Шон Маклех

Сторінки (5/500):  « 1 2 3 4 5 »

Нетутешній

«Receive  each  mild  spirit,
   New  worlds  to  inherit.
   And  there  the  lion’s  ruddy  eyes
   Shall  flow  with  tears  of  gold….»
                                                             (William  Blake)

В  Едемі  знов  зацвіли  проліски,
Наче  безхмарне  посліпле  Небо  
Знову  тикало  тремтячими  пальцями
В  землю  м’яку  і  омріяну.  
Час  міряють  вітряні  годинники:
Вітряки  стали  хвилинниками,
Календариками  і  хронометрами:
Прийди,  Капелло,  квітневої  ночі  –
Серце  Брахми  –  засяй  на  небосхилі
Жадань  і  мрій.  
Коли  Місяць  був  погризений  мишею  До
Я  збирав  сухий  очерет  торішній
Для  хати  одвічної  самоти,
Яку  мурував  з  людьми  вересу,
(Наче  не  чернець  я,  а  вільний  муляр)
Для  стріхи,  де  ховалися  птахи,
Замовкаючи  в  передчутті  сутінок  –  
В  передчутті  тьми  вороних  коней.  
Я  нетутешній  –  
Стою  на  всіх  вітрах  березня
Крижаніючи  на  землі  зелених  троянд,
Відчував  біль,  коли  дерева  плакали,  
Згадуючи  числа,  якими  міряли  Всесвіт,
А  потім  малювали  його  на  глині
Фарбами  кольорів  крові  і  ночі,  
Слухали,  як  проростає  зерно
І  очікували  повернення  жайвора
На  пустку  заквітчану,
На  гостинну  камінну  пустелю,
Так,  мандрівниче,  так…  

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024


Вихор

«Autumn  is  over  the  long  leaves  that  love  us…»
                                                                           (William  Butler  Yeats)

А  ви  любите  літати
Там,  де  кружляє  вихор?
Той  самий  –  вихор  радості,  
Трохи  лускатий  –  як  риба,  
Яку  зловив  Одіссей
Для  німфи  Каліпсо,  
Трохи  злодійський  –  як  сонети  Нептуна
Проспівані  в  день  солоний  –  
День  віскі.  
Збудував  собі  крипту  –  
Для  квітневої  повені  –  
Весняної  як  відпочинок.  
Світ  шкутильгає,  
А  я  за  ним  дибаю,  
Наспівую,  щось  мугикаю
Про  овечок  глиняних
Та  про  журавлів  троянських
Про  яких  можна  лише  пошепки  –  
Навіть  мені  –  сивому,  
Навіть  мені  –  флорентійцю  північному,
Що  на  дворику  італійському
Споглядає  забаву  паяців  фарбованих
І  шукає  очима  зимове  небо  –  
Там,  вгорі.  Там,  між  баштами  –  
Між  Torri  Petrarca.
У  соляній  шахті
Слухаю  серце  світу  –  стукає,  
Пишу  про  імена  забуті,  
Про  тіні  вершників    
Над  Понтом  Евксинським.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2024


Бачити

     «…  Стань  же,  якщо  хочеш,  
                     на  рівному  місці
                     і  звели  поставити  навколо  себе  
                     сотню  дзеркал…»
                                                             (Григорій  Сковорода)

Бачити  –  це  значить  хотіти,  
Жадати:  споглядати  шматочок  вічності
На  межі  руїн  замку  часу
І  вихору  на  схилах  пагорбу  поглядів.
Бачити  –  значить  відчувати  плин
Журавля  мрій  над  морем  буття,
Ластівки  споглядань  над  містом  плачу:
Апокриф  –  ні,  не  читати,  лише  відчувати,
Наче  ящірка,  що  біжить  в  затінку  лавру,
Який  тільки  мріє  цвісти  надіями  (слів).
Хотіти  –  це  хвалити  гонорового  Одіссея,
Що  відшукав  Ітаку  подихів  та  олив:
Ось,  тільки  куди  віднести  мені  дар
Навісного  Сонця  плачу  порад,
Гонорового,  наче  золота  монета,  
Яку  відшукав  сліпець  прощань
Між  сторінками  манускрипту  чаклуна-папи:
Обраний  дивак  Герберт  і  прозаїк  зітхань.
Назавжди.  Просторіка  подяк
Зорезнавець  фортуни,  що  цвяхував  маренням
Два  Сонця  ілюзій  якось  у  понеділок:
Краватка  дивака  Караваджо:
Яскравими  фарбами  
Малювати  на  полотні  сірості  –  
Такої  ж  як  сьогодення  буденності.
З  томиком  Петрарки  під  подушкою
Мріяти  про  Флоренцію  –  ненароком.  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2024


На стежках Наварри

                           Королю  Наварри  Генріху  IV.  
                                                                                                     Щиро.

Ти  повинен  сказати  пошерхлій  долоні
Яка  затискує  буковий  костур:
Обернися  на  корінь  дощу.
Ти  повинен  шукати  прочан,
Що  блукали  стежками  гірськими
В  часи  алхіміка  Квазімодо  –  
Він  теж  був  вісником  часу.  
Ти  повинен  взути  кам’яні  черевики
На  ноги  марнославних  хмар,  
Які  побачив  в  свічаді  дому
В  якому  жила  сива  вдова.  
Ти  повинен  кричати  крукам:
Око  моє  бачить  все,  
Навіть  плями  чорнильні
На  сторінках  манускрипту  
Папи  Сільвестра  ІІ  –  чаклуна  та  містика.  
Ти  повинен  оздобити  тріснутий  глек
В  якому  носили  вино  сподівань
Намистом  весталки,
На  могилі  якої  досі  росте  кипарис  смутку,
Хоч  пройшло  вже  дві  тисячі  літ  звіробою.  
Ти  повинен.  
Бо  твоє  королівство  джерел
Перетворилося  в  шал
Оленя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023


Самайн: жмуток трави

«Дізнаємось,  що  сон  –  не  смерть-погроза…»
                                                       (Вільям  Батлер  Єйтс)

На  галявині  падолистового  вогню,
Де  трава  кольору  смутку  –  жовтого
(І  все  таки…  Все  таки…)
Всі  шляхи  сходяться  до  пагорба  сумнівів
А  двері  таки  відчинені  –  в  імлу  іржаву.
Ми  стоїмо  на  межі  світла  і  темряви,
Язики  вогню  
Лижуть  наші  недовершені  сни,
Що  ховаються  в  порожнечі  дольмена  –  
Та  зникайте  собі  де  завгодно,  
Хоч  серед  шелесту  очерету,
Тільки  не  в  зеленкавих  хвилях  неминучості:
Бо  не  море  то,  а  рівнина
Слів.
Невже  торкаючись  крила  Ночі
(А  ніч  оця  –  теж  птах)
Патерицю  поставлю  як  заборону,  
Як  знак  окличний  із  пісні  майбутнього  –  
Колисайте:  серед  тьми  заборон
Смоляне  серце  колючих  сосон
Едем  країни  Зелених  Паогбів.
Доля.  
Пасіть  краще  на  вересових  горбах  оленів  –  
Худобу  вождя  потойбічного  клану:
Не  плач,  торкаючись  ялівцю.  Мовчи.  
Лишаюсь  легендою  на  межі  світів  –  
У  ніч  Самайну,  коли  бубон  
Стукає  в  скронях  офірою.  
Між  віршем  і  світом  вогню  
Бути.  На  стежі  кентаврів.  


Написано  в  ніч  Самайну  біля  кромлеху  в  світлі  вогню  загубленим  пером  старого  крука  і  соком  горобини.  Називаю  Савань  Самайном  по  традиції  красного  письма....  :)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023


Свічада світу

   «Ми  в  пастці  снів,  що  їх  Живі  Одвічно
       Надихали…»
                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

Що  ми  шукаємо
У  нетрях  диких  своєї  свідомості?
Свічадо  втомилось  розказувати
І  відчиняти  двері  потойбіч,  
Темрява  втомилась  бути,
Небуття  втомилось  не  бути.  
Знайти  хотілось  п’ятьох  великих  магістрів
Таємного  вчення  порцелянових  горняток,
А  знайшли  поле  кульбаб,
Що  відцвіли,  і  лишився  пух,
З  якого  майструємо  собі  одяг  
Для  зими  почуттів,  для  грудня  сум’яття:
Вічне  чекання  холодного  вітру,  
Вічне  блукання-шукання  себе  чужого
Всім.  
Мій  шлях  до  грози  синьої  –  
Давно  я  не  бачив  блискавок,  
Давно  танці  крапель  
Не  турбували  гострі  пальчасті  площини
Листя  зеленого  кленів
(А  час  червоніти  –  їм,  не  заграві,
Час).  
Ступив  на  шлях,  яким  мрійники  
Блукають  одвічно  –  
В  черевиках  чужих  секретів
І  міняють  сміх  на  подарунки  тіням
Тих,  хто  блукав  намарно  –  
Не  відшукавши  жодної  маргаритки
Недбалої  осені  хмар.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2023


Згасле вогнище вовка

Ти  –  виноград  стиглий,  
Якому  ще  судилося  стати
Вином  солодким  хмільним.
А  я  лише  глек  порожній
З  чорної  глини  світанку  –  
Кераміки  темних  пелазгів.
Ти  –  спів  золотої  вивільги,
А  я  лише  клекіт
Чорного  бусола  відлюдника
Над  дрімучим  болотяним  пралісом.
Ти  море,  в  якому  втопилося  Сонце,
А  я  лише  мить  альбатроса
Між  блискавкою  і  поривом  вітру.
Над  згаслим  вулканом  книг  єретиків
Незавершена  осінь  саду  Дамокла
(Не  Епікура).
Трохи  терпкої  самотності  
Лігва  вовка-пустельника,
Що  сторожив  ватру  –  на  вершині  мрій.
Якось  у  чужу  п’ятницю,
Коли  вогнепоклонники
Виглядають  блискавку
Смакую  гіркоту  перевтілення,
Гортаючи  манускрипти  Сивіли
(О,  для  чого?)
Нескінченний  мій  день-таласса:
По  ньому  пливуть  човни  думок
До  острова  Патос.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2023


Очікування блискавки

           «Троянди  спраглі  жадають  води…»
                                                               (Вільям  Батлер  Єйтс)

На  кам’яних  островах  самотності
Троянди  спраглі  жадають  води
Напередодні  грози.
Море  вечорів  молодого  листя
І  сердець  –  мідних  шматочків  Неба:
Прислухаюсь  до  цокотіння  годинника,
Коли  троянди  спраглі  жадають  води.
У  Всесвіті  яблуневому,  серед  порожнечі  слів
Де  псалом  лунає  несподіваним  громом
У  храмі  дітей  вдови,
Що  збудований  з  дикого  каменю  
Напередодні  грози,
Коли  троянди  спраглі  жадають  води
На  межі  між  минулим  і  прийдешнім,
На  межі  між  Землею  і  Небом,
На  межі,  що  колись  була  прірвою,  
Безоднею  триликої  Гекати
Очікую  на  блискавку-спалах.  Очікую.  
Провісницю  буття  світла.  
Двері  зроблені  зі  старої  скрині
Відчиняю,  наче  розплющую  очі
Серед  тьми  вічного  «незабаром»,
Хочу  впустити  грозу  майбутню  
В  келію  смутку,  
За  вікном  якої  зелені  троянди
Жадають  води.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2023


Ключ і двері

     «Я  ключ  повернув  у  дверях
         У  домі  своїм  –  
         Повз  нас  плине  часу
         Швидка  ріка…»
                                   (Вільям  Батлер  Єйтс)  

З  прозорих  цеглин  повітря  
Збудував  собі  дім  вічний:  
Між  пухнастими  хмарами  лісу,
Між  громадами  хмар  гір,
Між  химерами  хмар  замків:
Збудував,  ніби  я  муляр  у  фартусі:
Вільний  як  вітер-зброяр
Між  сонячних  променів:
Між.
Важкий  ключ  носив  одвіку
У  торбі  залатаних  мрій  –  
Синіх  як  небо  у  травні  –  
Якраз  на  Белтайн  –  день  вогню.
Важкий  ключ  мідний  хрещатий
Змайстрував  зі  старих  ножів,
Якими  володіли  люди  дольменів:
Ключ  від  дому  ще  неіснуючого,
Незнаного  і  незвіданого,
Хоч  і  мого  сокровенного.
Відчиняю  ним  прозорі  двері,
Як  відчиняють  келію
В  якій  живе  Час  –  монах  бородатий,
Що  гортає  палімсести  літописів
І  пише  сонети  містралів,
Елегії  ірландських  туманів,
Наче  не  Час  він,  а  сторож  Міста  –  
Отого,  що  ніколи  не  буде  збудоване:
Хіба  що  у  п’ятницю  –  скорботну.
Такими  як  я  муралями-мурахами…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2023


Чиста вода

               «Мій  чистовод,  
                   Перший  на  світі  пагорб,  
                   Де  джерела  купали  
                   Лискучі  трави…»
                                                                 (Шеймус  Гіні)

Посохом  мого  неспокійного  серця
Міряю  шлях  між  зеленими  пагорбами:
Витесую  себе  з  брили  повітря:
Співаю  псалми  квітам  синім  волошок,
Бачу  сни  під  крислатим  буком:
Чиста  вода  з  неба  у  келих  мого  життя  –  
Вип’ю  його  до  краплі  –  не  промине
Чаша  сія.  Віщунка  Манто
Напророчила  пісню  жайвора  –  
А  навколо  круки.  На  руїнах  Трої
Тіні  кентаврів  сивіють  –  бо  смуток,
Бо  вмурована  в  камінь  мідна  самотність.
Діряву  попону  білого  однорога  
Учні  дивака  Конфуція-писаря
Перешивають  на  халат  для  квітня:
Бо  холодно  вишням  цвісти  –  зимно.  
Про  мене  забули  на  чужих  поминках  –  
Поминках  по  Фіннегану,  
Що  повнились  тихим  абсурдом
У  садах  моїх  відчужених  марень  –  
Садах  Епікура.  Я  повертаюсь  –  
На  схили  зеленого  деревію  –  туди,
Де  чиста  вода.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2023


Дикий сад

       «Зростаєш,  як  усі  кого  забуто…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Ми  проростаємо
З  чорної  землі  забуття:
Зерна  кинув  недбало  
Босоногий  орач
Чужого  села,
Яке  називають  Небо.
Полічив  яблука:
А  вони  падають.
Полічив  ягоди:
А  вони  гірікі  –  
Набило  оскомину,
А  виявилось,  
Що  то  ягоди  Істини.
Долучіть  мене  до  цього  саду.
Хоча  б  голкою  терену  –  
В  скроню,
Дозвольте  дивитись  на  хмари
Крізь  листя  аґрусу.
Тільки  тінь  на  воді:
Ми  випили  вино  ночі,
Гірке  віскі  Плеяд,
А  вже  ранок.
Ми  забули  як  цвітуть  стокротки,
А  вже  падолист
Пікардії  небачених  мрій,  
А  вже  снігопад
Холодних  як  небуття
Крижаних  візерунків:
Дикий  зимовий  сад.  
Вже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023


Зерна Кібели

Кібела  кидає  важкі  зерна
В  зораний  ґрунт  Аркадії
Орачами-кіклопами  –  
Велетами  залізного  плугу,
Що  зазирають  за  пагорби
Оком  своїм  вогненним
І  думають,  що  то  не  зерна,  а  зорі,
Що  то  не  Аркадія,  а  безодня
У  якій  все  розчиняється
І  все  народжується.
Навіщо  вони  ріжуть  плугом  
Камінну  землю  кентаврів?
Хіба  не  знають  вони  –  одноокі,
Що  землі  роблять  боляче?
Що  плаче  вона  сльозами  мовчання,
Наспівує  стиха  веселу  мелодію  смерті?
Збирати  суниці
І  чавити  їх  черлені  цятки
Між  сторінками  книги  Істини.
Потріпаний  манускрипт  Кроноса  –  
Там  написано,  що  все  почалось  з  Хаосу
І  довершилось  маривом.
Але  не  сьогодні.
Після  епохи  Сонця,
Напередодні  епохи  дощів
Заплюющую  очі:
Серед  пітьми
Нашого  злого  часу
Знову  панує  Кібела  –  
Втілення  першопочатку:  
Вчить  нас  повторювати
Слова  невідомі.
Слова  забуті.
Слова,  що  прийшли  в  наші  дні  
Босоніж.
Із  зерен  Кібели  виростуть  зорі-світи
На  які  будуть  дивитись
Діти  еллінів,  
Діти  варварів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2023


Крук очікує

                   «Оті  то  сирени  
                       наповнили  мій  слух  і  серце  
                       жалібним  і  збентеженим  співом»
                                                                   (Григорій  Сковорода)    

Старий  як  осінній  дощ
Крук  з  білою  хусткою  в  пазурах:
Подарував  йому  своє  імено,
А  він  каже,  що  не  ім’я  то,  а  темінь.
Прошу  його  летіти  через  ріку  бажань,
А  він  кличе  мене  мов  чужинця
До  сповіді  пастору  віри  хмар:
Повідай  йому  про  свій  шлях  манівцями
До  Істини  нікому  не  потрібної,
А  гривастий  кінь  очікує  вершника  серце,
Хтось  лишиться  на  цьому  полі  колючому,
Що  засіяне  залізними  зубами  дракона,
Еринії  краплі  дощу  дозбирують  
У  келих  Кібели  кольору  ночі.
Делос  –  корабель  серед  хвиль  марноти:
Пливе  невідомо  куди  під  вітрилом  треби
З  пристані  мідних  ножів  хліборобів.
Син  Лето,  брат  Артеміди,  цей  вічний  юнак
Дарував  мені  якось  кіфару  посріблену,
Тільки  навіщо?  Для  якої  скорботної  пісні?  
День  недоречний.
Як  все  біля  входу  в  Тартар  –  
Недоречне.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2022


Горобиновий Самайн

         «З  води  подав  їм  гілку  горобини…»
                             (Скела  «Викрадення  стад  Фроеха)

Остання  нитка  чужої  самотності,
Ночі  Одкровення  та  Істини
В’ється  з  веретена  Галактики
Між  двома  вогнями  галявини  тьми:
Коли  відчиняться  брами,
Коли  прокричить  сова  запахів  осені
Стиглі  ягоди  горобини  ночей
Таких  же  червоних  (заграва)
Впадуть  у  долоні  Часу:
Епона  жене  потойбічних  коней
На  шалене  гульбище  Дагди:
Цей  Всесвіт  казан  вирування  життя
В  якому  варяться  зорі  й  планети,
Туманності  й  чорні  діри  –  
Готується  страва  для  богів  і  людей,
Для  бенкету  шаленого:
Самайн.  Ніч  на  вершині  осені  мрій.  
Ніч  початку  й  кінця.  
Я  жив  і  любив,  страждав  і  радів,
Блукав  стежою  людей  та  собак,
Майже  знайшов  просвітлення  –  
Ненароком.  Доречно.  Але…  Айстри…  
Вогонь  як  і  перше  гріє
                                                                     і  спалює  зло.
Ми  були  і  будем.  Ми  вічні.  Ми  пастухи.  
Отари  зірок,  що  час  заганяти  до  стійбища.
Зимового.  
Всі  ми  вічні.  
Як  ніч.  Як  Самайн  –  між  світами.  
З  гілок  горобини  –  дерева  таємниць
Я  запалюю  ватру  –  освітлюю  Всесвіт
Цим  квітучим  вогнем-келихом.
 

Написано  в  ніч  Самайну  в  2022  році.  Хоча,  звісно,  правильно  вимовляти  не  Самайн,  а  Савінь…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964684
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2022


Час посріблений

               «…  Як  намарно  блукати  по  світу
                         Чи  не  ліпше  тоді  у  вир  ароматів    
                         Та  в  буревій  фарб?»
                                                                           (Камбара  Аріаке)

Срібне  дійство  Lunaria  –  
Ми  п’ємо  його  в  жовтні,
Коли  Небо  прозоре  як  час,
А  хмара  нагадує  дім  –  
Наш  холодний  притулок.
Сім  останніх  троянд  –  
Чорних  квітів  колючих  осені
Свідчать  хоралом  про  те,  
Що  джерела  шумлять  все  тихіше  –  
Німіють,
Бо  Темний  блукає  дібровами  –  
Лісами  багряних  сутінок.
Келих  повний  вина:
Це  шукає  нічийна  втома
Тінь  свого  прихистку  –  
Замку  ґотичних  ілюзій,
Шукає  цю  гру:  забаву  прощання.
Крук  –  щонайбільший
Ширяє  над  дюнами  –  
Їх  породило  море  Таласса  –  
Те,  що  воліє  співати,  кричати,  шуміти
Коли  все  засинає,
Коли  навіть  серце
Спить.  
Срібна  вистава  Гекати  Сотерії,
Коли  Калліопі  требу  –  
Плодами  дозрілими.
Тиша  навколо.
Над  пустищем  жовтого  листя,
Над  мідними  кленами
Свідок  німий  –  
Lunaria.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022


Вітру осіннього крик

                     «Ти  юний  і  ще  не  збагнеш  тепер,
                         Чом  в  крику  вітру  є  така  туга…»
                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

Вітер  мені  кричав,
Коли  осінь  стала  сірою  качкою
На  холодному  озері  одкровення,
Вітер  мені  кричав
Крізь  хмару  огненну  заграви:
«Де  ти  тепер?  Ти  –  нетутешній,  
Ти  –  вічний  блукач,
Що  сховав  мідну  сову  
У  своїй  шкіряній  торбі  снів  даремних
(А  ти  думав,  що  то  пророцтва,  
А  ти  думав,  що  там  істина,
Серед  тіней  отих  твоїх  марень.
А  вона  тут  –  серед  холодної  осені  –  
Істина  краплі  води)».  
А  може  то  просто  луна  –  
Німфа  сумних  спогадів
Серед  старезного  лісу  сутінок
В  якому  я  заблукав  ще  тоді  –  
Коли  чуб  був  рудим,  а  не  сивим.
Тоді.  
Пан  заснув  до  весни.  
І  замовкла  панфлейта
До  часів  анемон.  
А  вітер  свистав:
Грав  ірландську  мелодію
На  флейті  порожніх  глеків,
Що  лишили  
На  дерев’яних  столах  віровідступників
Гості  глиняно-жовтого  дня:
Доби  невідомих  радощів.  
А  я  бачу,  як  олені  сфагнових  пустищ
Летять  у  дні  майбутні
Крізь  страшне  сьогодення:  
Епохи  залізних  яблук.  
Дерево  забутої  осені:
Серед  моря  холодного  вітру
Жовті  листя  думок
Летять  в  нескінченність  
                                                                 прийдешнього.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022


Веретено Лахесіс

                     «For  the  city  rests,  and  we  move.  
                       A  tear  is  proof  of  that.  
                       For  we  are  leaving,  but  beauty  remains...»
                                                                                                                                 (J.  B.)

Вітрильно
І  спрагло.
Пишу  листи  за  межі  Всесвіту,
За  межі  часопростору  –  
Туди,  де  Ніщо.  
А  ви  пам’ятаєте  пісню
Сліпого  рапсода  про  Неприкаянного,
Про  знавця  дерев’яних  коней,
Про  вівчаря  й  окуліста,
Пам’ятаєте?
А  я  ж  так  само  пливу
Морем  вечора,  серед  Міста  –  
Архіпелагу  будинків  –  
Кам’яних  островів  самотності,
Серед  тьми  вгадую  шлях  по  зорях
У  день  вина  та  коней,  виднокраю  та  бджіл
І  шаную  Епону  –  я,  невгамовний.
Серце  наповнене  важкістю  світу  сього,
Кінь  цокотить  срібними  підковами  зір,  
Дорога  курить  пилюкою  вічності,
Дорога  туди  –  шляхом  титана  Ітаки  –  
Онука  Автоліка.  Того,  що  з  веслом  на  плечі.
Я  йшов  навмання
З  торбою  повною  безнадії
Годував  з  руки  крука
На  ймення  Ніхто.
А  тепер  листи  пишу  –  клинописом,
Гельською.  За  межі  Всесвіту.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022


Всесвіт-яблуко

     «Через  сімсот  років  лавр  зацвіте  знову…»
                                                                                           (Гійом  Белібаст)

А  знаєш,  Всесвіт  нагадує  яблуко,
Що  висіло  на  гілці  дерева-порожнечі,
І  полетіло-зірвалось:  
Летить  досі  з  минулого  в  майбутнє,
А  я  слухаю  тупіт  копит
Коли  пишу  кострубаті  верлібри
Та  фіалкові  елегії  про  кімерійців-блукальців,
Що  як  зорі  –  ні  дому,  ні  прихистку:
Лише  стигле  яблуко,  яке  летить-падає.  
Яке  колись  було  квіткою  –  вогню.  
Псалом.  А  знаєш,  я  співав  колись
У  церковному  хорі  
Храму  дітей  вдови
Біля  якого  мальва  цвіте.  І  пахне  м’ятою.  
Пил  годинників,  завірюха  клепсидр
У  місті  над  річкою  –  над  Бористеном,
Де  височіє  дерево  –  старе,  як  світ  ящірок,
Шрам  на  шрамі,  але  далі  цвіте  і  росте  –  
В  Небо  мовчання.  А  знаєш,  давно  вже
Мурували  будинок  –  білий,  білий
Як  вишня  весною,  як  одкровення,
Будували  на  радість  Сонцю,
Місили  глину  у  ночвах  Ночі,
Доки  блискавка-спалах  
Не  провістила  грозу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022


Ріка імен

               «The  sky  was  full  of  winter  stars,  
                   as  is  often  the  case  in  the  provinces...»
                                                                                                                         (J.  B.)

Вічність  –  там,  за  дверима,  
За  порогом,  що  встелений  шовком
Осені.
На  заплавах  ріки  імен
Плавають  черепахи:
На  панцирах  знаки:
Письмена  народу  забутого:
Читай.  
Відчиняю  двері  Вічності
(Бо  стукала,  бо  ж  писано:  
«Стукайте  і  відчинять»)
І  запитую:  «Хто  ми?
Де  ми?  Навіщо?»
А  Вічність  дивиться  на  мене  очима  сірими
Наче  вона  колись,  а  не  тут.  
А  на  кожному  чумному  хресті
Знак  риби  –  
А  ти  думав,  що  ти  чорнокнижник
Мандруючи  тими  дорогами  –  
Від  хреста  до  хреста
Напитуючи  рибалок  –  
Де  вони  плели  свої  сіті?  
Віршую  норвезькою  –  
Підбираю  метафору  до  слова  
«Приходь»,
Бо  сам  прийшов  до  човна
Якого  трощили  хвилі,  
З  якого  майструють  двері
У  світ  весняного  саду,
Де  під  кущем  квітучим  трояндовим  
Закопано  ключ  золотий
Від  брами  камінної
Яку  сторожив  гідальго
Сан  Педро.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022


Танці кентаврів

                       «А  добре  ще  було  б  
                           Якби  крізь  наші  спомини
                           Бив  звук  мов  дзвін…»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Слова-кентаври  
Танцюють  навколо  вогнища,
Сови  дивляться  вниз
З  верховіть  наших  снів
Вниз  –  на  книгу  розкриту  ріки,
Що  тече  в  незбагненне
З  пагорбів  досвіду.
У  Римі  коштовних  ілюзій
Новітній  Сенека  
Збирає  у  глеки  години  –  
Грона  достиглі  Часу.
Винороб.  Уп’ємось  отим  трунком
Колись.  Ночі  зоряних  флейт
На  березі  моря  акацій,
Що  відцвіли  ще  тоді,  
Коли  ми  були  юні  –  
Ми  –  учні  Орфея,  рибалки  містерій.  
У  дзеркалі  бронзових  тіней
Приблуда  печаль  
У  приймах  у  Кроноса
Для  хустки  вишукує  прядиво  звісток.
Щовечора  віолончелі  –  фіалок
Музику  грають  правдиву  –  
Про  що?
У  домі  людей  і  котів
Давно  оселивсь  божевільний,
Кентавра  пальто  (чи  попона)
Вся  в  дірах  від  пострілів.
Думки  наче  руки
Шукають  навпомацки
Віру.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2022


Замуровані двері

                         «…  Щасливий  більше,  аніж  веслярі  човна
                                   Розбитого:  їх  шторм  загнав  на  реї
                                   А  там  земля,  все  ближче  і  до  неї
                                   Крок.  Під  ногами  врешті-решт  вона…»
                                                                                       (Франческо  Петрарка)                                                              

Заратустра  замуровує  двері  –  
Замуровує  браму  «завтра»,
Закладає  цеглинами  важких  слів
Отвір  дверний  «вчора».
Лишається  тільки  «сьогодні»  -  
І  то  не  двері  –  віконечко:
Де  клаптик  синього  неба
Наче  хустина  пілігрима  німого,
Яку  взяв  він  собі  на  пам’ять  
Про  оксамит  життя  весняного,
І  клаптик  поля  траворунного
Густого,  наче  вечір  квітів  вероніки.
Заратустра  годує  журавлів  зорями  –  
Так  ніби  він  не  вісник  вогню,
А  пастух  птахів-пророків,
Що  вистукують  тобі  хвилини  й  години,  
Дні  та  століття,  епохи  та  ери
Замість  зозулі  зрадливої  –  
Візитерки  чужих  гнізд  і  годинників.
Позбавлене  світанків  «сьогодні»  -  
В  яких  соборах  і  якому  святому  
Замолити  гріхи  твої  Каїна  –  
Коваля  перших  ножів  блискучих?
Писемність  нову  сиджу  і  вигадую
У  часи  Калігули-цісаря,
У  часи  Чингісхана  огидного,
Письмо,  яке  прочитає  Агні  –  
Бог  вогню,  бог-посланець  оновлення,
Письмо,  яке  підказала  мені  черепаха,
Що  теж  живе  тільки  сьогодні
У  своєму  озері  давно  відомих  істин.  
Слова-колібрі  віщують  омріяне,  
Сокровенне  і  недоторкане  –  
Слова,  писані  в  темну  книгу  
«Сьогодні».    
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2022


Наче

               «Тепле  повітря  ночі
                   Сумно  змішалося  з  вітром…»
                                                                             (Міядзава  Кендзі)

Темне
Наче  пивниця  пам’яті
Важке
Наче  коронний  край  Вальдемара
Серце  травневої  ночі.
Досить  імен.  Досить  слів.  Досить  жнив.
Назвіть  мовчання  апостолом
Полуденної  віри  катарів.
Моя  доля  –  зелене  яблуко  –  
Важке,  наче  Місяць  оповні
Достигне  напередодні  
Судного  Дня  –  дочекаємось.  
Мерехтять  ліхтарі  
На  вулиці  молодих  сажотрусів
Міста  тирана  Пандольфо  –  
Мармурового  вовка  Роман’ї
Рибного  хлібного  Ріміні.  
Вітер  з  моря:  вітер-подеста
Розбудив  в  моїх  снах  Невідоме.
На  човні  –  на  вітрильнику  тіней
Крейда  креслила  знак  –  імено
Останнього  писаря  Вчора  –  
Казначея  годин.  
Німфо  Вегоє!
Розкажи  нам  про  блискавку.  Розкажи.
На  березі  мертвого  дерева,  
На  мосту  життєлюбів  ертусків
(Расенів,  тирренів,  Тіная  дітей)
Я  запитую:  «Де?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2022


Споглядання шпаків

             «Сльоза,  мов  яблуко,  важенна,  біля  тебе
                 Від  галасу  доріг  зіспрагла  знати…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Споглядання  поцяткованих  шпаків-пересмішників
Нагадує  сині  квіти  гонорової  гортензії
Коли  сірі  тіні  почвар-троглодитів
Сунуть  зі  сходу  –  здичавілого.  Темного.  Непробудимого.
А  дух  громадить  ірландські  башти,
Що  нагадують  мінарети  Ататюрка.
Чому?  Чому  весна  плинного  Бористена
Обернулась  домом  потрійного  божевілля?
Пальто  чорнокнижника  Аліг’єрі
Висить  між  цегляними  шафами  галактик
Простріляне  сталевими  кулями
Скорострілів  придуманих  Гамлетом  –  
Принцем  хвиль  каламуті  й  русалок,
Що  плавають  в  морі  Данському
Наче  вони  не  хвостаті  комети  глибин,
А  постійні  клієнтки  скромної  кірхи  –  оті
В  капелюшках  солом’яних  і  довгих  сукнях
(У  смужечку).  
Якщо
Дні  нині  збатожені  трунком  драконів,
А  ночі  такі,  що  хоч  око  Всесвіту
Вийми  і  кинь  на  долівку
Хати,  що  забула  про  свічку  бджолину  –  
Муруємо  стіни  
Чистого  дому  прийдешнього  –  
Нехай  і  навпомацки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022


Тягарець

         «То  тягарець,
             Що  стримує  порожнечу…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Годинник,  що  вимірює  епохи
Замість  циферблату  має  лише  порожнечу
А  замість  стрілок  галактики:
До  нього  причеплено  тягарець  –  
Чи  то  не  тягарець,  а  тягар
Чи  то  Долі  нашої  попелястої
Чи  то  Всесвіту  сього  незбагненного
Гомеостатичного.
Не  нами  придуманого.  
Той  тягарець  стримує  порожнечу  –  
Вона  не  летить  вгору,  
Вона  не  летить  донизу,
Вона  не  летить  вперед,  
Вона  не  летить  назад,
Вона  не  падає  і  не  підноситься,
Вона  просто  є,
Заповнює  все  суще,  
Не  лишає  крім  себе  нічого,  
Бо  може  вона  і  є  оте  «нічого»  -  
Ніщо.  
А  ми  до  того  годинника  прислухаємось,  
А  ми  думаємо  про  майбутнє,  
І  вважаємо,  що  душа  вічна,  
Що  то  якась  субстанція,  
А  не  лише  форма  існування
Порожнечі.  
Де  той  годинниковий  майстер
З  розбитими  окулярами
У  фартуху  засмальцьованому
Зморшкуватий,  наче  чужа  самотність,
Сивий,  наче  вчорашнє  «приходь»,  
Добрий,  наче  квітуча  крона  –  айви,
Де  він,  що  налаштує  стрілку-галактику
І  скаже  ненароком  ніби,
Ніби  бароко  ще  тільки  минає,
Наче  Сократ  не  на  нашому  ринку
Оливки  купує  –  скаже  –  тобі  і  нам:
«Хай  буде!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947841
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022


Епоха заліза

               «Та  тут  лише  тужать  
                   За  мерехтливим  ряхтінням  заліза,
                   І  якщо  тут  спалахне  щось,  
                   То  це  буде  сяйво  меча…»
                                                                                             (Пауль  Целан)

В  часи  давніх  номадів
Коли  замість  дзвонів
Степ  ковиловий  будив
Стукіт  копит  –  ще  не  посріблених
Будив  серед  тьми  бузинової
Мрії  і  сподівання  –  птахів  синього  Неба.
Замість  бронзи  сонячної  і  медової
Бородаті  майстри  вогню
Пізнали  залізо  –  метал  звитяги:
Добули  для  плугів  і  мечів,  для  ножів
І  цвяхів.
Коні  кольору  листя  
Птахи  кольору  неба
Віщували,  що  Волю  рахманну
Побачите  в  сяйві  меча  –  
У  блиску  залізного  дзеркала.
Забувайте  про  глиняні  сни,  
Забувайте  про  карби  на  дереві,
Про  крем’яні  осердя:
Епоха  заліза  вдягає  людей  у  луску,
Важкість  дарує  рукам
І  легкість  думкам  –  
Душею  віднині  в  Небо.  Тільки  в  Небо.  
Про  епоху  заліза  напишуть
В  літописах,  на  палімпсестах
Вороновим  пером.
Вохрою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022


Сірі плазуни

                           «Вимірюй  землю  п’ядь  у  п’ядь
                               Яка  ще  стелиться  під  нами
                               О  тінь  моя  стара  змія…»
                                                                                           (Гійом  Аполлінер)

Весняні  тіні  людей  білого  міста
Плазують  між  квітучими  сакурами
Вони  тікають  від  огненного  змієлова  –  
Жовтолобого  крутія-паяца  Сонце
(А  ми  йому  поклонялися,  треби  приносили
А  ми  називали  його  конем  золотим,
А  він  паяц  –  бо  чого  ж  так  байдуже
На  це  все  дивиться  –  нібито  весна,  
Нібито  і  він  дарував,  а  мені  невесело,
Не  солоно  і  не  солодко    -  схоже  зрозумів  я
Нарешті,  чому  так  сумно  коли  вишні  цвітуть,  
Чому  журба  така,  але  все-таки),  
Весняні  тіні  –  чому  вони  плазунами,  
Сірими  ящірками  по  землі  нечутно,
Чому  і  навіщо,  для  чого,  а  може  я  
Тільки  тінь  того  –  мене  не  тут  сущого
У  цьому  світі  ілюзій,  у  цьому  мареві
Квітів  вишні,  де  все  тек  нетривко,  так  плинно.
Я  лишаюсь.  І  тінь  моя  змія-подруга  –  тут,  
У  завулках  міста,  де  кожен  тепер  нетутешній  –  
Наче  пелюстка  сакури,  наче  й  нема,
Наче  й  не  було.  Наче  й  не  в  місті  я
А  в  театрі  тіней-плазунів,  де  ти,  ліхтарнику,  
Де  ти?  Не  світи  мені  в  очі,  не  лякай  мою  тінь.  
Хоч  ти  –  не  лякай.  І  не  блимай.  
Ще  ночі  вишневого  цвіту  
Будуть.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2022


Вода і повітря

           «Мої  руки  –  туга  вода.
               Ти  моя  відчутна,  піддатлива
               Видра  пам’яті
               У  плесі  хвилини...»
                                                                     (Шеймас  Гіні)

Люди  збудовані  з  повітря
Прозорі,  наче  моє  минуле,
Хороші,  наче  перекази  про  чуму,
Розказують  мені  казку
Про  Езопа  горбатого,
Про  теорему  Евкліда  
Записану  між  сторінками  зошита,
На  торішніх  жовтих  листочках
Осені  моїх  днів  спокою.
Між  сторінками  зошита
Знайденого  серед  руїн.
А  може  справді  я  лише  хвиля  річки  –  
Трохи  води  в  якій  плещуться  
Ондатри  пам’яті  і  риби  слів:
Такі  блискучі,  лускаті  
І  такі  волохаті  й  зубаті:
Вони.  
Стихії  до  мене  приходять  як  пори  року,
Розказують  про  суть  і  прийдешнє:
Наче  не  стихії  вони,  а  просто  пелюстки
Абрикоса,  якого  посадив  Шеймас
На  торфовищі,  де  не  росло  нічого  і  зроду,
Хіба  що  крім  моху  білого  –  сфагнуму.  
Люди,  які  стали  тінями!  
Мислителі,  які  стали  світлом!  
Куди  полетіли  ви,  куди  зникли
У  світі,  що  перестав  бути?  
Сміється  з  мене  жбанок  з  вином  –  
Може  і  справді  він  колись  був  людиною?
Може  не  збрехав  нам  наметів  швець,
Може  сказав  нам  правду?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2022


Сад

             «Gaze  no  more  in  the  bitter  glass
                 The  demons,  with  their  subtle  guile…»
                                                                           (William  Butler  Yeats)

Шкутильгаю  на  милицях  снів
З  руїн  замку  горобиної  ночі  
До  посміховиська  палацу  дня,
Чи  його  подвір’я  неохайного,
Де  шпаки  провіщають  цвітіння  
Вишні  нашої  журби  та  радості  
(Саторі  сакури)
Над  якої  гудуть  хрущі  неоліту
(Глеки  теж  вміють  літати,
Вони  теж  трохи  хрущі,  а  може  й  не  трохи),
І  джмелі  бронзові  –  металу  світла
У  саду,  який  посадив  Антон
З  краю  магнолій  на  березі  моря,
У  саду,  який  росте  тільки  в  нашій  свідомості,
Росте.  Хоча  цвіт…  Той  білий  цвіт…
Дивно  усвідомлювати  себе  пелюсткою
Коли  весна  і  хочеться  споглядання  –  
Хоч  трохи,  хоч  дрібочку,  хоч  на  півслова
Дивака  й  містика  Гоголя  –  останнього  римлянина.
У  тому  ж  фонтані  води  прозорої,
Води,  крізь  яку  видно  прийдешнє,
Води,  яка  вгамовує  вічну  спрагу  Істини,
Води,  яку  ковтав  мандрівник  Микола
Бачу  на  дні  золоті  кружальця
І  знову  шліфую  черевиками  сіру  бруківку
Вічного  міста  Петра  апостола.
І  вовчиці.  Серед  гульбища  луперкалій.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2022


Зорі дивляться вниз

         «As  for  the  stars,  they  are  always,  
             that  is,  if  one,  then  another  follows  it.  
             Only  in  this  way  can  one  look  here  from  there,  
             in  the  evening,  after  eight  on  the  clock,  blinking…»
                                                                                                                                     (J.  B.)

Зорі  глипають  вниз  –  на  твердь,
Миготять,  наче  вицвілі  літери
Апокрифу  Томи  Невіруючого,
Дивляться  очима  переляканими
На  землю  сливового  цвіту,
А  бачать  дантове  пекло  огненне  –  
Кола  Тартару  зловісного
Химер  на  готичних  храмах,
Що  німують  не  одне  століття  потворне.
А  може  зорі  нишком  шепочуться  –  
Тільки  ніхто  з  поглухлих  не  чує:
Жодна  чорна  мавпа  кривляка,  
Жоден  троглодит-чудовисько.
Шепочуть  зорі  Сонцю  нажаханому
Про  те,  що  по  тирсі  спаленій
Довіку  чорніти  смутку  –  
Ніколи  там  сон-трава  не  цвістиме
Ніколи  –  до  Суду  Страшного  Божого,
Шепочуть  нажахано  словами-променями,
Що  знову  суне  орда  зі  сходу
Як  вісімсот  кам’яний  літ  тому,
Знову  дика  навала  Батия
На  Русь  терновим  цвітом  заквітчану,
Де  нині  замість  джмелів-квітколюбів
Бджоли  залізні  гудуть,
Де  тризну  справляти  під  Небом  синім,
Де  требу  вершити  вогнем  
На  порозі  Вічності
Вершникам,  орачам,  
Вільним  людям  краю  євшанного.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2022


Сильніше вітру

         «In  the  midst  of  absurdity,  horror,  boredom  of  life,  
           flowers  stand  behind  glass,  like  small  things  
           turned  upside  down...»  
                                                                                                                                   (J.  B.)

Попливу  на  кораблі  Артюра  Рембо  –  
Того,  що  Жан  Ніколя  з  Шарлевіля  –  
Син  піхотного  капітана
Разом  з  диваком  Дамоклом  –  
Він  шанує  білий  хліб  і  чорне  вино,  
А  не  глиняні  глеки  мальовані.
Чобітьми  кароокого  маляра  Веласкеса
Буду  гупати  по  дерев’яній  палубі:
Між  двома  Іспаніями  вода,  
Між  двома  кінськими  волосинами
Клепсидри  і  трохи  квітів  –  тропічних.  
Трохи  блідих  (бо  що  нині  повнокровне?)
Трохи  чужих  –  бо  свого  на  жменю,
Навіть  віршів  –  на  клаптик  паперу,
Навіть  спогадів  –  на  хвилину  сну-марення.
Сильніше  вітру  надимає  вітрила  мрія  –  
Моя  –  недоколисана,  ваша  –  зріла  як  гроно
Осіннього  винограду  кольору  Сонця,
Швидше  вітру  полетить  корабель
Зі  щоглами-соснами,  окрилений  вітрилами
Зеленими  як  весна.  Як  смарагдовий  острів
У  зіницях  сивого  фантазера  Бога.  
Надлишок  Часу  музикою  після  сонетів,
Нотами  ренесансу  –  незабутнього,  
Незрівняного,  але  нашого.  Тутешнього.  
Швидше  вітру  з  Леванту  –  Зефіра,  
Що  зазирає  в  срібне  дзеркало  
Але  бачить  там  Поліфема  –  пастуха  овець.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2022


Перемога дзеркала

                   «In  these  sad  lands,  
                       whose  epigraph    is  the  victory  of  mirrors…»
                                                                                                                                   (J.  B.)

Дзеркало  –  то  Боже  вікно:
Туди  зазирає  Сущий  
(мій  старий  незнайомий)
І  бачить  наші  втомлені  очі,
Які  теж  глипають  в  цю  шибу,
Намагаючись  дізнатися  
Де  то  ота  чаша,  яку  мимо  не  пронесуть,
Яку  наповнять  –  ось  вам!
Яку  –  ось  випийте  і  до  денця
На  якому  намальована  Темрява,
Свічада  срібного,
Де  оті  дівчата,  що  ніколи  не  зістаріються,
Бо  в  тій  шибі  –  в  отому  світі  (як  в  кіно)  
Відображаються  спогади,
А  не  тільки  ілюзорна  «реальність».
Отой  сивобородий  справді  живе  там  –  
По  ту  сторону  скла:  
Я  тільки  нещодавно  довідався,
Що  він  приклеює  бороду  та  одягає  перуку:
Стає  сивим  як  лунь,
Зморшкуватий,  наче  рілля  –  
Він  молодий,  насправді,
Таким  завжди  і  лишиться  –  
Тоді,  як  помандрую  у  засвіти,
Просто  не  буде  людям  показуватись:
Бо  живе  він  у  світі
Який  Бог  домислює  –  досі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2022


Єдина книга

             «…  Ти,  кому  єдиною  книгою
                         Було  світло  всесвітньої  тьми…»
                                                                                           (Джон  Кітс)  

Єдину  книгу
Напишіть  на  сторінках
Отого  «Ніщо»,
Яке  між  зірками  зависло,
Якому  бракує  людини,
Щоб  пояснити  таке  буденне  «не  бути»,
Чи  то  збирати  суниці  
На  полі,  якому  бракує  Неба.
На  полі  женця,  що  косить  траву,
Коли  вона  доспіла-достигла,
Женця,  що  збирає  сніг,
Бо  гадає-вирішує,  що  то  борошно
З  якого  треба  пекти  коржі
Жебракам-чорнокнижникам
Безхатькам-безпланетникам,
Які  бенкетують  разом  з  лелеками
За  столами  накритими  Персефоною
І  Персеєм  –  знавцем  камінних  людей,  
Що  вертався  чи  то  приблукав
У  місто  сови  і  розбитих  глеків*.
Кінь  –  не  блідий,  а  сивий  
Для  вершника  –  Будди  Майбутнього**,
А  під  стиглими  мандаринами  –  
Жовтими  стигматами  цитрусового  саду
Танцюють  ящірки  –  
Тваринки  мого  заперечення
Епохи  дощів.
Зіграю  їм  на  арфі  –  
Старій  ірландській  арфі
Фугу  зоряного  нотаріуса
Нарешті.  

Приітки:
*  -  це  я  про  остракізм.  Розбивайте  глеки,  розбивайте…  Може  ї  вам  щось  випаде  –  якийсь  жереб…  Персей,  звісно,  повертався  не  в  місто  Атени,  а  в  храм  Атени  на  острові  Серіфос.  
**  -  Майтреї.  Він  приїде  на  коні  –  не  сумнівайтеся…  Повірте  мені…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022


Човни сутінкові

Зорі  як  зерна
На  зимовому  небі:
Їх  видзьобав  птах
Срібновбраний  –
Ховається  в  присмерку.
Їх  знову  насіяв
Як  пил
Бог  човнів  та  парабол,
Бо  зима  на  дворищах
Палацу-фільварку,
Де  години  в  барилах  вина
Бережуть
Для  білявих  чужинців,
Бо  дивись:
На  ристалищах  ока
Граф  лісів  та  боліт,
Повелитель  самотності
Відкриває  своє  око  зле:
Навпіл  ніч,  навпіл  полум’я  свічки!
Б’є  в  бубон  шаман,
На  офіру  не  стане  волошок,
Небо  жадібне  прагне  вогню,
А  ми  гріємо  руки
Біля  ватри  сумних  пастухів
І  кресало  ховаємо  в  скриню
Снів  овечих.  Назавжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2022


Керманич пасифлори

         «Скажи  мені,  керманич,  без  облуди
             Це  кучерів  її  проміння  золоте
             Чи  повна  ніжності  роса  туману
             Що  впала  тут,  на  квіти  пасифлори?»
                                                             (Оскар  О’Флахерті  Вайлд)

Я  гадав  пасифлора  –  то  квітка  пристрасті,
Але  то  човен,  що  пливе  океаном  годинників,  
Де  велетенські  каравели  дерев  минувщини
Пливуть  без  керманича  до  гавані  Судного  Дня.
Людина,  що  вдягнена  в  чорне  казала  мені,
Що  це  квітка  страждання  одного  теслі  якого  вбили
Люди,  які  шукали  у  сутінках  слова  про  сніг,
Але  я  довідався,  що  це  дерев’яне  пустище
Для  пастуха  з  очима  сірими,  що  пливе  (ні,  летить)
Рікою  квітучою,  якою  блукає  чапля  (чалап-чалап),
Роса  туману  одягом  назбирана,  по  краплі  в  келих
Вичавлена  (що  не  проминув  нас,  хоч  і  просили  –  
Не  проминув).  Добре  хоч  плисти,  з  ріки  та  в  море  –  
Солоне  як  сльози,  вітрило  з  грубої  пряжі  зіткане,
Змережане  –  з  синього  льону.  І  добре,  що  є  керманич  –  
Я.  
Керманич  човна-пасифлори.  І  вдосталь  роси.  Туману.  
І  людей,  що  бредуть  травою,  росою,  пагорбами
Смарагдовими.  А  як  допливу  –  мені  то  пустелею
Блукати  –  не  йти.  Стежку  шукати  –  знайти.  Або  ні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2021


Ніч пророчих вогнів

                           «Світ  викинув  іграшки  снів
                               Щоб  бавитись  Правдою  голою…»
                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

Найтемніший  час  буття:  на  межі:
Між  епохами  листя  і  снігу:  темрява.
Між  світами  тіні  і  плоті:  спалах  зірок.
Я  запалюю  вогнище  –  горобини.  
На  горі,  де  колись  росло  дерево  –  ясен  –  
Дерево  палімпсестових  мрій  
Літописів  болісних  абатства  Келлс.  
Ніч  на  Самайн  –  сопілка  малює  стежу:
Піснями  бруслини  черленої  та  отруйної  –  
Ядучої,  наче  втрачені  дні  дощів.
По  тріщинам  черепа  оленя  ірландського
Читаю  майбутнє  –  відкрите,  як  плями  на  Місяці  –  
Розчахнуті
У  безодню  часів  залізних  коваля  Гоббана  –  
Віків  ножів,  мечів  та  іржі  кораблів.  
Книга  тріщин  на  черепі  в  ніч  на  Самайн
Читаю  написане  –  Хтось  Невідомий
Надсилає  нам  знаки  літопису  Вічності.
Танцюйте,  співайте,  вожді  призабутих  кланів,  
Завжди  між  вогнів,  між  язиками  полум’я
В  пошуках  чистоти,  Істини  слів  заборонених,
Діти  квітучого  вересу  –  діти  осені  кельтів.
Ідіть  між  вогнів…
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2021


Осінь сухого дерева

     «And  talked  of  the  dark  folk  who  live  in  souls
         Of  passionate  men,  like  bats  in  the  dead  trees…»
                                                                                                   (William  Butler  Yeats)

Моя  меланхолія  –  це  листок  винограду,
Що  червоніє  на  холодній  стіні  старого  Дубліна,
Стіні,  що  ховає  моє  alter  ego  від  мене  самого  –  
Неприкаяного  знавця  крокодилячих  черевиків
І  скрипаля  холодного  осіннього  вітру  (назавжди).
Моя  меланхолія  –  це  жінка  вдягнена  в  чорний  плащ,
Що  ходить  в  кам’яний  собор  Святого  Патріка  
Лише  скорботної  п’ятниці  –  коли  небо  заплющує  очі,
Небо,  що  нависає  над  нами  як  дзвін  чавунний,
Що  гуде  нову  пісню  про  чорну  смерть  –  голосно.  
Моя  меланхолія  –  це  пісня  нічного  сірого  птаха
І  крик  над  болотом  сивої  жінки,  що  почуєш  лише  раз.
І  тільки  кулик  і  чапля  всотують  звуки  його  щоранку,
Але  бояться  переказати  людям  –  мешканцям  пагорбів:  
Зелених  овечих  лобів  трави  і  спогадів.  І  сивого  диму.  
Моя  меланхолія  –  весталка  в  білій  туніці  таляріс,
Що  йде  бруківкою  гонорового  мармурового  Риму
І  несе  в  очах  вогонь  –  полум’я  Вести  –  дочки  Часу
І  мислить  про  квіти  кольору  неба,  що  очікують  осінь,
Що  сумна  як  забута  хатинка,  де  жила  самотою  вдова.  
Мою  меланхолію  зустрів  я  вчора  в  образі  миші
На  горищі  старого  замку  відчинивши  віконце  –  
Впустивши  промінчик  осіннього  жовтого  Сонця
В  темряву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021


Свято руїн

                     «Ruins  are  a  celebration  of  oxygen  
                         and  time…»
                                                                                               (Joseph  Brod)

Ми  –  сновиди,  в  очі  яких  зазирає  Місяць
Миємо  плетені  очеретяні  сандалі  елегій
У  холодних  струмках  сутінок  Ренесансу
У  ніч  оксамитову  лелечину  й  лохинову  
Перед  святом  руїн.
Ми  –  поети  забутого  «вчора».  
Збудую  собі  не  палац  –  кляштор  пісень  сумних,
Не  замок  камінний,  а  башту  –  голкою  в  хмари,  
Напишу  на  блакитному  небі  пісню  самотніх,  
Підберіть  до  неї  мелодію  на  скрипці  кленовій
Королівства  зелених  каменів  Тір  Еоган,
Хочу  випити  солоне  холодне  вино  Лох-Фойл
Бо  я  теж  трохи  з  клану  Мак  Лохлайнн  –  
Так  кричали  мені  лебеді  –  білі  як  сніг,
Дзвеніли  мені  золотим  ланцюжком  на  лапах.
Завтра  свято  руїн!  Привітайте  мене  останнього
Мешканця  цього  пустища  –  порожнечі  кульгавого  часу.
На  скрипці  кленовій  замість  мене  зіграє  вітер  –  
Серце  моє  сповнить  холодом  Істини,
Псалом  проспіває  кланам  майбутнього,
Феніям  камінної  долі  прийдешнього.
Дочасно.  На  руїнах  моїх  надій.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2021


Десь

                   «…  Це  десь  –  
                             Чи  в  старому  північному  серці?  –  
                             В  моєму!»
                                                                                           (Еміль  Верхарн)

Ми  ловили  носату  рибу
В  морі  солоному  наче  сльози,
А  зловили  вчорашнє  сонце  –  
Червоне  як  лісова  ягода  –  
Суниця  галявин  смарагдових.
Зловилось  у  наші  сіті
І  тріпотіло  як  серце  селянки,
Що  сіяла  зерна  ячменю
На  поле  північного  вітру  –  
Холодного,  наче  срібний  дзвін.
Вчорашнє  сонце  
Видиралося  з  наших  пут,
Рвалось  в  прозорі  хвилі,
Певно  хотіло  втопитись,
Захлинутись  пітьмою  глибин,
А  ми  його  кинули  в  небо  –  
Бо  небо  –  це  теж  море,
Тільки  запашне  і  солодке,
А  потім  дістали  ножі  –  
Не  свячені,  а  просто  рибальські,
Грубі  як  слово  воїна,
І  різали  ними  тенета  –  
Ми  не  хотіли  більше  
Ловити  таку  здобич,
Яка  тріпоче  в  небі
І  пливе  отуди  за  обрій,
Де  живуть  біло-сірі  птахи,
В  які  вселяються  душі
Рибалок.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2021


Крапля води

                     «…  A  crazy  man  that  found  a  cup,
                               When  all  but  dead  of  thirst….»
                                                                   (William  Butler  Yeats)

У  краплю  води
Наче  в  кавалок  свічада
Зазирає  нажаханий  Місяць.  
Щурі  між  собою  шепочуться:
«Він  молодик  –  цей  свідок  Каїна…»
І  думають,  що  то  козлоногий  Пан
Блукає  з  восковою  свічкою
Між  зірок  –  вуглин  тліючих.
А  він  просто  дивиться  на  всіх  нас
І  не  вірить:  як  вони  отак  ось
Вже  тисячі  літ,
Вже  тисячі  покалічених  літ,
Вже  скільки  ночей  –  не  злічити,  
Вже  стільки  темряви  –  
Вистачить  на  всі  чорнильниці:
Бо  кожна  чорнильниця  –  це  колодязь:
Без  журавля  і  без  перехожого,  
Без  спраглих  і  без  коромисел  зігнутих:
Кожен  з  нього  черпає:  
Хто  отруту,  хто  істину,  а  хто  бруд,
Вже  давно  мали  б  висохнути,  
А  люди  все  варять  чорну  кров  світу  сього,
Варять  з  тьми  ночей  і  бузинового  соку:
Щоб  вироки  підписував  пером  вороновим
Черговий  Тіберій  чи  новий  Симон  де  Монфор,
Чи  писав  літанії  про  квіти  злі
Парижанин  Шарль.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2021


Слід від диму

                             «Коли  шукали  тебе,  слід  від  диму,
                                 Там,  на  горі…»
                                                                                                             (Пауль  Целан)

Моє  життя  недоречне  –  
Це  дим  легкий,  що  тане  в  синяві  –  
Дим  сірий.  Дим,  що  зникає
В  синяві  неба  злого
Над  конусом  Фудзіями  –  
Потойбічної  мрії  айнів.
Моє  життя  випадкове  –  
Це  сутінки  над  дірявим  човном  
Старого  рибалки  Аластара  О’Коннора,  
Що  слухав  щодня  шепіт  чи  гуркіт  хвиль,
Але  так  і  не  зміг  навчитися  віршувати
І  заглядав  в  очі  рибам  шукаючи  там  Істину
Якої  немає  –  вкрали.  І  повернути  забули.  
І  тепер  він  слідкує  за  димом
Своєї  старезної  люльки
І  шукає  від  отого  диму  слід  –  
Там,  над  горою  Бін  Гулбан.  
А  може  моє  життя  безглузде  –  
Лише  слід  від  диму  вогнища,  
Яке  запалив  дивакуватий  Патрік
На  зло  королю,  що  боявся  моря
І  про  який  шепотіли  друїди,  
Що  той  дим  лихий  та  недобрий.
Я  зникну,  бо  кожен  слід  не  вічний,
Особливо  слід  на  воді  Ірландського  моря,  
Чи  слід  на  болоті  Банші,  
Який  лишила  чапля
Своєю  лапою  чалапатою…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2021


Верес і вітер

           «He  stood  among  a  crowd  at  Dromahair,
               His  heart  hung  all  upon  a  silken  dress,
               And  he  had  known  at  last  some  tenderness,
               Before  earth  took  him  to  her  stony  care…»
                                                                                           (William  Butler  Yeats)

Я  стою  серед  селища,
Мурованого  з  кавалків  білого  неба,
З  шматочків  жовто-сірої  тверді,  
Яку  придумав  бородатий  друїд,
Серед  селища,  яке  пахне  вересом  та  картоплею,
Я  бачив:
В  селищі  Дромахар
Засмутилась  людина,  що  продавала  яблука  –  
Оті  червоні  яблука,  які  смакував  Адам,
Які  звисали  гронами  в  саду  предковічному,
Що  посадив  бородатий  друїд  
Вчора.
Я  шукав  руїни  замку  вождів  клану  О’Рурк,
Шукав,  але  не  знаходив,
Дивився,  але  бачив  лиш  тіні  –  
Тіні,  які  зникали  в  синіх  очах  людини,
Яка  продавала  яблука,
Які  смакував  Адам:
Може  він  теж  був  ірландцем?
Бо  хто  може  ще  так  здивуватись,  
Так  не  повірити  –  очевидному,  
Так  захотіти  заснути
Серед  вітряних  пагорбів,
Що  назавжди  поросли  вересом,
На  яких  ніхто  і  ніколи
Не  посадить  
Сад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021


На схід від Сонця, на захід від Місяця

                               «Хочеться  дізнатись  від  тебе
                                   Куди  ти  йдеш  і  звідкіля,
                                   Як  тебе  звати  і  з  якого  ти  клану…»
                                                                         (Скела  «Встановлення
                                                                             володінь  Тари»)

Йду  я  від  заходу  Сонця
На  його  горобиний  схід  –
Туди,  де  воно  прокидається,
Де  воно  вмивається
І  виглядає  між  пагорбами,
Де  воно  розтулює  вогняні  очі,
Щоб  споглядати  каміння:
Особливо  оцей  –  Камінь  Долі,
Я  йду  від  заходу  Місяця,
Де  він  ховається  переляканий,
Подивившись  на  Ночі  Зла,
Де  Місяць  знаходить  спокій,
І  виймає  свої  сни  з  торби,
До  наступної  тьми  банші,
До  наступних  криків  боліт,
До  наступних  сутінок  Пака.
Я  йду  до  сходу  Місяця,
Туди,  звідки  він  викочується,
Звідки  його  чекаємо:
Ми  –  сліпі  у  темряві,
Ми  –  жадаючі  світла,
Нехай  ось  такого  –  холодного,
Нехай  ось  такого  –  підступного.
Я  йду  від  берега  моря,
Де  хвилі  співають  реквієм
За  старим  рибалкою  –
Пастухом  оселедців.
Я  йду  до  іншого  берега
(Бо  на  острові  куди  не  підеш  –
Приходиш  берега  хвилями  битого*),
До  берега,  де  хвилі  сині
Такі  ж  солоні,  як  сльози,
Де  замість  риб  лускатих
Плавають  срібні  ножі**.
Я  з  клану  блукальців  –
Волоцюг  рудочубих,
З  клану  каменярів  вільних,
Що  збудують  вам  башту,
Вам  –  вбраних  в  картаті  кілти.

Примітки:  Назва  твору  взята  з  назви  казки  народу  країни,  яку  в  нас  в  Ірландії  називають  Лохланн.
*  -  а  не  всі  в  нас  в  Ірландії  знають,  що  ми  живемо  на  острові.  Я  знав  одного  Ронана  Мерфі  з  Кілкенні,  який  був  впевнений,  що  Ірландія  це  такий  материк.
**  -  мені  розказували  колись,  що  в  озері  Лох-Дерг  замість  форелі  плавають  срібні  ножі  і  відкладають  в  його  прозорі  води  ікру  на  Страсну  П’ятницю,  але  це  неправда.  Срібні  ножі  водяться  і  ловляться  інколи  в  сіті  рибалкам  в  морі  біля  селища  Данґарван,  що  в  графстві  Вотеорфорд.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021


Серед полум'я

                           «Shy  one,  shy  one,  
                               Shy  one  of  my  heart,  
                               She  moves  in  the  firelight
                               Pensively  apart...»
                                                         (William  Butler  Yeats)

Серед  полум’я
В  якому  тріскотить  ялівець,
Яке  розпалили  кременем
Змість  того,  щоб  чекати  на  блискавку,
Серед  полум’я,
Яке  одвічно  горіло  в  Ірландії
На  тій  горі,  де  журилися  люди  в  білому,
Що  посадили  серед  каменів  ясен
І  говорили,  що  то  гора  поганого  диму
Тоді,  коли  зацвітали  вишні  –  
Дикі,  
Як  і  все  на  нашому  острові  смарагдовому,
Як  і  все  –  навіть  полум’я
Посеред  якого  танцює  Той,
Хто  Володіє  Світлом.  
І  в  тому  світлі  полум’я  –  
Коли  світом  заволоділи  сутінки,
Не  весняні,  ні,  а  ті,  що  одвічні,
Від  яких  не  рятує  свічадо,
Сутінки,
Що  приходять  до  нас  з  того  часу,
Як  топтали  білий  цвіт  залізними  чоботами,
Люди,  що  припливли  на  човнах-вітрильниках
Здалеку  –  з  того  боку  від  ірландського  моря.
Світиться  досі  отой  вогонь  серед  темряви,
І  танцює  у  його  жовтих  променях
Та,  Що  Приходить  у  Снах,
Приходить  до  мене  тільки  у  снах,
У  моїх  снах  кольорових,
Овечих,  солоних  і  вересових,
Тільки  у  снах…      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2021


Мальволика пані

                                   «…  Ти  не  вмреш  
                                             Мальволикою  смертю…»
                                                                                           (Пауль  Целан)  

Ми  вмираєм,  вмираєм,  вмираєм:
Смерть  наче  квітка  цвіте
У  садочку  кохання.
Ти  зозуля  чи  кат?
Стиглі  вишні
Крапками  в  зошит  опівдні
В  літопис-рукопис  жадань  –  
Вишні,  які  в  Ірландії  вітряній
Не  цвіли  споконвіку  –  
Хіба  що  дикі  –  як  ми.  
Цвіт  бузини  –  ніби  літо,
А  насправді  дощисько  і  вітер.  
Насправді.  
Ми  вмирали  на  площах  –  
Біля  пошти  і  просто  на  вулицях  міста  
Темної  гавані,
А  нині  пані  якась  –  без  прикрас,  
Не  мальована.  Пані  бліда
Якось  так  ненароком:  
«Ти  не  вмреш  мальволикою  смертю…»
Я  знаю.
Що  з  того.  
А  може  то  вишні.  Просто  вишні.  
Раптом  достигли  в  Ірландії.  
Просто  вишні.  Стиглими  краплями  
На  сторінки  літописів  –  
Наших.  
Недописаних.  Недочитаних.  Недолистаних
Навіть.  Що  з  того,  що  монах…
Що  з  того,  що  тоді…  
Хто  писав,  хто  стріляв,  а  хтось  мріяв
Про  Ірландію  –  Ерінн  –  
Про  ту,  що  «го  бра».  
Про  ту,  що  зелена
І  вітряна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020


Тінь мого капелюха

                                               «Який  вогонь  торкнувсь  очей  моїх
                                                   І  спорожнив  запалені  орбіти?»
                                                                                                                   (Вільям  Шекспір)

Я  люблю  затінок
Як  птах  з  сірим  пір’ям  
Любить  дерево  снів  рибалок.
Я  кидаю  свою  тінь  на  долівку  трави
Наче  не  тінь  то,  а  сонети  Петрарки,  
Наче  не  трава  то,  а  кучері  дівчини,  
Що  торгує  устрицями  та  мідіями
На  ринку  міста-невдахи  Дубліна.
Навіщо?
У  затінку  мого  капелюха
Ховаються  загублені  пророцтва
Про  жінок,  
Що  малюють  на  мокрому  склі  пальцями
Знаки  для  перехожих-привидів,
Ховаються  чорні  мурашки  стежок  пастухів,  
Що  звикли  забивати  цвяхи  в  дошки
Так  голосно,  ніби  вони  не  будують,
А  співають  осанну,
Хоча  молитися  треба  мовчки  –  
І  слухати  тишу:  там  Істина.  
У  тіні    мого  капелюха  сутінки:
Там  ховаються  від  палючих  променів
Світила  нещадного
Подорожні  буття  –  крилаті  любителі  квітів
Та  птахи  з  якими  можна  поговорити,  
І  цвіркуни,  що  грають  блюз
На  скрипці  крил  –  
Концерт  для  мертвих  спогадів  –  
Сонце  й  посуха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2020


Шкіряний човен

               «Я  останній  супутник  Брендана…»
                                                                         (Ірландська  легенда)

Ми  тесали  свій  човен
З  твердого  ірландського  дуба,
В  якому  лишив  свої  ікла
Чорний  вепр  Торкдув,
З  дуба,  якого  торкнувся  Белл  блискавками,
Якого  сушило  Сонце  і  зрошував  Дощ  –  
Дві  стихії,  якими  одвічно  клянуться  ірландці  (ми).
Ми  майстрували  щогли
З  гнучкого  ірландського  ясена,
Що  самотньо  ріс  на  горі  святого  Патріка
І  поклонявся  осінньому  вітру.
Ми  здіймали  вітрила  з  льону,
Що  ріс  під  синім  небом,  
І  вбирав  його  кольори  в  пелюстки  
І  радів  кожному  дню  світлому,
Ми  знімали  останні  сорочки,
Вибілювали  їх  морською  сіллю
На  сліпучих  променях  
Білого  липневого  Сонця.
Ми  обтягували  човен  волячою  шкірою  –  
Міцною,  як  наші  жили
Чорного  рогатого  велетня,
Що  блукав  пагорбами  Бруг-на-Бойн,
Пив  з  озера  Лох-Ло.  
Ми  –  чотирнадцять  віруючих  і  троє  невіруючих,
Пливли  чотирнадцять  літ  –
Наздоганяючи  руде  бородате  Сонце.
Ми  ступили  на  зелену  землю  острова
Тір-на-н’Ог  і  повернулись:
Будувати  монастирі  з  дикого  каменю.  

Ми  пливли  в  шкіряному  човні  думок
На  зелених  хвилях  історії
Ми  –  монахи  ірландського  Неба…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2020


Жадання стихії

 [i]                                  «А  що  таке  віра,
                                             Якщо  не  втілення  або  роз’яснення  серцем
                                             Розуміння  невидимої  натури?»
                                                                                                                 (Григорій  Сковорода)
[/i]
Віра  моя  
Схована  в  чорній  кам’яній  скрині,
Що  лежить  серед  кинутого  ірландського  дому,
Що  стоїть  на  пустищі,  
Де  колись  цвіли  квіти  –  рожеві  і  запашні.
Дому,  в  якому  ховались  повстанці
І  грілись  біля  печі  мурованої.

Віра  моя
Летить  разом  з  вітром  нахабою
Між  білими  громадами  хмар  –  птахом-блукальцем,
Що  ніколи  не  віднайде  гнізда  –  
Ні  свого,  ні  чужого,
Ні  затишного  і  м’якого,  ні  гранітного  серед  скель.

Віра  моя
Між  язиками  полум’я
Палахкотіє  світлом  у  тьмі  холодної  ночі,
Вогню,  що  запалюють  вартові  маяків
Для  загублених  у  морі  відчаю.

Віра  моя  –  
Темні  глибини  океану  синього  –  
Моря  Ірландського,
Де  ховаються  сріблясті  риби  прозріння
І  хвостаті  почвари  містики,
Моря,  яке  колихає  людей  з  просоленим  одягом
Зі  сподіваннями  замість  спокою,
З  вицвілими  віями.

Моя  віра  стихія  –  з  тих,
Якими  клянуться  ірландці,
Коли  вирішують  бути.    
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020


Сонний пагорб

                 «The  honey-pale  moon  lay  low  on  the  sleepy  hill,
                     And  I  fell  asleep  upon  lonely  Echtge  of  streams.
                     No  boughs  have  withered  because  of  the  wintry  wind…»
                                                                                                                             (William  Butler  Yeats)

На  сонному  пагорбі  блідого  сновиди  –  
Камінного  ліхтаря  чорнокнижників,
Що  червоніє  раз  на  століття  –  
Від  передчуття  жахливого  –  
Як  провісник,
Серед  вересового  квіту  ранньої  осені
Я  снив  оксамитову  казку  –  медову  й  бджолину:  
Я  –  лицар  королівства  забутого,
Королівства  сонячного,  хоч  і  холодного,  
Лицар  меча  іржавого  та  коня  білого:
Королівства  вітрів  і  хрестів  кам’яних  Тір  Коналл.  
Я  снив  під  музику  флейти  зробленої  з  очерету
Музику  Тір  на  н-Ог  –  країни  вічної  молодості,
Яку  наспівав  мені  вітер  –  осінній  філософ  Неба.
Я  снив  і  вростав  думками-коріннями
В  рихле  торфовище  пустища  Часу:
Снив  темним  минулим  чи  то  млистим  майбутнім,
Блукаючи  між  кромлехами  та  дольменами,
Плутаючи  старі  пагорби  з  хвилями:
Сперечаючись  з  тінями,  обпікаючи  рот
Словами  забутими,  іменами  терпкими.
Будую  кам’яний  дім  –  притулок  свій  вічний
З  холодними  стінами  відчуженості.
Я  мандрую  у  сні:  тільки  стукіт  копит
Чутний  тільки  мені  –  у  сні.  
Я  сплю  на  Сонному  Пагорбі  –  
На  його  вершині,  під  небом  чорним,
Під  Місяцем  таврованим.
Я  –  нетутешній.
Завжди  нетутешній,  невчасний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020


Подерта свита світу

                       «Аж  доки  світ,  мов  лахмани  подерті,
                           Не  зноситься  на  спинах  поколінь…»
                                                                                                         (Вільям  Шекспір)

Філософи-жебраки  епохи  зневіри
Одягають  подерте  на  шмаття  Небо
На  свої  втомлені  плечі-рамена
(Наче  збираються  вони  не  мислити,
А  тягнути  плуга  залізного  
На  полі  неозорому  ковиловому).
Замість  черевиків  взувають  вулиці  –  
Діряві  й  цвяховані  руїнами
Будинків,  в  яких  живуть  привиди  –  
Тіні  людей  минулого  і  сучасного:  
З  пошкрябаними  пластинками  грамофонів
Замість  слів,
З  трухлявими  цитатами  мертвих  невігласів
Замість  думок.  
Вдягають  подерту  сорочку  міста
Люди,  що  споглядають  зорі  
Без  рожевих  окулярів  неправди:
Сорочку  зашиту  кам’яними  нитками  ратуш,
Залатану  клаптиками  сірих  газет.
Світ  нинішній  –  старе  лахміття  вигадок
Хворих  на  голову  апостолів  темряви,
Поточений  міллю  утопій  злих.
Коли  ж  омиє  тіла  бронзові  поколінь  нових
Життєдайна  злива  просвітлення,  
Весняний  дощ  Свободи  і  Радості?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020


Серце не спить

                       «I  sing  what  was  lost  and  dread  what  was  won,  
                           I  walk  in  a  battle  fought  over  again…»
                                                                                                         (William  Butler  Yeats)

Моє  серце  не  спить:
У  темну  годину  поторочі  
Очікує  Сонця  золотої  заграви.
Моє  серце  не  спить:  
У  годину  мертвої  тиші  
Стугонить  литаврами  віри:  
Віри  в  прийдешню  музику.  
Не  старіє  серце  моє:
Серце  ірландця  сивого:
Танцю  у  клітці  ребер
Як  танцювали  ірландці
Перед  звитяжною  битвою,
Вистукуючи  черевиками
Ритм  віковічної  битви  –  
Музику  Волі  й  Звитяги.  
Моє  серце  –  форель  срібляста:
Пливе  в  океан  майбутнього  
З  ріки  нашого  сьогодення.  
Моє  серце  –  то  квітка  вересу
Зацвітає,  коли  на  пагорбах  осінь,
А  в  душах  людей  зневіра.  
Моє  серце  –  то  свічка:  
Світить  у  тьмі  
І  згасає  в  заграві  світанку.  
Серце  моє  невгамовне:  
Будь  провісником  ранку!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2020


Тягар смутку

[i]                «He  quarrel  of  the  sparrows  in  the  eaves,
                         The  full  round  moon  and  the  star-laden  sky,
                         And  the  loud  song  of  the  ever-singing  leaves,
                         Had  hid  away  earth's  old  and  weary  cry…»
                                                                                           (William  Butler  Yeats)[/i]

Я  блукав  серед  натовпу
Людей,  що  не  слухають  
Цвірінькання  горобців,
П’ють  повітря  настояне  на  шумі,
І  не  знають,  що  землі  боляче,
Коли  вони  топчуть  її  –  втомлену
Цвяхованими  черевиками  байдужості.
Я  носив  тягар  смутку
У  шкіряній  торбі  ірландського  скрипаля:
Тягар,  тисне  донизу  плечі,  
Робить  кроки  нестерпними,
Примушує  заплющувати  очі  –  
Сірі  від  диму,  сірі  від  безнадії.  
Я  блукав  серед  міста,  
Що  муроване  кам’яними  брилами  минулого,
Яке  закіптюжило  Небо  димом  проклять,
Що  зазирає  в  сумні  очі  коней
Сліпими  вікнами  втоми.  
Я  несу  той  тягар  –  тягар  журби  та  печалі,
Ступаючи  мокрою  бруківкою,
Ковзаючись  на  слизьких  її  каменях,
Мрію  донести  оту  важку  торбу
До  каламутної  ріки  Часу  –  
Отої,  яку  оспівав  Данте,
Яка  тече  чомусь  серед  міста  –  так  плинно  
І  так  недоречно,  ніби  запрошує  самогубця
Поринути  в  її  обійми,
Ховаючись  під  ребра  мостів,
Ніби  то  не  притулки  безхатьок,  
А  шляхи  Колісниці  Сонця.  
Та  чи  наважусь  отой  тягар  в  річку  кинути?
Навряд…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020


Сурма

                     «Осліпни  вже  нині:
                         Вічність  стоїть,  повна  видющих  очей…»
                                                                                                       (Пауль  Целан)

Сурма  босоногого  ангела
Зроблена  з  синього  повітря:
Густого  –  наче  сльози  старої  берези
Пораненої  диким  лісовим  привидом,
Що  блукає  одвіку  стежками,
Якими  ніхто  не  ходить  –  
Ніхто,  навіть  олені  з  очима-тінями,
Навіть  тупоноги  голкоспинні.  

Сурма,  що  віщує  День  Суду
До  пори,  до  часу,  до  одкровення
Схована  до  місячної  скрині,  
Що  зачинена  срібним  замком  Спінози,
Ключем,  який  необачно  згубили
В  Небі  –  синьому  наче  море
Між  островами  мрій.  
Згубили  –  і  не  знайдуть,  
Втопили  й  чекають,
Що  впаде  він  на  голови  
Людям  сірого  міста  диму.
Сурма
Судного  Дня.  

Сурма  біловбраного  крилатого
Ховає  в  собі  ненароджені  звуки
Як  ховає  зозуля  
Круглі  кульки  народжень  і  втілень
У  чужі  батьківщини.  
А  ми  все  чекаємо  
Цієї  небесної  музики
І  все  сподіваємось,
Що  сторінки  з  чорними  літерами
Писались  колись  –  не  нами,  
Не  безпритульними  квіткарями
Немарно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020


Очерет

                                   «…  Чорним  
                                               Променем  пам’яті
                                               Видираєшся  ти  до  світла…»
                                                                                                     (Пауль  Целан)

Очерет  озера  моїх  снів
Шепоче  мені  про  спокій:
Спокій  води,  що  не  знає  дна,
Спокій  дверей,  що  ведуть  в  порожнечу,
Спокій  очей,  що  не  бачили  світла,
Спокій  хмари,  що  несе  буревій.

Чапля  озера  моїх  снів  
Загубила  пір’їну  щасливого  дня
На  піщаному  березі  заплющених  очей  –  
На  піску  –  білому  наче  березень,
Де  ніколи  не  було  слідів
Босих  ніг  меланхолії.  

Коли  ти  заплющуєш  очі
Знаєш  напевно,
Що  риби  –  ці  сріблясті  форелі  хвилин
Озера  моїх  снів
Пірнають  в  глибини,
Марно  жадаючи  ковтнути  камінь
Озера,  в  якому  немає  дна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020


Жовті хмари

                                                   «Під  жовтими  хмарами  
                                                       Крук  над  містом  кричить…»
                                                                                                                                                 (Лі  Бо)

                                   Писано  з  пошаною  до  Себастьяно  Дзіані  –  
                                   першого,  хто  кинув  перстень  у  море.  

Жовті  хмари  –  то  золоті  дукати,
Що  назбирав  в  капелюх  крислатий
Мовчазний  дож  Сонце  
Синього  Неба  Адріатики  –  
Повелитель  води  абстракцій,  
Провідник  пічкурів  весняних  калюж:
У  кожну  зазирнути  зерном  настанов:  
Жменями  променів,  кораблями  світанків:  
Іменем  республіки  мішка  зоряного.  

Жовті  хмари  розмальовує  золотом
Художник  весняного  вечора
Пензлями  хвостів  білочок:  
Барвив  усе  кольоровим:
Все  крім  крила  крука  –  
Посланця  віків  сірих,  
Віщуна  ночі  туманів  липких,
Скарбничого  Довгої  Ночі.  

А  лев  сумний  з  важкою  книгою
Думав,  що  жовті  хмари  –  то  галери,
Тесані  з  дерев  Країни  Холоду,
Зі  стовбурів,  що  завжди  легше  поглядів
Безбородих  монахів  Тоскани:  
Мріяв  отой  патлатий  кіт  апостола
Щоб  все  завжди  сяяло  сонячно,  
А  воно  тільки  кульбаби,  
І  то  весною,  коли  дощі  вином  травня
На  чужі  виноградники
І  на  левади  писарів.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2020


Солом'яна бричка

                                       «Я  пережив  понурих  днів  чимало,
                                           Чимало  раз  мене  нудьга  долала…»
                                                                                                                                     (Джон  Кітс)              

Я  мислю  метафорично,
Ти  мислиш  метафорично,
Ми  мислимо  метафорично,
Він  мислить  метафорично,
Вони  мислять  метафорично.

А  тим  часом  приїхав  
Пан  Гапличковський
На  солом’яній  бричці
У  залізному  капелюсі,  
Що  нагадував  бляховану  стріху,
І  сховав  обгризений  сир  Місяця
До  своєї  кишені  пітьми,
І  сказав  –  так  ненароком,
Бавлячись  тьмяними  ґудзиками,
Кліпаючи  очима-тарілками,
Годуючи  з  руки  прозорого  коника
Гарбузовим  насінням  планет:  

Я  мислю  метафорично,
Ти  мислиш  метафорично,
Ми  мислимо  метафорично,
Він  мислить  метафорично,
Вони  мислять  метафорично.

А  потім  пішов  по  болоту  потойбічного
Шукати  Фому-потопленика,
Вигукуючи  пісеньку  сови  океанської:
Там,  в  глибинах  літератури  глиняної,
Тут,  у  пивниці  чорних  покручених  літер.  
Прикручу  до  його  брички  солом’яної  
Колеса  кам’яні  та  олив’яні  -  
Най  возить  лохину  на  ярмарок
Та  вино  чорне,  як  дно  колодязя.
Нехай.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870677
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2020


Загублене Сонце

                 «  -  Хочемо  дізнатись  від  тебе,
                           Куди  ти  йдеш  і  звідкіля,
                           Як  тебе  звати  і  з  якого  ти  клану?
                       -  Йду  я  від  заходу  Сонця
                           На  його  схід,
                           І  звати  мене  Трефулнгід  Треохайр…»
                                                 (Скела  «Встановлення  володінь  Тари»)

Сонце  важким  яблуком  
Падає  в  зелену  траву  виднокраю,
Де  німий  синьочубий  друїд  Море
Ділить  наш  світ  навпіл.
І  викочується  всевидячим  оком  
Між  пагорбами  пізнання  спокійного.
А  я  думав,  що  Сонце  –  
Це  мідний  ґудзик  чи  то  блискуча  фібула
Загублені  сумним  дідом,
Біловбраним  і  білобородим  –  
Старішим  за  оці  пагорби:  
Золота  кругла  фібула  –  
Застібка  на  картатому  кілті
Старого  сумного  ірландця  
На  ім’я  Часопростір  –  
Він  забув  з  якого  він  клану,
Хоча  візерунок  в  клітинку
Мав  би  йому  підказати,
Мав  би  йому  нагадати,  
Що  всі  дороги  ведуть  до  Тари  –  
До  пагорбу  королів.
Але  він  забудько,  
Бо  народжений  раніше  Диявола,
Все  йому  пам’ятати  несила  –  
Особливо  у  нас,  в  Ірландії.  
Я  прошу  загублене  Сонце  зіграти  мені  на  арфі
З  бронзовими  струнами-променями,
Я  прошу  Смерть  розказати  мені  казку
Про  тих,  хто  ховав  століття  у  торбу  латану,
Я  прошу  Хвилю  сховати  мої  думки
Від  людей  чужих,  від  мечів  іржавих,  
Я  прошу  Сову  зазирнути  в  мої  сни
Своїми  очима-тарелями,
А  Крука  прокричати  мені  услід
Закляття  своє  чорнокриле.  
Я  прошу….

Допоможіть  мені  відшукати
Загублене  Сонце!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868738
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.03.2020


Танець ящірок

                                 «Танцюючі  хамелеони  істини…»
                                                                                                         (Хірадо  Ренкіті)

Метелики,  які  сідають  на  мій  капелюх
Розказують  мені  пошепки,
Звуками  помахів  крил  своїх,  
Що  я  ще  живу.
А  я  необачно  думав,
Що  все  намарно,
А  я  необачно  думав,  
Що  коти  зі  сріблястою  шерстю
Нюхають  аромат  золотих  орхідей,
Чиїсь  руки
Шукають  у  темряві  загублений  ключ,
Від  хати  недоброго  вітру,
Де  ночують  базікали  чаплі.
Танцюють  хамелеони:  
Там,  серед  лісу  троянд,  
Танцюють  під  музику  Сонця*  
Хамелеони  Істини.  
Сонце-дикун  
Гримить  у  свої  там-тами,
Щоб  серед  квітів  черлених  
Кидав  у  землю  ґудзики  
Бородатий  карлик  Пізнання.
Язикаті  хамелеони  Істини  
Вчились  носити  шати
Смішного  безхатька  Бога**,
Але  воліють  ходити  голими:
Читають  сутри
Написані  на  листках  лотоса
Нетверезим  монахом***
Жовтої  секти  Чань****.    

Примітки:
*  -  під  музику  Сонця  танцюють  не  тільки  ящірки.  Хамелеони  Істини  теж  ящірки,  хоч  і  дивні.
**  -  він  живе  всюди  і  ніде,  а  значить  безхатько.  Дивлюсь  на  світ  –  він  такого  понапридумував…  Значить  смішний.    
**  -  натяк  на  Бодхідхарму,  якого  в  жовтому  Китаї  називають  Да  Мо.  
***  -  звісно,  禪.  Не  подумайте  чогось  містичного.  Тим  паче  готичного…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864244
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.02.2020


Осінній мед

                               «Медом  духмяним  
                                   Наповнили  бджоли  стільник…»
                                                                                             (Сімадзакі  Тосон)

Наповнимо  келих:
Всесвіт  інакший  співає  хорал
                                                           забороненій  вірі
Ми  забули  про  час
                                                           холодів  і  вітрів:
Нині  осінь  –  тепла  і  щедра,
Осінь  плодів  забуття,
Наповнимо  келих
Медом  хмільним!

Миші  веселі  на  темнім  горищі
Серед  пилюки  
                                       славлять  весільний  бенкет:
Ми  живемо  в  саду,
Де  гронами  стиглими  ягід  
Звисає  п’янкий  виноград.
Наповнимо  келих!  

Словами  простими
Прославимо  голку  сосни:  
                                                         зелену  й  пахучу
Серед  золота  осені,
Серед  крику  птахів  невідомих,
Що  лишаються  з  нами
Славити  осінь  поезії  –  
Наповнимо  келих!

Щедрого  поля  господар
Жмуток  трави  запашної  
Палить  на  требу  богині  полів.
Час  бубнів,  кіфар:
Наповнимо  келих!  

Світ  ще  не  став
                                               крижаним,
Кат  поховав  
                                               у  глині  важкій
Свій  втомлений  меч,
А  новий  ще  коваль  не  майструє,
Ще  радість  висить  у  повітрі
Легким  павутинням:
Наповнимо  келих!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864243
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.02.2020


Довершено: Місто на Болоті

                         «…  І  крапля  не  впаде  з  небес  в  мої  печалі…»
                                                                                                                           (Еміль  Верхарн)

Щойно  якісь  заброди
На  болоті  звели  будинки,
І  сказали,  що  то  не  кладовище,
Що  то  не  гранітний  надгробок
Над  усіма  мріями  і  сподіваннями,
А  що  то  місто  прозорості:
Не  води  каламутної
І  риб  банькуватих,
А  просто  місто  муроване
Божевільним  королем  придумане:
Лисим  і  нетверезим,
Таким,  як  все  невчасне,
Недоречне,  зле  і  потворне.

Щойно  якісь  нечестивці
Сказали,  що  хочуть  пишності,
Розваг  і  якоїсь  величі
Серед  отих  важких  каменів
На  болотах  страшних
                               нагромаджених.

Щойно  оце  відбулося  –
Оце  безглуздя  нечуване,
Як  ріка  сама  збунтувалася
І  втопила  оте  місто
Разом  з  його  Молохом,
Разом  з  катами  й  солдатами,
Разом  з  лакеями  й  графами,
Але  з  того  темного  часу
З  болота  почвара  приходить
І  каже,  що  він  не  привид,
І  навіть  не  вурдалака,
А  правитель  величний  і  сильний  –
Залізний  тиран  моху
І  в’язкої  смердючої  твані:
Він  приходить  коли  епоха
Знову  стає  темною.

А  коли  вона  була  світлою
У  тій  країні  боліт  злих?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862484
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.01.2020


Різати хліб

                                               «…  Серце  зруйнуй
                                                           Що  себе  не  пізнало,  щоб  зміг
                                                           Я  потрапити  в  вічності  пастку…»
                                                                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

Я  крайнощі  краю,  як  ріжуть  хліб,
Що  лежить  на  дерев’яному  столі  буття
І  кажу  волохатим  хвостатим  людям:
Не  сідайте  на  гілку,  яка  росте
З  гнилого  дерева  вашої  «реальності»,
Тоді  не  треба  буде  її  пиляти
Залізними  зубами  вічності.
Я  слухаю  хмари  –  слухаю
Про  що  вони  шепочуть  вітрові,  
Що  дме  в  глиняну  сопілку  берега,
Збираю  цю  вічну  музику  
У  дірявий  мішок  меланхолії
І  дивлюсь  у  дзеркало:  
А  там  зима,  а  там  холодно,  
Там  вічна  негода  і  сльота,
Але  я  зазираю,
А  там  не  люди,  а  привиди
Міста  довгастих  тіней.
І  навіщо  ж  мені  оте  дзеркало  –  
Навіщо  ж  туди  зазирати,  
Я  знаю  наперед,  що  побачу  там:
Краще  б  піти  мені  у  світ  сонячний
У  царство  королівство  Я  китайське
І  писати  там  ієрогліфи
На  шовку  моїх  спогадів  –  
Білих,  як  марево,  шорстких,  як  метелики
В  раю  злому  і  недоречному.  
А  ви  кажете:  нездоланне,
Кам’яне,  тому  чуже,  тому  втрачене,
А  я  не  хочу  про  сову  згадувати  –  
І  так  прилетить  ночі  цієї  
На  горище  моє  захаращене
Гори  ще  халупа  непотребу,
А  я  біля  криниці  вічності  
Буду  пити  воду  холодну  роздумів
І  згадувати.
                     Згадувати.
                                             Згадувати.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857711
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2019


Тінь півонії

                                         «Склянка  годин
                                             Глибоко  закопана  в  тіні  півонії…»
                                                                                                                     (Пауль  Целан)

Коли  падолист  довершується,
Коли  хризантеми  стають  скляними  
Й  крихкими,  
Наче  спогади  сивого  зайця,
Якому  в  голові  все  осінь  –  
Заметіль  жовтого  листя,
В  яке  ховатись  і  спати  (як  Сонце),
Коли  вогкість  стає  колючою  і  яскравою
(Не  забудьте  вмикнути  зірку  оцю  –  
Найближчу,  тому  сліпучу:
Ви  –  знавці  нескінченності),
Отоді  й  згадується
Усе  закопане  в  тіні  півонії,
Не  тої  що  залізна  
І  довгою  своєю  шиєю  
Нагадує  більше  жирафа,
Аніж  китайське  запашне  літо
(Чай),
А  тої  яка  губить  пелюстки  –  
Так  тихо  й  спокійно,
Як  бородатий  поет-волоцюга
Губить  свої  недоречні  спогади.
А  може  то  і  не  спогади,
А  може  то  легкі  човни,
Що  ковзають  хвилями  
«Мезогейос  Таласса»,
Човни  в  яких  весла
Тесані  з  кипарису,
А  вітрила  зіткані  арахнами
З  синього  льону.  

У  тій  тіні  півонії
Сховано  сліди  волохатого  Часу:
Його  скарб  блискучий  –  
Шматочки  хвилин,
Які  він  поскладав  до  глечика  –  
Не  нами  зліпленого.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856377
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.11.2019


Плащ пошитий з дощу

                                   «Розпростер  своє  небо,
                                       Що  відривається
                                       Від  останньої  
                                       Нитки  дощу…»
                                                                             (Пауль  Целан)

Краще  пошити  собі  прозорий  плащ
З  ниток  осіннього  дощу  холодного,
Аніж  майструвати  для  себе  плаху
З  дерева  крислатого  пізнання  добра  і  зла.
Краще  бути  схимником  і  мовчальником
Сумного  вчителя  Падолиста  –  
Монаха  ґотичного  кляштору  осені.  
З  ниток  дощу  плете  мені  сумна  пора  одяг,
Бо  я  подарував  свій  светр  солом’яний
Мавпі  білій  з  сумними  очима  –  
Німому  свідку  снігу  лапатого.
А  потім  я  вдягну  дерев’яну  сорочку  –  
Коли  осінь  стане  нестерпною,
Коли  дерева  прийдуть  гостями  здивованими
У  мою  хижку  кам’яну  і  холодну,
Коли  розкажуть  мені  про  марне  чекання  
Пори  сонячної  анемон  білих,
Коли  Бог  зажурений  мені  подарує
Свої  сині  повітряні  капці  і  нагадає  про  дощ  –  
Такий  же  шовковий,  як  дорога  у  степи  загірні.
Краще  я  піду  в  темряву  тиху  і  темно-синю,
Ані  ж  буду  слухати  марні  крики  чапель  –  
Сірих  птахів  чекання.  

Зазираю  у  воду  прозору  –  
Воду  передчуття  зими:  
Виглядаю  там  одкровення
Того  –  незнаного  і  небаченого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855649
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.11.2019


Полум'я ночі

                                 «Нині:
                                     Нічне,  знову,  збатожене  полум’ям.
                                     Дотліваючий
                                     Танець  безлистих  рослин…»
                                                                                                       (Пауль  Целан)

Сови
Вимірюють  глибину  ночі
Споглядаючи  полум’я  
Глухої  безнадійної  осені.
Для  чого  
Я  холодну  книгу  світанку
Пригортаю  незримими  пальцями
До  вітряної  сліпої  сирості:
Коли  
Скрипить  колесами  млин  дерев’яний
Життя  людського  пташиного  
(Бо  люди  –  птахи,  що  літають  у  снах),
Перемелює  страждання  й  журбу
У  сіре  гірке  борошно.
Пече  з  нього  хліб  гливкий
Стара  босорканя  Доля.
Коли
Сови  зловісно  пугикають  
Згадуючи  казку  «Вчора»,
Вигадуючи  казку  «Завтра»,
Дзьобають  у  потилицю  мишу  Сьогодні,
Я  лише  слухаю
Скрип  отого  млина  водяного
Що  крутиться  й  перемелює
Людську  журбу  і  страждання,
Хоч  річка  давно  і  висохла,
Хоч  дерево  давно  зітліло,
А  криця  зіржавіла,
Але  колесо  крутиться.
Крутиться,
                       Крутиться,  
                                             Крутиться,  
                                                                 Крутиться…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855600
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.11.2019


Бажання

(Крик  у  порожнечу  1798  року)

                   «Хто  боїться  говорити  про  1798  рік?»
                                                                                 (Джон  Мак  Кормак)

Хотів  приїхати  в  місто
А  приїхав  на  торжище,
Де  за  два  ірландських  пенні
Продають  і  купують  скорботу.
Хотів  пройти  крізь  ворота  
Між  минулий  й  майбутнім,
А  мені  відчинили  браму
У  місто  людського  страждання,
У  місто,  де  навіть  бруківка
Стогне  від  спогадів  болю:
Волання  каменів  сірих,
Які  так  довго  топтали
Чобітьми  волячими  окупанти.
Хотів  із  вікон  ратуші
Громадянам  кинути  слово
Про  одвічну  свободу  духу:
Вість,  що  королів  скинуто,
Що  прапор  зелений  з  лірою  –  
Золотою  лірою  Дагди
Майорить  над  смарагдовим  островом,
А  голос  лунав  над  порожнім  полем  –  
Пустищем  вересовим:
Над  яким  літають  круки
І  співають  понуру  пісню
Пісню  крила  чорного
Провісників  –  птахів  Коннахту:
Про  вбиту  примарну  мрію  –  
Марево  конюшинове  –  
Видиво  зникле  трилисника…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853408
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.11.2019


Острів ліщини

             «Й  кричить  на  нас  птах  дивний,  войовничий….»
                                                                                                             (Вільям  Батлер  Єйтс)

Острів  ліщини  нагадує  парасольку,
Під  якою  ховаються  вусаті  форелі  
Від  червоних  променів  зірки
На  ймення  Соль  чи  то  Гріан.
На  цьому  острові  тверді  горіхи
Падають  просто  в  пащеку
Сомам-ненажерам,  
До  хвостів  яких  
Чіпляється  дивак  Кромм  Круах  –  
Необачний  плавець,
Пірнальник  у  рідке  Небо  води.
Острів  ліщини
Неохайний  притулок
Для  кудлатих  хвостатих  хрумів
(Хрум-хрум),
Що  шукають  руді  горіхи  
Серед  торішнього  снігу.
Острів  ліщини…
До  нього  плисти-тонути
Під  вітрилами-зливами
На  човні  без  якоря:
Бо  навіщо…  
На  острові  ліщини
Витешу  собі  костур
Бородатого  схимника,
Вирізьблю  на  нім  знаки
Огамом  –  письмом  забутим
Таки  нашим,  таки  для  мертвих,
Та  й  помандрую  пагорбами,
Туди,  де  пісні  для  живих  не  співають
А  лише  тоскно  голосять  
Жінки  нечесані  –  
Банші.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852645
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.10.2019


Довершено: кожне місто

                               «Come  away,  O  human  child!
                                 To  waters  and  the  wild
                                 With  a  faery,  hand  in  hand,
                                 For  the  world's  more  full  
                                 of  weeping  than  you  can  understand…»
                                                                                             (William  Butler  Yeats)

Кожне  місто  –  це  кам’яний  острів
Волохатого  схибленого  Робінзона
На  прізвище  гучне  О’Флахерті.
Кожне  місто  –  це  селище  розбійників,
Стійбище  волоцюг  клишоногих,
Клаповухих  голодранців  клошарів,  
Водовозів  ріки  на  ймення  Лета.
У  кожному  місті  
Черевики  з  підошвами  ґуми
(Щоб  бруківці  не  було  боляче,  
Щоб  каміння  доріг  не  плакало),
Досить  вже  того,
Що  підковами  по  ній  лискучій
Століттями  цокали
Лошата  чорної  ночі.
А  вершники  то  всі  з  косами,
А  ковалі  то  всі  шульги  одноокі,
А  гриви  то  на  досвітках  заплетені
В  коси  чорні  та  стрічками  білими.
І  плели  ті  коси  діви  бліді
З  очима  синіми  –  всі  на  одне  лице
З  бровами  вицвілими.
Кожне  місто
То  зміїне  кубло  вулиць  лускатих,
Трамваїв  скрипучих  –  старих  ревматиків,
Що  більмами  електричними
Глипають  на  злу  жінку  Електру.
У  кожному  місті  Юнона  Монета
Шукає  свою  калитку  шовкову
Під  брамою  –  
Воротами  Святої  Агапе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852643
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.10.2019


Плащ Ночі

                     «Had  I  the  heaven’s  embroidered  cloths,
                         Enwrought  with  golden  and  silver  light,
                         The  blue  and  the  dim  of  the  dark  cloths
                         Of  night  and  light  and  the  half-light…»
                                                                                         (William  Butler  Yeats)

Ніч  
Закутала  нас  у  свій  плащ
На  вершині  гори  Кнок  на  Рів
Гори  Королів  Коннахту.
Ніч
Закутала  нас  у  свій  чорний  плащ
З  ґудзиками  зірок,  з  дірками  Ніщо.
І  в  цьому  плащі  кольору  Тьми
Ми  мріяли  про  майбутнє,
Про  зелені  пагорби  Ерінн,  
Про  пісні  Тір  на  н-Ог  –  
Країни,
Де  ми  будемо  збирати  квіти  шамроку  –  
Конюшини,  що  цвіте  білим  –  
Кольором  чистоти.
І  в  цьому  плащі  кольору  очей  заплющених
Нам  снилися  трави  –  
Зелені  як  світ  навесні,
Запашні,  як  травень  просторів  Маг  Ео.
У  цьому  плащі  нам  було  не  тісно  –  
Шовковому  плащі  оксамиту
Кольору  крила  крука  –  
Отого  –  з  ім’ям  Морріган,
Отого  –  Каханна  Прехан,
Нам  було  там  не  тісно,
Нам  було  там  затишно,
Нам  було  там  тепло.
І  ми  чули  музику  арфи
Старого  товстуна  Дагди.
Арфи,  яку  вкрали  холодні  вітри,
Арфи,  яку  йому  повернуло  Сонце…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850396
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2019


Довершено: Місто Світанку

                                         «Місто!  У  час  здичавілих  світанків
                                             Подихом  в  кожній  молекулі  пари…»
                                                                                                                         (Еміль  Верхарн)  

Місто,
Де  Сонце  лише  прокидається:
Не  знає  тендітне  й  ліниве
Чи  то  лише  сон  –  його  нетривке  продовження,  
Чи  справді  місто,  що  живе  лише  о  цій  порі
Реальність:  
Плетиво  дхарм  матерії  й  часопростору.
Сонце  лише  зазирає  –  
Продирається  крізь  сутану  темряви,
Крізь  саван  сивий  розпухлих  хмар,
Але  воно  бачить  очима  вогненними  
Місто,  яке  живе  лише  на  світанку
А  потім  знову  вмирає,
Конає  в  нових  вогняних  стрілах
Світила,  що  надто  гаряче
Для  його  стін  прозорих.  
У  тому  місті  живуть  тіні  –  
Свідки  старих  повстань  
І  нових  революцій  та  бунтів  –  
Тіні  Платона  –  на  стінах  печер
Яке  називають  Містом:
Містом  Світанку.  
Воно  закутається  в  ковдру  хмар
І  буде  спати  сном  старих  паротягів
(Де  всі  рейки  залізні  іржаві,  
А  світлофорами  банькуваті  сови)
До  світанку  наступного,
Що  неминуче  настане  
Після  довгої  ночі  з  більмом  Бетельгейзе
Серед  неба  чорного  –  сліпої  баби-історії.  
Місто  Світанку
Оживає  лише  на  мить
Щоб  знову  стати
Руїнами  духу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849871
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.09.2019


Фір Болг

                           «…  Я  спокійний,  я  знаю  заповітне  Мовчання
                                     Блукає,  сміється,  наповнює  серце  своє
                                     На  гостині  в  птахів  і  бджіл…»
                                                                                               (Вільям  Батлер  Єйтс)

                                             Шовковому  Томасу  присвячую.  Щиро.  

У  Долині  Башт
На  Рівнині  Тисовій
Дикий  Народ  Блискавок
Збирав  по  камінчику  долю,
Громадив  курган  кам’яний,
Так  наче  складав  він  мозаїку
На  підлозі  еламського  храму  –  
Капища  злого  бородатих  язичників.
А  потім  топили  мечі  в  болоті:  
Глибокому,  наче  синя  легенда  піктів,
І  то  не  вони,  не  Фір-Болги,
А  їхні  старі  друїди
Вбрані  недбало  у  білосніжні  шати,
З  бородами  сивозеленими,  
Наче  не  бороди  то,  а  замшілі  патли  ільмів.
І  казали,  що  то  не  залізні  руки,  а  треба
Рогатому  божеству  вересових  снів.
І  що  не  торф  то,  а  подушка
Для  голів,  думками  важкими  обтяженими.
Бо  крім  роси    нічого  не  падало  з  Неба  –  
Отого  Небосхилу,  що  наче  міх
Наповнений  Радістю.  
Я  йду  по  траві.
По  шовковій  зеленій  траві,
Ще  не  обскубаній  вівцями
А  все  здається  мені  кульгавому,
Що  то  не  зело,
А  кучері  короля  
Еохайда  Мак  Ерка.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2019


Голодне серце

                 «Серце  згодоване  хлібом  фантазій…»
                                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

Серце  голодне  і  спрагле
Жадає  хліба  незвіданих  істин,
А  його  блукати  примушують  
Навколо  сухого  дерева
Торішніх  зимових  чуток,
Що  мокрим  снігом  липнуть
До  гумових  черевиків  світанку
Вчорашнього  дня  сумного.
Самотня  хмара  над  Кіллкенні
Шматком  м’якої  ковдри
Вкриває  холодні  ноги  пагорбу
На  якому  паслися  вівці
З  часів  короля  Домналла  мак  Аедо
І  будуть  гризти  там  тирсу
Аж  до  скону  віків  –  
До  Суду  Страшного  Божого.
Голодне  серце  жадало  жар  дарувати
Трьом  диким  брилам,
З  яких  мурувати  вежу  хотіли
Але  не  змогли,
Які  кидали  в  море,
Але  хвилі  їх  викинули,
Їм  приносили  треби,
А  вони  все  бовваніли  байдужо,
Які  повиті  плющем  ірландським  –  
Зелом  забуття.  
А  три  лицарі-привиди
Чорний,  білий,  зелений
Все  скачуть  у  пошуках  Тари  –  
Тої  самої  гори  зеленої,
Де  помирали  мрії.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842235
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.07.2019


Діти мовчать

                           «Although  you  hide  in  the  ebb  and  flow
                               Of  the  pale  tide  when  the  moon  has  set,
                               The  people  of  coming  days  will  know
                               About  the  casting  out  of  my  net...»
                                                                                                   (William  Butler  Yeats)*  

У  домі,  що  збудований  з  чорного  каменю
Мовчать  сіровбрані  зажурені  діти
І  дивляться  в  простір  очима-озерами
Синіми,  як  Лох-Корріб.
Може  тому,  що  в  Домі,  який  збудував  лицар
Завжди  було  тихо  –  навіть  під  час  падолисту,
Коли  шурхотить  вітер  –  там  на  дворі,  серед  ясенів.
Діти  мовчать.  Навіть  тоді,  коли  запитання
Висне  в  густому  повітрі  вічно  сумного  дому,
Який  громадили  з  чорного  каменю
Вільні  мулярі  вдягнені  в  сіре  лахміття
Шите  з  мішків,  де  колись  зберігали  зерно
З  якого  потім  зробили  віскі  –  
Гірке  віскі  скелястого  графства  Корк.
Вільні  мулярі  клану  Фір  Болг**
Зводили  стіни  мовчання
З  каменів  прадавніх  жертовників,
З  каменів,  що  були  дверями  між  світами.  
Діти  мовчать
У  Домі  Зеленого  Лицаря***,
Що  загортався  в  шовковий  плащ
Буднів  трав’яної  перини
Кожної  понурої  осені  –  
Мокрої  наче  блукаюча  хмара.
Загортався  в  шовковий  плащ  Зеленого  Острова
І  мовчав,  мовчав,  мовчав  –  як  мовчать  нині  діти
Передчуваючи  пустку****.


Примітки:  
*  -  цей  вірш  Єйтса  суцільна  метафора…
**  -  немає  такого  клану  з  назвою  Фір  Болг.  І  не  було.  Був  народ,  що  зник  як  сон…  
***  -  з  усього  ірландського  лицарства  найбільше  здивування  в  мене  викликала  династія  Зелених  Лицарів.  Ватажків  кланів  я  лицарством  не  називаю.  Ватажки  кланів  –  це  ватажки  кланів.  Вона  за  межею  «феодальної  драбини».  
****  -  Ви  питаєте:  «Чому  пустку?»  А  ви  просто  понюхайте,  як  пахне  верес  на  берегах  озера  Лох-Корріб.  І  ви  все  зрозумієте…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839407
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.06.2019


Вир готичних літер

                   «Глухо  вирує  вона,  підступаючи  до  горлянки
                       Тих,  хто  несе  між  ребрами  вугіль  бажання,
                       Гукнути  криком  її  і  кинути  в  небо…»
                                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

Кам’яне  крислате  дерево
Виросло  в  саду  обітниць
Міщан-монахів  міста  Кляштор.
А  ви  ще  питаєте,  
Чому  вони  вдягнені  в  чорне  –  
Всі,  навіть  діти,  навіть  повії,
Навіть  кондуктори  перукарень.
У  цьому  місті  горобці  не  цвірінькають,
А  співають  хорал  Судного  Дня  –  
Наче  не  горобці  вона,  а  лелеки
Чорні,  як  готичні  літери
Писаря  щура-бургомістра.
Над  містом  вир  газетний  історії,
Вир  пліток  і  марень  похмурих  ліриків,
Пісень  клошарів  з  потріпаними  акордеонами,
Криків  глашатаїв  на  ринковій  площі.
А  двері  всі  зачинені,
А  вікна  сто  років  не  миті,  
А  фіранки  з  сірої  мішковини,
А  миші  вночі  йдуть  споглядати  Місяць,
Що  зипає  оком  кота  хижого
На  крислате  кам`яне  дерево,
Що  росте  й  росте  (бо  місто),
Серед  площі  Закоханих  Сажотрусів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838226
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.06.2019


Хаос і світло

                     «Великий  крик
                         Кинутий  хаосом  світлу»
                                                       (Еміль  Верхарн)

У  колодязь  старого  міста
Темного,  наче  ніч  у  задушній  сельві,
Затхлого,  наче  нотатки  конкістадора,  
Я  занурюю  дерев’яне  відерце.
Відерце  сонця.  
А  ви  питаєте,  що  там  намальовано
На  його  округлій  поверхні:
Чи  бодай  хтось,  бодай  безкрилий
Намалював  стигле  яблуко
Чи  може  плямистого  птаха
З  гострим  дзьобом  
І  сутрами  Далай-Лами
У  пазуристих  лапах.  

У  залізну  скриню  нетутешнього  міста
Я  ховаю  свої  фобії
Порізані  на  кавалки  ножицями  історії,
Я  ховаю  дитячі  іграшки
Якими  бавився  мисливець  Ернест
Коли  жив  дитиною  на  березі  озера.  
А  ви  ще  питаєте,  чи  то  зайчики,
Чи  то  може  клишоногі  ведмедики,
Чи  просто  слова  самогубця-батька,
Чи  старий  ніж  іржавий,
Яким  різали  хліб  на  тісній  кухні,  
Чи  думки  божевільної  матері,
Чи  просто  хмари  над  озером  Мічіган
І  містом  цибулі  дикої.  

У  мідну  чашу  чужого  міста,
Зажди  не  нашого,  зажди  ворожого,
Я  наливаю  вино  журби:
Пийте  його  каламуть  чорну,
Розливайте  його  краплями
На  клумби,  де  ростуть  гладіолуси  –  
Квіти  меча  й  Колізею,
Напоїть  ним  
Хвору  жебрачку  совість.
Може  це  буде  доречно.
Може.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838225
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.06.2019


Той, хто шукав троянду

                     «Друїди  тим  часом  пророчили  біди
                         і  віщували  нещастя  Кормаку.  
                         Казали  вони,  що  не  буде  його  шлях  швидким  та  легким.  
                         І  були  в  той  день  порушені  гейси  Кормака:  
                         пси  його  полювали  на  Маг  Сайнб,  
                         а  сам  він  наздоганяв  птахів  Маг  Да  Кео,  
                         що  називається  нині  Лох-на-Ен.»
                                                                             (Скела  «Руйнування  Дому  Да  Хока»)

         Другу  Вільяму  –  сумному  диваку.  Щиро.  

Він  шукав  зелену  троянду
На  квітнику  мертвого  графа,
А  там  тільки  червоні  та  білі,
Ніби  жили  ми  не  в  часи  телефонів  та  танго,
А  тоді,  коли  мурували  башти
Понурого  Пейлу
За  десять  фунтів  срібних.
Він  шукав,  хто  ж  іще,
Хто  там  може  співати
Про  зелені  пагорби,
Хто  ще  затанцює  джигу
Лупаючи  ногами  торф  
І  вапнякові  брили.
Він  жив  у  старезній  башті
Пихатого  старого  барона,
Згадував,  хто  був  чашником
Короля,  що  все  втратив:
Все,  навіть  землю,  
Яку  топтав  шкіряними  чоботами,
Навіть  себе,  навіть  гонор.

А  він  все  шукав  зелену  троянду,
А  він  все  дивився
На  хвилі  холодного  моря,
Дослухався  до  стогону  вітру
І  думав:  хто  вони?
Оці  привиди  –  діти  старої  Дананн,
Господарі  чи  то  гості…
А  ми  все  блукали
Куди  –  не  знаючи,
А  ми  все  купували
Гнилі  помідори,
Побачивши  афішу
«Кетрін,  дочка  Хулігана».  
І  тільки  він  помітив:
Народилась  жахлива  краса.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2019


Довершено: Місто Кам'яне

                               «Це  холод  великий,  що  ледь  відображений
                                   У  срібному  мареві  мертвих  озер…»
                                                                                                                                   (Еміль  Верхарн)

Діти  кам’яного  міста
Шукають  поглядом  Сонце:  
А  воно  ховається  за  черепицями
Черепа  потворних  споруд-черепах,
Будинків-химер,  домів-потвор.

Діти  кам’яного  міста  
Вдягають  чорний  одяг  забутих  слів,
Які  холодні,  як  риби  
Чорного  лісового  озера
Над  яким  щоранку
Падає  осінній  дощ.

Діти  кам’яного  міста
Замість  годинників  на  руках
Носять  гумові  компаси,
Що  показують  замість  півночі  Схід:
Отой,  що  поблизу  Нагасакі  –  
Порту  камзольних  голландців.

Діти  кам’яного  міста
Споглядають  картини  Ієроніма  Босха  
І  думають,  що  вони  жаби
Асфальтного  озера  літа,
Коли  така  спека,
Що  навіть  термометри  і  метротерми
Дихають  антифризом,
А  хвору  Істину
Відвозить  в  лікарню-вмиральню
Біла  машина  китайської  порцеляни.

Нудні  монахи
Гадають,  що  з  каменю  –  
Оцього  сірого  каменю  буднів
Збудовані  тільки  їхні  кляштори.
А  ми  –  
Всі  міщани  оцього  полісу  –  
Полісу  дивака  Платона
(Не  ідеального,  але  все  таки)
Живемо  у  своїх  снах,
Що  так  нагадують  печери  Скитії,
У  чужих  подарованих  снах,
Де  все  м’яко  і  листяно
Як  у  норвезькому  липні.  

(Примітка:  ілюстрація  –  частина  картини  Ієроніма  Босха.)
(Іще  примітка:  про  історію  створення  цього  вірша  не  напишу  –  не  хочу.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836710
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.05.2019


Довершено: Місто Попелу

                     «Ніч  в  зимні  небеса  свою  підносить  чашу…»
                                                                                                             (Еміль  Верхарн)

Місто,
Яке  засипало  попелом
Сірим,  наче  кроки  Господаря  в  сутінках,
Попелом
Спалених  душ  єретиків
Чорної  віри  старих  дерев
Білого  запашного  цвіту,
Твердих  блискучих  горіхів:
Старі  дерева  теж  моляться:
Богам  потойбічної  темряви:
Вони  просто  не  знають,
Що  смерть  –  це  вогонь,
Це  сліпуче  світло,
А  не  густа  пітьма.

А  Місто  все  засипає  попелом,
А  диваки-люди:  
Шанувальники  кави,
Поціновувачі  містерій.
Громадяни  Міста  Попелу
Все  думають,  що  то  не  попіл,
А  пелюстки  дерева  Фудзіяма,
Що  то  не  дим,  а  квіткове  марево.
Попелясті  міщани
Споглядають  свої  чорні  сорочки  і  плаття,
Виглядають  з  вікон  сажотрусів  чорних,  
Готують  свої  марципани  
На  сковорідках  кіптяви.  

Піддані  свого  короля  попелястого
Думають,  що  вони  діти  темряви,
Сини  і  дочки  синьої  ночі,  
А  вони  лише  кваки
Ставка  з  камінними  берегами,
Де  замість  води  попіл  –  
Все  той  же  сірий  попіл
Душ,  що  палали  на  площах
Автодафе  мовчання.

Я  посадив  свої  серце  
Замість  куща  трояндового
Серед  площі  Великої  Пустки
Міста  Сірого  Попелу.  
Може  щось  виросте.
Може.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835236
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.05.2019


Майстер дверей

                             «…  Коли  обірветься  терпіння
                                       Змайструю  собі  двері  і  вийду  геть.»
                                                                                                             (Василь  Слапчук)

Хороші  міцні  двері,
Що  не  пускають  до  хати  чужинців,
Що  дозволяють  піти  нескінченною  дорогою,
Що  ставлять  межу  між  схованкою  спогадів
І  полем,  де  росте  важкими  зернами  хліб,
Завжди  майструють  з  мертвого  дерева:
Дерева,  що  бачило  юрми  прочан,
Збіговиська  жебраків,  ватаги  дейнеків,
Постаті  хліборобів,  чимало  гонорових  баронів,
Волоцюг,  солдат,  королів,  повій  і  калік
Бачило
Стільки  людей  і  собак,
Що  минали  і  йшли  все  під  землю
(А  куди  ж  іще?).
Саме  з  такого  дерева
Витесують  важкі  двері,
Навішують  їх  на  залізні  петлі
(Фарбовані  чорним),
Прибивають  підкову,  
Зачиняють  важким  сталевим  замком,
Кидають  ключ  у  криницю  –  
Глибоку,  наче  сто  ночей  і  один  вечір
Над  вересовим  торфовищем
І  йдуть  геть.  
Туди,  де  поле  волошкове,  а  кульбаби  хмар  білі,
Туди,  де  дороги  сплітаються  і  розбігаються,
Туди,  звідкіля  не  вертаються
Йдуть.  

Майструю  собі  двері  
(Хоч  я  не  тесля)
Витесую,  дихаю  ароматом  ясеневої  стружки,
Беру  до  рук  гострі  масні  цвяхи
(Хоч  я  не  майстер),
Майструю…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833647
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2019


Димар

                           «Замуровую  вікно
                               І  сідаю  писати  про  війну…»
                                                                                 (Василь  Слапчук)

Замуровую  вікна
У  моєму  домі,
Що  збудований  з  каменю  
Жовтого,  як  патлате  сонце,
Білого,  як  вицвіле  небо,
Сірого,  як  падолистові  будні,
Темного,  як  глибини  моєї  свідомості.

Замуровую  вікна
У  моєму  домі,
Що  нагадує  башту-замок
Якогось  гонорового  лорда,
Що  володів  болотами:
Від  одного  пагорба  до  іншого.

Замуровую  вікна:
Не  хочу  їх  перетворювати
На  бійниці  для  іржавих  гармат
Та  кашляючих  замасляних  крісів.
Замуровую  вікна:
Всі  крім  одного:
Хочу  в  темряві
Запалити  свічку  пам’яті.
Лишу  одне  віконечко  –  
Нехай  у  цю  шпарку
Зазирає  щоночі  Місяць  –  
Цей  солдат  на  сторожі,
Повстанець  останній
Чорного  поля  Неба.

Замуровую  вікна
Чи  то  в  домі,
Чи  то  в  димарі,
Чи  то  в  колодязі:
Не  хочу  щоб  козопаси  бачили,
Що  я  з  війни  повернувся…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833646
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2019


Селище на пагорбі

                         «Дерев  високих  стрій  довкруж  хатини,
                           І  обдувала  їх  вітрів  юрма  —
                           Несквапних,  наче  віз  останній  з  ринку.
                           А  серця  не  збудила  б  і  сурма.»
                                                                                                       (Шеймас  Гіні)

Селище,  в  якому  нічого  не  відбувається:
Ось  уже  три  тисячі  років  та  сама  нудьга:
Ворожнеча  кланів  і  торф  фарбований  вохрою,
Щербаті  мечі,  іржаві  ножі  –  криця  срібляста,
Що  так  легко  іржавіє  від  рідини  все  тої  ж  –  
Кольору  вохри.  

У  кожну  халупу  там  смерть  заходить  не  стукаючи:
Наче  маленький  чорний  ельф  –  так,  на  гостину,  
Або  по  справах  –  забрати,  хто  там  засидівся
У  світі  корів  і  овець,  собак  і  людей,  каменів  і  заступів,
Католицьких  пасторів  і  оранжистів  гучних  барабанів:
Хто  там  засидівся  за  дубовим  столом  бенкету  голодного
Над  чаркою  осіннього  віскі  і  черствим  хлібом  спогадів.  

Там  у  кожну  кам’яну  хату  заходить  на  гостину  вітер:
Недобрим  вісником,  пихатим  лордом,  володарем  зла:
Несе  жмуток  сухот  і  свистить  у  порожніх  глеках:
Бо  нічого  не  відбувається:  все  так  само  картопля  гниє
Під  нудними  дощами  торішньої  безнадії  сірої
(Хоч  би  трохи  зеленого,  хоч  би  трохи  барви  весни,
А  туман  все  фарбує  у  сіре  –  навіть  старезні  пагорби
На  яких  стоять  селища  –  селища  бородатих  уладів).  

Там  у  кожний  замок  заходить  Пак  –  господарем  істинним,
Оселяючись  у  цій  пустці  забутій,  у  цій  твердині  закинутій,  
Серед  цих  руїн  важких,  диких  і  моторошних,  
Де  не  хочуть  жити  навіть  привиди  –  сірі  свідки  старої  помсти,
Оселяється  чорним  собакою,  однооким  музикою,
Баламутом  снів  вересових  і  журби  болотяної.
Хоч  би  дерево  хто  посадив  (я  не  кажу  ясена  –  
Хоч  бузину  чорнильну  –  гірку  наче  світ  наш),
Може  селище  отримає  тоді  знак  –  жити  для  чого,
Оте  селище  –  в  якому  нічого  не  відбувається…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019


Гість одкровення

         «Відкрийте,  люди,  я  вітер,  вітер
           Одягнений  в  плаття  з  листочків  сухих…»
                                                                                   (Еміль  Верхарн)

Хочеться  взути  теплі  й  важкі  
Черевики  безбатченка  Сонця  –  
Такі  собі  світлоступи  та  теплокроки,
Коли  чисто  ірландська  мокрінь
Вдирається  в  душу  злодієм:
Так,  наче  граф  кирпатий  Стронбоу  
Знову  шматує  пагорби  Ерінн,
Як  шматують  кавалки  торфу,
Перш  ніж  кинути  їх  на  поталу
Вогню-оранжисту.  Добре  що  вітер  –  
Цей  жорстокий  зайда  країн  опівнічних,
Цей  філософ  зажури,  цей  гностик  
Цей  злий  казкар,  провісник  недобрих  легенд
Заходить  гостем  у  мою  кам’яну  хату  –  
Хату,  де  ніхто  не  живе.  Ніхто,
Окрім  бородатого  привида  –  
Сивого,  наче  той  лунь  –  місячний  пугач  боліт.
Добре,  хоч  отакого  гостя-нездару
Маю  щоднини,  маю  щоночі,
Маю  щовечора,  маю  щоранку:
Гостя,  вбраного  в  листя  сухе  і  жовте,
Так,  начебто,  ми  не  на  Острові
Смарагдових  Схилів  (вниз,  тільки  вниз,
У  Небуття,  в  Сід  невблаганний),
А  серед  жовтих  сторінок  книг,
Які  написали  дерева  і  кинули  в  порожнечу
Холоду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2019


Торфовище

               «Люблю  це  торфовище,
                   Чорні  його  карби…»
                                                             (Шеймас  Гіні)

І  я  люблю  це  торфовище:
Так  м’яко  тут  ступати
І  минуле  сумне  згадувати,
Ховати  в  його  утробі  
Важкі  й  холодні  заліза  шматки.
А  потім  щось  вишукувати,  
А  потім  землю  як  пиріг  різати  –  
На  паливо.  
Ми  стільки  разів  це  торфовище  підпалювали,  
Стільки  його  рискалями  різали,  
Заступами  тлумили,  лопатами  шматували,  
Наче  не  торфярі    ми,  а  копачі  могил,
А  воно  все  квітує,  все  ковдрою  камені  криє,
Все  з  нутра  джмелів  та  щурів  плодить,
Чого  тільки  ми  не  викопували:
І  ножі  іржаві,  і  треби  страшні,  і  кумирів  пращурів,
А  все  намарно  –  не  для  нашої  пам’яті,  
Не  для  наших  хворих  спогадів,
Не  для  наших  черевиків  цвяхи
З  тих  кавалків  мечів  минулого.
А  люблю  це  торфовище:  
Все  одно.
І  овець  волохатих  дзвоники,
І  конюшини  весняні  трилисники,
І  вересу  п’янкий  сон,
І  вітру  прощання  сумне…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828149
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2019


Двері важкі відчинені

             «Пригадую  лише  ті  двері  в  морок.
                 Що  ще?  ….»
                                                                                         (Шеймас  Гіні)

Відчиняються  двері
З  кімнати,  де  повно  квітів,
Де  стіни  і  стеля  розмальовані  синім,
Де  підлога  зелена  й  м’яка,
А  за  дверима  темрява  –  
Тільки  темрява…  

Якийсь  прот*  серед  міста  Деррі  **
Виспівував  пісні  оранжистів,
Казав,  що  слід  давно  роздавати  рушниці,
Інакше  тісно  буде  від  черевиків  папістів.  Але
Він  не  знав,  що  на  цьому  торфовищі,
Що  проросло  містами  наче  грибами,
Всі  рушниці  давно  зіржавіли,  
А  кулі  видаються  лише  самогубцям:
По  дві  на  брата,  по  дві  на  кожного  бородатого,
Що  копачам  видають  рискалі  для  торфу,
Що  горів  колись  у  кам’яних  печах
Під  дахом,  що  зістарівся  травою,
Такою  ж  зеленою,  як  і  вся  Ірландія  –  
Одна  на  всіх.  

Відчиняю  двері
(Бо  хотів  піти  з  торфовища),
(Бо  думав,  що  десь  тепло,
А  воно  всюди  пекло),
Відчиняю  –  
А  за  дверима  темрява,
Тільки  темрява.

Залишу  в  цій  кімнаті  слова  і  рукописи***:
Слова  які  ніхто  не  буде  читати****,
Рукописи,  які  важчі  аніж  спокута,
Залишу:  бо  важкі  двері  відчинені,
А  з  темряви  вороття  ніби  як  недоречне,
Ніби  як  навіщо,  ніби  для  чого  
Ото  ж  бо.  
Залишаю  по  собі  кавалок  світла
Якого  ніхто  не  бачить…  

Примітки:
*  -  Протами  у  нас  на  острові  долі  називають  протестантів-оранжистів.  
**  -  щодо  міста  Деррі  в  мене  особливі  сентименти.  Шкода,  що  так  часто  було  воно  чужим…  
***  -  у  нас  в  Ірландії  в  старі  часи  рукописи  писали  на  шкірах  тварин.  І  книги  інколи  називали  на  честь  тварини,  з  якої  здерли  шкіру  для  книги:  «Книга  білої  корови»,  «Книга  мишастої  корови».  Інколи  із-за  цих  книг  спалахували  війни.  Що  й  не  дивно…
****  -  насправді  будуть  читати.  Він  буде  читати  –  це  точно.  А  решта…      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828144
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2019


Довершено: Місто Ліхтарів

                                           «Третій  вже  
                                               Запалюю  ліхтар,  віддаючи  його
                                               На  поталу  росі.»
                                                                                                                           (Йоса  Бусон)

Місто,  яке  живе  поночі.
Місто,  яке  блимає  очима  ліхтарними
У  пітьму  вічного  вчора.
Тут  живуть  одні  ліхтарники:
За  покликанням.
Тут  складають  пісні  променями
Жовтого  нічного  світла,
Тут  несуть  світу  щовечора,
Ховаючи  її  язик  гарячий  
Між  долонями  досвіду
Живу  пташку  свічку  –  
Вогник  Істини,
Затуляючи  її  помаранчеве  серце
Від  вітриська  байдужої  осені.
Ці  ліхтарники  
Та  їх  замріяні  дочки
Ніколи  не  споглядають  Місяця  –  
Оцього  нічного  злодія,
Оцього  пастуха  котів  чорних,
Бо  ховаються  від  світил  пітьми
Під  ковдру  мереживну  ліхтарну,
Запалюючи
Цілу  ніч  запалюючи
Нові  і  нові  ліхтарики,
Наче  не  люди  вони,
А  світлячки  вусаті.
Запалюють
І  лишають
На  поталу  росі.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825855
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.02.2019


Сумний перехожий

                   «…  Ти  сумний  Перехожий
                             Перехожий,  що  бідний  так  само  як  я…»
                                                                                             (Гійом  Аполлінер)  

Я  би  відчинив  сіру  вулицю,
Як  відчиняють  ковані  двері  
Господині  притрушені  борошном  –  
Білим,  наче  друїд  на  Белтайн:
Відчинив  би  для  перехожих
Не  зайд,  не  пророків  і  не  жебраків,
А  саме  для  перехожих  у  капелюхах,
Перехожих  -  бідних  як  я.  
Я  перетворив  би  бруківку  в  дзеркало,
Щоб  у  ньому  сама  журба  себе  бачила,
Щоб  сумні  перехожі  зрозуміли,  
Що  кожен  із  них  не  самотній,
А  шкутильгає  Містом  Невчасним
На  пару  з  журбою  –  незримою  мишою,
Наче  наше  життя  сірою.
Я  писав  би  на  хмарах  слова  Істини,
Щоб  перехожі  (сумні  особливо)
Інколи  споглядали  Небо
І  ворушили  устами  мовчки
Слова  оті  подумки  читаючи.  
Я  би  виглядав  щоранку  кріз  шибу
Шукаючи  поглядом  перехожого  –  
Сумного,  як  стара  казка  про  шибеника
(Про  три  шиби  й  одну  шибеницю),
Аби  якось  його  розрадити,
Чи  то  намовити    сірий  плащ
Снів  зими  сльотавої
Не  вдягати,
Під  чорний  капелюх
Ночей  наших  енотерових,  горобиних
Не  ховатися.
Я  би  розрадив  його  сонячними  зайчиками
До  пори  в  скриню  мою  схованими,
Якби  в  місті  цьому  
Не  було  так  порожньо….
І  жодного  перехожого…
Жодного…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2019


Довершено: Місто Смутку

                             «Он  вони,  мовби  з  пам’яті  нашої  вилупились,
                                 Мов  невпокійні  засновники  знову  краєм  пішли:
                                 …………………………………………………….
                                 Кому  яке  діло  до  нашого  болю?»
                                                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

Подорожуючи  графствами  Тірон  (насправді  Тір  Еогайн)  та  Фермана  (взагалі-то,  Фер  Манах,  навіть  ще  правильніше  Фер  Маг  Енах),  я  випадково  потрапив  у  Місто  Смутку.  Раніше  я  думав,  що  таке  місто  існує  тільки  в  потойбічному  світі  –  в  Сіді.  Або  в  царстві  Морфея,  або  в  ментальному  світі,  чи  в  світі  метафор,  чи  в  давньокитайському  царстві  Я  (ах,  ця  епоха  Чжоу,  яка  вона  була  сентиментальна!).  Виявилось,  що  таке  місто  існує  в  реальному  світі  і  таки  на  нашій  землі  ірландській,  хоч  і  по  той  бік  кордону  Республіки.  Блукаючи  вулицями  цього  міста,  слухаючи  як  мої  черевики  лунко  стукають  бруківкою,  я  написав  таке:  

Сонце  однооким  кульгавим  апостолом
Ховається  за  дахи  пам’яті  –  такої  ж  іржавої,
Як  мечі  воїнів  Конхобара  –  бородатого  короля  Уладу,
Що  так  довго  лежали  у  торф’яному  болоті  
Забутих  снів  їжакових  й  оленячих.
У  цьому  місті  всі  двірники  бородаті,
А  всі  жінки  у  картатих  хустках
І  таких  же  спідницях  в  клітинку,
Що  волочаться  по  землі  тартановій,  твідовій,
Що  колись  якомусь  гоноровому  вождю  належала,
Який  нині  десь  під  землею  глибоко
Коло  дольмену  –  такого  ж  важкого,
Як  моє  серце  прочанина  (чутки,  шепіт,  цитати  з  газет):
Тойших  –  чи  хтось  пам’ятає...
Ці  жінки  пригадують  як  воно  –  посміхатись,  
А  діти  бавляться  з  дерев’яними  крісами  
І  малюють  на  стінах  шамрок.  
У  цьому  місті  журба  замість  фіранок
На  кожному  вікні  більмами,  
На  кожному  дому  мурованому
З  каменів,  як  і  ми  неотесаних.  
Для  тої  журби  човен  легкий
Майструю  собі,  витесую  –  вишкрябую
З  дуба  кельтського  мертвого
(І  де  ж  ті  жолуді…  І  де  свині  ті,
Що  так  ласувати  ними  жадали…)
А  в  місті  тому  постріли
Лунають  у  кожних  спогадах,
У  кожній  голові  сивій
У  кожній  луні  минулого…  

Місто,  зіткане  з  суму  сірого,
З  журби  одвічної.
Ховаюсь  за  твоїми  мурами
Перед  дорогою  нескінченною…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821901
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.01.2019


Девершено: Місто Леонардо

                                   «…  Що  коли-небудь  відпочинемо
                                             У  місті  верхньому  Леонардо.»
                                                                                           (Марина  Цвєтаєва)

Незримі  коти
Ловлять  незримих  мишей.
Корабель  з  вітрилами,
Що  зіткані  з  променів  
Пливе
До  міста,  яке  збудував  Леонардо*
Сьогодні  –  
Четвертого  дня  чуми**
Року  Божого  1519-го.
А  незримі  коти
Все  ловлять  незримих  мишей,
Які  були  б  сірими,
Якби  існували  насправді,
А  не  в  світі  вигадок.
Але  на  то  нема  ради:
Незримі  коти  на  службі,
Інакші  б  ті  кляті  миші  
З’їли  б  рукопис  –  
Манускрипт  таємний
На  якому  прозорими  чорнилами  
(Точніше  прозолами***)
Давно  доведена  квадратура  кола
Тим  диваком  бородатим:
Поетом  струнких  геометрій****,  
Тонких  ліній  трикутників,
Гнучких  парабол
Експонент  нескінченних.  

Примітки:
*  -  він  і  справді  в  той  день  в  своїй  уяві  збудував  ідеальне  місто,  що  ділилось  на  нижнє  –  порт,  та  верхнє,  що  стояло  на  горі.  Планувати  ідеальні  міста  тоді  стало  модно.  
**  -  чума  тоді  була  не  в  долині  ріки  Луари,  а  в  Іспанії,  в  Кордові.  
***  -  Лодовіко  Моро  вважав,  що  якщо  вже  чорнила  прозорі,  винайдені  для  тайнопису,  то  називати  їх  чорнилами  не  можна.  Він  навіть  придумав  неологізм  –  синонім  виразу  inchiostro  trasparente  –  «прозорі  чорнила»  -  слово  inchirente.  Я  переклав  це  слово  як  «прозоло».
****  -  Папа  Лев  Х  колись  висловився  так:  «Leonardus  est  auctor  geometria  novam,  quae  mihi  poetica  libri…»    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820802
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.01.2019


Я, блукалець

                             «Блукалець  з  горіховим  посохом
                                 Зазирнув  мені  в  очі,
                                 Рукою  махнув  і  в  хащах  зник,
                                 І  голос  мій  став  хрипом  мисливського  пса…»
                                                                                                                                   (Вільям  Батлер  Єйтс)

Черленою  рискою  Захід
Малює  художник  Сонце,
А  в  мої  сірі  очі  (сірі  як  сутінки)
Зазирає  блукалець  –  волоцюга  доріг
Світу  нашого  металевого:  
Від  срібла  ріки  ночей
До  брязкоту  сталі  –  крок,
Гасне  світу  свічадо
І  сутінкові  звірі
Йдуть  стежиною  Часу:
Олень  колючого  сну,
Заєць  всього  нетутешнього,  
Кабан  всього  потойбічного,
Тур  всього  незворушного:
Під  дубом  прокляття  семи  лісів
Там.  
Повідай  блукальцю,
Чому  я  приречений  хриплим  гавканням
Віщувати  епоху  вечора  –  Епоху  Сутінок.  
І  чому  я  став  псом  мисливським
Свого  повелителя-домінуса,
Наче  я  в  Римі,  а  не  на  острові  –  
Торфяній  Гібернії  –  
Цього  світу  кельтів-варварів,
Наче  я  теж  пес  Кулана  –  коваля  неохайного.  
Скажи  мені,  блукальцю,  
Друїде  семи  лісів  темних,
Семи  дерев  старих  безплідних,
Скажи.  
Може,  хоч  ти  знаєш:  що  і  навіщо,
Де  і  коли,  і  чи  доречно.
Може  ти,  а  може  й  ніхто….  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819963
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.01.2019


Кавалок

                                                 «Ми  вилущуєм  час  із  горіхів
                                                     І  вчимо  його  знову  ходити…»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

У  лісі  горбатої  відьми  Вічності
Дозріла  ліщина  Часу.
У  кожну  жменю  горішок:
Кожному  –  лише  кавалок
Часу  чи  то  Часопростору.
Він  хробаком  виповзає,
Вилазить  жуком-шестилапом,
Визирає  личинкою:
Банальною  і  недоречною,
Наче  ослінчик
Перед  порогом  Раю,
Який  чомусь  Небуттям  називають.
Лисі  відлюдники
І  патлаті  анахорети
Наче  дон  –  отой,  що  гідальго,
Отой,  що  на  конику,
Отой,  що  сто  років  самотності
Долає  в  іржавих  латах.
Одягніть  корону
На  голову  Часу  –  
Тупалу  клишоногому,
Якого  ми  вчили  ходити,
Крокувати
І  вусами-стрілками
Тикати  в  сторону  Шляху  –  
Дао.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815026
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.11.2018


Підійти до вікна

                                       «Коли  приходить  безмовна  
                                           Й  стинає  бутони  тюльпанів…»
                                                                                                         (Пауль  Целан)

Місто-квітник
Плекає  старий  садівник  
Сивобородий  з  сумними  очима:
Синіми,  наче  шмати  неба*,
У  білих  шатах,
Що  не  брудняться  землею  чорною**.
На  цій  круглій  клумбі,
Що  оточена  мурами***
Цвітуть  тільки  сірі  троянди
Камінні.
І  люди-тюльпани:
Ніжні  й  тендітні,
Наче  вусики  білих  тарганів,
Нагадують  птахам-рокам
Бруньки  та  пуп’янки
Життя-плісняви.  
Квіти  стинає  Безмовна
Незримими  ножицями
Жозефа  доктора****,
Парадигмою  вічності.  
Кому  подарує  
Оці  букети-прогалини,
Пісні  жовтої  глини?
Навіщо  ця  жінка  мовчання
Блискучими  лезами  ранку,
Чорними  бритвами  ночі,
Іржавим  ножем  вечора,
Мідним  серпом  дня
Стинає,  стинає,  стинає
Квіти
Камінні  й  живі.
Стинає,
Обертає  квітник  в  пустку.  

Примітка:
*  -  про  те  що  в  нього  очі  синього  кольору  писав  один  ірландський  книжник  і  містик  XIV  століття  –  Кервол  О’Фаррелл,  що  був  монахом  і  жив  в  абатстві  Маністір  Мор  (ірл.  -  An  Mhainistir  Mhór).      
**  -  не  знаю  чому.  Кажуть,  що  такі  білі  шати  бувають.  Білі  шати  дуже  пасують  до  його  сивої  бороди  і  синіх  очей.  
***  -  не  всі  подібні  квітники  оточені  мурами,  деякі  водою,  як  в  країні  телят…
****  -  доктор  Жозеф  прославився  як  великий  гуманіст  в  Галії  –  країні  хвостатих  птахів.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814255
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.11.2018


Clocha ama

                             "Tá  sé  in  am
                               Go  bhfoghlaim  na  clocha  bláthanna  ...  "
                                                                                                                           (Paul  Celan)

Am  cheana  féin:
Meán  lae  cosúil  le  fíon
Doirt  isteach  sa  pháirc  an  bhóthair.
Tá  blianta  fada  ag  iarraidh  bláthanna
Agus  na  clocha  blossom:
Gleoite  agus  bog:
B'fhéidir  toisc  go  bhfuil  sé  fuar
B'fhéidir  mar  gheall  ar  dhaoine
In  ionad  fola  a  shreabhadh  antifreeze
(Toisc  nach  gcuireann  an  domhain  bac)
Sna  glasraí  tá  gorm,  cosúil  le  abhainn  i  bhfad  i  gcéin.

Am  cheana  féin:
Déantar  glais  de  roses,
Ballaí  na  bpríosún  -  ó  chaisíní.
In  ionad  barbair
Boird  ghlais
Gearr  an  nymph
Cad  a  bhí  ina  gcónaí  roimhe  sa  darach
Acorn  ithe
Agus  chod  sé  i  log
Faoi  láthair  sa  chathair:
Siosúr,  cíor  agus  rásúir
Cuir  ar  bhiúró
Agus  muince
Seithí  idir  leabhair  fóilió
Crua  mar  saol.
Gráinneog  é  an  Burgomist
Le  halla  baile  briste
Éilíonn  sé  leis  na  hoilighigh  faoin  ndualgas.
Cloch,  clocha:
Léiríonn  cinnirí  sionnach  na  fáithe
Sean-bríceoirleach.

Nóta:
Scríobhaítear  é  seo  i  gcomhthráth  le  aon  fhile  Úcráinis  amháin.  Scríobh  sé  san  Úcráinis,  agus  tá  mé  Gaeilge.  Má  aistríodh  na  hainmneacha  agus  na  sloinnteanna,  bheadh  an  t-ainm  i  nGaeilge  cosúil  le  Artur  Glas.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811459
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2018


Слід лилика

                     «…Слід  лилика
                             У  порцеляні  вечора  лишає  порожнечу…»
                                                                                                     (Райнер  М.  Рільке)

Лишаємо  слід
На  килимі  жовтого  листя
Ми  –  лилики  тьми:
Нескінченно  темного  Всесвіту:
Слід  порожнечі
На  візерунках  осені:
Там  пройшли  ми  –  
Кажани  –  
Діти  блідого  Місяця:
Жовтуватого,  наче  сама  Осінь:
Пані  з  оксамитовим  одягом
(Роздягнись,  Осене!)
Нам  літати
У  часи  густих  сутінок  
Нам  розгортати
Шкірясті  крила-вітрила,
Нам,  дітям  пітьми  –  лиликам  –  
Побратимам  Сіріуса  –  
Синьої  зірки  минулого,
Живим  вітрильникам  ріки  Ерідан
У  сутінках  знання  потаємного
На  межі  між  «сьогодні»  і  «завтра»,
В  годину  старого  ліхтарника,
Що  запалював  світильники  ночі
І  забув,  наразі,  згасити:
Лишаємо  слід  порожнечі
Ми  –  лилики  –  
Шкірясті  
                                 лицарі
                                                           Темних  Віків.  


Примітки:  
А  в  нас  в  Ірландії  лилики  не  відлітають  у  теплі  краї  і  не  сплять  в  часи  зими  –  у  нас  в  Ірландії  зими  дощаві  і  теплі,  а  лиликам  на  то  байдуже…  
Вони  справді  мають  шкірясті  крила,  які  нагадують  мені  то  вітрила  –  темні  вітрила  ірландських  шхун,  то  сторінки  книг  –  шкіряні  сторінки  ірландських  книг-пергаментів…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810652
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.10.2018


Друг німування

           «Флейта  різбить  собі  друга  свого  німування…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Я  вирізблюю  собі  друзів
З  мертвого  дерева  сподівань.
Я  вирізблюю  собі  дерев’яних  друзів,
Що  нагадують  шахові  фігури,  
Фарбую  їх  лаком,
Домальовую  очі
І  ставлю  на  шахову  дошку:
Нехай  крокують  до  моря:
Чорно-білого,  як  усе  суще,
Легкого,  наче  сухий  ясен,
Прозорого,  як  малюнок  
Старого  китайського  художника  Бо
Того  самого,  що  Лі.
Я  майструю  собі  друзів  
Друзів  мовчання,
Друзів  глибочезної  тиші,
Якої  не  буває  навіть  в  сухому  колодязі,
Що  виритий  двома  пустельниками
Закутими  тягарем  обітниці.
Я  ставлю  цих  дерев’яних  друзів
На  шахову  дошку  дня  і  ночі,
біля  дерев’яних  коней,  королів  і  солдат,
Я  лишаюся  серед  тиші
Глухих  і  важких  каменів,
Серед  долини,  де  замовк  навіть  вітер,
Серед  хижі,  де  давно  не  палили  вогонь,
Де  навіть  книги  німують.
Я  обираю  мовчання…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2018


Сутінковий будинок

                             «Я  знаю  найвечірнішу  з  усіх  домівок:  там
                                 Далеко  глибше  око,  ніж  твоє  пильніше…»
                                                                                                                                             (Пауль  Целан)

Домівка
В  якій  завжди  панують  сутінки,
Що  гуснуть  немов  кисіль
Зі  стиглими  ягодами  журби.

Домівка
В  якій  зітхання
Висить  у  повітрі  зламаним  годинником,
Що  показує  тільки  Темні  Віки
Завжди,
А  стіни  фарбовані  оксамитово.    

Домівка,
Де  шафи  втомились  ховати
Фоліанти  та  манускрипти,
Писані  всі  до  одного  
Мовами  саксів  та  норманів,
Піктів  і  бритів  
І  в  кожному  томі
На  пожовклих  сторінках
Писано  про  темне  і  потойбічне.

Домівка,
Де  незриме  око
Пильнує  за  часом,
А  двері  зачинені,
І  чути  шепіт
Постійно.
Щовечора.  

Домівка,
Де  за  вікнами  чорно  –  
Дивись  –  не  дивись,
Страждай  –  не  страждай,  
Живи  –  не  живи,
Чи  тільки  грай  –  живого.  

Домівка,
Де  господар  незримий
Ходить  як  тінь  за  тобою,
Схиляється  над  тобою  сонним
І  блукає  твоїми  снами,
Ховаючи  рану  мовчання.
Одвіку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809492
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.10.2018


Кроки на линві

                               «Чорно  розчахнуто  браму  нарозтвір  –  
                                   Отож  я  співаю:  Як  жили  ми  тут?»
                                                                                                                     (Пауль  Целан)

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  жовтень  шулікою
Ловить  червоних  курчат  клена:
Його  пальці  безпазурні:
Пальці-ланцети,
Якими  хірург-падолист  
Ріже  буття  черево  –  
Шукає  суть  серед  нутрощів
(Середньовічний  анатом,
Авгур  і  гаруспік  Риму).

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  яке  замітає
Двірник  Марко  Поло  –  
Дивак  астролябій,
Монах  золотих  дукатів
Венеції-жаби,
Що  плодить  і  плодить,  і  плодить
Бородатих  єретиків-дожів,
Що  ховають  в  калитці  флорини,
Затискають  в  руках  засмальцьовані  булли,
А  в  думках  каравела
З  вітрилом  подертим,
Що  мусить  плисти
За  перцем  до  зупи,  
А  шовком  до  дyпи.

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  флюгер  на  башті
Замість  хреста,
Де  годі  шукати  поетів
І  одне  кошеня
На  півсотні  цирульників  
І  одне  одкровення
На  дві  турми  монахів
І  півлегіона  писак.  

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  човен  дірявий
На  пристані  замість  таверни,
А  свічку  запалюють  тільки  вночі,
А  замість  бруківки  таргани*
Мостили  тіла  свої  чорні
Під  ноги  кравцям**,
Що  пошили  спідниці
Торговкам  базарним.

Як  жили  ми  тут?
У  місті,  де  сон
Зачиняють  в  коморі  ***
І  міняють  щоранку
На  хліб  –  
Черствіший  підошви.

Як  жили  ми  тут,  Афродіто?

Примітки:

Це  не  просто  кроки  по  линві,  це  кроки  по  линві,  що  натягнута  між  мавпою  і  надлюдиною.

*  -  я  бачив  лише  одне  місто,  де  замість  бруківки  були  таргани.  Це  було  Місто  Темних  Віків.  

**  -  кравці  люблять  чавити  тарганів  ногами.  Може  тому…

***  -  у  деяких  містах  сни  використовують  замість  грошей.  Міняють  сни  переважно  на  овочі,  сіль,  пшоно  та  тютюн.  Лише  перукарі  міняють  свої  сни  на  ножиці,  якщо  старі  інструменти  зламались.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809478
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.10.2018


День мовчання

                                           "Silentium  est  vultus  in  a  nigro  pelagus  
                                               gurgite  etiam  animarum."
                                                                                               (Gaius  Germanicus  Plautus)*

День,  
Коли  хочеться  помовчати,
Коли  в  жовтих  автобусах
Дозволяється  їздити  божевільним**,
Коли  осінь  лишає  на  дзеркалі  пил,
І  можна  намалювати  пальцями
На  його  відвертій  поверхні
Крислаті  пальми  Борнео
Та  орхідеї  Гвіани  отруйної***,
День,
Коли  двері  в  позаторішнє  «завтра»
Відкриває  Мовчання  –  
Бліда  дівчина  з  безкровними  пальцями
І  срібними  кульчиками****,
І  сірими  очима  непотрібності  –  
День  оцей  настає  несподівано.
Мовчання
Запихає  мені  до  кишені  каштани*****,
Мовчання
Замість  павучих  плямистих  снує  павутиння,
Мовчання
Затуляє  очі  копачам  картоплі,
Що  ціле  літо  цвіла
Білими  квітами  дурману,
А  нині  осінь  –  просто  сухе  бадилля,
І  сірі  очі  селян  
Віддзеркалюють  ключі  журавлів
(Ти  справді  був  пророком,  Шеймасе******).
Мовчання
Нагадує  мені  про  тебе,
Коли  ти  ходила  
В  сірому  платті  буднів,
Які  зіткали  з  шерсті  сумних  овечок  
Всі  ті  ж  арахни,  
Все  ті  ж  ловці  вітру
І  літаючих  крапель  ртуті.
А  під  мостами
Між  берегами,
Які  дервіш  Омар*******
Назвав  «минулим»  й  «майбутнім»
Все  так  само  тихо  тече
Ріка  Мовчання.  

Примітки:  
*  -  написано  на  вульгарній  латині  в  V  столітті,  тому  перекладати  не  буду.  Але  сказано  непогано…  Як  я  розумію  оцього  «останнього  римлянина»…  
**  -  у  нас  в  Дубліні  справді  є  жовті  автобуси.  І  є  такі  дні  в  календарі,  коли  у  цих  автобусах  дозволяється  їздити  божевільним.  Особливо  восени.  
***  -  про  те,  що  Гвіана  країна  отруйна,  писало  чимало  французів.  Я  не  перевіряв  це  –  повірив  їм  на  слово.  Даруйте,  якщо  я  помиляюсь.  
****  -  мені  казали,  що  вона  носить  золоті  кульчики.  Але  я  перевірив  –  виявилось,  що  срібні.  
*****  -  я  прийшов  сьогодні  додому  з  повними  кишенями  блискучих  каштанів  –  плодами  гіркокаштану  кінського  (Aesculus  hippocastanum).  
******  -  Шеймас  Гіні  –  мій  старий  друг.  Він  помер.  
*******  -  Хайям.  Він  теж  помер.  Моїм  другом  був  заочно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807381
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.09.2018


Коса Береніки

                                                   «…Коса  Береніки,
                                                           Тут-таки,  -  я  заплітав  її,  
                                                           Я  розплітав,
                                                           Я  сплітаю  її,  розплітаю.
                                                           Я  сплітаю…»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

Коли  мені  бракувало  зашморгу
Для  нірвани  солодкої,
Я  зробив  його  з  коси  Береніки:
Як  приємно  тою  косою  вдушитися,
Зависнути  на  тій  косі,
Сунувши  в  неї  шию,
Між  Землею  і  Небом,
Між  солов’ями  і  рибами,
Між  мовчанням  і  зорями.
І  то  байка,  що  до  коси
Причеплений  якір,
І  Береніка  русалкою
Зображає  човна-бригантину:
Тільки  не  дерев’яну
І  не  вітрильну,
А  бригантину  плоті.
Береніко!  Твоє  корабель-тіло
Може  виявитись  плахою,
А  може  –  тропічним  островом
Між  Раком  і  Козерогом,
Островом,  що  поріс  гевеями  та  мандрагорами
Беладоннами  та  орхідеями,
А  може  виявитись  кипарисовим  пустищем  –  
Тихим,  безвітряним,  
Де  приємно  спочивати  у  затінку.
А  я  все  плету  її  косу  нескінченну,
Плету-заплітаю
Не  помічаючи,
Що  вона  кольору  порожнечі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805112
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.08.2018


Дерев'яний він

                         «Ким
                             Ким  було  те
                             Плем’я,  те  замордоване,  те
                             Чорно  зависле  в  Небі?»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Люди-колібрі
Проколюють  собі  вуха
Кавалками  зеленого  дзеркала.*
Він  називав  кішку  потопельником**,
А  сам  споглядав  вербу  щовечора,
Зелені  листя  її  бачив  човнами
З  країни  туманної  Алегорії.
Його  цікавило:  
Якого  кольору  центр  мішені:
Тої  самої  мішені,
Яка  зроблена  з  серця.
А  люди-колібрі
Все  махають  крилами,
Все  лишаються  над  квітковими  гніздами,
Все  будують-витесують
Собі  човники:
Навіщо  ж  їм  плавати,
Якщо  літати  вміють?
Чи  то  вони  знають,  що  не  кожен  птах?
Чи  здогадуються,  що  птах  кожен?
Отої  ріки  Що?
Він  –  весляр  клишоногий***
Любив  дивитися  в  Небо,
А  Небо  любило  дивитися
В  очі  плаского  озера  Сторч  –  
Озера  без  очей****.
Він  любив  розмальовувати  паркани,
Купував  у  п’яного  гендляра  блискавки
(Але  тільки  серед  горобиної  ночі)
І  з  блискавок  тих  майстрував  собі  паркана
Навколо  хати,  яка  згоріла
Ще  в  часи  короля  Одоакра*****.  
Його  півень  давно  став  католиком,
Шкандибав  щонеділі  до  кошцьола******,
А  він…  А  він…
Змайстрував  клітку  для  людей-колібрі,
Цілував  сухе  дерево,
Все  чекав,  що  воно  розквітне.  

Примітки:
*  -  з  кавалків  зеленого  дзеркала  можна  зробити  ножі  і  краяти  ними  хліб.  
**  -  не  тільки  він,  Микола  Гоголь  теж.
***  -  Чингісхан  теж  був  клишоногим,  не  тільки  дерев’яний  він.  
****  -  Небо  взагалі  любить  дивитися.  
*****  -  в  часи  короля  Одоакра  згоріла  не  тільки  ця  хата.  А  ще  багато  чого…  
******  -  не  Святої  Ельшбети,  ні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804997
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.08.2018


Пізніше троянд

                                                   «…  То  тягарець,
                                                             Що  стримує  порожнечу,
                                                             Яка
                                                             Йшла  разом  з  тобою…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Пізніше  троянд  –  трава,
Бо  квіти  цих  зірок-пишнот
Надто  важкі  для  кузні:
Для  молоту  Всесвіту.
Після  троянд  –  чорні  айстри.
Ти  хотів  дихати
Порохом  згаслих  зірок,
Хотів  дізнатися  правду,
Що  серце  твоє  –  чорнильниця
В  яку  занурює  пера
Зів’яла  красуня  Ніч  –  
Ця  чорношкіра  Сапфо,
Ця  мовчазна  кіфара
Майстрована  з  евкаліпту,
Що  обгризений  наче  Місяць
Волохатими  коалами  Меркурія.
Налию  в  чорнильницю  свого  серця
Замість  соку  бузини  ртуті,
Нехай  пише  ця  поетеса-чорниця  Ніч
(А  ви  думали  –  хвойда.  Телепні.)
Свої  отруйні  сонети
Про  хвилини  й  години,
Коли  нас  вже  не  буде
За  цим  дерев’яним  столом  одкровення,
Біля  цього  ялинового  ящика  «сьогодні»,
Біля  цього  пустища  вересового,
Якого  ми  ненароком
Назвали  Вітчизною.  
……………………….
Пізніше  зелених  троянд  –  чорні.
Пізніше  чорних  троянд  –  айстри.
Осінні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.08.2018


Серце темряви

                                                   «Під  склепінням  мечів
                                                       Умостилося  тіняви  
                                                       Листозелене  серце…»
                                                                                               (Пауль  Целан)

Серце  темряви
Стугонить  в  глибинах  заліза,
Чорним  зайцем  стрибає  в  безодню  лісу,
Проростає  венами-папоротями
Серед  хащів
Над  якими  завжди  гримить  гроза:
Синє,  наче  крило  ворона  –  
Холодне  серце  темряви
Пульсує  незнаними  землетрусами
Чужої  землі,  не  нашої,
Не  для  наших  очей  створеної
(А  нам  повертатись)
(А  нам  зозулями  в  порожнечу
Вогкого  лісу  страху  кричати)
(А  нам  сіяти  замість  зерна  зуби
Ясонами  голорукими,  босоногими
Та  голоребрими)
(А  нам  стежку  шукати  і  не  знаходити),
А  серце  темряви  дзвоном
Замість  реквієму,
Замість  литавр,
Замість.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803589
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.08.2018


Зазираючий

                                                 «…бо  звик  до  нічних  мандрівок
                                                           І  любив  дивитися  в  обличчя  всьому,
                                                           Що  спить.»
                                                                                                                                 (Фрідріх  Ніцше)

Він  зазирає  в  обличчя  поснулих  квітів,
Що  сплять,  коли  блимає  на  траву  безколірну
Місяць-злодій  –  привид  зі  світу  мертвих  каменів,
Він  зазирає  в  очі  мурашок,  хоч  вони  ховаються
У  шпарки  часу  кайнозою  кульгавого  й  недоречного  –  
Епохи  волохатих  потворок  і  банькуватих  дереволазів
З  руками-лапами,  з  дивакуватими  уявленнями
Про  буття-небуття,  про  Всесвіт  –  сірника  спалах.
Він  зазирає  в  заплющені  очі  кожному  волоцюзі,
Хто  сни  бачить  наче  картину,  що  мальована  Світлом
На  поверхні  води  непотрібного  нікому  колодязя,
Що  досі  стирчить  дірою  на  місці  подвір’я,
Де  колись  жила  довговолоса  молода  відьма,
Колись  –  років  сто  тому,  а  може  й  не  років,  а  кроків,
А  може  й  не  відьма,  а  дочка  сивого  меланхолійного  ката,
А  може  просто  спокусниця  віку  цього  нерозумного,
А  може  просто  багатоніжка  –  сколопендра  отруйна,  
Що  в  зіницях-свічадах  міста  мугикаючих  мурів
Відображається  дівчиною  –  ілюзією  наших  марень.  
Зазираючий  в  обличчя  сплячих  –  у  цей  відбиток  снів  –  
Він  приходить  у  твоє  марево  з  ліхтарем  страшних  казок,  
Він  ховається  між  фасетками  мурашок  –  тоді,  
Коли  ти  прокидаєшся,  коли  вертаєшся  у  цей  світ  сірості:
А  сни  кольорові,  а  сни  яскраві,  а  сни  легкі  –  
До  тої  хвилини,  доки  вони  не  вкрадені,  не  спотворені,
Не  спаплюжені,  не  сплюндровані,  не  отруєні  –
Вони:
Твої  захмарні  сни…  
Тим  –  хто  зазирає  в  обличчя  сплячих.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797442
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.06.2018