патлатим
Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
Який думав що потойбіччя
Більш казкове, ніж оце сум’яття,
Оцей вихор кланів,
Воїнів у картаті тканини загорнутих…
Примітка:
** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.
* - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426898
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.05.2013
«Травневі дощі
Сьогодні, як і вчора,
Темніє потроху…»
(Йоса Бусон)
Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426868
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.05.2013
«Оселюсь я відлюдником
і слухати буду бджіл.
До мене прийде спокій там
сповільненим дощем.»
(Вільям Батлер Єтс)
Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:
Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424443
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.05.2013
«…Ти знайдеш на березі
Просту зелену глину
………………………
Будеш взимку
Ліпити з неї людей.»
(Даниїл Хармс)
Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:
Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їхні жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо,
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетське каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424385
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.05.2013
Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:
Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422075
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.05.2013
«Барди Ірландії співали про те,
що якщо доблесний муж хоробрий в битві
і небагатослівний у хвальбі,
то в його жилах тече кров гелів…»
(Скела «Битва в Тальтіу»)
Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.
Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421853
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 30.04.2013
«Сміється сонце в бороду огнисту…»
(Дмитро Фальківський)
Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:
Місто в якому
Зупинилися всі годинники
Святкує ювілей Заратустри.
Калоші міняють на сир
У старій аптеці
Біловбраного алхіміка,
Що справді вірить
У свою ятрохімію
І готовий «живим сріблом»,
«Білою лілією»
Та «червоним левом»
Всіх міщан і спудеїв,
Архітекторів та жандармів,
Сажотрусів та кондукторів
Лікувати від ностальгії.
Сентиментальне світло
Ліхтарів вулиці Дарвіна
Перетворює перехожих
На лицарів «плаща і кинджала».
Вчорашні газети
Ще вчора були «вчорашніми»
Бо у місті, що застрягло в минулому
«Сьогодні» не настане ніколи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420984
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2013
«… І тут
Між неподобством тіла і свідомості…»
(Вільям Батлер Єтс)
Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці
Сумних міст людей
З кам’яними обличчями
Старим сумним філософом -
Щоб ці люди
З летаргічною совістю
В сірих костюмах буденності
Зазирали в ці свічада
І бачили ту каламуть,
Що лишається
На дні їхніх душ і облич
(Бо обличчя – теж дзеркало),
Могли зазирнути
У свою істинну суть
Коли весна
(А вона – етюд картини
На яку ніхто не дивиться)
Духмянить світ
Байдужих
Безбородих жебраків.
У цьому місті
Суцільних дзеркал
Тиняюсь безцільно
Промінчиком світла…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419934
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.04.2013
«Коли надвечір’ям
Спускаєшся з гір у долину…»
(Лі Бо)
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.04.2013
«…Обличчя вкрите пилом,
А попереду шлях – далекий шлях…»
(Сінь Ці Цзі)
Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416277
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.04.2013
«Твій син повернеться додому,
а дому нема…»
(Володимир Цибулько)
А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози
Через сірість ґотичних надій
Через спроби злетіти у небо
Таке ж сіре як місто.
Ні, як туман – сіро-біле.
Ти тікаєш від сірих людей
В сіре небо. Твій світ
Кольору миші. Недарма
Тобі
Так до вподоби коти.
А насправді весна…
Руки грієш на вогнищі міста
Кожний вогник вікна
Вуглинкою димної варти
З космосу хтось
Думає нишком – вогонь.
Він не знає, що згасло
У мокрому місті усе –
Навіть серця.
Шкода, що смерті немає –
Я б залюбки полетів
У вічне ніщо.
Та судилося знову вертатись
У Всесвіт асфальту і кави –
Сірим котом, жовтим метеликом,
Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
Навіть віра моя охолола.
А нині весна!
Казку Платона читаю шпакам.
Сон мій Лукрецієм сивим
У мрії папуги.
А за вікном – все той же туман.
І люди все ті ж.
Добре, що кіт муркотів
Тихо на вухо:
«Нині весна…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414568
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.04.2013
«І тоді зібрались ірландці на свято бика. По звичаю, на цьому святі вбивали бика, один з мужів наїдався м’ясом досита і пив відвар, а потім над ложем цього мужа казали слово правди. І кого випадало йому побачити у сні, той мав стати королем Ірландії.»
(Скела «Руйнування дому Да Дерга»)
Гарячий чайник моєї юності –
Заварю в ньому міцну каву емоцій,
Щоб не лишались вони
Лише спогадами кавової гущі
На дні горнятка білих віршів.
Буду пити ароматний напій Сходу
Лише з білої порцеляни –
Білої як моя борода
Старого монаха-відлюдника.
Серед старих речей минулого
Серед книг з шкіряними палітурками,
Які давно ніхто не читає,
Які важкими каменями
Котилися з вершини Істини,
Серед слів навіть зміст яких
Забутий людьми залізних печер,
Шукаю сліди прочан
На старій стежці кельтів.
Тільки вишня на пагорбі
Щороку
Білими пелюстками розуміння
У мій келих наповнений
Краплями з усіх джерел Ірландії
Ароматом моє сумне життя
Наповнює…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412066
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.03.2013
«Дивися: дорогам немає кінця, немає душі притулку…»
(Вільям Батлер Єтс)
У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші витесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…
Примітки:
* - такий ліс справді є. Я не вигадую. Але не ходіть туди.
** - це був король. Справжній король…
*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411868
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.03.2013
« - Для кого майструєш ти одяг строкатий?
- В яскравий плащ я одягну печаль…»
(Вільям Батлер Єтс)
Моя вдова
Сплела мені светр
Колючий як кущі вересу.
Моя вдова
Постелила мені постіль
З білого туману.
Моя вдова
Зварила мені грог
З терпких ягід терену.
Моя вдова
Навіть не знає
Що цей зелений пагорб
Став моїм темним домом,
Що я блукаю кожної ночі
Нетривкою тінню
Берегом холодного моря
Слухаючи одвічну пісню
Невгамовного західного вітру.
Уже ніхто й не пам’ятає
Чому Ірландія
Стала країною смутку
І чому добровольці
Мусять щоночі блукати
Шукаючи листя шамроку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411289
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2013
Діти богині Дану сміються в своїх золотих колисках
І плещуть в долоні ледве примруживши ясні очі.
Скачуть вони на Північ, коли покличе їх сокіл,
Летять на білих крилах на зустріч з холодним серцем.
Дитя моє гірко плаче, до грудей його притискаю,
І чую з безодні могили голос, що нас кличе.
Пустельні вітри стогнуть над морем північним холодним,
Пустельні вітри несуться на захід палаючий кров’ю,
Пустельні вітри рвуться в зачинені неба двері,
Пустельні вітри прочинили ворота страшного пекла,
І душі скорботні звідти женуть шматками туману.
О, серце, вражене вітром, нескореними господарями,
Палає воно сильніше свічок Пречистої Діви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411059
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2013
«…і буду серед зелені трави збирати у долоні,
Аж доки час Страшного Суду не настане,
І срібні яблука блідого місяця оповні,
І золоті плоди яскравих сонця ранків.»
(Вільям Батлер Єйтс)
Написано 17 березня -
в День святого Патріка.
Вдягну свого зеленого капелюха,
Прикрашу чорний плащ буднів
Триєдиним листком шамроку –
Запашним і розділеним
На три частки буття –
Сон, реальність і потойбіччя.
Буду слухати скрипку
Старого, але веселого шанахі,
Що грає прямо на вулиці
Про росу туману
Та брудне старе місто,
Про живу воду в келиху
І гірську дорогу в Дублін,
Що вірить – життя недаремне,
Що вміє веселитись
Коли всім сумно,
Що вміє плакати
Коли всі сміються.
Йду вулицями серця,
Містом з терпким присмаком віскі.
День зелених думок –
Навіть моя сива борода
Стала зеленою –
Я повірю, що мій острів весняний.
Нехай моя весела віра
Лише на день…
Але все таки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409940
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.03.2013
«Es sitzen am Kreuzweg drei Frauen…»
(Christian Johann Heinrich Heine)
Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:
А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409300
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2013
«Я став очеретом, який топчуть коні…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:
Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409273
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2013
«Es ist nichts… nichts…»*
(Останні слова
Франца Фердінінда д’Есте)
Микола Хвильовий колись написав збірку романтично-красиву «Сині етюди» за яку заплатив найвищою ціною – життям пустивши собі до скроні кулю. Один з його опонентів написав на противагу живому романтизму Хвильового ідеологічно стерильну і кастровану збірку «Червоні етюди» за що теж заплатив вищу ціну отримавши кулю в потилицю у горезвісному 1937 році. На цьому бажання малювати етюди словами в українських літераторів урвалося. Хоча палітра Скіфії широка і тут малювати і малювати… Але літератори загірної Країни чомусь літературу перестали вважати одкровенням, за яке платять життям. А дарма. Як ми легко забуваємо, що чимало майстрів тексту за кожне слово платили найвищу ціну. Вони писали вірші своєю кров’ю – іноді буквально – як Сергій Єсенін. Нинішні автори пишуть знічев’я, заради розваги – іноді бавлячись в ті самі слова за право сказати які раніше платили життям. Час знецінення слова. Бідна Скіфія! Край сарматський… Коли ще тут так зневажали слово… За слово вбивали, бо його боялись. Зараз просто зневажають. Можливо тому, що нинішні можновладці Скіфії просто не розуміють силу слова. Для них це просто набір звуків. Вони не розрізняють «фєню» і мову. Для них мова – це спосіб лаятись. Але не для нас. Колись Фрідріх Ніцше писав: «Пиши своєю кров’ю і ти зрозумієш, що кров це дух…» І це доводиться нагадувати нащадкам козаків мені – ірландцю. Старому сивому філіду**…
Сиві етюди ще ніхто не писав. І не тільки в Україні Загірній. Взагалі. Навіть в Ірландії. Сивий колір занадто нагадує сірий. Тільки нагадує, але художникам байдуже. Пишуть переважно в молодості про світ своїх бурхливих емоцій. Потім кидають – як Артюр Рембо. Чому він кинув писати в дев’ятнадцять, коли інші тільки починають, і решту свого життя (про яке ми маємо досить туманне уявлення) продавав непотріб кочівникам десь в пустелях Африки. І ні слова на папір… І в той же час чимало авторів починали писати, коли скроні вкривались сивиною. Більше того – усвідомлювали, що для справжньої поезії (а не гри в слова і звуки) потрібна сивина – потрібен досвід прожитих років і мудрість дороги розчарувань. Про це писав Арсеній Тарковський – чи не єдиний поет, який посивів ще в юності, і зрілість до якого прийшла ще в дитинстві. Омар Хайям взяв до рук свій калам вже на схилі віку, Рабіндранат Тагор написав свої кращі твори після довгої дороги прожитих років, і коли було йому вже за сімдесят раптом вирішив стати художником і почав малювати геніальні картини. Тут особливо цікавою є історія китайською літератури: молоді поети писали переважно про старість і журбу, а сивочолі вчителі про радості земного буття і красу. Все перевернуто в цьому світі ритуалів***.
Наприкінці довгого шляху пишуться переважно есеї. Особливо, коли черевики стоптані. Кожен мимоволі стає есеїстом. Микола Гоголь це відчував, його спроби писати «Обрані місця з переписки з друзями» це насправді спроба есею яку ніхто так і не зрозумів. Про «Арабески» я вже мовчу. У Хвильового вся творчість – від памфлетів до повістей – суцільний есей який виливається в різні ливарні форми, застигає на холоді буття. І не випадково. Есей довгий час був якщо не забороненим плодом, то хворим побічним дитям літератури. Його боялися, його уникали. Миколу Хвильового можна порівняти з Оскаром Уальдом в англомовних текстав (о, для чого?). Він теж есеїст який боявся писати есей – без перебільшення. Перетворював його або в казку, або роман, який нагадував чужий есей – чужі думки і роздуми вилиті в одкровення літературних героїв. Есей (і ширше – літературу) він бачив як дзеркало, яке сують під ніс суспільству, примушують у нього подивитись. І цей примус – не пробачають. Як не пробачили Гоголю. Як не пробачили багатьом – від Франсуа Війона до Маяковського. «І скільки важить оцей зад – дізнається ця шия!» - це Війон писав не тільки про себе.
Я вважаю першим есеїстом Конфуція. І не випадково, що він свої лаконічні роздуми не записував, а лише говорив учням. Есей мав визріти – античність вимагала плодів думок – трактатів, які щось пояснювали чи проясняли (ох, ці громадяни полісів! Як вони вимагали пояснень!), а не вільних роздумів, які сіють запитання. Тут показовою є фігура Сократа – він теж нічого не писав, а лише задавав питання – його есеї так і зависли в повітрі. І досі висять у нас над головами перезрілими плодами. Ці питання рано чи пізно впадуть – і то нам на голови. Не можуть же вони висіти в повітрі тисячоліттями! Ну сто років, ну двісті… Але не дві з половиною тисячі років! Не дивно, що Сократа отруїли. Люди не люблять коли їм задають питання і не дають відповіді – чіткої і ясної.
Дивно, що есей не став реальністю в добу ренесансу – людина в добу бароко могла нарешті опинитися наодинці з собою. Але цього не сталося. Стати чимось в літературі есей зміг тільки в епоху модерн. Хоча його продовжували соромитись. В одних країнах думати стало небезпечно, в інших ганебно. Інтелектуал замикався в собі як Степовий Вовк Германа Гессе. Але ці нескінченні блукання в тумані в пошуках неіснуючої Касталії перетворювали есей на прихисток, сховище. Сучасний есей мені нагадує картини Ван Гога – зміст схований в собі, таємниця буття, яко доступна лише обраним, посвяченим. Велемір Хлєбніков у своїх спробах писати есей постійно збивався на хроніки (очевидно йому більш близькі). Двадцяте століття тому так і не могло визнати есей повноцінним – воно потребувало хронік. І тільки хронік. У хроніки перетворювались романи, повісті, мемуари (ви чуєте? Мемуари! Та де і коли ще це бачено!).
Передчасно закінчившись (чи то відійшовши у світ спогадів) у 1991 році двадцяте століття звільнило есею шлях до визнання (здавалось би!). Та де там. Дев’яності роки стали роками постмодернізму, а не есею. І це не дивно. Есей потребує антитезу, супротивника. Комунізм агонізував. Агонізуюча потвора не може бути антитезою для інтелектуала. Хто ж з знав, що агонія комунізму так затягнеться? Світ завис в ілюзії «завершення історії» (і не тому що дев’яності – «фін де сікл» - це вже було. А тому що тому.) Людство в черговий раз насолоджувалось безтурботністю – як в двадцяті роки. Це здавалось апогеєм, вершиною цивілізації яка здатна здолати будь-які проблеми (навіть комунізм подолано, цивілізованість всесильна. Ура!) А це не сприяє розвитку есею. Література йшла не до космічних висот, а в глибину людського я, блукаючи нетрями постмодернізму. Двотисячні не стали одкровенням – лише усвідомленням, що історія триває. Література (і есей в тому числі) були в пошуках. Схоже, доба есею настає тільки сьогодні. Саме зараз. У цю мить. І байка, що нині есей бачиться як перехрестя холодної прози і гарячої поезії. Нині обидві ці доньки Аполлона метафізичні. За есей вже не спалюють на вогнищі і не розстрілюють в підвалах НКВД. Можна хіба що заробити кулю від якогось дуркуватого кілера-дегенерата такого ж тупого як і його господар диктатор…
Примітки:
* - «Це нічого… нічого…» (нім.) Він це сказав коли в нього влучили кулі терориста Гавриїла Принципа.
** - ніколи не читайте давніх філідів. Розмовляйте краще з деревами.
*** - читайте китайську класику! Як писав Маяковський: «Ніде! Тільки в Моссельпромі!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408588
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2013
«Добрий доктор Ай-Болить…»
(Корній Чуковський)
Доктор придумав машину –
Вона гарно лікує
Від головного болю
І від зубного,
І від кишкових коликів,
І взагалі – чудо машина,
Диво медичне і панацея.
Лікує хворих, лікує суспільство
Від вад поширених і загадкових.
Лікує безболісно. Всім на радість.
Доктор в конвенті
Чи то парламенті
Всім пропонує
Диво-машину
В державі впровадити
Як гуманізму вищу інстанцію
Прямо на площі
Гордо поставити.
І лікувати! І лікувати!
Доктору – браво!
Доктору – квіти!
Генію нашому
Супергуманному
Доброму доктору
Поставимо пам’ятник!
Іменем доктора
Славну машину -
Татунька Гільйотена
Кликати будемо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408424
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.03.2013
«Тому що Іспанія!»
(Микола Хвильовий)
Тут -
Місячне сяйво падає
На мої рукописи
Що на шкірі антилопи писані
Візерунком сонячним.
Там -
Ліжко розстелене,
Білизна зім’ята
І запах дівчини.
Тут -
Читаю написи
Якогось Васі
Чи то Генрі
Чи то Хуліо
Про місце його перебування
У часопросторі
І уявляю камені
Далекого Чилі.
Там -
Соус на кухні,
Кавоварка старенька
Кличуть помандрувати
Кудись…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407438
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.03.2013
«А Ви знаєте наперед,
що повинно трапитись
у Вашому оповіданні?"
(Ернест Гемінгвей
«Листи з бурхливого моря»)
Шум новобудови.
Хтось зачарований
Старої цегли пилом.
Хтось замість квітів
Воліє нюхати
Перегар іржавих автомобілів.
Хтось милується
Залізними і бетонними деревами,
Снідає паперовими яблуками,
У свій мікрочіповий мозок
Запихає стосами
Рекламну макулатуру.
Хтось замість книжок
Читає газети.
Хтось замість кіно
Дивиться блимання телевізора,
Полюбляючи замість лиць
Дивитися на тупі рожі,
Де жодної думки у скляних очах,
Де замість почуттів
Бажання набити шлунок.
А хтось ладен слухати
До нескінченності
Какафонію міста Бу.
Шкіряний портфель
І горнятко кави
Випите на руїнах Бастилії.
Мугикаю Марсельєзу,
Мрію стати корсаром
Чи то альбатросом.
Бо літати чи плавати
То один спосіб
Бути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407434
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.03.2013
"Він просив у Бога один рік на те,
щоб завершити свою працю,
і Всемогутній дав йому це."
(Хорхе Луїс Борхес)
За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.
Мені буттям міряти
Цю землю посохлу -
Жовту, як пасма
Старих жебраків.
Мені нагадувати
Людям з дірявою пам'яттю
Одвічні істини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407225
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.03.2013
"Все важче гортати
сторінки замерзлої книги,
що переплетена сокирами
при світлі газових ліхтарів."
(Осип Мандельштам)
У дитинстві безтурботному,
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю -
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному,
Який пасажири похмурі
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407222
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.03.2013
«Де старість спочиває від журби…»
(Віл’ям Батлер Єтс)
Розмовляю з гомінкою луною
З ще не виритого колодязя,
П’ю з нього прозору воду,
Відпочиваю в тіні дерев,
Які навіть ще не посадили
В м’який і теплий ґрунт радості,
Які навіть не проросли
З сухих та блискучих насінин життя.
Дивлюсь на зайчиків літа,
Які навіть не виставили
Свої довжелезні вуха
З хащів глухої кропиви.
Я – людина минулого –
«Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
Який заблукав у сучасності,
Оселився в майбутньому,
У його тінистих лісах віршів,
Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
Ультрафіолетові кольори яких
Бачать тільки бджоли й метелики.
Я – апостол
Неіснуючої церкви слимаків,
Я – пророк подій,
Що ніколи не стануться,
Месії, що ніколи не прийде,
Армаґедону,
Що ніколи не відбудеться.
Бачу як з ірландської землі
Замість трави проростають
Білі й блискучі леза ножів,
Але мовчу про це…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406942
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2013
Éire!
Brionglóidí de mo patrún
Lá ceoch Solas
An fhuil mo chroí,
Bláth fraoch
Agus clod
In a lámh.
Guth a clog
Torann Aigéan
Carraigeacha Fuar
Teas Dóiteáin.
Éire!
Anáil Gaoth
Os cionn an fraoch.
An bhrí atá le mo shaol.
Amhrán Saoirse.
Baintreach i gcónaí brónach
Cad a fuair bás mac caoineadh.
Crann síorghlas,
An leanbh miongháire i gcónaí,
Cad é a imirt ar an gcladach
Abhainn gan teorainn ama.
Éire!
Drúcht ar an bhféar le
Ceiltigh fola méadaithe.
Tras-cloiche.
Chnoic Glas.
Finscéal brutal Rough.
Amhráin carefree.
Cloch na cinniúint,
Cad é ag iarraidh a leanaí
Chun saoirse - a n-Dia a thugtar.
na Ceiltigh - An mac righ!
Tuatha Dé Danann!
Éist Toisc go bhfuil
Éire ag glaoch ort.
Транскрипція:
[Олєн на фаль
Ерє!
Брьонлоді де мо патрум
Ла кех солаш
Ан фуль мо хрой,
Блах фрех
Агес клод
Ін а лав.
Гух а клог
Торан егєн
Кррагєхе фур
Тещ дотєнь.
Ерє!
Анель гех
Ош кьон ан фрех.
Ан брі ата ле мо хел
Авран шєрше
Баньтрех і гонай бронех
Кад а фурь бас мак кенєт
Кранн шірлас
Ан ленв мінйарє і гонай,
Кад е а імірьт ар ан гладех
Авань ган терань аме.
Ерє!
Друхт ар ан вфер ле
Кельтіг фоле медахє
Трас клохє
Хнокь глас
Фінскел брутел рой
Аврень карефрі
Клох на кіннюньть
Кад е аг іред а леней
Хун шершє а н-Дя а хугтер
На кельтіг - ан мак рі!
Туахе де Данан!
Ешть тошьк го фуль
Ерє аг глех орт]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404451
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2013
"- A oes ffordd?
- Ffyrdd Nac oes, ond yn agos."
(Yasunari Kawabata)
Cymru. Eich awyr yn.
Cymru. Eich noson tywyllaf.
Cymru. Pyllau glo.
Cymru. Glowyr a thristwch.
Cymru. Cysgod yn y nos ddileuad heb seren.
Dylai Legend Silwraidd yn frenin.
Ar wal du
Yr wyf yn tynnu y gwanwyn
Siarcol - du dwfn
Ger yr hen fwynglawdd
Du ar ddu
Yr wyf yn tynnu blodau cerddin
Derwyddon Coed gysegredig
O dan awyr lwyd
Yr wyf yn cofio, cofio, cofiwch
Rhyfedd Celtiaid gân.
Nodyn:
Ychwanegwyd yn Aberystwyth (Gorllewin Cymru) yn 1954.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404151
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.02.2013
«…А в нас, у Дубліні, уже весна!»
(Конан О’Тулл)
Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що
Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
Своє творіння – храм Істини
Чи то свого життя безглуздого
Понурий мавзолей…
Крім слів, цеглинами важкими
Кладу помилки у підмурки.
Крапки моїх фраз шумерських
Зрозумілих хіба що глині
Летять крізь тунелі сансари
До білого світла в кінці.
Десь там нірвана –
Між квітами кульбаби
Та польотом джмеля.
Стою серед весняного міста.
Запаліть мені смолоскипом вірша
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу перейти цю дорогу метафор
Які летять шаленими автомобілями
Асфальтом моєї сірої речовини
З розбитої вулиці Арістотеля
На вулицю Платона-філософа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401853
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.02.2013
«Ці Великі – то камені,
від яких танцюють тростини.»
(Пісня про Гільгамеша)
Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401846
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.02.2013
«…rotta la fe' degli amorosi inganni…»
(Francesco Petrarca)*
Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:
Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.
* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400230
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.02.2013
«Може й справді вся правда – мить,
Мертві факти й безсмертні міти…»
(Євген Плужник)
Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:
Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400064
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.02.2013
«…А було в Ірландії споконвіку
всього чотири Мананнани,
що жили не в один час.»
(Скела «Сватання до Луайне і смерть Атірне»)
Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фегруса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399643
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.02.2013
«Про те, як тиша всіх століть
безсмертних щастю вчить…»
(Вільям Батлер Йетс)
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера тяжка й черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.02.2013
«Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль…»
(Василь Стус)
Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397141
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.02.2013
«Omnia flumina fluctus maris,
sed maris illius non impletur...»
(Liber Ecclesiastes. VII)*
Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…
Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.01.2013
«Та все минає, навіть неминуче!»
(Герман Гессе)
Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:
На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.
Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396010
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.01.2013
«Społeczeństwo nie było bardzo świetne, ale bardzo honorove: Ja, panie ksiądz, próżni pan i dwie dziwki.»
(Pamiętnik Krzysztof Mazursky)*
Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі сни мої кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля**
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами***
Ніби не зайці вони, а паяци****
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного*****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…
Примітки:
* - «Компанія була не дуже велика, але дуже гонорова: я, пан ксьондз, пан асенізатор і дві щльондри…» (Зі спогадів Кшиштофа Мазурського) (пол.)
** - насправді він сам прийшов, я його не пускав.
*** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.
**** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.
***** - це не те, що ви подумали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395943
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.01.2013
«Зламана парасолька –
Гарний вийшов зимівник
Для кажана!»
(Йоса Бусон)
Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:
Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395235
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2013
«Ось і я іду,
А ти, мій друже, лишаєшся.
Своя у кожного осінь…»
(Йоса Бусон)
Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395228
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.01.2013
«В зажурі цей заклятий світ…»
(Ф. Тютчев)
1. Тіберій на острові Капрі
Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.
2. Еміль Берінг на острові Капрі
Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…
3. Владімір Лєнін на острові Капрі
Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…
4. Максим Горький на острові Капрі
Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.
5. Комптон МакКензі на острові Капрі
Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…
6. Лючія Бозе на острові Капрі
Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»
Примітки:
Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.
Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.
Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.
Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».
Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.
Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!
Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393655
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.01.2013
«Слабкий голубиний грім
гримів мені в Семи Лісах…»
(Вільям Батлер Єтс)
Вони будували башту зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості.
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть як свічка
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять як книги
У яких зітліли сторінки,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про них
Коли я теж піду у Ніщо?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391190
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.01.2013
«Бо все, що ранок збереже
Від зайця що на схилі спав
Трави зім’ятий слід…»
(Вільям Батлер Єтс)
Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:
Одягну на своє тіло
світанок замість одягу
Повірю на мить,
що білий день –
це жменя горіхів
які лускає патріарх друїдів
а життя це листяний ліс
в якому заблукав шелест,
в якому час пряде вухами
сірим зайцем епохи.
Граб та берест -
дерева тужливого ренесансу
ваші арфи зелені
грають реквієм
Бріану Уа Нейлу –
Останньому королю Ірландії.
Білі постаті
ступають босими ногами
по синьому моху…
Примітки:
Шовковий Томас – Томас Фіцжеральд, що очолив повстання в Ірландії в 1534 році. Страчений в Тауері після поразки повстання.
Бріан Уа Нейл (Brian Ua Neill) – останній верховний король Ірландії. Спробував відновити незалежність і єдність Ірландії у 1258 – 1260 роках.
На світлині - руїни замку на горі Кашел - резиденція верховних королів Ірландії в добу середньовіччя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389087
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.01.2013
«Понад усе сіди шанували плуг, сонце та лісовий горіх…»
(Скелла «Війна з фірболгами»)
Вітер з океану
Холодним віскі
У мій дірявий келих.
Роса на траві
Як сльози Ірландії –
Старої вдови.
Біля білого каменю
Якому поклонялися
Люди мого клану,
Тінь мертвого короля Кормака*
Загубила мішок з туманом.
Отож ми і журимось
Збираючи з того туману росу**…
Країна холодних каменів
Країна сумних пісень
Країна п’янкого вересу
Країна гордих королів
Країна червоної охри
Країна…
Де ти?
Примітки:
* - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cétchathach) (116 – 136).
** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388923
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.12.2012
«Ma ben veggio or si come al popol tutto
favola fui gran tempo, onde sovente
di me mesdesmo meco mi vergogno…»
(Francesco Petrarca)*
Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу, прославляти своє поневолення і крадіїв своєї свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:
Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…
Примітки:
* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)
На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385324
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.12.2012
«З гір прийшла жінка.
Вона несла в руці круглий,
сплетений із лози кошик,
у якому лежала гадюка.»
(Пер Лагерквіст)
Порожні як глеки кірхи Лютера,
Не годуйте нас замороженими ягодами
Північних країв рибалок-привидів.
Холодні каміння книг
Вилизуємо язиками ящірок
Довгих, як дні маркграфа Вагнера.
Людина, намальована чорнилом
На пергаменті з сивого козла
Зробленого. Читайте.
Готичні літери данських апокрифів
Колять очі своєю округлістю.
Байдужі риби Балтики
Снять своїм принцем данським
З яким колись в морі плавали
Бавлячись у човна та апостола
Того, що черні.
На гранітах мовчазних Феноскандії
Сенс минулого (в чому?)
Знайти намагаюся.
Тільки чайки – вони
Наче бавляться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384445
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2012
«Шляхом можна наповнитись
і з ним бути.»
(Чжуан Цзи)
Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:
Мурахи! Я ваш повелитель!
Це я блукав снігами Ісландії
Дихаючи крижинками зірок.
На схилах готичних Гімалаїв
Це я мріяв про стежку
Від одного дерева до іншого.
Принесіть мені зерна,
Які я покладу на долоні
Мертвої почвари Гондвани.
Сива борода Дарвіна –
Бідолахи епохи сентиментальної.
Одягніть макінтоші
Будуючи піраміду з глиці.
Моя тінь на мурашнику.
Твоє дерево біля бароко
Одразу наліво від Галілея.
Дерев’яну кульку
Кидаю в Космос.
У чорноту. Навпростець.
Покажіть мені Шлях
До мого «я».
До твого «ніби».
До нашого «сутінки».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384160
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.12.2012
«Ми ще не знаємо, що таке життя.
Звідки нам знати, що таке смерть?»
(Конфуцій)
«Я розкажу про людину,
Яка пізнала все…»
(«Пісня про Гільгамеша»)
Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383854
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.12.2012
«Все більше спогадів і менше сподівань…»
(Євген Плужник)
Якось читаючи «Ріґведу» подумав, що всі ми нащадки давніх кочівників, що розселилися Європою у світлу епоху бронзи, що гнали свої стада від водопою до броду, що поклонялись вогню і уявляли себе дітьми рудого сонця і називаючи кожну зустрічну ріку Дана. І тоді я написав на клаптику паперу таке:
Діти рудого сонця
Під сухим деревом Істини
Збирають стиглі плоди
Своїх м’яких снів.
Серед високої трави
Своєї синьої Вітчизни
Женуть на водопій
Стадо корів звичаїв
Холодної річки «ми»
З прозорою водою «тут».
Діти рудого сонця
Ласують медом свого життя
Під дубом тисячоліть
Співають пісні про вогонь –
Гарячого язикатого вістуна –
Посла до Країни Високого Неба,
Веселого балакуна,
Нічного сторожа племені
Країни Великих Рік.
Між нами вогонь –
Між родаками стріли
Між людьми колеса вогняного
І співцем Білого Коня.
Країна Високих Трав –
Ти лише у спогадах
Вічного номада.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383623
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.12.2012
«Бачу картинку, де намальована пташка,
що піднялась з морського берега
і летить на інший, невидимий берег.»
(Григорій Сковорода)
Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:
Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382216
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.12.2012
«Дві паралелі, два меридіани –
От і квадрат. Живи. Твори. Вмирай.»
(Євген Плужник)
Вчора блукав вулицями глухої осені, слухав голос холодного осіннього вітру. Навколо була мряка та мжичка, пронизливий холод листопада. Я підібрав з мокрої бруківки яскраво мідний листок дуба червоного (Quercus rubra) – дерева, батьківщина якого далеко за океаном, але доля занесла його на землю Ірландії. А в далині я побачив старого глухонімого двірника, який був мокрий так само як і його вулиця. І тоді я написав у своєму нотатнику таке:
Хотілось би знати:
Від чого ховаються люди
Під парасольками сірими:
Хіба тільки від крапель дощу:
Цього меланхолійного проповідника,
Цього пастора чорного готичного костелу,
Цього чорнокнижника та алхіміка
Моєї Європи темної,
Як каптур
Прочанина.
Серед каменів мокрих
Та дерев голих, як душа божевільного,
З осінньою нудьгою
У старому подертому портфелі
Вдаю з себе шанувальника
Чи то напою дивного,
Чи то вітру холодного.
Хоча вітер – теж напій.
Пийте його шодня,
Як п’єте безнадію
Двірника-шульги.
А він теж поет
(А ви і не знали),
А він теж Бах
(А ви і забули),
А він теж філософ
(А ви його книгу вулиць
На вогнище).
Ото ж бо....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378876
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.11.2012
«Серце, - ти мій ліхтарик
(Заглядаю в заплакані дверця)...»
(Майк Йогансен)
Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.
Шукаю камінці-літери,
Щоб шліфувати ними
Старезний іржавий якір,
Що застряг між пеклом
Та днищем човна Харона,
Того самого човна,
Якому ірландці звикли бажати:
«Сім футів під кілем!» -
Повторюючи це ритуал
Кожної скорботної п’ятниці
Перед тим як згасити
Свічку своїх колискових.
Відполірую цей якір
Своєю сивою бородою,
Відшліфую до блиску
Забутими словами гелів.
Буду його волочити
По дну Океану Спогадів,
Як діти волочать
Зламану іграшкову машинку
У пісочницю
Заборонених слів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378426
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2012
«Бачу: лавою дні мої сунуть…»
(Майк Йогансен)
Цього холодного осіннього ранку в моє відчинене вікно залетіла синиця зовсім не лякаючись старого здивованого кота і стала дзьобати зерна «шаленого огірка» - Ехіноцистеса шипуватого (Echinocystis lobata), що були розсипані на підвіконні. Я завжди любив цих життєрадісних птахів, але раптом згадав одне давне давнє кельтське повір’я – якщо синиця залітає в дім, то це віщує смерть когось із жителів цього дому. І тому, коли синиця погостившись, полетіла у своїх справах, я написав таке:
Синички – вони теж сонячні зайчики,
Вістуни весни та смерті,
Бо смерть теж весна –
Оновлює грішну землю,
Сіє зерна перевтілень.
Веселі птахи світанку,
Позашлюбні діти Сонця,
Уламки дзеркала
Глухої осені дня,
Мого дитинства літаючі уривки.
Співайте мені про сніг
Важкий та холодний,
Про сани, які слід у пивницю кинути,
Про воза, якому слід приробити колеса,
Бо кожне колесо – теж сонце,
А кожна пісня – легенда про круговерть.
Розкажіть мені
Про метемпсихози Ешера.
Співайте пісню вічного танцю мені!
У новому життю народжуся птахом
Чи веселкою, чи колесом млина
Чи просто поетом,
І буду Сонцю незнаному співати гімн
Своїм ірландським танцем.
Живіть, птахи жовтого сонця
І синього неба
В містах сірих горобців-атеїстів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378424
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2012
«Темні вулиця вкрились насінням.»
(Майк Йогансен)
Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривали килимом бруківку старого міста. Ще старішого ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:
Падолист.
Його ім’я написано крейдою
На мокрій стіні буцегарні.
Він загубив не листя – себе.
Старим сухотником
Шкандибає бруківкою тижнів.
Подаруйте йому монети,
Бо
Харон не веслує задарма.
Діряві кишені вівторка
Цвірінькають флейтами Токіо.
Він теж самурай.
І своє харакірі
Вважає іконою.
Я по калюжах ступаю
Хлюпаю соком Землі
Парасолю розкривши
Стаю музикантом крапель.
Глядачі-горобці
Магелланами сірими
Вірять в кулястість вулиць.
День як поема.
А я – корабель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375226
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.11.2012
«Одного разу мене побачив рудий вовк
Коли я йшов своїм шляхом…»
(Рігведа. Гімн «Місяць у глибині води…»)
Хотів показати
Своїм черевикам стоптаним
Богом забуте село
Серед пагорбів загублене
Старої сумної Ірландії.
Аромат гербати.
Занесло мене снігом
У краю без доріг, лише
З кам’яними стежками
Які всі ведуть до Дубліну
(Даруйте за каламбур).
Гріють небо легенд
Самотніми вогнями
Сумні люди
У картатих кільтах
Кольорів клану вогню…
Над хатками
З дикого каменю
Комини курять невідомістю.
Ми теж
У порожнечі розтанемо
Як цей дим…
У дзеркалі своєї душі
Бачимо дивні тіні...
Зимові дні.
Холодне сонце.
З океану вітер
Сирий та недобрий…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373542
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.10.2012
«Коли Фінн дізнався, що йдуть вороги Ірландії,
він закликав до себе сім загонів феніїв,
і вони зібрались на Білій Горі.»
(Скелла «Гел і Гредхе»)
Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372409
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2012
Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:
«Ось і відвідав
Свій притулок колишній…»
(Рьокан)
Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372407
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2012
«Як довго
Не запалюють вогонь у хатах
Під квітучими сливами.»
(Йоса Бусон)
Одіне! Я теж верхолаз.
І вже в голові не паморочиться,
Коли на хмарочоси істин
Піднімаюсь без мотузки слів.
Одіне! У твоїй Валгалі потворній
Місце знайдеться
Для старого захмарника?
Лишіть йому келих порожній –
Бо він і так вічно п’яний
Від вина одкровень,
Від віскі синього неба,
Від хмільного напою
Квітів та хмар,
Від «води живої» з діжки легенд.
Розмовляю
На вершині гори
Лисої, як літнє небо
З богом чужинців
З патроном Лохланну -
Я -
Філід, якого складати
До купи намистини слів
Навчили хвилі….
Примітки:
Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
«Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371500
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.10.2012
"Холодний місяць.
Під підошвами черевиків
Дрібне шутро."
(Йоса Бусон)
Запишу всіх святих і праведних
До свого записника,
Де всі вірші покреслені
Буркочуть щось недоладне
Про «забуття» та «нешану».
Так, нібито крім порожнечі
Існує щось у цьому світі
Вічної гри.
Запишу всіх людей з парасольками
В окремий реєстр
На сторінці «сонце».
Запишу всіх їжаків Норвегії
До каталогу в синій зошит
На сторінці «вітер».
Вони теж святі і праведні
Святіші за святого Йосипа,
Тільки колючі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371499
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.10.2012
«Може хоч борсук
У мої двері постукає. Разом
Щодо осені посумуємо…»
(Йоса Бусон)
Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця чи то Галактики
Чорний як оповідки Сфіфта…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371248
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.10.2012
«Хто б ти не був, залиш своє житло
До темряви за лічені хвилини…»
(Райнер Рільке)
По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,
По той бік дзеркала –
Коханки та колежанки,
По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.
Граємо в шахи
Без поля та фігур,
Без клітинок ночі-дня
І навіть без короля.
Без слів і посмішок
І навіть без годинника.
Ваш хід, маестро…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371247
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.10.2012
«О, скільки треба літ, щоб день такий настав!»
(Герман Гессе)
Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370780
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.10.2012
«… Ця зустріч закріпила його зневагу до професійних письменників, балаганних чудотворців, які спочатку обіцяють за луїдор дістати місяць з неба, а закінчують тим, що за сто су виставляють на показ власні сідниці.»
(Жан-Поль Сартр)
На залізницю! Всім!
Всім працювати колієрами,
Стрілочниками та машиністами,
Кочегарами та кондукторами!
Нехай, до потягу
На ім’я література
Причеплено забагато вагонів
З макулатурою.
На залізницю! Всім!
Поїдемо в поїзді словесному
Через мости метафор,
Коліями алегорій,
Шпалами алюзій.
Я – старий кондуктор
Виголошую цей заклик
На пероні прози,
На станції Старий Міф.
Я – кельт.
І кров Кухуліна –
Пса племені філідів
З моїх жил
Тече до чорнильниці.
Купляйте квитки!
У цей вагон, що хитається
На цей потяг, що їде у місто Ніщо
Повз стації Забуття та Зневага.
Їдемо… Потяг хитається…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370779
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.10.2012
«Я готовий поклястися,
що його смерть була миттєва, як спалах.
Все інше – поза реальністю
і не має ніякого значення.»
(Хорхе Луіс Борхес)
Осінь. А квіти яскраві.
Осінь – сірість і вітер,
Пил і журба.
А хризантеми, черлені жоржини
Дивують як перше
Кольорами весни,
Гімном буддизму,
Слідами Басьо.
Якась дитина –
З очима неба
Мені дарувала
Маленький букет
Та руки старечі
Відвикли від квітів.
Зовсім намарно
Намагались вони
Втримати їх.
У чорній калюжі
Тоне краса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369256
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.10.2012
« - Хіба тут є дорога?
- Дороги немає, зате близько.»
(Ясунарі Кавабата)
Камбрія. Твоє небо похмуре.
Камбрія. Твоя ніч найчорніша.
Камбрія. Копальні вугільні.
Камбрія. Шахтарі і журба.
Камбрія. Тінь у безмісячну ніч.
Легенда силурів, слід короля.
На чорній стіні
Я малюю весну
Вуглиною – як безодня чорною
Біля старої копальні
Чорним по чорному
Малюю квіти горобини
Священного дерева гелів
Під небом сірим
Згадую, згадую, згадую
Дивні пісні кельтів.
Примітка:
Написано в м. Аберістуіт (Західна Камбрія) у 1954 році. Авторський переклад з кимри (валійської мови).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369254
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.10.2012
«Бджоли без радості тягнуть з долин пилок,
Вівці й олені ідуть все далі в гори,
Лише мураха бенкетує на славу…»
(Скелла «Народження Фінна»)
Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368456
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.10.2012
«То винні жінки, що розбиваються щити мужів,
І вони йдуть на битву один супроти одного.
То винні жінки, що чоловіки творять безглуздя,
Руйнують те, що не складеться знову,
Нищать те, чого не повернути…»
(Скелла «Бенкет Брікріу»)
Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого наче море пророцтв.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закопчених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
Та хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…
Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368023
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.10.2012
«До мосту Малинових Горобців
Іду по суцільній траві…»
(Лю Юй Сі)
Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367994
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.10.2012
« - Чудово тут, - сказав Тадг.
– І щасливі ті, хто живе на цій землі.
А тепер витягайте корабель на берег і сушіть його.»
(Скелла «Тадг на островах Мананнана»)
Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.
Вітрила моєї свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012
«Ну ось і все –
Загубилась стежка
У високій траві…»
(Йоса Бусон)
Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
Хтось ходив серед глибоких трав,
Пірнаючих у їх зелене море,
Хтось шукав спокійного літа дні,
На дні цього неба.
Хтось дивився сумними очима
На квіти звіробою та живокосту,
Хтось шукав до далекого селища стежку
Але не знайшов.
Хтось називав те село,
Загублене серед лісів та боліт
«Селище Глибокі Трави»*,
Хтось мовчав слухаючи шепіт
Молодого лісового вітру,
І побачивши зеленого коника-скрипаля
Цитував Фудзівару Тосінарі,
Хтось зазирав в очі метелика
І питав: «Навіщо ми тут?»
Хтось здивовано дивився в обличчя
Повного Місяця і називав його
Блідим злочинцем та злодієм,
Що краде останні крихітки спокою,
Хтось довго слухав голос струмка
І вирішив мовчати багато років
Бо немає про що говорити і немає з ким.
Хтось, але не я…
Примітки:
* - цитата з твору Фудзівари Тосінарі:
«У сутінках вечора
Осінній вихор над полями
Пронизує душу…
Перепелиний стогін!
Селище Глибокі Трави…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367370
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.09.2012
«Ліхтар в саду.
Скільки разів він ладен був згаснути!
Скільки разів…»
(Йоса Бусон)
Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки, як сніг загублені,
А люди, як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2012
“Beati immaculate:
Principium verporum tuorum veritas,
in eternum omnia iudicia iustitiae tuae.”
(Psalms. 118, 1, 160)*
Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,
В молодості носив ім’я Казанова
По праву своєї шляхетної вольності.
Він теж трубадур –
Поет сирого і вітряного березня.
Він теж, як і я, ночі збирає жменями
В комірчину своєї пам’яті,
Слухає вірші темряви
Тихим шарудінням
Довгохвостих зайд.
І теж вірші пише
Ночами безсонними
Нікому їх не читаючи
Навіть мені – прочанину
З одної святої землі до іншої.
Тільки добре йому –
Монаху вусатому –
Про сенс життя він не думає,
У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
У густій чорноті живе
Як у домі своїм,
Не тужить про те, що все втрачено…
Примітки:
* - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366949
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.09.2012
Старий ірландський божевільний сад
Коріннями вростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотами нечутною ходою,
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.09.2012
Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366493
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.09.2012
Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365494
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2012
Моєму батькові – Патріку Маклеху,
що загинув під час Великоднього повстання 1916 року в Дубліні
присвячую. Щиро.
Кажуть, що коли він впав на бруківку
вражений англійською кулею останніми його словами були слова:
«Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin…»
Ми вміємо кепкувати
Коли в очі дивиться смерть,
Ми вміємо бути байдужими
Коли ураган все руйнує вщерть.
Ми вміємо лишатись спокійними
Коли вбивають нас.
Ми з дивним спокоєм споглядаємо
Рев океану, вихору свист та іконостас.
Ми звикли до пожеж
І на згарищах новий будувати світ.
Наша музика весела і безтурботна
Коли доля жорстока зриває цвіт.
Нас не хвилюють нестатки і негаразди
У бідності ми знаходимо втіху,
У своїх нещастях – тему для жартів,
Під шибеницею – причину для сміху.
Ми вміємо спокійно милуватися
Росою туману і цвітом вересу.
Спокійно слухати спів скрипки шанахі
І стогін банші з чорних боліт.
І тільки два слова
І три літери
Змушують наші серця
Калатати шалено
І вилітати з грудей в небо:
«Ми самі»,
ІРА.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365491
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2012
Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365002
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.09.2012
Ірландія!
Мрій моїх візерунок,
Світло туманного дня,
Кров серця мого,
Цвіт вересу
І грудка землі
У руці затиснена.
Голос дзвону
І шум Океану,
Холод скель
І вогню жар.
Ірландія!
Вітру подих
Над вересом
І сенс життя мого,
Свободи пісня,
Вічно сумна вдова,
Що синів загиблих оплакує.
Дерево вічнозелене,
Дитина вічно усміхнена,
Що бавиться на березі
Нескінченної ріки часу.
Ірландія!
Роса на траві,
що з крові кельтів виросла,
Хрест кам’яний
І зелені пагорби,
Терпкі жорстокі легенди
І пісні безтурботні,
Камінь долі,
Що кличе дітей своїх
До Волі - їм Богом даної.
Гели -
Сини королів!
Діти богині Дану!
Слухайте
Як Вітчизна кличе вас.
Примітки:
Авторський переклад з ірландської.
Написано під час поїздки в Коннахт у 1962 році.
Острів долі (Фаль) - давня назва Ірландії.
Гели - назва ірландців.
Є така приказка в Ірландії: "Всі ми сини королів." - в Ірландії в старі часи було кілька десятків маленьких самостійних королівств. Так що, якщо добре поритись в генеалогії, кожен ірландець знайде серед своїх предків королівське коріння.
Згідно давніх легенд - найдавніше населення Ірландії складали племена, які себе називали "Діти богині Дану".
На світлині - скелі Мохер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365000
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.09.2012
Я народився в Дубліні (Ірландія) у 1 квітня 1915 року і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь, подорожей і перебування в Ольстері в найбільш буремні його роки і періодичного відпочинку-відлюдництва в самотньому будиночку серед ірландської глушини в графстві Слайго). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол) - звідти мої корені, від людей з кланів О’Доннелл та О’Ґаллагер. Клан МакЛех мало знаний в Ірландії. Це вже не уланський, а коннахтський клан. Предки з цього клану в мене теж були. Тому почавши свою літературну і журналістську працю я підписувався Шон МакЛех. Так, так, я спробував себе на ниві журналістики, хоча газета псує літератора, а тим паче поета. Я знав багатьох поетів і прозаїків, яких зіпсувала газета. Англійською я писати не любив, а гельською мовою в ті часи газети майже не видавалися, мої статті редактори брали неохоче: шинфейнівські редактори вважали. що мої статті недостатньо шинфейнівські, фіанафайлівські редактори вважали, що мої статті недостатньо фіанафайлівські, фінегельські редактори вважали, що мої статті недостатньоо фінегельські*, а всі три різновидності редакторів вважали, що мої статті занадто мудро написано, занадто заумно і філософськи, і хто отаке буде читати, і взагалі, це газета, а не збірник філософських праць, і ми тут не вірші пишемо, а статті про актуальні події, і таке інше. Зі своїм шкільним другом Томасом О’Саліваном я спробував видавати власну газету в місті Корк під назвою «Клох» гельською мовою у 1947 році, але вийшло всього два номери і наша газета зазнала повного фінансового краху. Після провалу моєї спроби стати редактором газети я найнявся за порадою мого старого друга на рибальську шхуну і спробував стати моряком і рибалкою. Моряк з мене вийшов нікудишній, але я зрозумів, що море це теж книга, її можна читати, на її сторінках-хвилях можна писати вірші, а риби - це чудові співбесідники, вони інколи розумніші за людей, бо ніколи, на відміну від людей не плавають у лайні.
Про своїх предків, як і кожний ірландець, я можу розповідати нескінченно. При цьому забуваючи де закінчується правда і починається вигадка. Але так чи інакше предки мої з півночі та заходу Ірландї - з Уладу та Коннахту, з тих місць, що нині називають гелтахт - це шматочки Ірландії, де досі збереглась ірландська (гельска) мова. Гельську мову я успадкував від батьків і живучи в англомовному Дубліні, де тільки окремі люди розуміють гельську, я відчував себе ніби на чужині - на «рідній чужині», як я прочитав на старості років у відомого українського поета.
Батька свого я не знав - він загинув під час повстання за незалежність Ірландії від англійської кулі. Через багато років мені зустрівся один ветеран повстання і розповідав купу легенд про мого батька. Зокрема, що його псевдо серед повстанців було «Капітан Рорі», що останніми його словами були слова: «Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin …» - «Ірландська республіканська армія... Ми самі...». І що поховали його серед Дубліна на клумбі, коли ще точилися вуличні бої і що один з повстанців при цьому просалютував з кріса і вигукнув: «Рорі врятує Ірландію!» Але я в це не вірю. Мені здається, що все це вигадка того старого дивака, який хто зна чи справді знав мого батька. Але так чи інакше саме від батька я успадкував своє шинфейнерство і псевдо «Капітан Рорі» в лавах ІРА. Про свою діяльність в ІРА та в лавах «Шин фейн» я, звісно. ніколи нічого не напишу. І навряд чи хтось напише про «Капітана Рорі». В Ірландії це ще не стало історією (А що в Ірландії стало історією? Все що відбулось, ніби відбулось вчора. а не тисячу років тому, ніби досі триває...). Крім того і в Ірландії, і в усьому світі до ІРА та «Шин фейн» ставляться неоднозначно. Та чого там гріха таїти - я сам до ІРА та «Шин фейн» ставлюся неоднозначно. Може колись, років через сто, коли все нарешті стане історією, як стало історією Ірландське Великоднє повстання 1916 року, може хтось і напише про «Капітана Рорі». Але сумніваюсь, що ця писанина буде про мене - я знав як мінімум трьох бійців ІРА, яких називали так само - «Капітан Рорі».
За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, рибалкою, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, старателем, комбатантом, підпільником, філософом, літературознавцем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати мені не випадає.
Якось я вирішив писати вірші, в тому числі українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Він воював у лавах канадського експедиційного корпусу на кривавих полях Шампані. Це саме про нього і його товаришів по зброї Р. Кіплігнг написав вірш «Канадцям». На фронті він був поранений, потім після шпиталю жив в Англії, потім якимось чином його занесло в Ірландю, в Дублін. Він був нашим сусідом в убогому дублінському домі, в якому жив у сусідньому з нами помешканні у 1922 - 1928 роках. Про себе він сказав, що родом він чи то зі Снятина, чи то з якогось села, що біля Снятина, що на Черлені Русі і звати його Андрій Стефурак. Хоча по документам він був Андрю Стівенсон і саме під таким іменем він був в Канадському експедиційному корпусі. Сумніваюсь, що ці імена маюсть якісь стосунки до його справжнього імені. Емігрував він до канади у 1910 році, а в 1914 пішов добровольцем в британську армію. Вечорами він грав на сопілці, а я і ще кілька сусідських дітлахів любили послухати. Саме він мене і навчив української мови, яку він називав «руська мова», а про себе він казав, що він «русин». В серпні 1928 року він поїхав до Канади і про його подальшу долю мені нічого не вдалось довідатись.
Виховували мене мама і бабуся. Жили ми досить бідно, і дитинство моє було босоноге у буквальному розумінні цього слова. Але сяк так-так закінчивши школу я поступив до Трініті-коледжу у 1934 році. Моя мама мріяла, що б я конче став джентльменом. У Трініті-коледжі я спеціалізувався на філології - студіював кельтські і слов’янські мови. Саме в бібліотеці Трініті-коледжу я зіштовхнувся з творами Григорія Сковороди, які буквально перевернули мій світогляд і уявлення про слов’янські культури. Але коледж я не закінчив - фінансова скрута змусила мене кинути навчання і заробляти на хліб насущний перебиваючись випадковими заробітками. Я пробував писати - літературознавчі і філософські статті, вірші і прозу. Але швидко зрозумів, що моя писанина нікого тоді не цікавила. З написаного в ті роки майже нічого не збереглося. У подальші роки інколи трохи писав - різними мовами і трохи публікувався під різними псевдонімами. Мої літературні спроби в Ірландії мало відомі - хіба у вузькому колі друзів. Українською мовою писав в стіл - так, заради розваги. І то більше після того як вийшов на пенсію.
Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі (так в давнину називали Ірландію) з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім української мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гельську. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав - мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Манстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: "Ірланці - це єдиний народ, який не піддається психоаналізу", диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.
Примітка:
* - «Фіне гел» (ірл. - Fine Gael) - «Обєднані гели», «Фіана файл» (ірл. - Fianna Fáil) - «Солдати долі», «Шин фейн» - (ірл. - Sinn Féin) - «Ми самі» - ірландські політичні партії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364572
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2012
«У домі повинна бути машинка до шиття!»
(Джек Лондон)
Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…
(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з меріжі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364567
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.09.2012
«Голодні каміння…
Так раптово закінчилась
одна з мої арабських казок,
але лишалась ще тисяча.»
(Рабіндранат Тагор)
"Не варіть козенятко
у молоці матері його."
(З Біблії)
Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап відпущення,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!
(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364215
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.09.2012
Будівничим Вавилонської вежі присвячую. Щиро.
Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363996
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.09.2012
Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…
(Малюнок з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363995
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.09.2012