Шон Маклех

Руйнування Дому Да Хока. Переклад

Togail  Bruidne  Da  Choca

(переклад)

Почали  улади  тримати  раду  після  смерті  Конхобара,  щоб  вирішити,  кому  передати  королівську  владу.  І  казали  одні,  що  слід  стати  в  них  королем  Фергусу  мак  Ройгу.  Але  немало  терпіли  улади  зла  від  Фергуса,  доки  був  він  у  вигнанні,  і  казали  інші,  що  не  бувати  йому  їх  правителем.  Інші  ж  казали,  що  по  праву  -  король  Кормак  Довга  Борода  мак  Конхобар.  Окрім  того  жадав  Конал  Кернах  влади  для  свого  вихованця  -  Кускрайда  Менд  Маха.  Почали  тоді  улади  готуватися  до  битви,  але  не  став  влаштовувати  Кускрайд  битву,  бо  мав  страх,  що  знищать  один  одного  нащадки  Рудрайге.  Не  було  тоді  при  ньому  Конала  Кернаха,  що  потім  соромив  та  докоряв  за  це  свого  вихованця.

І  сказав  так  Генан  Груадсол  мак  Катбат:
-  Знаю  тепер  я,  хто  має  стати  королем  в  Ірландії  -  то  Кормак  Довга  Борода  мак  Конхобар,  найшляхетніший  муж,  не  обділений  нічим:  обличчям  дивовижним  і  хоробрістю,  даром  честі  і  справедливості.  Йому  перед  смертю  велів  Конхобар  передати  владу,  бо  він  старший  з  його  синів  і  вихованець  Фергуса  мак  Ройга,  що  жодного  разу  не  плюндрував  наші  краї,  якщо  випадало  йому  бути  з  Кормаком.

Погодились  улади  з  такими  словами  Генана.  

Тоді  надіслали  вони  від  себе  гінців  до  королівства  Коннахт,  щоб  покликати  Кормака  правити  уладами  -  Генана  мак  Катбада,  філіда  Амаргіна,  Імбрінна  мак  Катбада,  Ватахтаха  мак  Фердаха.  Вирушили  візничі  в  дорогу  і  прибули  до  Круахан  Ай.  Були  там  Айліль,  Медб  та  Фергус,  і  вітали  вони  гінців.  Почала  потім  розпитувати  їх  Медб.  Тоді  сказали  вони  що  прийшли  за  Кормаком,  щоб  зробився  він  королем  замість  свого  батька.  

Надіслали  людей  до  Кормака,  що  полював  на  той  час  за  річкою  біля  Сід  Нейту.  Повернувся  Кормак  до  Круахану,  і  вітала  його  Медб.  

-  Належить  тепер  тобі  виконати  нашу  волю,  -  сказала  вона.  -  До  цього  часу  ти  був  нашим  вихованцем  і  не  знав  відмови  ні  в  їжі,  ні  в  доброму  вбранні.  Добре  прийняли  тебе,  коли  прийшов  ти  сюди.
-  Воістину  віддячу  я  вам,  -  сказав  Кормак,  -  і  з  радістю  виконаю  я  вашу  волю.  

Тоді  розповів  Генан  Кормаку,  навіщо  прийшли  вони.  І  надіслав  Кормак  гінців  до  своїх  людей,  що  жили  по  всьому  Коннахту,  і  зібрались  вони  до  нього  з  Ірус  Домнайн  та  з  інших  країв  -  чоловіки,  жінки  та  діти.  

І  були  в  Кормака  такі  гейси:  гейс  не  слухати  прорізну  арфу  Круйтіне,  гейс  не  переслідувати  птахів  з  Маг  Да  Кео,  гейс  не  пускати  своїх  коней  через  ясеневе  ярмо,  гейс  не  плавати  з  птахами  Лох  Ло,  гейс  не  зустрічати  жінку  на  Сенат  Мор,  гейс  не  переходити  суходолом  Сінанд  та  гейс  не  заходити  в  Дім  Да  Хока.  

Ось  які  були  гейси  Кормака,  і  наклав  їх  Катбат  у  ніч,  коли  той  народився.  

Наступного  дня  вирушив  Кормак  в  дорогу  з  Круахана.  Три  сотні  було  з  ним,  не  рахуючи  слуг,  дітей,  жінок  та  собак.  

На  три  загони  розділив  їх  Кормак  по  дорозі  з  Круахана.  Перший  з  них  був  у  блакитних  плащах  з  бахромою,  що  заколоті  були  срібними  фібулами.  Короткі  накидки  були  у  тих  воїнів  і  сорочки  до  колін,  а  в  руках  тримали  вони  могутні  списи.  Несли  вони  різнокольорові  зазубрені  щити  і  мечі  з  загостреним  на  вершнем.  

У  другому  загоні  були  на  тілах  воїнів  розфарбовані  сорочки  і  чудові  різнокольорові  плащі  з  фібулами  з  світлої  бронзи.  Накидки  були  в  них  на  головах,  і  несли  вони  світлі  щити,  п’ятикінцеві  списи  та  сяючі  мечі  з  кістяними  руків’ями.  

Тонкотканні  сорочки  з  капюшонами  були  на  воїнах  третього  загону.  Темні  могутні  щити  несли  вони  в  руках,  а  мечі  з  прикрашеними  піхвами  висіли  на  поясах  воїнів.  У  руках  тримав  кожен  з  них  вісьмикінцевий  спис.  Черлені  плащі  з  п’ятьма  складками  були  на  них,  скріплені  фібулами  з  золота  та  срібла.    Посередині  загону  йшов  воїн  зі  світлим  довгим  волоссям,  могутній  і  хоробрий  муж,  король  блискавичний  і  тисячам  рівний  -  сам  Кормак.  

Друїди  тим  часом  пророчили  біди  і  віщували  нещастя  Кормаку.  Казали  вони,  що  не  буде  його  шлях  швидким  та  легким.  І  були  в  той  день  порушені  гейси  Кормака:  пси  його  полювали  на  Маг  Сайнб,  а  сам  він  наздоганяв  птахів  Маг  Да  Кео,  що  називається  нині  Лох-на-Ен.  

А  ще  прийшов  до  нього  арфіст  Крайптіне  зі  своєю  прорізною  арфою,  щоб  занапастити  його  життя  та  владу.  І  тому  зробив  він  це,  що  покохала  Кормака  дружина  його  -  Сенб  інген  Скетерн,  дочка  друїда  з  королівства  Коннахт.  Тричі  приходила  вона  на  побачення  до  Кормака  біля  Ат  Луайн  і  сама  посадила  дерева  Ат  Луайн:  Брон,  Дуб,  Дурдібеойл.  Олур,  Мейт  та  Міскайс  були  їх  імена,  тому  і  казала  жінка:

                                                 Назви  дерев  -  шляхи  оповідок,
                                                 Брон,  Дуб,  Дурдібеойл,
                                                 Навколо  великої  рівнини  ведуть  вони  втечу,
                                                 Олур,  Мейт  та  Міскайс.

Потім  пішли  вони  шляхом  через  ліс,  і  зламалося  там  ярмо  колісниці  Кормака,  від  чого  і  зветься  він  Ліс  Ярма.  І  тоді  поклали  йому  під  колісницю  ярмо  з  ясена.  Рушили  вони  далі  через  Кріх  Майне  і  підійшли  до  Лох-Ло.  Там  увійшов  Кормак  в  озеро  і  плавав  з  водяними  птахами.

Тоді  відкрилося  Крайптіне,  що  плаває  Кормак  в  Лох-Ло  з  водяними  птахами,  і  перетворив  він  тричі  п’ятдесят  юнаків  на  птахів  з  отрутою  в  крилах,  і  полетіли  вони  до  Лох-Ло  і  пролили  отруту  на  воїнів.  Тоді  занурились  воїни  в  сон,  чекаючи  на  своїх  людей,  і  не  прокидалися  до  того  часу,  доки  не  прилетіла  до  них  Скенб,  втілившись  в  яструба  і  не  вбила  всіх  птахів,  окрім  однієї.  

Потім  пішли  воїни  до  Друїм  Айртір,  що  зветься  нині  Гарман,  на  березі  Ат  Луайн.  Там  розпрягли  вони  колісниці  і  побачили  біля  броду  прекрасну  жінку,  яка  мила  свою  колісницю,  підстилки  та  збрую.  Занурила  вона  руку,  і  вода  біля  броду  забарвилась  на  кров,  а  потім  підняла  руку  догори,  і  ні  краплі  води  не  лишилося  біля  броду,  так  що  перейшли  вони  річку  суходолом.  

-  Жахливо  те,  що  робить  ця  жінка,  -  сказав  Кормак,  -  нехай  же  піде  один  з  вас  і  розпитає  її.  

Наблизився  до  неї  один  з  воїнів  Кормака,  і  тоді  проспівала  їм  жінка,  стоячи  на  одній  нозі  і  прикривши  одне  око:

-  Я  мию  збрую  короля,  рокованого  на  смерть.  

Повернувся  до  Кормака  посланець  і  передав  йому  зле  пророцтво  Бадб.  

-  Воістину,  прихід  твій  причина  великої  біди,  -  сказав  Кориак  і  пішов  до  броду  поговорити  з  жінкою.  Жадав  він  спитати,  чию  збрую  вони  миє.  І  проспівав  він:
-  О,  жінко,  яку  збрую  ти  миєш?
-  Це  твоя  збруя,  о  Кормак,  і  збруя  вірних  тобі  людей.
-  Не  добрі  пророцтва,  що  приготувала  ти  для  нас,  -  відповів  на  те  Кормак,  -  і  нещадна  твоя  пісня.  

І  побачили  тоді  воїни  прекрасну  і  шляхетну  дівчину,  що  наближалась  до  них.  Зелений  плащ  зі  складками  був  на  дівчині,  а  на  грудях  був  скріплений  цей  плащ  дорогоцінною  фібулою.  Сорочка  з  білою  накидкою,  розшита  золотою  ниткою,  була  на  тілі  дівчини.  Сандалі  з  світлої  бронзи  були  між  землею  і  ногами  дівчини.  На  голові  в  неї  була  розфарбована  хустка.  Сіла  вона  біля  Кормака,  а  той  вітав  її.

-  Чи  підеш  ти  з  нами,  о  дівчино?  -  спитав  Кормак.
-  Воістину,  ні,  -  відповіла  вона,  -  та  й  хотіла  би  я,  що  і  ти  сам  не  рухався  далі,  бо  загрожує  тобі  загибель.  Жахлива  та  людина,  що  була  зранку  в  тебе  на  гостині  і  грала  на  своїй  прорізній  арфі  -  Крайптіне  арфіст.  І  тому  здійснив  він  це,  що  бажав  порушити  твій  гейс,  щоб  вкоротити  тобі  віку  і  ніколи  не  змогли  б  ми  зустрітися.  Тому  і  прийшла  я  зараз,  бо  більше  вже  не  бувати  сьому.  

Потім  говорила  вона  так:
-  Це  ти,  о  Кормак!

Тоді  пішла  від  них  дівчина  і,  прощаючись,  співала:
-  Гейси  з’являться  мені.  

Тоді  ліг  Кормак  спати  біля  броду,  і  було  йому  жахливе  видіння.  І  прокинувся  він  від  того.  А  в  той  час  зупинився  табором  загін  воїнів  з  Коннахту  біля  Маг  Дерг,  опісля  того  як  грабував  той  загін  і  плюндрував  землі  уладів.  І  були  там  Санб  мак  Кет  мак  Маг,  і  Байрен  мак  Кет,  і  Дуб,  і  Кайбден  Куйндсклех,  і  два  сини  Ламфота,  і  брати  Лонфіаха,  і  Мане  Атремайл  -  син  Айліля  та  Медб,  і  Герман  Габлек  мак  Даман,  і  Буйдех  інген  Форгемен  -  жінка-воїн,  і  Еохайд  Бек  мак  Еохайд  Ронн  -  король  Фіркрайбе,  правитель  третини  Коннахту,  а  з  ним  чимале  військо.  

Казали  в  той  час  улади  Кормаку:
-  Не  личить  нам  дивитися  на  те,  що  чужоземці  володіють  уладськими  жінками  та  худобою,  і  не  битися  з  ними!
-  Не  личить  нам  нападати  на  людей  Медб,  -  відповідав  їм  Кормак,  -  бо  не  йшли  на  нас  війною  люди  з  її  країв.
-  Горе  тому,  -  промовив  тоді  Дубтах,  -  хто  йде  попереду  уладів,  щоб  стати  їх  королем,  і  дозволяє  нищити  свій  народ  ворогам,  бо  воістину  недруги  нам  люди  Коннахту.
-  Так  і  буде  зроблено,  -  сказали  ті,  хто  бажав  злодійства  та  руйнування,  -  ми  йдемо,  стане  Кормак  з  нами  або  супроти  нас!

Піднялись  тоді  улади  і  підняли  свої  бойові  знаки,  і  рушили  супроти  розбійників  до  Маг  Дерг,  а  інакше  Дерг  Долайр  фоморів,  яких  розбили  колись  Племена  Богині  Дану,  збираючись  на  битву  на  Маг  Туїред,  тому  і  зветься  долина  Маг  Дерг.  Ось  імена  вождів  у  тій  битві,  які  були  з  Кормаком:  Ілланн  Фінн  та  Фіахра  Каех,  два  сини  Фергуса,  філід  Амаргін,  Ватехтах  мак  Ферадах,  три  сини  Трайглетана  -  Сідуат,  Куйррех  та  Карман,  дев’ять  синів  Скела  -  три  на  ім’я  Фланн,  три  на  ім’я  Фінд,  три  на  ім’я  Конн,  три  Фоеланна,  три  Сини  Ніалла,  три  на  ймення  Коллас,  три  сина  Сітгола,  Луан,  Іліах  та  Еохайд,  дви  сини  Суамаха  мак  Самгуба,  два  молочних  брати  Кормака.  Були  там  дев’ять  друзів  Кормака  -  три  на  ймення  Дунгус,  три  на  ймення  Доелгус,  три  на  ймення  Доннгус.  Дубдах  Доел  Улад  з  двома  синами  на  ймення  Он.  І  були  там  дев’ять  синів  Лера  мак  Етерскела.  Були  там  Фінн,  Еохайд  та  Іллан  -  три  волинщики.  Були  двоє  на  ймення  Фергне,  двоє  на  ймення  Аед  -  чотири  сурмача  в  ріг.  Були  Дрек,  Дробел  та  Атайрне  -  три  друїди.  Були  Фінд,  Еруат  та  Файтемайн  -  три  кравці.  Були  Вайт,  Муйт  та  Айслінге.  Були  Еед  та  Еохайд  -  два  сини  Брікріу.  Були  там  Іллгаблах  та  Кайдлех  інген  Гаймгелт  -  дочка  матері-приймачки  Кормака.  Була  там  Кайндлех  інген  Сарба  -  дочка  дружини  Дубтаха.  Був  там  Кахт  мак  Іллгуйне.

Знову  по  сухому  перейшли  вони  брід  Ат  Луайн,  рухаючись  супроти  ворогів,  і  зійшлись  вони,  і  почалася  жорстока  грізна  битва.  І  почав  кожен  з  воїнів  рубати,  колоти  і  вражати  іншого.  І  був  це  бій  простого  народу  та  битва  ворога  супроти  ворога.  Нарешті  після  великого  бою  і  січі  переможені  були  воїни  Коннахту.  

І  вразили  Дібтах  та  Ілланн  мак  Фергус  Дуба  та  Койбдена,  двох  синів  Ламфота,  двох  братів  Лонфіаха  та  Круах  Дуйб,  від  чого  і  зветься  те  місце  Дубтір  та  Тір  Койбден.  Байрен  Брек    мак  Кет  поліг  від  руки  Фіаха  мак  Фер  Фебе  на  Маг  Байрен,  тому  й  називається  нині  так  ця  рівнина.  Гарман  Гайблех  мак  Даман  -  управитель  Айліля  та  Медб  поліг  від  руки  Кормака  на  землі  з  іншого  боку  броду,  тому  й  зветься  він  Енг  Гармайн  Гайблех,  а  раніше  звався  він  Друїм  Айртір.  Еркайл  мак  Кондайр    поліг  від  руки  Фланна  Старшого,  тому  дорога,  де  він  загинув  зветься  Сліве  Еркайл.  Фланн  помер  на  Тулах  Фланн.  Ватехтах  мак  Ферадах  поліг  від  подвійного  удару  Санба  мак  Кета  мак  Мага  та  Мане  Атремайла  -  сина  Айліля  та  Медб.  Того  і  називають  цю  долину  Маг  Вата.  Маг  Дерг  звалась  вона  з  часів  битви  на  Маг  Туїред  Племен  Богині  Дану  до  цієї  битви.  Маг  Вата  звалась  вона  з  тих  часів  до  часів  Колумкілле.  Маг  Ура  почала  називатись  вона,  коли  Колумкілле  розвіяв  над  нею  прах  Кіарана,  щоб  вигнати  звідти  демонів.  Кайндлех  інген  Гаймгелт  -  жінка  воїн,  мати-приймачка  Кормака  полягла  біля  Муйне  Кайдліге  від  руки  Мане  -  сина  Айліля  та  Медб.  Луан  мак  Суанах  поліг  біля  Ат  Луайн,  тому  так  і  називається  цей  брід.  Буйдех  інген  Форгемен  вразила  Луана.  Полягли  там  Ілланн  Фінн  та  Ілланн  Донн  -  близнюки  та  сини  Камал  -  дочки  Маг  та  Еохайда  Ронна.  Тому  і  називають  річку  Емайн,  бо  всі  називали  їх  Близнюками.

Незабаром  зібрались  всі  улади  разом.
-  Недобру  справу  здійснили  ми  супроти  Айліля  та  Медб,  повбивавши  їх  людей,  -  сказав  тоді  Лонфіах  мак  Ламфот.  -  Супроти  нас  самих  повернеться  те,  що  приготували  ми  іншим.
-  Чим  погрожуєш  ти  нам,  невільнику!  -  закричав  Дубтах  і  вдарив  його  списом.
Тоді  в  гніві  і  ненависті  пішов  від  них  Лонфіах  до  Айліля  та  Медб.  

Після  тої  великої  перемоги  вирушили  улади  у  свої  краї.  Почали  вони  сперечатися,  де  провести  ніч,  бо  втомились  вони  і  були  поранені.  
-  Лишимося  тут,  -  казали  вони,  -  в  Домі  коваля  Да  Хока  і  дружини  його  Луат  інген  Лумм  Лонд,  у  Домі,  що  стоїть  біля  Сліаб  Малонн.
-  Не  годиться  нам  лишатися  там,  де  вчинили  ми  зло,  -  відповів  філід  Амаргін,  бо  Айлілю  та  Медб  належать  землі,  де  стоїть  Дім  Да  Хока  -  краї  Фір  Малонн.  Вирушемо  далі  у  свої  краї.  Що  нам  до  того,  що  зараз  ніч,  бо  велика  могутність  Медб  і  не  повинні  вороги  її  забувати  про  це.  
-  Чого  нам  боятися  її  нападу,  -  відповів  на  це  Дубтах,  -  коли  за  спиною  у  нас  на  заході  Фергус!
-  Легко  обійти  того,  кого  назвав  ти,  -  відповів  Іллайн  мак  Фергус,  -  бо  притупилося  його  передчуття.  

Тоді  вирішили  вони  зупинитися  в  Домі  Да  Хока.  І  в  той  час  був  цей  Дім  одним  з  шести  королівських  домів  в  Ірландії  -  Дім  Да  Хока  на  Сліаб  Малонн.  На  перехресті  чотирьох  доріг  стояв  кожен  з  цих  домів.  Лише  один  раз  дозволялося  там  брати  їжу  з  казана,  але  кожному  діставалося  те,  що  йому  було  більше  до  смаку.  Кожен  Дім  був  притулком  для  людей  закривавленої  руки.

Поза  тим  зайшов  у  Дім  Да  Хока  зі  своїми  п’ятьма  десятками  учнів  і  дружиною  Луат  інген  Лум  Лонд.  Вітали  вони  Кормака  і  його  воїнів,  а  потім  кожен  сів  на  своє  місце.  

Так  сиділи  вони  і  раптом  побачили  жінку,  що  наближувалась  до  Дому  -  з  величезним  ротом,  темну,  швидку,  вкриту  сажею,  кульгаву  і  сліпу  на  одне  око.  Темний  дірявий  плащ  був  на  ній.  Чорний,  наче  спина  жука,  був  кожний  суглоб  її  від  голови  до  землі.  Сіре  волосся  спадало  їй  на  плечі.    Притулилась  вона  плечем  до  входу  в  Дім  і  почала  пророчити  воїнам  біди  і  передбачати  нещастя.  Так  казала  вона:
-  Сумні  будуть  воїни  в  домі,  тіла  вмиються  кров’ю,  будуть  тіла  їх  без  голів  на  землі  Дому  Да  Хока.

Потім  покинула  їх  Бадб.  

А  тим  часом  отримали  вони  вістку  від  уладів  з  півночі.  Вирішили  улади,  що  забарились  їх  гінці  з  Кормаком,  і  тоді  надіслали  вони  великі  загони  на  південь,  щоб  зустріти  Кормака  і  вмовити  його  прийняти  королівську  владу.  І  сказали  їм,  що  пішов  Кормак  зі  своїми  людьми  до  Сен  ат  Мар.  Тоді  пішли  за  ним  улади  до  Сен  ат  Мар  та  до  Маг  Дерг.  Там  побачили  вони  поле  битви.
-  Воістину,  -  сказали  вони,  -  це  слід  вістря  меча  Кормака!  

Потім  вирушили  вони  прямо  до  Дому.
Недовго  були  там  воїни  після  пророцтва  Бадб,  і  були  вони  в  очікуванні,  в  нудьзі  та  в  тривозі.  І  тоді  почули  вони,  як  сказав  Генанн,  що  стояв  на  порозі  Дому:
-  Бачу  я  воїнів,  що  йдуть  прямо  через  Маг  Дерг  з  заходу,  і  думаю  я,  що  всі  вони  улади.  

Зраділи  вони  тоді  і  наповнився  гордості  Кормак  та  його  люди,  коли  побачили  вони  своїх  героїв  та  воїнів,  що  поспішали  до  Дому.
Потім  зайшли  улади  в  Дім,  і  кожен  сів  на  своє  місце,  як  велить  їм  звичай,  так,  що  не  випало  бути  нижчому  на  місці  вищого.  Сів  Амаргін  на  місце  героя  справа  від  Кормака,  а  навпроти  нього  біля  входу  сів  Кахт.  На  місце  героя  зліва  від  прекрасної  руки  короля  сів  Фіаха  мак  Фір  Аба.  Біля  іншого  входу  сів  Фіаха  Каех  мак  Фергус.  Сів  Ілланн  Фінд  мак  Фергус  справа  від  короля  Кормака,  а  Дубтах  зліва  від  нього.  Так  і  розсілись  всі,  як  кому  належиться  по  праву  їх  батьків  і  дідів.  

Тепер  про  Лонфіаха.  Далі  мова  про  нього.  Відправився  він  туди,  де  були  Айліль  та  Медб,  і  все  розповів  їм.  Стали  вони  вершити  раду  з  коннахтцями  і  сказала  Медб:
-  Влаштую  я  так,  що  лишиться  з  нами  Фергус,  а  воїни  Коннахту  вирушать  за  Кормаком  і  силою  захоплять  його  Дім,  де  б  не  марнував  він  сьогодні  ніч.

Почала  потім  Медб  наговорювати  на  Кормака  Фергусу:
-  Напевно,  задоволений  ти,  що  стане  королем  син  того,  хто  прогнав  тебе  з  твоїх  же  земель  і  зачав  його  від  твоєї  ж  дружини!
І  тоді  погодився  Фергус  напасти  на  Кормака.  Вирушили  з  ним  сини  Мага  -  Кет,  Айле  Ард  Агах,  Еохайд  Бек  мак  Еохайд  Ронн,  Мане  Інмогайд  мак  Мане  Моргор,  Мане  мак  Кет,  Мог  Корб  мак  Конхобар  Абратруайд  мак  Фінд  мак  Рос.  І  було  з  ними  десять  сотень  людей.  Вирушив  Лонфіах  попереду  воїнів.  Не  було  тіла,  не  прикритого  щитом,  руки  без  списа,  поясу  без  меча.

І  тоді  заспівав  Суамах  мак  Самгуб  -  співак  і  батько-приймак  Кормака,  таку  пісню,  що  пророчила  їм  все,  чому  судилося  бути,  бо  славився  він  як  провидець  і  муж  великої  мудрості!  

                                                     Горе  тим,  хто  йде
                                                     За  Лонфіахом  мак  Ламфотом!

Незабаром  підійшли  воїни  до  Дому  і  розташувалися  поблизу.  Відправили  вони  до  Дому  пластунів  -  Мог  Корба  та  Кайлле,  і  незабаром  повернулися  вони  і  розповіли  все  про  людей  і  про  те,  що  робилося  в  Домі.  
-  Підійшли  ми,  -  сказав  Мог  Корб,  -  до  величезного  королівського  Дому,  де  були  суворі  й  страшні  люди,  одягнені  в  прекрасний  небачений  одяг,  з  чудовими  чужоземними  щитами  і  гострими  списами.  Одні  мали  довге  волосся,  інші  -  коротке,  а  треті  -  стрижене  навколо  голови.  
-  Впізнаю  я  їх,  -  сказав  Лонфіах,  -  це  шляхта  короля  та  його  воїни.  Горе  тому,  хто  здійснить  напад  на  них!  Горе  тому,  хто  повинен  битися  з  ними!  Багатьох  героїв  омиють  вони  кров’ю,  захищаючи  свого  повелителя.  
-  Потім  пішли  ми  до  іншого  Дому  на  вершині  пагорба,  -  сказав  Мог  Корб,  -  де  сиділи  білошкірі  жінки  з  блакитними  очима,  одягнені  в  строкатий  одяг  -  червоний,  синій,  зелений.  Шляхетні,  широколобі  юнаки  були  біля  них,  музики,  співаки,  паяци  і  собаки.  З  усіх  навколишніх  доріг  чимало  людей  прямує  до  цього  Дому.  Не  бачили  ми  поблизу  від  нього  ні  героїв,  ні  воїнів.
-  Впізнаю  я  їх,  -  сказав  Лонфіах,  -  це  жінки  короля  й  королеви  Нем  інген  Келтхайр  мак  Утехайр.  Запекло  будуть  захищати  їхню  кров  у  цьому  Домі!
-  Потім  пішли  ми  до  іншого  Дому,  -  сказав  Мог  Корб,  -  що  стояв  нижче  того  на  схилі  пагорба.  І  були  там  вожді,  шляхетні  воїни,  королівські  сини,  великі  і  шляхетні  люди.  Хоч  і  немає  в  тому  домі  ясного  світла  і  королівських  смолоскипів,  яскраво  сяє  небачений  одяг,  дивовижні  прикрашені  фібули,  позолочені  щити,  оброблені  золотом  мечі,  загони  вождів  і  шляхетних  воїнів.  Не  впізнав  я  тільки  самого  Кормака,  якщо  тільки  це  не  він  був  посеред  Дому,  високий  і  з  прекрасним  обличчям  муж.  Сяючі  очі  в  нього  і  прекрасні  зуби.  Лице  його  широке  зверху  і  вузьке  знизу.  У  нього  довге  золотисте  волосся,  довга  роздвоєна  борода.  На  ньому  червоний  плащ  зі  срібною  фібулою.  Меч  з  вершнем  у  нього  в  руці.  Воістину,  королівський  лик  у  нього  і  голос  верховного  правителя.
-  Так,  це  Кормак,  якщо  вірно  його  описав  ти,  -  сказав  Лонфіах.  

Потім  сіли  воїни  і  почали  чекати  кінця  ночі,  щоб  тоді  напасти  на  Дім  і  зруйнувати  його.
Тим  часом  люди  в  Домі  сиділи  в  роздумах,  Амаргін  трохи  поспав.  І  ось,  що  з’явилося  йому  в  сні:  видіння  воїнів  Кроннахту,  що  завалюють  на  них  Дім,  і  людей,  що  вбивають  одне  одного.  З  жахом  отямився  він  від  сну.
-  Мовчіть,  -  сказав  тоді  Кормак,  -  що  сталося?
І  тоді  промовив  Амаргін:
-  Гуркіт  героїв.
-  Піднімайтесь,  о  воїни,  -  сказав  Амаргін,  -  і  нехай  не  лишить  ніхто  своєї  зброї,  бо  йдуть  вороги  напасти  на  вас!

Недовго  довелось  їм  про  це  думати,  бо  вже  наблизилось  військо  і  зробило  три  кола  навколо  Дому.  І  тоді  крикнули  воїни  бойовий  клич.  
-  Прийшло  те,  чого  ми  боялися,  -  сказав  Амаргін.
-  Незабаром  почують  вони  і  наше  слово,  -  промовив  Кормак,  -  бо  знайдуться  і  тут  воїни!

А  тим  часом  Суамнах  мак  Самгуб  вирушив  на  схід  за  військом,  щоб  подати  вість    своєму  сину-приймаку  і  підійшов  до  Тулах  Дер  -  Пагорбу  Сліз,  що  зветься  так  від  кривавих  сліз,  що  проливав  тут  Дагда,  дізнавшись  про  смерть  сина  свого  Кермайта.  Побачив  Суамнах  заграву  руйнування,  що  випала  на  долю  його  сину-приймаку  і  не  зміг  терпіти  цього,  бо  розірвалося  в  грудях  його  серце.  Тому  і  називається  з  того  часу  і  донині  цей  пагорб  Друїм  Суамайг.  

Тим  часом  напали  воїни  на  Дім  Кормака  і  підпалили  його.  Побачив  це  Лонфіах  і  засоромився  того,  що  привів  ворогів  до  свого  молочного  брата.  І  зайшов  він  тоді  в  королівський  Дім,  щоб  стати  в  битві  поруч  біля  нього,  але  вдарив  його  своїм  мечем  Дубтах  і  зітнув  йому  голову.  І  це  був  перший  смертельний  удар  в  Домі.
І  тоді  підпалили  Дім  з  усіх  боків.  Кинувся  тут  назовні  Фергна  мак  Фіннконн,  вразив  п’ятдесят  воїнів,  озброєних  для  сутички,  згасив  вогонь,  прогнав  військо  за  пустки  і  неушкодженим  повернувся  в  Дім.

Знову  тоді  підійшло  військо  до  Дому  і  розпалило  вогні.  Піднявся  тут  Фіаха  мак  Фір  Аба,  загасив  вогні,  вразив  сотню  воїнів  і  відігнав  геть  військо.  
Але  незабаром  знову  повернулись  воїни  і  розпалили  чотири  великих  вогні  в  Домі,  по  одному  з  кожного  боку.  Тоді  кинувся  назовні  Дубтах,  згасив  вогонь,  а  потім  жорстоко  і  запекло  прогнав  військо,  вразив  сотню  воїнів  і  повернувся  в  Дім.
Тоді  запалили  воїни  вогні  в  п’яти  місцях  в  Домі.  Тут  кинувся  назовні  Ілліан  Фінн  мак  Фергус,  згасив  вогні  і  вбив  сотню  воїнів,  прогнав  інших  за  пустки.

А  тим  часом  наблимизився  до  Дому  Лугайд  Ламдерг,  підняв  на  плече  величезний  камінь  і  кинув  його  в  Іллана  мак  Фергуса,  так  що  впав  той  неживим.  Тут  підняв  на  плече  камінь  Фіаха  мак  Фер  Фейбе.
-  Воістину,  це  тягар  героя,  -  сказав  Амаргін,  -  і  впаде  на  них  ганьба  разом  з  ним.
Кинув  тоді  Фіаха  камінь  в  Лугайда  Ламдерга,  і  впав  той  неживим.  Підняв  той  камінь  Кет  і  кинув  його  в  Дім,  і  вбив  там  одного  воїна.  Але  Фіахра  Каех  мак  Фергус  знову  підняв  його  і  вразив  ним  одного  воїна  зовні.
Так  вбили  вони  цим  каменем  сім  воїнів  зовні  і  сім  в  середині.  Потім  здійснив  Дубтах  кидок  героя  через  весь  Дім,  і  це  той  самий  камінь,  що  лежить  нині  в  джерелі  Келл  Ласра,  як  називається  нині  і  королівський  Дім,  бо  в  старі  часи  не  бувало  королівського  Дому  без  води,  що  текла  всередині  нього  або  поблизу.  
Про  це  співав  Амаргін:
-  Тягар  Фіахна,  ганьба  героя.

І  ще  потім  співалося:
                                                   Той  камінь,  що  біля  Дому  життя  героїв  позбавляв,
                                                   Лугайд  Ламберг  кинув  його  в  Іллана  мак  Фергуса,
                                                   Фіахна  кинув  в  Лугайда  його,  і  кров’ю  умився  герой,
                                                   Двічі  по  сім  мужів  впало  від  цього  каменя.  

Тоді  зійшлись  воїни  одне  з  одним  біля  Дому.
-  Краще  вже  нам  вийти  назовні,  о  воїни,  -  сказав  Кормак,  -  щоб  битися  в  полі.  
І  потім  сказав  він,  поринувши  в  битву:
-  Жахливий  крик,  крик  Дому.
Тоді  кинулись  воїни  з  Дому  назовні,  зруйнувавши  поперед  себе  його  стіни  і  входи  героїв,  і  стали  міцними  бойовими  рядами,  тоді  зійшлися  з  усіх  боків  люди.  І  почалась  тоді  між  ними  жорстока,  спекотна  битва,  так  що  ложа  смерті  приготовлені  були  багатьом  і  в  гущі  битви  кров  дійшла  до  поясів  героїв.

Тут  знайшов  Кормак  камінь  під  ногами  і  кинув  його  в  Мог  Корба,  так,  що  роздробив  камінь  щит  і  загнав  воїна  в  землю.  І  це  той  самий  камінь,  що  лежить  нині  в  джерелі  посеред  Дому.  Не  встиг  той  піднятися,  як  наблизився  до  нього  Кормак  та  Кахт  мак  Ілгуйне  і  вразили  його  на  смерть.  І  кожен  герой,  що  був  тоді  в  середині  Дому,  прорубав  собі  прохід  в  гущині  жорстокої,  небаченої  битви,  так  що  незабаром  вразили  вони  і  розкидали  однин  одного.  Кожен  з  них  слідував  за  своїм  супротивником  в  битву  обопільну.  
І  пішли  геть  від  битви  Еохайд  Бекк  мак  Еохайд  Ронн  та  Мане  Антакайд  мак  Мане  Моргор,  і  впали  вони  на  Кнік  ін  Коскар  від  ударів  Кахта  мак  Ілгуйне  та  Кормака  після  важкого  бою.  Донині  є  чимало  могил  на  цьому  пагорбі,  що  зветься  Сліаб  Бік  на  часть  Еоху  Бекка  мак  Еохайда  Ронна.

З  перемогою  повернулися  в  Дім  воїни.  Небагато  їх  лишилося  на  луках  Дому  після  його  руйнування.  Були  двоє  на  ймення  Он,  два  сини  Дубтаха  біля  броду.  Кожен  з  них  поклав  у  сутичці  по  дев’ять  мужів,  тому  і  називається  цей  брід  на  схід  від  Дому  Ат  на  н-Она.  Кларта  Клоен  поліг  від  руки  Кета  мак  Мага.  На  Кларта  -  по  його  імені  зветься  тепер  цей  пагорб.  Боккан  поліг  від  руки  Амаргіна,  і  тому    назва  Ард  Боккайн  біля  Кріх  Малонн.  Лен  поліг  біля  Лох-Лейн  біля  Бодамар.  Крех  Сойндім  та  Крех  Дойндім  були  вбиті  на  Ард  на  Крех.  Кліабах  Кетроах  поліг  від  руки    Дубтаха,  тому    і  назва  Друїм  Кліабайг.  Ен  мак  Маг  поліг  біля    Ат  Еойн  від  руки    Фіаху  мак  Фер  Фебе.  Фідах  мак  Ен  поліг    біля  Ат  Куйле  Феда.    Кайндлех  інген  Варба  -  дочка  дружини  Дубтаха  полягла  біля  Кайндлех.  Буйдех  інген  Форгемен  полягла  біля  Клуайн  Буйдіге.

Знову  потім  зав’язалась  битва,  і  були  з  одного  боку  Кормак  Довга  Борода,  Дубтах,  Амаргін,  та  Кахт  мак  Іллгуйне,  та  Айліль  Ардгах.  Поринув  Корб  Гайллне  до  Кормака  і  поліг  від  його  руки  та  руки  Кета.  Як  мовить  Книга  Друїм  Снехта:  обезголовив  він  Кормака,  а  Анлон  мак  Дохе  поніс  з  собою  його  голову  до  Ат  Луайн.  Тому  і  кажуть:  «Коли  впали  два  Она  в  Домі  руки  ворогів...»

Інші  ж  кажуть,  що  не  дав  Амаргін  відтяти  голову  Кормаку  і  прогнав  від  його  тіла  Кета,  і  тричі  поранив  його.  Але  в  книгах  пишуть  інакше.  
Потім  поліг  Да  Хока  в  Домі.  Дружина  його,  Луат  інген  Лум  Лонда  пішла  до  Ло-Луата  і  там  згусток  крові  з  серця  впав  на  груди  її,  тому  і  зветься  це  озеро  Лох-Луата.  
Лише  п’ять  чоловік  врятувались  з  прибулих  десяти  сотень  коннахтців.  А  з  трьох  сотень  уладів  врятувалось  тільки  троє:  філід  Амаргін,  Дубтах  та  Фіаху  мак  Фер  Фебе.  Імгрід  мак  Катбат  пішов  ще  ввечері,  до  руйнування.

Потім  вирив  Амаргін  могилу  і  насипав  пагорб  для  короля,  тому  й  зветься  це  місце  Клуайн  Дума.  Почав  Амаргін  тужити  і  плакати  за  королем  і  сказав  так:
-  Велика  журба  уладів  після  загибелі  їх  короля  в  кривавм  бою.

Так  співалось  про  загибель  героїв  в  Домі:
-  Поліг  Кормак  в  Домі,  в  крові  Ілланн  Фінн.

Тепер  про  Фергуса.
Лишився  він  в  Круахані  після  виходу  воїнів,  і  тоді  прийшов  до  нього  його  слуга  Ергаб,  що  розповів  про  похід  братів  Мане  і  синів  Мага  проти    Кормака  та  його  людей,  щоб  завалити  на  них  Дім,  де  б  не  зупинився  король  на  ніч.  Взяв  тоді  Фергус  своїх  коней,  запряг  у  колісницю  і  поїхав  по  сліду  війська,  щоб  не  допустити  руйнування.
Але  не  було  з  того  нічого,  бо  нікого  не  зустрів  він  живого  біля  Дому,  крім  Амаргіна,  Дубтаха  та  Фіаху,  та  й  ті  були  червоні  від  чисельних  ран  своїх  і  крові.

Гірко  горював  Фергус  і  плакав  за  своїй  приймаком-сином  і  бив  однією  рукою  в  другу  руку,  і  кривавими  були  його  сльози.  А  потім  об’їхав  він  поле  битви  і  розшукав  тіла  людей  своїх,  побратимів  та  синів-приймаків.  Важко  було  дивитися  на  нього,  коли  йшов  він  від  одного  тіла  до  іншого.  Не  веселіше  було  йому  дивитися  на  Кормака  в  крові,  аніж  на  смерть  синів  своїх.  І  сказав  він:

                                 Горе  червленій  крові  моїй...

Об’їхав  він  все  поле,  повернувся  Фергус  туди,  де  були  Амаргін,  Дубтах  та  Фіаху,  і  почав  прославляти  їх,  бо  жах  і  страх  охопив  його  перед  ними.  Так  казав  Фергус,  і  воістину  сповнений  горя,  скорботи,  нещастя  був  він  і  слова  такі  мовив:

                               Крові  темниця  -  серце  моє,
                               Сила  і  полум’я  згасли...
                               Сам  я  і  звитяжний  Кехт
                               Велику  справу  здійснили
                               У  битві  кривавій...

Ось  дещо  про  їх  похід  та  подвиги.  Дім  Да  Хока  -  назва  цієї  скели.  

З  давньоірландської  переклав  Шон  МакЛех  (Sean  MacLaoch)


Від  перекладача

Давні  ірландські  історичні  перекази  називаються  скели.  Вони  є  аналогом  скандинавських  саг.  Але  звісно,  як  це  і  має  бути  у  кельтів,  більш  поетизовані  і  більш  прикрашені  гіперболами,  метафорами  та  казковими  елементами.  Скели  століттями  складалися  і  передавалися  з  уст  в  уста,  з  одного  покоління  до  іншого  професійними  поетами  -  філідами.  І  тільки  в  VI  -  VII  століттях  почали  записуватись  в  ірландських  монастирях  -  таких  як  Клонмакнойс  та  Йона.  Дія  скели  «Руйнування  Дому  Да  Хока»  відбувається,  згідно  традиційної  ірландської  хронології,  в  середині  І  століття  до  нової  ери.  Більш  точне  датування  визначити  важко.  Згідно  праць  Джефрі  Кітінга  королева  Коннахту  Медб  правила  зі  своєї  столиці  Круахан  Ай  і  була  дочкою  верховного  короля  Ірландії  Еоху  Фейдлеха  (роки  правління  94  -  82  рр.  до  н.  е.).  Події  відбуваються  десь  наприкінці  її  довгого  і  звитяжного  правління,  після  смерті  її  кривдника  короля  Уладу  Конхобара.  Інші  дослідники  відносили  події  описані  в  цій  скелі  до  ІІ  століття  до  н.е.  

Так  чи  інакше,  перед  нами  Ірландії  пізнього  залізного  віку,  в  часи  розквіту  кельтської  цивілізації.  У  ті  часи  Ірландія  була  поділена  на  п’ять  королівств  -  Улад,  Коннахт,  Міде,  Муму  (Мунстер)  та  Лагін  (Лейнстер).  Теоретично,  ці  королівства  були  васальними  і  влада  в  Ірландії  належала  верховному  королю  Ірландії,  резиденція  якого  була  в  королівстві  Міде,  в  священному  місті  Тара  (Темра).  Але  на  практиці  влада  верховного  короля  Ірландії  була  номінальною  і  часто  ефемерною.  Між  королівствами  постійно  точились  кровопролитні  війни.  Верховний  король  Ірландії,  щоб  хоч  якось  утримати  владу  мусив  постійно  йти  на  компроміси,  укладаючи  військові  спілки  з  тим  чи  іншим  королівством  і  воюючи  проти  іншого  непокірного  йому  королівства.  Крім  того  кожне  з  п’яти  королівств  ділилося  на  ще  менші  васальні  королівства,  між  якими  теж  точилась  ворожнеча,  а  менші  королівства  теж  ділилися  на  володіння  вождів  кланів,  які  теж  вважали  себе  королями.  Між  кланами  постійно  виникали  конфлікти  і  війни  -  за  землю,  худобу,  пасовиська  чи  просто  внаслідок  давньої  ворожнечі  і  кровної  помсти.  

Це  могло  б  перетворитися  у  суцільний  хаос  і  війну  всіх  проти  всіх,  яки  не  система  заручників  і  певні  традиції,  яких  намагались  суворо  дотримуватись.  Клани,  королівства,  верховний  король  Ірландії  обмінювались  заручниками,  яких  страчували,  якщо  певний  клан  чи  королівство  порушував  мир.  Крім  цього,  періодично  влаштовувалось  Свято  Тари,  на  який  приїжджали  вожді  кланів  і  присягали  на  вірність  верховному  королю  Ірландії.  Також  регулярно  відбувалися  з’їзди  вождів  кланів,  де  суперечки  кланів  намагалися  розв’язати  мирно.  У  середині  кланів  теж  було  неспокійно  -  рідко  коли  посада  вождя  клану  успадковувалась  від  батька  до  сина.  Переважно,  вождя  клану  обирали,  і  за  цю  посаду  і  владу  в  клані  спалахували  криваві  конфлікти.  Крім  того,  в  давній  Ірландії  панував  такий  світогляд:  якщо  відбувались  якісь  негаразди  -  неврожай,  голод,  моровиця,  стихійне  лихо,  то  це  означало,  що  править  людьми  поганий  король,  що  порушив  закони  світобудови  своїми  нехорошими  вчинками.  А  значить  його  необхідно  вбити  і  поставити  нового  -  хорошого  короля.  Іноді  короля  обирали  під  час  так  званого  Свята  Бика,  коли  приносили  в  жертву  богам  бика,  потім  один  з  воїнів  їв  м'ясо  бика  досхочу,  пив  юшку  з  м’яса  бика,  потім  над  його  ложем  говорили  слова  правди,  і  той,  кого  він  бачив  у  сні  і  ставав  новим  королем.  

Тогочасне  ірландське  суспільство,  крім  того,  що  мало  кланову  структуру,  ділилося  на  стани:  королі  і  вожді  кланів  -  рі,  жерці  -  друїди,  поети  -  філіди,  музики  і  співаки  -  барди,  простолюдини  і  раби.  Рабство  носило  патріархальний  характер.  Приватної  власності  на  землю  не  було.  Земля  належала  клану,  вождь  клану  тільки  розподіляв  -  кому  якою  ділянкою  тимчасово  користуватися.  Духовним  життям  ірландців  керували  друїди  -  носії  таємних  знань  та  релігії  кельтів,  замкнена  каста,  до  таємниць  якої  допускали  тільки  посвячених.  На  кожного  ірландця  при  народжені  накладалися  гейс  -  система  індивідуальних  заборон,  які  носили  іноді  парадоксальний  характер.  Але  порушувати  гейс  категорично  заборонялось  -  згідно  тодішніх  уявлень  це  приносило  смерть  порушнику.  Давні  ірландці  в  часи  язичництва  шанували  чимало  свят,  але  було  серед  них  чотири  основних:  Самайн  -  свято  нового  року  і  повернення  стад  з  літніх  пасовиськ  на  зимові  стійбища,  Імболк  -  свято  зустрічі  весни  і  передбачення  майбутнього,  Белтайн  -  свято  світла,  початку  літа  і  відправлення  стад  на  літні  пасовиська,  Лугназад  -  свято  урожаю.

У  цій  скелі  описується  руйнування  одного  з  шести  сакральних  Домів,  що  стояли  на  роздоріжжях  давньої  Ірландії.  Ці  доми  на  отримування  яких  король  жертвував  чимало,  були  притулком  для  подорожніх  і  крім  того,  були  притулком  «для  людей  з  кривавою  рукою»,  тобто  для  людей,  які  вбили  когось  під  час  чергового  конфлікту  кланів  і  могли  в  одному  з  цих  Домів  розраховувати  на  захист  і  недоторканість,  як  в  античних  храмах.  Але  як  бачимо,  цей  звичай  порушувався  і  про  це  співали  філіди  в  піснях  і  скелах.  Скела  «Руйнування  Дому  Да  Хока»  була  записана  у  VIII  столітті  після  довгих  віків  її  існування  в  усній  формі  в  одному  з  монастирів  Ірландії  невідомим  скрипторієм.  Потім  неодноразово  переписувалась.  Первісний  рукопис  до  нас  не  дійшов.  До  нас  дійшли  дві  копії  XVI  та  XVII  століть,  що  нині  зберігаються  в  бібліотеці  Триніті  коледжу.  Вищенаведений  переклад  скорочений  -  опущені  чисельні  повтори  та  частини,  де  текст  ушкоджений  і  важко  піддається  прочитанню.  

Шон  МакЛех
Дублін,  Ірландія

На  малюнку:  Королева  Медб  -  картина  художника  Д.  К.  Лейендекера  (1911).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649837
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2016

Довершено: Місто Слів

               «Сірники  горілі
                   Гризли  весняне  жито.
                   Бачив  я  -  прозорий  журавель  алкоголю
                   Дзьобав  чорні  лоби  солдат  помираючих...»
                                                                             (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Ми  муруємо  місто  зі  слів  -  
І  все  намарно,  мури  руйнуються,
Розсипаються,  так  начебто
Не  з  цеглинок-слів  вони  складені,
А  з  піску  сухого  на  горі-пагорбі,
Де  все  руйнується,  де  все  нетривке,
Як  мрія  старого  кудлатого  пса-пройдисвіта,
Так  наче  не  слова  ми  клали  в  підмурки
А  порцелянові  ліплення,  ефемерні,
Як  марення  ренесансного  майстра-книжника,
Філософа  й  фантазера,  художника,
Що  малює  свої  картини  уявними  пензлями
Тільки  в  своїй  уяві,  на  стіні  неіснуючого
Храму-одкровення,  ідеального  та  гармонійного.
Ми  муруємо  місто  зі  слів:
Вежі  й  дзвіниці,  ратуші  і  крамниці,
Стіни  й  бруківку,  арсенал  і  книгосховище.
Та  все  намарно.  Все  розсипається  в  прах,
Все  стає  кучугурами  пороху,
Пустищем,  де  цвітуть  бліді  квіти
Без  аромату,  
Лише  з  тінями  краси  ледь-помітними,
Пустищем,  навіть  не  руїнами,
Де  можна  лише  згадувати,
Де  панує  така  тиша,  
Що  навіть  богам  моторошно,
Все  створене  й  збудоване  стає
Пустелею,  де  колись  жили  люди,
Колись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649654
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016

Полонена весна

                                                     Присвячується  Надії  Савченко,  Жанні  де  Арк  
                                                     та  всім  жінкам,  що  йшли  на  смерть  за  Свободу.  

Весна  -  це  свобода,  весна  це  надія,
Весну  кидали  за  ґрати,  
Весну  розстрілювали,
Весні  забороняли  цвісти,
Весні  забороняли  говорити
Навіть  піснями  птахів,
Катам  невтямки,  що  весна  неминуча,
Що  їхнє  ремесло  ганебне  й  потворне,
Що  викрадати  й  вбивати  жінок  це  огидно,  
Що  їхня  імперія  -  це  смердюча  помийка,
Замішана  на  крові  з  багном,
Що  свободу  неможливо  здолати,
Неможливо  заперечити  і  кинути  за  ґрати,
Що  Свобода  все  одно  проросте  
Крізь  землю  шафранами  і  підсніжниками,
Прилетить  весняним  вітром  і  білим  лелекою,
Прийде  усміхненою  жінкою,
Свобода  безсмертна,  її  неможливо
Розстріляти  чи  згноїти  у  буцегарні,
Свобода  воскресне
Наперекір  божевільним  карликами
І  його  знавіснілим  слугам,
Свобода  -  це  жінка  й  весна,
Вічна  як  сонце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649652
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2016

Довершено: Місто Заборон

                                 «Я  не  мета  шляху  і  не  дорога,
                                     Не  суворе  місто  за  стіною…»
                                                                         (Райнер  М.  Рільке)

Місто  потріпаних  заборон  –  
Дірявих,  як  шкарпетки  Тіберія
Тухлих,  як  солонина  липка
З  корсарської  шхуни  вигнання.
Місто,  де  заборонами  мурували  стіну,
На  якій  не  дозволено
Навіть  гніздитись  гомінким  ластівкам  –  
Марнослівним  але  співочим,
Навіть  стоногам  забороняли  повзати,
І  павукам-арахнам  було  не  дозволено
Плести  там  тенета
Для  ловлення  вітру.
Місто  хитких  заборон-застережень,
Заборон-забобон  мавп’ячих,
Ефемерних,  як  туман  березолю-безхатька
(Ні  зігріти,  ні  збадьорити),
Наче  корона  давно  зотлілого  імператора,
Як  одаліски  гарему-борделю
Повелителя  рабів-бобоїдів.
Там  навіть  дзвони  храмів
Гудуть  заборону.
Там  навіть  єретики  
Забороняють  повторювати
Свої  думки  кострубаті,
Там  громадяни
Чи  то  вірнопіддані
Дихають  заборонами
Замість  повітря.
Туди  навіть  заходити
Заборонено
Всім  без  винятку,
Крім  повій  та  євнухів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648735
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2016

Людські слова

                                               «Я  так  боюсь  людських  слів...»
                                                                                                 (Райнер  М.  Рільке)


Людські  слова
Падають  на  скляну  поверхню  
Кришталевих  дзеркал  людських  душ  -  
Розбивають
На  тисячі  скалок.
Людські  слова
Вони  іноді  кулями,
Іноді  оливними  гирями
Чи  круглими  гарматними  ядрами
Наповненими  палаючим  порохом.
Людські  слова
Іноді  гострим  лезом
Перукаря  божевільного
По  горлу  людської  долі,
Іноді  колючими  голками  їжаків-невдах,
Чи  єхидн  кволоступів,
Чи  зубами  рептилії  безногої  гнучкоспинної
Двозубої  та  лускатошкірої
В  п’яту  ахіллесову  буття  нашого.
Іноді  втекти  хочеться
Від  чорних  жахних  слів  людей,
Слухати  слова  старого  бороданя  явора,
Чи  мрійника  ясена,
Чи  клена  -  сміхотуна  рудого,
Слухати
Дерев  гомінких  слова,
Слова  крука-філософа
І  паяца  горобчика.
У  них  слова  кращі,
Мудріші  й  доречніші,
Зрозуміліші  й  добріші.
Нажаль...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648465
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.03.2016

Довершено: Місто Повітря

                           «У  дітей  розплющені  очі,
                               Бо  за  вікном  покірно
                               Обростає  птахами  дерево.»
                                                               (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Місто,  в  яке  прилітають,  
А  не  приїжджають,
Місто,  в  якому  будинки  прозорі,    
Бруківка  прозора  і  навіть  лікарні,
Ратуша  і  буцегарні  -  все  прозоре,
Бо  зроблене  все  з  повітря,
Воно  там  -  у  висоті  недосяжній,
Я  прилітаю  туди  на  повітряній  кулі
І  на  різнокольоровому  дирижаблі
(Жаблі,  дриглі,  чаплі),
Я  будую  собі  будинок
Серед  його  прозорих  вулиць,
Навіть  не  будинок,  а  замок,
Запрошую  в  нього  гостей-птахів,
Пригощаю  друзів  вином-сонцем,
І  прошу  всіх  крилатих:  «Не  падайте!
Не  треба  туди  -  вниз,  додолу,
Не  треба  важкості  і  себе  відчувати
Гирями  і  брилами,  оливними  кулями,
Не  треба  -  летимо  вгору,
Ми  всі  легші  повітря,
З  якого  тут  муруємо  місто,
Допасовуємо  повітряну  цеглу,
Накриваємо  повітряним  дахом,
Щоб  завжди  у  наших  оселях
Панувало  лише  світло  -  
Яблука-сонця  чи  місяця-п’єро,
Бо  так  воно  влаштовано  -  
У  мріях...  І  снах...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645744
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.02.2016

Людина вічної пісні

                                                     «Дай  мені  силу  на  пісню,  
                                                         на  плач,  на  прокляття
                                                         Розуміння  даруй,  щоби  ясно  сказати
                                                         Слово  скорботне  про  втрату...»  
                                                                                                                             (Давтак  Кертог)

Пам’яті  Сергія  Нігояна  та  всіх  розстріляних  і  закатованих  тої  зими  2014  року.

Я  загинув  за  вашу  свободу,
Я  загинув  за  вашу  країну,
На  площі  повсталих  каменів,
Під  небом  важким  зимовим
Серед  людського  виру.
Я  прийшов  з  країни  камінної,
Країни  давньої  і  сумної,
Країни  вохри  і  сонця,
Що  опалило  гори
І  лишило  так  мало
Фарб,  кольорів,  трави,
Країни  каменярів  -  теслярів  тверді,
Гір  високих  і  води  чистої,
У  вашу  країну  заквітчану
Світла  і  тихої  радості
Я  був  так  відверто  закоханий,
Я  читав  вірші  на  площі
Серед  людей,  що  стали  вільними,
Серед  міста,  що  дивилося  в  небо  -  
Синє,  цвяховане  золотом.
Мене  вбили,  щоб  вас  залякати,
Щоб  відібрати  у  вас  мрію,
Мене  вбили  у  День  Надії
День  свободи  вашої  і  єднання,
Я  загинув  перший  -  за  правду,
Перший,  серед  полеглих,
Пам’ятайте  про  нас...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645713
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.02.2016

Мовчи, Доріане, мовчи…

                 «Один  одного  кличемо  з  тьми,
                     І  кожне  слово,  наче  ліс,
                     В  якому  блукаємо  ми.»
                                                               (Райнер  М.  Рільке)

Серед  тьми  я  кличу  людей:
Відповідає  тиха  сновида  луна  -  
Тільки  вона  незрима  й  сумна
І  все.  Вітер-варяг  Борей
Щось  проспіває.  Колись.  До  дна
Випитий  келих  сутінок  зла.
Алеями  йде  Доріан  Грей.
І  все.  І  край.  І  людей  нема.
І  кожне  слово  почуте  -  ліс,
Хащі,  терен  і  дзьоб  орла.
Стільки  часу  кличемо  з  тьми:
Кличемо  й  кличемо  -  все  дарма.
Якийсь  дивак  загубив  слова  -  
Збираємо  в  кошик  речей.
Над  вратами  напис:  «Все  марнота»
А  ми  все  блукаємо,
А  ми  все  шукаємо,
Собі  серце  краємо,
А  ми  все  збираємо,
Слова,  слова,  слова...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645259
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.02.2016

Посередники

                                         «Тому,  з  ким  говорив  біля  вогню
                                             Коли  шукав  пісні  богині  Дану...»
                                                                                             (Вільям  Батлер  Єйтс)

Вони  лише  посередники.
Провідники  через  хиткий  міст
До  нової  пригоди,  що  зветься  буттям.
Через  хиткий  рипучий  дерев’яний  міст
(А  під  ногами  вир),
Вони  лише  ліхтарники
У  цій  нескінченній  ночі,
Лише  вказують  шлях  помахом  рук
До  нових  острівців  світла-істини.
Вони  лише  вчителі,  що  вчать
Переходити  Темну  Ріку
Ступаючи  камінцями  зірок,
Лише  вчать  дослухатися
До  звуків  одвічної  музики
(Бо  ми  поглухли  
Від  шуму  власних  вигадок).
Дайте  їм  холодну  блискучу  монетку
З  долоні  в  долонь  пошерхлу
Срібну  -  з  металу  ночі  і  одкровень,
Вони  лише  на  важкій  службі  -  
Своїй  одвічній  і  темній,
Лише  виконують  требу  вогню
Цьому  Всесвіту  миготливому
(Бо  так  має  бути),
Вони  лише  скажуть  спокійно
Перед  воротами  нових  світів
(Нам  -  схвильованим),
Перед  новими  сонцями  
І  новими  квітами,
Вони  лише  нагадають
Маленьку  стару  істину:
«Ніякої  смерті  немає!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643774
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.02.2016

Камінне життя

                               «Та  згине  все  зло  по  весні
                                   В  пустищі  дзеркала-ока,
                                   Що  створено  було  у  сні
                                   Втомленим  Богом.»
                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

Я  живу  між  двома  каменями
На  плоскгрір’ї  Сумних  Віршів,
На  плато  Безнадійних  Поем,
В  країні  Переплетених  Звуків.
Якось  зустрів  схимника
І  то  не  схимника,  а  монаха
Втікача  від  світу  хворого
У  сутінки  шепоту  та  тиші  -  
Незнаних  слів  про  Істину
Таки  з  кляштору  Клонмакнойс  -  
Давно  зруйнованого,
Давно  спаленого  і  потлумленого,
Де  забули  навіть  імено  короля-дивака  
Діармайта  мак  Кербайлла,
Що  камінь  перший  в  підмурки  заклав
Разом  зі  святим  Кіараном,  
Що  шепотів  чи  то  проспівав:
«Нехай  моя  рука  буде  над  твоєю,
О,  королю-воїне,  бо  будеш  ти  
Над  усіма  людьми  в  землі  Ерінн
Владою  своєю  мудрою...»
І  ми  з  тим  монахом  блукали
Рядками  сумних  літописів,
Між  словами  і  літерами
Страшних  як  життя  переказів,
А  потім  у  ніч  загорнувшись,
Як  у  стару  сутану  подерту,
Він  пішов  собі  тинятися,
А  може  просто  блукати,
А  може  не  блукати,  а  бути
Лишивши  мене  між  каменями  -  
Жити  чи  то  пророчити
Про  вас  -  хвилин  марнотратники,
Під  сонцем  оцим  -  жовтим...  

Примітка:
Насправді  той  монастир  зветься  не  Клонманнойс,  звісно,  а  Клуайн  Мік  Нойш  (ірл.  -  Cluain  Mhic  Nóis)  —  «Лука  синів  Нойса»,  заснований  був  у  545  році.  Монах  з  того  монастиря  до  мене  справді  приходив  -  у  ніч  на  Імболк.  І  щось  там  розказував  про  святу  Бригіту.  Я  навіть  не  спитав  його  коли  він  жив  і  коли  помер.  Просто  дозволив  йому  згадувати  і  філософствувати....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642903
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.02.2016

Довершено: Місто Трави

         «Хіба  світ  і  натовп  -  не  краще  видовище,
             до  того  ж  безкоштовне,  подібне  до  відомого
             Піфагорівського  торжища?»
                                                                               (Григорій  Сковорода)

Є  місто  зелене-смарагдове-квітковане:
Місто  вусатих  равликів-поспішайликів
З  хатинками-мушлями  розцяцькованими,
Листяними  стінами-вулицями  тонконоговими,
Стеблиновими,  тимчасовими,  звіробійними
Та  мальвовими,  запашними  й  живими.
Там  час  вимірюють  мохом  -  
Швидкістю  його  росту,
Там  пророкують  і  проповідують
Віщуни-слимаки  слизосині  словолипкі,
Там  дощ-не-дощ  -  подія  епохи,
Там  мурашник  -  імперія  -  Олександра,
Мало  не  Македонського,
Там  струмок  лісовий  Ніагарою
Тече  невідому  куди  і  невідомо  звідки,
Там  дерево  досягає  Космосу,
Калюжа  хвилями  океанськими
Колихає  жабія-динозавра  ненажерливого,
Там  попелиці  худобою,  а  муралі  пастухами,  
Там  ніхто  не  відає,  не  знає  й  не  здогадується,
Що  зима  прийде  біла
Неминуча.
Як  смерть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016

Танець смаку помаранча

                                             «Смак  помаранча  танцюйте.  Різниця
                                                 літепла  й  літа  повільно  розтане
                                                 там,  у  повітрі  Вітчизни!  ...»
                                                                                           (Райнер  М.  Рільке)

А  в  нас  в  Ірландії
Не  ростуть  помаранчі
Тільки  смак  витанцьовуємо
Ногами  несамовитими.
Тільки  запах  -  білих  квітів  картоплі
Танцюємо  кожного  сірого  вечора,
Кожного  дня  похмурого  -  
І  то  джигу  -  танець  повного  місяця.
Чи  може  тобі
Забракне  повітря  для  танцю  -  
Цього  літеплого  повітря  вітряного,
В  якому  літають  оливні  бджоли
(Гудуть  біля  скронь)
Вітряного  нетривкого  повітря  ірландського,
Серед  якого  на  дорогах-толоках
Смак  помаранча  танцюють
Сновиди-ірландці:  люди  землі  порізаної,
Розділеної,  покраяної,  пошматованої,
Наче  пудинг  ірландський
Печений-перепечений  у  війнах  кланових,
Догмами-забобонами  приправлений,
У  печі  нескінченної  ворожнечі  спечений.
Танцюймо!
Запах  вересу,  смак  столітнього  віскі  -  
Танцюймо!
Запах  горілого  торфу,  гіркоту  світлого  елю  -  
Танцюймо!
Може  й  бідна  наша  земля  на  смаки
Й  аромати  запаморочливі  -  
Танцюймо!
Під  звуки  скрипки-каліки
Кулями  подіркованої
Танцюймо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640333
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.02.2016

Сніг зі смаком вина

(або  спроба  сказати  слово  про  векторність  ірландської  міфології)

                             «Віднесла  буря  їх  далеко  на  захід  від  Ірландії,
                               де  втомлені,  опинились  вони  на  морських  хвилях.
                               -  Це  вітер  друїдів.  -  сказав  тоді  Донн  мак  Міль.»
                                                                                                   (З  «Книги  завоювань  Ірландії»)

Є  одна  давня  ірландська  легенда:  в  часи  верховного  короля  Ірландії  Еліма  Фінахта*  випав  в  Ірландії  сніг,  який  був  на  смак  як  вино  і  п’янив  людей,  які  його  куштували.  Мені  давні  ірландські  легенди  завжди  нагадують  саме  отой  сніг,  про  який  так  довго  пам’ятають  (а  про  що  в  Ірландії  не  пам’ятають?  Хоча  один  дуже  шанований  поет  порівняв  довгу  пам'ять  з  поганою  хворобою,  але  це  не  хвороба  -  це  звичка  -  не  знаю  погана  чи  хороша,  але  в  Ірландії  пам’ятають  все).  Важко  знайти  на  світі  білому  ще  одну  таку  саму  хвору  на  довгу  пам'ять  країну  в  якої  була  б  така  величезна  кількість  літописів,  історичних  переказів,  легенд  про  якісь  події  минувшини,  де  б  люди  могли  назвати  своїх  предків  до  сорок  шостого  покоління,  а  іноді  й  глибше.  Така  довга  пам'ять  грає  з  нами  -  ірландцями  злий  жарт.  Я  іноді  заздрю  народам  і  людям,  які  вміють  забувати.  Ми  ірландці  забувати  не  вміємо.  «А  от  у  1072  році  вождя  нашого  клану  О’Хеннселаг  Діармайта  мак  Майла  на  м-Бо  вбив  вождь  вашого  клану  О’Мелсехалінн  Конхобар.  І  з  того  часу  ворожнеча  між  нашими  кланами  не  припиниться,  допоки  дме  вітер  і  гріє  сонце!»  Отак  і  воюємо  одне  з  одним  тисячоліттями...  

Я  часто  думав  -  навіщо  у  нас  в  Ірландії  про  кожен  камінь  і  про  кожен  пагорб  складали  купу  легенд?  Добре  хоч  не  віримо  в  них.  Або  намагаємось  не  вірити.  Я  колись  завів  розмову  з  одним  своїм  хорошим  знайомим  і  запитав  його:  «В  одній  монографії  одного  англійського  історика  я  прочитав,  що  король  Ірландії  Конн  Ста  Битв  це  вигадка.  Що  такого  короля  не  було.  Його  придумали,  як  придумують  казку.  А  ти  віриш  у  його  існування?»  На  цей  мій  хороший  знайомий  (який  досить  непогано  розбирався  в  історії,  особливо  в  історії  свого  клану)  відповів:  «А  яка  різниця  був  цей  король  насправді,  чи  його  не  було?  Ми  читаємо  про  нього  прекрасні  легенди,  вірші  і  пісні.  І  саме  це  прекрасно.  А  що  воно  таке  оте  «насправді»  не  знає  ніхто.  Якщо  цей  король  був  хоча  б  у  моїй  свідомості  значить  він  був.»  Атак  то  ми  і  мислимо.  Добре  хоч  ця  розмова  була  в  пабі,  за  келихом  доброго  ірландського  пива.  

Може  тому  багато  істориків  (особливо  англійських)  патологічно  не  довіряють  ірландським  літописам.  Вважають,  що  це  все  суцільна  вигадка.  (Придумана,  звісно  ж,  за  келихом  доброго  пива.)  Звичайно,  все  що  писав  Беда  Преподобний  (673  -  735)  це  істина  і  цінні  свідчення  історії.  А  все  що  писали  в  цей  же  час  ірландські  монахи  Клонмакнойса  та  Йони  -  вигадка.  Ах,  я  забув  -  це  ж  писали  ірландці.  А  вони  фантазери,  вигадники  і,  взагалі,  схиблені.  Пам’ятати  своїх  предків  до  сорок  шостого  коліна  можуть  тільки  хворі  на  голову.  Тут  цікава  простежується  закономірність.  Ніхто  з  істориків,  хто  пише  на  цю  тему  не  може  поставити  межу  -  де  закінчується  казка  і  вигадка,  і  дек  починається  історія.  Щоб  якось  виплутатись  з  цієї  ситуації  англійські  історики  розбили  всіх  королів  Ірландії,  що  згадуються  в  літописах,  не  на  дві,  а  на  три  групи:  легендарні,  історичні  та  «легендарно-історичні»  -  вони  мовляв  нібито  історичні,  але  ірландським  джерелам  ми  не  віримо,  тому  вони  легендарні.  Звісно,  в  ірландських  літописах  та  скелах  багато  епізодів,  що  є  красивою  казкою.  Але  в  яких  давніх  хроніках  немає  легенд  та  вигадок?  У  Геродота  їх  більш  ніж  достатньо.  Але  Геродот  -  це  «батько  історії»  і  це  безперечно.  А  король  Туатал  Техтмар**  це,  звісно,  вигадка.  Хоч  про  історію  його  правління  та  війн  написано  в  скелах  сухо,  без  жодного  казкового  епізоду.  

Не  так  давно  я  прочитав  досить  цікаву  монографію  Томаса  Роллестона  (Thomas  William  Rolleston)  «Кельтські  міфи  і  легенди»  (Celtic  myths  and  legend).  Там  він  прямо  пише,  що  Тара  (Темра)  -  давня  столиця  Ірландії  -  це  не  більше  ніж  вигадка,  міф,  що  втілив  давню  мрію  ірландців  про  незалежність  і  свою  державу.  (І  це  не  дивлячись  на  те,  що  археологи  давно  розкопали  руїни  Тари!)  Ще  там  є  кілька  словесних  шедеврів,  про  які  я  просто  не  можу  не  згадати.  Зокрема,  він  пише,  що  «кельтська  цивілізація  -  багато  в  чому  приваблива  і  багатообіцяюча,  несла  в  собі  певну  ваду,  недолік,  внаслідок  чого  кельти  ...  не  змогли  стримати  натиск  грубої  юної  сили  германських  племен...»  Або  ще  одна  репліка:  «...кельти  вважають,  що  істинним  цвітом  життя  є  духовна  реальність  і  забуття  цієї  істини  у  механічному  чреві  матеріальної  цивілізації  не  приносить  нічого,  крім  пекучої  болі  і  відчуття  втрати».  Так  написати  міг  тільки  англо-сакс.  Ні,  таки  германські  і  кельтські  народи  -  це  два  різні  світи.  Схоже  вони  ніколи  один  одного  не  зрозуміють.  Ми  для  них  або  руді  диваки,  що  говорять  нісенітниці  і  співають  чудернацьких  пісень,  або  «брудні  ірландські  покидьки»  (Чарльз  Дікенс).  Вони  ж  для  нас  «заброди  сасенех»  і  «виродки  Кромвеля»,  бо  як  кажуть  ірландці  здавна:  «Трьох  речей  треба  боятися  -  копита  коня,  лопати  трунаря  та  посмішки  англійця».

Я  часто  думаю:  чому  нас  саме  так  сприймають  іноземці?  Може  тому,  що  наша  історія  -  це  суцільне  безглуздя.  Сукупність  нелогічних  вчинків  і  подій.  І  навіть  ті  іноземці,  що  потрапляють  у  нашу  чудернацьку  країну  втягуються  у  цю  безглузду  гру.  Колись  в  Ірландії  за  часів  англійської  окупації  був  суддя  лорд  Норбері.  Якось  на  суді  від  виніс  виправдувальний  вирок  вбивці,  вина  якого  була  всім  очевидною.  На  загальне  обурення  лорд  Норбері  відповів:  «Вчора  я  засудив  до  шибениці  шістьох  невинних  людей,  треба  ж  це  якось  компенсувати...»  Коли  лорд  Норбері  помер,  то  гробарі  викопали  йому  могили  глибоку  як  колодязь.  Коли  їх  запитали  навіщо  вони  це  зробили,  то  вони  відповіли:  «Та  ми  б  ще  глибшу  могилу  викопали,  але  мотузки  не  вистачило...»  Ну  в  якого  ще  народу  була  така  безглузда  історія?  Хто  так  сміявся  з  власної  смерті  і  власного  знищення?

Колись  король  Великобританії  Ґеорґ  ІІІ  відвідував  з  урочистим  візитом  Ірландію.    Звісно,  вся  ірландська  аристократія  зібралась  його  вітати,  тут  король  виходить,  показує  рукою  на  О’Коннелла  і  щось  каже  герцогу  Норфолкському.    О’Коннелл,  звісно,  тут  же  до  короля,  реверанси,  ручку  цьом  і  таке  інше  в  пориві  вірно  підданства.  А  потім  запитав  герцога:  «А  що  про  мене  говорив  король?»  Герцог  відповів:  «Король  сказав,  що  це  той  самий  О’Коннелл  -  той  самий  негідник!»  

І  подібних  історій  можна  розповісти  безліч.  І  всі  вони  -  реальні  події,  а  не  чиїсь  вигадки.  Ну,  скажіть,  буває  така  історія  насправді?  Це  ж  плід  божевільної  фантазії  якогось  хворого  на  голову  казкаря!  А  ви  кажете:  «Ірландія...»    Ми  самі  вигадали  свій  божевільний  світ  і  живемо  в  ньому!

Що  мене  найбільше  зачаровує  в  ірландських  міфах,  так  це  те,  що  історія  там  розповідається  як  міф.  (І  тут  не  треба  занурюватись  у  далекі  напівзабуті  часи.  26  липня  1813  року  на  ярмарку  відбулась  бійка  між  католиками  та  протестантами.  Все  б  закінчилось  просто  мордобоєм,  але  хтось  вистрілив  з  рушниці  і  всі  перелякано  розбіглися.  Але  барди  Ірландії  співають  балади  про  «Битву  під  Ґарвахом».  І  це  цілий  епос!  Просто  «Іліада»  протестантів!)  І  міфи  розповідаються  як  історія.  Чи  може  це  насправді  одне  і  теж...  У  нас  -  в  Ірландії...

Чим  зачаровують  ірландські  міфи  -  так  це  своєю  недосказанністю.  Щось  ховається  між  словами,  в  оцих  розповідях  про  звичайні  події,  щось  лишається  поза  текстом,  поза  вербальним  способом  повідомлення,  щось  містичне  є  в  цій  буденності,  в  цих  звичайних  подіях.  Якесь  відчуття  таємного  вини  киї,  коли  читаєш  про  дівчину,  що  набирає  воду  з  краю  потоку  і  наливає  в  один  глек,  потім  бере  воду  з  середини  потоку  і  наливає  в  інший  глек.  Чи  ці  образи  жінки,  що  миє  закривавлений  одяг  в  річці,  коли  до  броду  підходять  воїни  і  на  запитання:  «Чий  одяг  ти  переш,  жінко?»  Відповідає:  «Твій,  воїне!»

Я  не  зустрічав  жодного  міфу  в  якихось  інших  народів,  де  герої  переміщувались  би  не  тільки  в  просторі,  але  і  в  часі,  де  події  «одночасно»  (це  слово  тут  звучить  парадоксом!)  відбуваються  і  в  далекому  минулому  і  в  сучасності  оповідача.  І  герої  мандрують  один  до  одного,  ворогують  і  дружать,  викрадають  один  в  одного  жінок...  

Ірландські  міфи  векторні.  Там  людина  варто  чогось  тільки  тоді,  коли  вона  здатна  вчинок,  подію.  Її  діяння  направлене  кудись  -  в  часі  або  в  просторі.  Вихідною  точкою  є  свій  клан  -  маленький  світ,  без  якого  існування  втрачає  сенс.  А  діяння  направлене  назовні  клану  -  подорож  до  далеких  неіснуючих  островів,  чи  вперте  намагання  перемогти  в  бою  інший  клан  (для  чого?  з  якою  метою?  Чи  перемога  як  самодостатня  подія?),  чи  пошук  сокровенної  мудрості,  чи  творіння  нової  пісні  -  це  завжди  вектор  назовні.  Але  завжди  повернення  -  назад,  додому,  чи  то  в  Ірландію,  чи  то  до  свого  клану,  чи  то  в  свій  дім,  який  завжди  є  шматочком  Ірландії,  на  якому  б  дикому  і  скелястому  острові  не  доводилось  би  його  будувати...  

В  ірландських  міфах  потойбічний  світ  існує  тут  -  поруч.  В  оцих  зелених  пагорбах.  І  він  є  дзеркальним  відображенням  нашого  світу  -  там  теж  є  королі  і  герої,  коханці  і  зрадники,  смерть  і  хоробрість,  друїди  і  воїни.  Тільки  жителі  цих  пагорбів  мудріші  за  нас  -  бо  пішли  в  їх  глибини,  коли  зрозуміли,  що  їх  нас  на  землі  завершився,  настав  час  інших.  Це  велика  мудрість  -  вчасно  піти.  Цієї  мудрості  завжди  бракувало  королям  і  диктаторам.  Що  я  ціную  в  ірландцях  -  так  це  вміння  зневажати  короля  -  як  чужого  так  і  свого,  зневажати  будь-яку  владу  над  собою.  Вміння  бути  вільними  -  навіть  під  шибеницею.  Але  це  не  тільки  наш  гонор  -  але  і  наша  біда.  Ми  не  змогли  створити  вчасно  створити  свою  державу,  своє  королівство,  але  воювали  між  собою,  зводячи  давні  рахунки  між  кланами.  Так,  наша  історія  -  безглуздя.  Але  що  в  цьому  світі  не  безглузде?***  Просто  ми  -  ірландці  в  своїх  міфах  і  піснях  підкреслили  це.  Чи  навіть  посміялись  над  цим.  І  заодно  над  собою.  Напевно,  тільки  в  Ірландії  «всі  війни  веселі,  всі  пісні  сумні».  Хоча  це  теж  неправда  -  історія  Ірландії  суцільна  трагедія.  

Не  хочеться  закінчувати  сумним.  Завершу  но,  я  ці  роздуми  словами  надії  -  цитатою  зі  скели  «Пісні  дому  Бухета»  (ірл.  -  Esnada  tige  Buchet):  «Тоді  пішов  Бухет  геть  від  всіх  цих  країв  і  йшов  всю  ніч  до  ранку,  доки  не  опинився  в  Кеннанас  на  Ріг»****.

Примітки:  

*  -  Елім  Фінахта  (ірл.  -  Elim  Fínnachta)  -  верховний  король  Ірландії.  Згідно  «Історії  Ірландії»  Джефрі  Кітінга  правив  Ірландією  в  913  —  895  рр.  до  н.е.

**  -  Туатал  Техтмар  (ірл.  -  Túathal  Techtmar)  -  верховний  король  Ірландії  Згідно  «Історії  Ірландії»  Джефрі  Кітінга  правив  Ірландією  в  80  -  100  роках.

***  -  все  в  цьому  світі  безглузде.  Це  я  давно  зрозумів.  Але  краще  не  вірте  мені.  Спробуйте  знайти  щось  прекрасне  в  цьому  світі,  хоч  якийсь  сенс...  Я  ж  ірландець,  та  ще  й  старий  як  світ,  а  вам  ще  творити  і  творити.

****  -  я  там  бував  в  молодості  -  красиве  місце.  Не  тільки  для  будівництва  ірландської  кам’яної  хатки...  

                                                                                                                                                                                                                           Дублін,  Ірландія
                                                                                                                                                                                                                           1988

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016

Вогонь спить

     «Та  ні,  поспи  іще,  вогню  безвічний,
         Укрийся  ліпше  покривалом  жару...»
                                                                                 (Ів  Бонфуа)

Поспи  іще,  вогню  одвічний,
Спи,
Ще  встигнемо  згоріти,
Спопелитись  -  спи,
Ще  встигнемо  ми  по  своїй  жарині
Принести  в  пічку  Духу,
Спи,
Ще  темрява  не  визріла  плодом  важким,
Іще  не  гнуться  віти
Розлогого  древища  небуття,
Ще  досі  в  чорноті  зоріють  цятки
Світів,
Спи  огнище  всепоглинаюче,
Дрімай  до  часу,  аж  допоки
Не  вчинить  край  і  не  поставить  
Крапку  заключну  огненну  
Всевида  Час  всепочатковий
І  таємний,  аж  допоки  всі  безміри
Не  скажуть  муралям:
«Довершено!»

А  ми  -  ще  гріємо  замерзлі  руки,
Кістки  старечі,  зледенілий  кухлик
На  тому  вогнищі:  
Що  тліє,  що  лише  віщує
Пожежу  світову  прийдешню.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016

Човни, в яких ми пливемо

                 «Усі  човни  речей,  човни  життів
                     Поснули  в  тісних  обширах  землі,
                     Нечутно  -  легкий  подих  дому...»
                                                                                 (Ів  Бонфуа)

Човни,  в  яких  пливемо  в  невідомість:
Вони  такі  легкі,  і  навіть  легковажні,
І  кожна  річ  стара:  горнятко,  чайник,
Годинник,  окуляри,  мешти,  плащ,  оливо  -  
Це  все  човни:  на  хвилях  океану  часу
Ми  капітани  й  моряки,  рибалки  й  маяки,
І  пливемо  без  карти  і  без  лоцмана,
І  навіть  без  весла,  хоча...  Насправді:
Вітрила  з  нетривкого  льону  -  прозорого,
І  кидаємо  ятір  в  безодню  синю  часу
І  в  каламуть  годин,  хвилин  заплаву,
Хоча  не  ту  витягуємо  здобич,
І  не  сріблястих  лускоплавців,  а  почвар:
Химерних  виродків  чужих  і  тьмяних  снив.
Якби  ж  то  кожен  дім,  якби  ж  то  кожна  хата
Була  материком  або  хоча  б  землею
Незнаною,  чи  островом,  де  спочивають  ноги
Від  хитавниць  буття  човна,
Від  присмаку  солоного  вітрів,
Від  холоду  свинцевих  хвиль,
Від  мороку  глибин,
Від  втомлених  очей  матросів,
Від  прихистку  вітрів  -  вітрила...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016

Клану Еліотт

                                                 «Хто  впертий,  той  не  відступає,
                                                     Доки  не  здолає.
                                                     Хто  впертий  -  того  любить  Бог.»
                                                                                     (Мак  Ог  -  відлюдник  з  Лісмора)

«Сині  капелюхи  йдуть  через  кордон»*
У  пошуках  білого  глоду  -  
У  пошуках  квітки  щастя  і  запашного  літа,
Сині  капелюхи  йдуть  -  шматочки  синього  неба,
Минаючи  сто  кам’яних  громад,
Мурованих  Скоттами  та  Рукою  Сильною  
Чи  то  кланом  Мак  Гіллелайдір,
Що  приніс  свій  тартан  на  Місяць,**
Сині  капелюхи  йдуть  через  кордон:
Отой,  що  межує  кельтів  зі  світом  чужих  королів,
Отой,  за  яким  звитяга  дзвеніла  мечами  сталі,
Отой,  за  яким  кричали  черговий  раз  перелякано,
Черговий  раз  повітря  хвилюючи  нашим  іменем,
Тривожачи  звуком:  «Кельти!»  
Південною  мовою  берла.***
Ми,  кельти,  одвічний  народ  Прикордоння,
Бо  живемо  на  межі  -  різних  світів  давніх:
Світів  буття  й  потойбіччя,
Світів  Землі  і  Моря,  світів  Води  і  Повітря,
Напевно,  тому  що  ми  гели,
І  звикли  барвити  простір  -  
Зеленим  або  синім,  або  просто  картатим,
Кольоровим,  але  волохатим,
Малюючи  в  наші  твіди  наше  життя  строкате:
Зелене  воно  або  синє,  але  завжди  кольорове,
На  те  ж  бо  ми  кельти  -  люди  шерсті  і  кілтів,
Люди  землі  вересової,  пастухи  овець  волохатих,
Муралі  кам’яних  замків,  
Співаки  пісень  безтурботних...


Примітки:

В  давнину  клан  Еліотт  називався  клан  Елох.  

*  -  «Сині  капелюхи  йдуть  через  кордон»  -  гімн  клану  Еліотт,  який  їм  склав  Вальтер  Скотт.

Білий  глід  -  символ  клану  Еліотт.

Перша  людина  яка  ступила  на  місяць  -  Ніл  Армстронг  належав  до  клану  Мак  Гіллелайдір  і  він  справді  взяв  на  Місяць  крім  всього  іншого  тартан  свого  клану.  

***  -  гели  називали  мову  зайд  сасенех  «берла».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634186
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.01.2016

Біле крило

                                               «Вітер  з  іншого,  нетутешнього  світу,
                                                   Вітер  висоти  піднімає,  тримає
                                                   Біле  крило,  що  тріпоче  в  небі...»
                                                                                                                   (Шеймус  Гіні)

Біле  крило  в  високому  чистому  небі  -  
Воно  тріпоче  доти,
Доки  стукає  невгамовне  серце,
Вітер  його  піднімає,
Вітер  його  шматує,
Вітер  його  несе  в  краї  далекі,  незнані.
Вітер  чужий,  нетутешній,
Вітер  з  іншого  світу,
Де  живуть  танцюючі  тіні,
Живуть,  сміються,  співають
Пісню  шаленої  вічності.
Вдягнемо  ми  білі  шати
Шати  прочан  і  друїдів,
Здіймемо  білі  вітрила,
Полетимо  як  птахи  -  
Вільні,  легкі  і  нестримні
Над  морем  холодним,  прозорим
Назустріч  п’янкій  волі
Назустріч  новій  Вітчизні,
Назустріч  новому  часу,
Назустріч  Царству  Свободи.
Готуйте  човен,  ірландці!
Ладнайте  човна-птаха,
Здіймайте  вітрило-мрію...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2016

Довершено: місто Плісняви

                         «Без  надії  і  страху  свій  вік
                             Завершує  звір  або  птах.
                             Лише  людина  очікує  свою  смерть:
                             Надію  маючи  і  страх.»
                                                                             (Вільям  Батлер  Єйтс)

У  цьому  місті  крім  людей  та  собак
Поселилась  докучлива  пліснява:
Вона  сповнює  комірчини  квартир
І  собачі  буди,  шпаківні  й  театри,
Шинки  і  магістрат.  Крамниці  і  храми.
І  кожен  громадянин  вкритий  пліснявою,
Наминає  хліб  з  пліснявою,
Заварює  плісняву  замість  кави,
Дивить  передачі  про  плісняву
Щовечора  по  телевізору
Крізь  екран  вкритий  пліснявою.  
Ця  пліснява  заповзла  в  місто
Разом  банькуватим  крабом,
Що  виповз  навіть  не  з  моря,
Не  з  ріки  і  навіть  не  каналу  -  
Брудного  як  калоші  цензора,
А  з  якогось  колектора  каналізації.
І  кожного  божого  ранку  -  сірого
Кожному  громадянину  в  плащі  мокрому,
Кожній  господині  на  кухні  пліснявій,
Кожній  дитині  розгублено-загубленій
Трублять  газети  весело  й  докучливо,
Що  життя  в  них  тепер  крабове,
Що  той  краб  плісненосець
Пророк  і  мислитель,  захисник  і  мрійник
Про  життя  їхнє  зашкарубле,
Що  не  сіре,  буцімто,  а  кольорове,
Що  не  чума  в  місті,  а  розвага,
Що  не  хворі  всі,  а  щастям  сповнені,
Що  не  кіптява  це,  а  сонечко...
І  все  було  б  просто  казково,
Та  тільки  в  душах  вкритих  пліснявою
Поселяється  страх.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632399
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015

Дві ноти

                                   «Дві  ноти  невловимі,  і  збиточні,
                                     І  співчутливі  одночасно,  й  тим  жаскі.»
                                                                                                                   (Ів  Бонфуа)

Серед  темряви  цієї  комірчини-світу
(Хоч  неозорої,  але  таки  комірчини)
Лунають  дві  ноти  (звуки  скрипки),
Я  в  того  скрипаля  запитував,
Чому  грає  таку  сумну  мелодію,
І  чому  тільки  дві  ноти  так  довго  звучать,
Коли  рвуться  струни  –  наче  ножем  різані,
Я  того  скрипаля  просив:
Зіграй  мені  «Брудне  старе  місто»,
Або  «Моллі  Меллоун»,  або  «Росу  туману»,
Чи  хай  уже  буде  -  «П’яного  моряка»,
Я  тому  скрипалю  казав:
Ми  не  вміємо  слухати,  
Люди  поглухли,  а  ти  скрипку,
Люди  жебрають,  а  ти  про  радість,
Люди  риють  могили,  а  ти  весільної.
Та  він  чомусь  посміхався,
Нічого  мені  не  відказував,
Той  скрипаль  –  з  сумними  очима,
З  чорною  скрипкою,
У  білий  хітон  вбраний,  
З  бородою  кольору  Галактики
І  такою  ж  довгою,
І  де  там  джигу,  де  там  чардаша  -  
Тільки  дві  ноти  дарував  мені.
Чи  то  не  мені  -  Порожнечі,
Чи  то  не  Порожнечі  -  собі,
Чи  то  не  дарував,  а  просто  плакав  -  
За  нами  -  невдахами...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632160
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.12.2015

Сниво одне

                 "А  снива  всі  мої
                     Одне  при  однім  збилися  докупи  і  бредуть
                     Поволеньки  колишніми  шляхами
                     Отарою  овець  у  перший  іній."
                                                                                                         (Ів  Бонфуа)

Кожне  сниво  –  човен  вітрильний,
Що  пливе  у  твоє  завтра,  сопілкарю,
(Денце  прозоре,  тобі  в  душу
Зазирають  сріблясті  риби).
Пливи,  музико,  пливи…
Кожне  сниво  –  овече  віче:
Таке  волохате  й  шерстистотепле
(М’якість  вовни  –  вовнище,
Картатий  твід  –  осінь),
Кожне  сниво  –  верблюд,
Що  бреде  пустелею  моєї  душі
До  оази  якої  нема,  
До  пальми,  яку  зрубали,
До  криниці,  яку  засипали,
До  ріки,  яка  висохла,
До  намету,  який  спалили,
До  жінки,  яку  продали  в  гарем,
До  сліпої  дитини,  яка  годує  щурів.
Кожне  сниво  -  риплячі  старі  двері,
Тесані  з  лускуватого  явора,
З  одного  світиська-пекла
В  інше  –  таки  чистилище,
Таки  потойбічне  й  вагоме
(Наче  якір,  що  кидаєш
В  прозору  лагуну  ранку,
Дивишся,  як  він  чіпляється  
За  мушлі  й  пісок  спогадів  –  
Твій  човен  ,  що  пахне  смолою
І  рибою  –  таки  рибою,
Яку  тебе  вчив  ловити  
Юнак-волоцюга  
Тесля-безхатько…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015

Одна ніч

                           «Водо  сновидця,  древо  небуття,
                               часи  без  берегів,
                               У  вашій  вічності  одна  минеться  ніч.»
                                                                                                       (Ів  Бонфуа)

Ніч-комірчина  –  одна,
Самотня,  як  сокіл  –  бо  в  Небі
Всі  стаємо  самотніми,  лише  час
Отой,  що  без  берегів,  без  рінні  ріка,
Час  –  без,  Час  –  без  нас?
Один  човен  –  для  скрипаля:
Фарбований,  розмальований,  розцяцькований  –  
Най  пливе,  най  несе  його  течія  (часу,  часом).
Ніколи.  
(Бо  час  –  завжди,  а  це  –  ніколи).
Другий  човен  –  для  зайців,
Вуханів  позачасових  –  бо  що  вічне  як  час  –  
Заєць.  Отой,  що  на  місяці.  Отой  –  Юе  Ту.
Отой,  що  зі  ступою,
Отой,  що  товче  китайщину
Ваших  слів  непотрібних:
Товщина,  товчисько  (не  вовчисько)  –  тлумиво.
Заєць.  Хоч  він  має  сенс.  
Посадив  я  колись  дерево  –  
Дерево  небуття.
Нині  витесую  човен  –  таки  з  його  деревини
Чорної.  Чи  то  білої…  
Для  кого  майструю  я  третій  човен?  Для  кого?
Кину  на  його  дзвінке  днище  годинника  –  
Може  якось  повірю,
Що  оця  ріка  (таки  прозора,  таки  холодна)
Не  по  колу  крутиться,  а  в  якийсь
Океан  вливається:
Океан  нірвани…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2015

Танго в домі порожнечі

                                                     «Ця  місцина  є  несосвітенна,
                                                         Але  в  ній  поєднується  все.
                                                         Тут  антену  відає  антена,
                                                         Порожнеча  нас  несе…»
                                                                                         (Райнер  М.  Рільке)

Дім,  в  якому  поселилася  порожнеча,
В  якому  вона  живе  в  кожній  кімнаті,
У  кожному  фальшивому  закутку,
Ховається  між  сторінками  книг
(Яких  давно  ніхто  не  читає,
В  яких  між  сторінками  застрягли  
Торішні  кленові  листя  –  і  лише  часом,
Чи  то  випадково  –  
Між  цими  черленими  жмутками
Можна  зустріли  листок  білої  конюшини  -  
Шамроку  -  трилисника  триєдиного
(Таки  зелений)  (Чи  то  квітку  –  
Маленьку,  але  з  слідами  запахів).
Дощ.  Хоч  би  він  завітав  у  гості
В  дім,  в  якому  живе  порожнеча
(Чомусь  пишу  її  імено  з  маленької  літери,
Бо  все  змаліло  –  навіть  Ніщо,  навіть  Всесвіт),
Дім.  Він  стоїть  (чи  то  в  землю  вріс,
Чи  то  провалюється  у  цю  безодню  тверді)
На  вічному  роздоріжжі  –  хресті-перехресті
(Видолинок).  (Одноокі  селяни).
У  такому  домі  добре  було  б  влаштувати  танці  –  
Буду  приходити  на  цю  забаву-розвагу
Кожної  п’ятниці  (але  не  скорботної),
І  після  горнятка  запашної  кавусі
Буду  танцювати  танго  –  таки  з  порожнечею:
Такою  романтичною  дівою,  
Такою  прозорою  юнкою  –  одвічно  існуючою.
Добре,  що  в  цьому  домі  
Таки  знайшлась  господиня  –  
По-ро-ж-не-ча…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2015

Мій друг вітер

                                                           «Вітер
                                                               Заснув  у  моїй  глибині.»
                                                                                         (Вернер  Ламберзі)

Вітер  теж  бачить  сни  –  
Такі  ж  скуйовджені,
Такі  ж  різнобарвні,
Як  трава  на  вершині  гори  лисої
Кожного  пройдисвіта  червня
(Бо  він  не  святкує  Белтайн,
Не  зустрічає  епоху  Світла  –  
Епоху  шаленого  Бела,
І  навіть  не  знає,
Що  бувають  часи  темряви,
Коли  сонце  скупе  і  холодне,
Приходить  лише  на  час  
І  дивиться  ображено  й  сумно
На  селища  людей-грішників).
Вітер  теж  бачить  сни  –  
Сповнені  пахощами  захмарними,
Швидкими,  як  пісня  жайвора,
Солоними,  наче  спогади  старого  рибалки.
Я  знаю  про  це,  я  беріг  цю  таїну,
Аж  допоки  
Вітер  не  знайшов  прихисток
У  моїй  дивакуватій  свідомості,
Допоки
Ми  не  почали  бачити  однакові  сни
І  літати  у  снах  над  пагорбами  ялівцевими,
Над  кам’яними  хатками  чорних  димарів,
Де  досі  шепочуть  легенди  привиди,
Де  співають  пісні  тіні,
Де  буркоче  про  сучасне  глечик
У  пічці  вогню  життя.
Ми  літаємо  над
У  снах…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015

Те - вічне, що поруч

                                                         «Тільки  не  для  краєвиду
                                                             Даю  тобі  дихання,  -  
                                                             Мовить  страждання.»
                                                                                                           (Вернер  Ламберзі)

Блукаю  осіннім  садом,
Де  замість  листя  
На  деревах-привидах
Шурхотять  вірші-одкровення
(Кров  дерев,  кров  трави),
Блукаю  в  повітрі  –  дихання,
Блукаю  по  воді  –  голос  хвиль,
Дні  й  роки,  відчуття
Які  мені  дарувало  страждання,
Воно  ходить  нечутно,
Воно  зажди  поруч
І  шепоче,  шепоче,  шепоче:
«Дарую  тобі  життя
І  шматочки  сезонів
З  яких  ти  майструєш  новели
Про  мене  –  бо  я  життя,
Бо  я  суть  цього  світу,
Я  з  вами  –  завжди.»
А  я  з  клаптиків  краєвиду
Шию  собі  плащ:
Пришиваю  дощ  до  озера,
Дерева  до  п’ятниці,  
Місяць  до  хвиль:
Кравець.  Краще  б  шив  я  намети
Чи  уламки  глечиків
Глиняними  нитками  слів
(А  за  вікном  човни-метелики
Пливуть  чи  то  летять  в  Арморіку  –  
Країну  диваків-бритів.  Камені
Сторчма  в  Небо  –  таке  ж  синє
Як  всюди.  Тільки  не  в  комірчині.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628363
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.12.2015

Камені, що знайшлися

                           «Ранок  морський  по  дощі  –  
                               при  сотворенні  світу
                               знайшлися  камені.»
                                                                 (Поль  Шанель  Малянфан)

Ранок  –  це  важкий  камінь,
Який  ми  кладемо  в  підмурок
Світу  урочистих  забаганок
Старого  опудала  –  морського  вітру:
Він  надто  солений  для  мрій
Чи  сніданку  –  того  –  пілатового,
Отого,  що  між  іншим  –  
Між  креветками  та  соусом
Віддати  наказ  про  страту
Чи  вирішити  почати  війну.
Світ  сотворено  –  ні,  
Зовсім  не  як  іграшку
Для  дивака  сивого  Бога  
Чи  для  мавполюдини  –  
Дитя  злого  й  жорстокого.
Дощі  читаю  як  книгу  –  
Краплі  сторінками  прозорими,
Дистильованими,  але  чистими  –  
Вже  краще  таке  читати
Аніж  нісенітниці  злого  фанатика,
Що  вважає  себе  пророком
Вавилону  модернового
(Офіра  шаленій  Іштар
Чи  то  Інанні,  а  потім  Молоху
І  Мардуку  –  бо  зіккурат
Білокам’яний  чи  то  червоноцегловий),
А  краще  дивитися  синьо
(Море  як  дощ  –  нескінченне),
Бо  там  втопилися  камені,
Які  знайшли  після  сотворення
Світу  сього  хворого,
Які  так  і  не  використали  
Для  мурування  підмурків  дому,
Що  вже  ніколи  не  знайдемо,
Навіть  якщо  будемо  його  
Шукати…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2015

Довершено: Місто Снігу

                                             «Снігу  дедалі  більше  при  всіх
                                                 при  п’яти  брамах…»
                                                                                         (Вернер  Ламберзі)

Я  знав  людину,
Що  народилася  в  Місті  Снігу,
Де  люди  були  як  люди
І  жили  як  жили,
А  потім  стали  сніговиками  –  
Сніговими  бабами  і  дідами  –  
Відмороженими
З  морквинами-носами
І  капелюхами-відрами,
І  думають,  як  то  добре
Було  б,  чи  то  буде,  чи  то  є
Весь  світ  заморозити,
І  було  Місто  Снігу  –  забавка
Чи  то  весела  розвага,
А  нині  холод  (очі  скляні),
І  було  Місто  Снігу  –  ковзанка,
А  нині  –  байдужість  і  ненависть
До  всього,  що  тепле,
До  сердець  гарячих
Сповнених  мріями.
І  було  –  ґринджоли  й  димар,
Нині  серця  заморожені,
Нині  вічна  зима  –  в  Місті  Снігу,
Нині  смерть  крижана
Навіть  без  королеви
Навіть  без  мамутів  
Чи  волохатоногів  носорожених  –  
Нині  вічна  зима
Нині  тільки  неандертальці
Без’язикі,  щелепороті
З  очима  снігової  імли
Живуть-існують  самоїдствують
У  Місті  Снігу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627732
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.12.2015

Гончар-водолiй

                                                             «Ми  обидва  живі  –  
                                                               А  життя  це  і  є  надія…»
                                                                                                     (Ентоні  Харві)

Ви  примушуєте  мене  думати  
Про  те,  чого  я  не  знаю,
Ви  примушуєте  мене  ліпити
Поеми-глечики  з  глиняних  слів
(А  вони  розіб’ються  –  
Коли  висохнуть,
Коли  сонце  опалить  їх
Товсті  боки-метафори
І  скам’янить  вогонь  буття
Жаркий  як  жадання,
Світлий  як  одкровення).
Я  гончар  –  а  ви  думали,  що  поет
Я  глиноміс  –  а  ви  думали  -  проповідник,
Я  винороб  –  а  ви  думали  –  пастух.
Я  замішую  глину  павзами,
Вона  злипається,
Як  сторінки  Біблії
Втікача-єретика,  що  ховає
Кожну  свою  думку-блискавку
У  торбу-хлібосховище
Сухих  сухарів  цитат
І  вина  вакханалій-віршів
Босоногого  циклопа  Ероса,
Волоцюги  Меркурія.
До  Ефесу  ще  
Не  примандрував  Павло-безхатько,
Щоб  біля  руїн  сховку  Артеміди
Мав  сказати  нам,  що  ми  теж  глина:
З  нас  ліплять  філософів
(А  ми  не  хочемо),
Нас  називають  людьми
(А  ми  пручаємось),
Бо  такі  ми  вже  
Стадострижені  вівцегромадяни
Полісу  Сатурналій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626995
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.12.2015

Довершено: Місто Холодного Сонця

                               «Часто  в  тиші  нічній
                                   Перш  ніж  сон  прийде  мій,
                                   Добра  пам'ять  приносить  мені
                                   Світло  минулих  днів.»
                                                                                         (Томас  Мур)

Я  блукав  містом  камінним:
Містом,  де  холодна  бруківка,
Холодне  скло  вікон,
Холодні  стіни,  холодні  протяги
Провулків.
Я  блукав  містом
Безлюдних  вулиць
І  брам-пащек,
Ґанків-в’язниць
Та  будівель-скель.
І  хоч  би  одна,
Хоч  би  одненька
Пеларгонія  на  вікні,
Чи  кіт-муркотало  усміхнений,
Чи  кольоровий  паяц
Клошаром  з  катеринкою.
Тільки  холод:
Навіть  в  очах,  що  часом
Помітні  за  склом  крамниць.
Холод.
Навіть  сонце  -  біле,  як  чиста  сторінка,
Навіть  воно  холодне:
Нібито  воно  і  не  сонце
А  ліхтар  підвішений
Над  музейною  вивіскою
Старим  листоношею
З  холодною  торбою  слів
В  якій  давно  не  було  листів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625561
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.12.2015

Довершено: Місто Торби

                                                   «Зсушив,  зв’ялив,  оббив  мій  лист
                                                       Злий  вітер-недосвіт...»
                                                                                                                                 (Роберт  Бернс)                                  

Торба  окупанта:
Там  завжди  знайдуться  кишені,
Шинок:  дощем  перехожі
Повз.
А  в  крамниці  старого  непотребу
Годинник  без  стрілок
І  навіть  без  циферблата
(Плато  Блат),
Зате  з  маятником,  
Пружинками  та  моторчиком
І  навіть  з  батарейками
(Батарея,  стій!).
Він  завжди  показує  час  
Тільки  для  окупантів,
Коли  вони  зазирають  неквапно
До  тої  крамниці  непотребу.
Подаруємо  їм  найкращі  сніжинки
(Бо  зима).
Най  відвезуть  їх  до  Лондону
(Бо  грудень).
Грудками  грудень  грудить
І  не  гудить
(Бо  таки  зима  -  
Зима  окупанта  з  торбою).
А  ми  в  місті  Торби  -  
Суцільні  Беґґінси  
Дивимося  на  небо  
(Біле,  біле,  біле  -  
Ні  -  сіре!)
І  думаємо:
Щоб  іще  подарувати
Окупантам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625224
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.12.2015

Довершено: Місто Мжички

                                                                 «У  чорнім  плащі,  в  чорній  шалі,
                                                                     Думає,  що  світ  маленький,
                                                                     А  серцю  нема  краю.»
                                                                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Кавові  такі  вірші:
Наче  збираєш  яблука
І  думаєш:  Небо,
Наче  солодкавий  грушевий  м’якуш
У  видолинку  тарелі,
Краплями  -  і  думаєш:  вигадка,
Вулиці  кав’ярень  -  ароматні,
Вулиці  пабів  -  веселі,
Вулиці  пивниць  -  віскі.
І  все  прозоре,  як  Небо
Над  Океаном,
Чи  то  над  черевиками,
Що  лишив  на  вершині  гори  
Мандрівник,
Вдягнений  у  свиту,
Шиту  з  подертих  мішків,
Де  хотіли  берегти  борошно
(Оберіг),
Але  не  змогли.
А  може  Сонце?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625198
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.12.2015

Довершено: Місто Вітру

                                                     «З  сієї  то  весі,  з  сих  то  вулиць
                                                         виводить  сліпця  небесний  вчитель.
                                                         Повернемось  же  і  ми  з  ним
                                                         в  дім  наш.»
                                                                                                 (Григорій  Сковорода)

Я  жив  у  місті,
Яке  збудував  вітер.
Нагромадив  кам’яниці-прихистки  
Для  людей-номадів,
Що  звикли  ховатись  під  землю
І  накривати  голову  очеретом.
Тепер  камінь  вітру-масона  -  
Каменяра  вільного.
Він  гуляє  вулицями
Разом  з  кудлатими  псами  -  
Чорними  розенкрейцерами,
Волохатими  Фаустами.
Ратуша  й  храми,  дзвіниці  й  пивниці
Збудовані  з  дикого  каменя  -  
Такого  дикого,  що  навіть  пікти
Здаються  поруч  з  ним  джентльменами
Чи  то  просто  есквайрами,  чи  то  лендлордами
Епохи  цнотливої  Вікторіанської
(Civitas  erit  victoria  in  aeterna!)
Я  жив  у  місті,
Де  вітер  був  лорд-мером
І  вуличним  музикантом,
Награючи  свої  безнадійні  мелодії
Катеринкою  межичасся,
Я  жив  в  столиці
Короля  без  імені  і  титулів
І  навіть  без  тіні.
Місто  вічного  холоду,
(Не  Единбург  Семи  Вітрів  -  ні)
Де  будинки  не  затишок,
А  лише  фортеці
Вождів
Гордих  крижанооких  кланів.
А  під  ногами  планета,
А  під  планетою  порожнеча
Нескінченна  і  темна,
Як  комірчини  у  місті,
Яке  будував  вітер.
Я  жив  у  місті.
Я  жив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623477
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.11.2015

Довершено: Місто Осені

                                                                   «Ось  тобі  кінець  всіх-на  всіх  
                                                                       обрядів  і  таїнств  -  
                                                                       милість  і  суд.»
                                                                                                           (Григорій  Сковорода)

Дієзи  цієї  осені  (скрипка):
Люди  ідуть  в  простір  дощу
З  парасольками  чорними
І  думками  сумними
Ніби  ідуть  на  суд,
Ніби  всі  ритуали  довершено,
Ніби  всі  вироки  винесено,
Лишився  останній  -  для  них.
Чорний  тягар  парасольки,
і  краплі:  ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап  місиво  -  а  вулиці,
А  вулиці-вулиці  і  провулки-грати
(На  скрипках,  а  ви  думали  за...)
Осінь  закрита,  як  цвинтар,
Довершена,  як  мелодія  -  
Апокриф  
Композитора  відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі  лінії  холодних  струменів
Чи  то  вітру,  чи  протягів
Міста  паротягового
Вікторіанського  і  спаплюженого
(Клякси  на  сторінках  країни,
Бо  кожна  країна  -  то  зошит
Учня  невдахи,  схоласта  чи  то  ваганта
Середньовічного).
А  ви  теж  блукальці  -  студенти  вічні
Йдіть  собі  від  кляштору  до  бурси,
Від  коледжу  до  академії,
Може  якось  надибаєте
Тої  кволої  мудрості
Що  буде  нам  сенсом
В  цьому  світі  жорстокому...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623180
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.11.2015

Осіння проза

                                     «Ціную  час,  як  блідне  пломінь  дня...»
                                                                                                                                 (Томас  Мур)

Коли  судний  день  настане
Осіннє  небо  чорним  апокрифом
Сховаю  в  торбу  спадку  слідів  на  піску.
Сезон  буде  твідовий  
(Навіть  Бог  буде  вдягнутий  в  твід):
Наче  нині:  листяний  одяг  осені.

Коли  судний  день  настане
Каганець  ліхтаря  задмухаю:
Бо  я  теж  ліхтарник  -  
Ні,  не  в  юності  -  
Хоча  ходжу-засвічую
Чи  то  засвідчую,
А  як  світанок:  гасити-задмухувати,
Бо  роси  замало  -  вкотре,
А  світанки  юних  мрійників
Фіалками  -  марсіанські,
Трояндами  -  флорентійські,
І  все  на  Дубліном  -  
Містом  зайд-вікінгів
І  веслярів  синьооких
У  море  закоханих.

Коли  судний  день  настане
Зніму  з  вішалки
Пінджак  тартановий  з  карманами
З  вовни  овечої  тканинений,  шитий-латаний
Кравцем  клану  О’Ґаллагер.

Коли  судний  день  настане
Відчинять  всі  двері  горіхові
Ірландці
В  кожній  хатинці  комірковій
І  підуть  дорогою  кам’яною  
Чи  то  рокованою
А  слідом  за  ними  їх  ясени
Коріннями  шкутильгаючи
Листям  співаючи.

Не  забудь  тільки  свою  скрипку,  майстре
Не  забудь...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622553
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.11.2015

Полювання на залізних мамонтів

                                     «Ай!
                                       (В  печерах  уже  люди
                                         засвітили  світло).
                                         Ай!»
                                                   (Федеріко  Гарсія  Лорка)

У  залізних  печерах
Люди  запалюють  світло
(але  стає  
тільки  ще  більш  темніше,
бо  ще  більше  коле  око  
Оця  Пітьма),
Вечір  чорною  фарбою
Розмальовує  світ  дикунів.
У  кожній  малій  печерці
Кожен  мисливець  джунглів
Таки  кам’яних,  
(Чи  то,  даруйте,
Степів  холодних,
Бо  Льодовикова  ера
Таки  не  хоче  завершитись)
Запалює  синій  вогник,
І  смажить  шматочки  здобичі.
Завтра  вони  знову  
Будуть  вершити  танці  -  
Таки  свої  -  ритуальні,
Таки  оті  -  одвічні,
Будуть  просити  бога
Повелителя  полювання
Дарувати  велику  здобич  -  
Великого  й  залізного  мамонта.
А  темрява  все  густішає...
А  морок  таки  сповнює
Те,  що  колись  назвуть
Оці  троглодити-мисливці
Душею...  


Примітки:

Хотів  написати  замість  «мамонтів»  слово  «мамутів»,  але  подумав  що  ніхто  не  зрозуміє.  Даруйте  мені  за  це.  Більше  так  робити  не  буду.  Буду  писати  так  як  пишеться....  

Ще  примітка  -  серед  дикунів  теж  трапляються  поети.  Але  їхні  родаки  розглядають  їх  лише  як  об’єкт  для  жертвоприношень.    

Даруйте  мені,  друзі,  я  думав  за  вікном  середньовіччя  почалося,  воно  ні  -  в  головах  у  деяких  «людей»  кам’яний  вік  -  і  то  палеоліт...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621740
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2015

Темноочки

                                             Пам’яті  захисників  замку  Дунбой

                                 «...  ті  місяцевидні  пустища,  проте
                                     тут  ні  чуття  не  знає  самоти,
                                     ні  слово,  що  у  просторі  росте.»
                                                                                               (Райнер  М.  Рільке)

Онуки  темноокого  -  
Люди  клану  О’Салліван
Чайками  над  морем  скорботи  -  
Вони  теж  темноокі  -  
Ці  птахи  вітру  і  хвиль,
Теж  як  ми  безпритульні,
Безхатьки  скелястих  урвищ
Сумного  часоміру  Ерінн.
Наші  картаті  тартани
Кольору  моря  і  неба:
Навіть  вони  зелені,
Бо  звикли  нам  шепотіти:
«За  цю  смарагдову  Ерінн
Вмійте  померти,  гели,
Горді,  як  сірі  скелі,
Воїни  темноокі
Серцем  своїм  гарячим
Затулили  згорьовану  землю
Від  куль  знавіснілих  зайд.
Літайте  над  морем  чайками,
Душі  наших  героїв  -  
Оборонців  замку  Дунбой,
Бо  доти  стоїть  Ірландія
В  пересмугах  кружини  моря,
Доки  звучати  буде
Над  цвіточашею  Корк:
Тан,  тартан,  таністрі...  

Примітки:

Назва  клану  О’Салліван  можна  перекласти  з  ірландської  як  «онуки  темноокого»,  або  «онуки  темно  очки».
Твір  присвячений  битві  за  замок  Дунбой  у  1602  році  під  час  чергового  повстання  за  свободу  Ірландії,  так  званої  Дев’ятирічної  війни.  Замок  Дунбой  -  це  був  останній  оплот  ірландських  повстанців  на  півдні  Ірландії.  Англійська  армія  на  чолі  з  лордом  Карью  чисельністю  4000  солдат  з  гарматами  обложила  замок  Дунбой  в  якому  тримали  оборону  143  ірландці  з  клану  О’Салліван.  Гармати  нещадно  бомбардували  замок,  майже  зрівняли  його  з  землею,  але  захисники  билися  до  останнього.  Останні  захисники  замку  потрапили  в  полон  до  англійців.  Всі  вони  були  повішені  наступного  дня,  за  винятком  священика  Коллінса,  якого  відвезли  у  його  рідне  селище  Югал  і  повісили  привселюдно  там  два  дні  по  тому.  Священик  Коллінс  не  був  солдатом,  не  був  комбатантом,  не  брав  до  рук  зброї,  він  був  лише  посередником  на  переговорах,  але  він  був  ірландцем  і  був  серед  захисників  замку  Дунбой  -  цього  загарбникам  вже  було  достатньо.  

На  світлині  -  все,  що  лишилося  нині  від  замку  Дунбой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621408
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2015

Сяючі скалки

             "Святий  Патрік  вигнав  з  Ірландії  змій,  
               але  не  зміг  вигнати  печаль  із  сердець  ірландців.  
               Серце  ірландця  -  прозоре,  наче  димок,  
               що  розвіює  вітер,  крихке,  як  кристал.
               Падіння  імперії  і  загибель  мільйонів  людей  
               залишать  його  байдужим,  
               але  тремтіння  листка  на  вітрі,  
               крик  диких  гусей,  або  Місяць,  
               що  ллє  промені  на  мовчазну  затоку,  
               можуть  перетворити  його  
               в  мільйони  сяючих  уламків."
                                                                                                                                 (Робет  Говард)

Край  скляних  сердець  –  Май  Ео*  –  
Рівнина  тисова,  
Черства,  сумна  та  інколи  крісова,
Де  камені  танцюють  колами
Свої  танці  шалених  шаманів,
Де  небо  проколоте  Круаханом
Не  хоче  крутитися-обертатися,
А  тільки  супиться  і  ображається
На  цих  танцюристів  джиги,
Рудих  швачок  вітрил  
Вітром  зачесаних  і  розпатланих,
До  гіркоти  морем  просолених
(А  я  то  думав-гадав:
Чого  ж  вуста  тамтешніх  жінок
Гіркі  та  солоні**,
А  ягоди  на  схилах  черлені  й  солодкі,
А  воно  ж  –  тужлива  пісня  –  
Та  що  серця  розбиває  на  скалки,
А  ми  ті  скалки  –  на  дороги
Замість  шутеру  й  бруківки  –  
Аби  виблискували,
Коли  ми  світ  за  очі  та  цими  дорогами,
Не  вертаючись,  не  вертаючись)
А  то  вітер  –  у  волинку  хмар  –  
Така  от  музика,
А  от  хвилі  –  сірі  до  обрію  –  
Йди  блукай,  яко  посуху,
Чи  то  під  з  вітрилом-крилом
У  тумані  птахом  –  пощезни,  
А  от  вівці  –  кучеряві  й  зажурені  –  
Йди  проповідуй.
Бехзхатько  вічний  –  
Ірландець  з  Рівнини  Тисової
З  клану  О’Ґара...  

Заувага:
*  -  та  ніяка  вона  не  тисова  (нині),  і  ніяка  не  рівнина,  просто  земля  сумна  та  тверда.  Камені  там  на  надгробки  добрі  –  що  правда,  то  правда...  Не  тільки  для  мурів  замкових  і  кляшторів  –  не  тільки...  

Ще  заувага:
**  -  а  жінки  там  всі  руді  і  всі  відьми.  А  якщо  не  відьми,  то  такі  як  Грайне  Ні  Майле  (GráinneNí  Mháille).  Особливо  на  острові  Олен  Акла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2015

Пам’яті Томаса МакДонаха

                                           «Доки  колір  зелений  в  нас
                                               Перед  поглядами  зрина,
                                               З  нами  цей  і  майбутній  час:
                                               Народилась  жахлива  краса.»
                                                                         (Вільям  Батлер  Єйтс)

Небо  калатає  дзвоном:  «Ерінн!»
Кожен  камінь  бруківки  –  дзеркало
В  якому  ми  бачимо  не  себе,  а  тіні
Бородатих  феніїв,  мужів  меча  і  честі.
Це  не  вулиці  Дубліна  –  це  ріки,
Якими  пливуть  кораблі  майбутнього,
Це  не  будівля  пошти  –  це  врата,
У  нескінченність  часу.  
Це  не  світанок  Великодня  –  це  час  офіри:
Цієї  весни  замість  квітів
Милуватися  будемо  листочками  шамроку,
Що  проростають  у  зболених  душах
Кількох  захмарних  мрійників
Що  вирішили  –  краще  вмерти,
Ніж  бачити  сутінки  кельтів.
Він  знав,  «коли  настане  світанок»,
Зробивши  крок  у  темряву,
Сказавши  своїм  небуттям:
«Прокиньтеся,  ґели!
Ми  вмерли,  щоб  Ерінн  жила!»

Коли  замовкли  постріли
Гавкаючих  англійських  крісів,
Сама  Тиша  промовила:
«Ерінн  го  бра...»

Він  писав  вірші  –  і  останній  –  своєю  кров’ю,
Він  писав  драми  –  і  зіграв  останню  –  свою,
Він  думав  стати  пастором,  а  став  комбатантом,
Вчив  студентів  поезії,  а  навчився  тримати  рушницю,
Він  любив  життя,  а  зустрів  сиву  гостю  –  смерть  –  
Дочасно.  

Примітка:
На  світлині:  Томас  МакДонах  (ThomasMacDonagh,  ірл.-  Tomás  Mac  Donnchadha)  (1878  –  1916)  за  мить  до  розстрілу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611466
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.10.2015

Капітану Ґалагеру

                                 «Заспокоїлись  поруч  
                                     З  уламком  меча,  -  
                                     Погляд  затятий
                                     У  поталій  волозі  струмка...»
                                                                           (Шеймас  Гіні)                                        

Ти  думав,  що  ліс  це  домівка,
Що  кожне  дерево  
Такий  же  блукач  як  і  ти  –  самотній,
Тільки  більш  мовчазний.
Ти  думав,  якщо  то  ірландець,
То  конче  людина  честі,
Що  луна  дев’яносто  восьмого  року
І  Республіки  Коннахт
Будуть  лунати  доти,  
Доки  цей  ліс  шумить.
Ти  думав,  ці  пагорби
Придумані  бородатим  художником
Для  чорного  лева
І  вісьмох  листочків  шамроку,
Що  нині  змія  
Вдяглась  у  червоний  мундир,
А  що  ми  –  клан  О’Галлхобайр  –  
Ми  ж  тут  тисячі  літ
Тільки  те  й  робили,  
Що  помагали  чужинцям
І  проявляли  гостинність,
Доки  гості  не  вигнали  нас
З  нашого  рідного  дому,
Тобі  дзвони  гули:  «Тір  Коннайлл!»
Навіть  там  –  в  Кастлебарі,
Навіть  там  –  де  ти  втнув
Свій  останній  жарт.
Під  шибеницею...  

Примітка:
Капітан  Ґаллагер  (ірл.  -  Captain  Gallagher)  (?  –  1818)  –  таких  тоді  називали  «Айріш  Репперіз»  (  Irish  Rapparees).  Він  був  не  один....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610513
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.10.2015

Небажання

                                                           «in  geschlossenem  licht
                                                               trieb  ich  dem  abschied  entgegen
                                                               die  ruder  bereitgelegt
                                                               sie  zurückzugeben»
                                                                                                                 (Hannes  Vyoral)*

Місто  клаптиків  неба  –  
Місто  якого  ніколи  не  існувало,
Ніде  і  ніколи
Крім  хіба  що  темних  куточків
Уривків  пам’яті  скрипаля-блукальця,
Що  грає  між  дахами  і  вікнами
У  світ  нездійсненого
Все  ті  ж  мелодії  дощу.
Коли  я  чую  його  музику:
Рапсодії  жовтого  листя,  
Зникає  докучливе  бажання  –  
Тікати  з  міста  холодного  дихання,
Де  світло  зачиняють  у  комірчинах,
У  скриньках  з  вирізаним  ножем  візерунком,
Де  світло  замикається  в  коло  –  
Зачароване,  замкнуте  і  нескінченне.
Місто  розтинає  ріка  
У  мінливому  світлі  сутінків:
Там  злагодив  я  човник,
Щоб  плисти  назустріч  прощанню.
І  вкотре,
Вкотре  торкались  весла
Води  цієї  холодної  річки  часу
Але  завжди
Я  повертався  назад  –  
В  місто  холодного  дихання
Каменів  кольору  вічних  сутінків,
Бо  мушу  я  слухати
Голос  кроків  втомлених  ніг
Взутих  в  шкіряні  черевики
На  вулицях  мовчання.


Примітки:  

*  -  «у  замкненому  світлі
             плив  я  назустріч  прощанню
             весла  приготувавши
             щоб  повернутись  назад»
                                                           (Ганнес  Віораль)  (нім.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605278
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.09.2015

Бажання

                                           «die  ratten  mögen
                                               in  ihren  löchern  bleiben
                                               das  haus  noch  lange  stehen…»
                                                                                                     (Gerhard  Jaschke)*

Бажання
Сповнює  кожен  листок
Осіннього  дерева  листомрій.
(Хоча,  час  їм  уже  облітати)
(Час  змінювати  колір)
(Час  помирати)
Я  хочу  знати,
Чому  так  розходяться  кола
В  калюжах  вітряного  вересня,
Коли  важкі  ваговиті  води  краплі
Падають  з  сірого  неба
(Не  неба  –  чавунного  дзвону)
(А  вже  йдуть  дзвонарі,
Що  будуть  калатати  реквієм:
Голос  Неба.
Хоч  жодний  із  дзвонарів
Не  схожий  на  Квазімодо  –  
Реквієм.)
Тобі  не  пасує  бути  вульгарною,
А  ти  йшла  калюжами  віршів,
Чи  то  віршоподібних  ієрогліфів  асфальту
(Скільки  років  пройшло!)
Як  добре  знати
(Яка  насолода!)
Бажання  сірих  щурів,
Що  ховають  свої  чорні  вологі  носи
Серед  тріщин  минулого,
Серед  пивниць  вічного  вчора,
Серед  позавчора  середи
(Місто,  де  кожна  П’ятниця  Скорботна),  
Після  якої  інколи  йде  дощ
І  настає  четвер
(Молодість  –  теж  четвер),
Знати
Бажання  іржаводахих  споруд
(Будинків  –  стіни  цеглою),
Що  вже  тисячу  літ
Кажуть  сновидам:  «Двері!»
(Тобі  так  не  пасує  дивитись  на  осінь)
(Але  я  про  це  тоді  не  сказав)
(Нічого)
(Хоча  все  навколо  кричало
Про  свої  недоречні  бажання
Навіть  місто,  якого  немає)
Я  загорнусь  в  чорний  плащ,
Буду  йти  вулицями  того  вересового  міста
(Вікна  кольору  вересу)
Один,
Доки  не  настане  вічність.


Примітки:

*  -  «щурі  бажають
             лишитися  у  своїх  норах
             будинок  –  стояти  далі...»
                                                         (Герхард  Яшке)  (нім.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605236
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.09.2015

Рання осінь

                         «...Колись  я  в  коледжі
                                   Був  дзвонарем,  досі  відчуваю  важкість
                                   Мотузки  дзвону  в  руці  своїй...»
                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

Рання  осінь
Зазирає  в  вікно  мого  дому  –  
А  там  ніч.
Лагідний  вітер
Кватирку  мою  відчиняє  –  
А  там  пустка.
Навіть  миші  цей  дім  покинули
(Бо  навіщо
Зупиняти  веселим  шурхотом
І  нерозважливим  писком
Тишу
Яка  одвічна).
Рання  осінь  
Веселою  гостею  
Зазирнула  в  оцю  порожнечу,
А  там  падолист,
А  там  сивий  книжник
Наче  ісландська  сова  білий,
Замість  старих  фоліантів  гортає
Темні  сторінки  ночі,
Бліді  літери  Місяця,
Одкровення  енотери  сутінок,
Літописи  чорного  крука.  
Рання  осінь
Не  захотіла  жити
Навіть  кілька  теплих  днів  останніх
У  цій  порожнечі  вічній,
Побігла
Лише  лишила
Легкий  слід  в  саду...  

Я  гортаю,  гортаю,  гортаю
Замість  сторінок  книг
Темні  сторінки  ночі...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604221
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.09.2015

Темні сторінки ночі

                 «З  чорних  бавовняних  штор  -  
                     Залишків  військового  маскування,
                     Випрасовуючи  краї  і  зшиваючи
                     Майстрували  ми  палітурки  книг...»
                                                                                             (Шеймас  Гіні)

Моє  життя  –  це  книга  стара:
Потріпана,  зачитана,  без  малюнків
Але  з  чорною  палітуркою.
Хтось  думав,  що  там  вірші,
А  там  проза  –  банальніша,
Ніж  спогади  безхатька    
Про  життя  своє  вільне;
Нудніша,  аніж  журнал  капітана,
Що  вів  свій  корабель  іржавий
Крізь  синю  пустелю  моря
І  рахував  щоденно
Матросів,  що  вмирали  від  лихоманки.
Моя  життя  –  це  рукопис,
Лише  чернетка,    
Манускрипт  похмурого  чорнокнижника
Написаний  горобиновими  чорнилами,
Що  вицвіли  на  палючому  сонці
Літнього  полудня  історії.
Хтось  би  придумав  їй  назву  –  
Оцій  книзі  без  змісту,
Без  епілогу  та  передмови,
Але  марно:  такі  слова  вишукувати,
Такі  звуки  і  літери  сполучати,
Такі  знаки  на  пожовклому  папері
Писати...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2015

Чотири годинники: чорний, білий, золотий, зелений

                       «Жасмину  цвіт  і  свіжо  вбитий  бик.
                           Поміст  без  краю.  Мапа.  Зала.  Арфа.  Рання.»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мої  чотири  годинники  –  
Поводирі  сліпих  лабіринтами  часу,
Чотири  металевих  якоря,
Що  чіпляються  за  намул  простору
(Пливи,  кораблику,  пливи!)
Чи  то  чотири  вітрила
У  мого  корабля-тіла,
У  цьому  океані  Часу.
(Плинь,  течіє,  плинь!)
Чорний:  відмірює  мені  тінь,
Її  шлях  короткий-обрубаний
У  темну  хату  Ніщо.
Білий:  нагадує  зозулясто
Про  день,  що  минає,
Про  день  неминучий,
Про  день  прийдешній,
Про  день  забутий.
Золотий:  це  на  руці  сонце
Кричить-нагадує:  ти  ще  є,
Мій  господарю  чи  то  супутнику,
Не  йдеш  ти,  а  існуєш
Разом  з  оціма  хвилинами.
Зелений:  він  тоді  зупиниться,
Як  останній  явір  на  землі-хуторі
Всохне,
І  з  його  серцевини  легкої
Труну  витешуть
Для  пісняра  останнього...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597794
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.08.2015

З темряви в темряву

                               «На  чорному  небі
                                   Мідяні  змії.
                                   Я  на  світ  прийшов  з  очима,
                                   А  йду  безокий.»
                                                         (Федеріко  Гарсіа  Лорка)
 
Між  двома  темними  безоднями,
Між  двома  нескінченностями,
На  мить  зазирнув  я  у  мить  світла,
У  мить  кольорів  і  запахів,  
Звуків  і  дотиків,
Я  з’явився  на  мить  
У  цю  смужку  світла
З  очима  повними  радості
А  тут  –  у  чорному  небі
Мідні  змії,
На  хворій  землі  –  
Залізні  почвари,
Люди  сповнені  ненависті,
Квіти,  заплямовані  кров’ю,
Очі  сповнені  жахом.
Залишу  я  вам  свої  –  
На  згадку  –  
Навіть  не  окуляри  –  очі,
Дивіться  крізь  них  на  світ,
Щоб  побачити:
Небо  синє  і  воду  прозору,
Квіти  маленьких  радостей:
Нехай  це  і  не  справжнє  –  
Вигадане,  але  воно  існувало
У  моїй  свідомості...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594665
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.07.2015

Темрява на сніданок

                   «Розжеврений  лелека
                       Клює  з  свого  гнізда
                       Тугу  й  дебелу  темряву...»
                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Білі  птахи  дзьобають  темряву
(Чорніють  кінця  крил),
Лишаючи  у  темряві  дірки  –  
Колись  крізь  них  зазирне  сонце,
І  запросить  білих  чапель
(Не  тільки  чорногузів-лелек)
На  це  болото  зневіри,
На  водоймище  журби,
Але  наразі  тільки  лелеки
Дзьобають  цю  темряву,
Забуваючи  про  своє  покликання:
Приносити  немовлят  до  колисок:
Бо  темрява
Занадто  чорна  у  цьому  світі,
Щоб  у  нього  могли  прийти  немовлята
І  дивитись  розплющеними  очима  
В  оце  Ніщо,
Де  жодного  промінчика:
Тільки  птахи  –  чорні  і  сірі,
Строкаті  та  кольорові
Інколи  намагаються
Щось  проспівати:
Думають,  що  то  затемнення
Світила  нашого  байдужого,
А  не  тьма  віковічна
На  цій  землі  нещасній....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594635
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.07.2015

Земля крапок

                                             «Хрест
                                                 (Крапка
                                                 в  кінці  шляху).
                                                 Задивився  в  рівчак.
                                                 (Багато  крапок).»
                                                                     (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Є  багато  земель  і  країн
У  світі  передчуттів  апокаліпсису
(Чи  то  одкровення  –  
Як  собі  хочете)
Є  багато  країв  зачудованих:
Країн  ком  та  знаків  оклику.
А  моя  земля  Ерінн  –  земля  крапок.
Тут  на  кожному  перехресті,
На  кожному  місці  спочинку,
На  кожному  зеленому  пагорбі
Ставили  гойдели  сонце:
А  виходила  крапка.
Не  в  кінці  шляху,
І  навіть  не  в  кінці  пісні.
А  просто  крапка.
(Так  ніби  пісня  –  
Зачала,  а  потім  урвалася,
Так  ніби  дорога:
Йшли  в  Оффалі,
А  все  одно  прийшли  в  Дублін).
Ось  так  і  живемо  на  землі  крапок.
На  землі,  де  все  сказано,
Але  нічого  не  прочитано,
Нічого  не  збережено,
А  просто  поставлено  крапку
Чи  то  багато  крапок:
І  розумійте  собі  як  хочете  –  
Ви,  зайди...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593817
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.07.2015

Дублін 1348 року

                                               «Стара  земля
                                                   Каганцем  сумна.
                                                   Земля  водойм  без  дна..»
                                                                   (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Ми  думали  –  знову  війна,
Знову  чужий  король
Залізних  почвар  чи  то  вершників
На  гнилих  кораблях
Привіз  до  нашого  острова
Разом  з  щурами  
Та  беззубими  суддями.
Ми  думали  знову
Нам  заборонять  співати  пісень
І  грати  веселої  музики,
Носити  картаті  кілти
І  мурувати  круглі  вежі
З  втомлених  сірих  каменів.
А  це  просто  чума
Чорна  й  нещадна
Проростає  пуп’янками  
Весни  мовчазного  страху
На  людях-деревах
Скрипучих  як  криві  ясени.
А  це  просто  чума
Старою  знайомою
Божевільною  жінкою
Танцює  на  вулицях  Дубліна!
Вороною  сірою,  
Волохатою  мишою
Залітає-прошмигує
У  кожен  кляштор  та  пивницю,
У  кожен  замок  та  селище.
І  ми  б  написали
Як  то  ми  під  час  чуми  кохалися,
Бенкетували  й  чубилися,
Як  то  ми  після  чуми  жили,
Але  було  вже  нікому...
Писати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593252
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.07.2015

Передчуття дощу

                                                 «Життя  моє!  Заледве  день  помре
                                                     До  мене  поспішай...»
                                                                                                                         (Томас  Мур)

Вдягну  туман  замість  одежі,
Осідлаю  хмару  замість  коня,
Зазирну  в  калюжу  замість  дзеркала,
Полечу  вітром  над  днями  неспокою
Чи  то  над  роками-долинами
Нашого  жорстокого  часу
(Хоча  коли  він  був  добрим,
Оцей  старий  чорнокнижник  –  Час?)
Серед  вологого  повітря  Ойкумени,
Між  ріками-венами,
Що  жадають  стугоніти
Поштовхами  серця  землі,
Між  каменя-кістками
Передчуваю  дощ  –  
Вічного  оновлення,
Вічного  знищення-створення,
Вічного  буття-життєдайності
В  кожній  краплині-першопочатку,
Що  буде  падати  з  пустки  Неба
В  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591183
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.07.2015

Сліди на піску

                       «Місяць  блідо-медовий  
                           ліг  на  сонний  схил...»
                                                             (Вільям  Батлер  Єйтс)

Сліди  на  піску.
Їх  лишали  босоногі  монахи
У  чорних  рясах  ночі
З  вервечками  днів  у  руках,
Їх  лишали  бородаті  воїни
З  білими  щитами,
Посрібленими  мечами
І  картатими  зелено-чорними  кілтами.
Сліди  на  піску:
Їх  читав  сивий  крук,
Мружачи  блискуче  око
Від  променів  жовтого  небесного  ока,
Що  падало  каменем
У  темно-зелене  море,
Їх  загортав  вітер,
Бо  розумів  –  не  треба
Лишати  ці  літописи
На  піску  вічності.
Сліди:
Босих  ніг,  цвяхованих  чобіт,
Дерев’яних  мокроступів,
Пальчатих  лап,
Пазурів  та  копит,
Втомлених  тіл,  судомних  рук  –
Сліди  на  піску.
Вас  змило  море,
Вас  зневажали  мурахи,
Падаючи  у  ваші  безодні,
Тікаючи  від  мурашиних  левів.
Я  лишив  їх  
У  своїй  покаліченій  пам’яті,
Щоб  написати  про  них  у  книгу,
Сторінки  якої  –  теж  піщинки,
Бо  все  на  світі  –  пісок
Розбитого  піщаного  годинника.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591154
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.07.2015

Сутінковий шарлатан

                       «І  сутінковий  шарлатан
                           Тут  крутить  всім  як  заправила»
                                                                             (Гійом  Аполлінер)

У  сутінкову  епоху  –  
Сіру,  як  миша  Аполлона,
Огидну,  як  хвіст  щура,
Що  несе  гуму  у  кожне  кам’яне  місто
Шарлатан  сутінковий
Став  популярнішим
Аніж  паяц  торговища
У  країні  холодної  темряви,
У  країні  одвічної  сирості
(Не  лісів  дрімучих,  а  свідомості),
Що  гущавіє  тижневими  вершками
Молока  хворої  корови  демагогії
Чи  то  словоблудства.
Сутінковий  шарлатан
Кульгавим  карликом
Дарує  всім  закоханість
У  самознищення,
Руйнування  та  здичавіння.
Він  прийшов  з  темряви,
З  селища  чуді,  
Що  згубилось  за  болотами,
Прийшов  на  торжище,
Де  продавали  віру
І  завів  всіх  у  сутінки
Буття  чи  то  свідомості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588651
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.06.2015

Лох Луйбе

                                   «Мені  більше  не  шкода  себе
                                       Не  описати  цю  спробу  мовчання...»
                                                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Пірнаю  в  Озеро  Трави,
Занурююсь  у  його  глибини,
Куди  навіть  плескаті  зелені  коники
Не  наважуються  зазирати,
Пливу  між  хвилями  королиць,
Між  їх  терпкою  піною:
Їх  білих  пелюсток  просвітлення,
А  вітер  гойдає
Воду  запашної  конюшини:
Трирозділену,  трилистяну,
Триєдину  суть  білого  шамроку.
Я  пірнаю,  пірнаю,  пірнаю.
Пливу
Капітаном  каравели  життя,
Спрямовую  тіло-човен
У  безкрайні  океани  літа,
Біля  острова  спогадів,
Кину  зламаний  іржавий  якір:
Лише  бджоли  чайками
І  метелики  альбатросами,
І  вірші  мої  кострубаті  –  вітрилами,
І  сон  як  смерть...

Примітки:
Лох  Луйбе  (Loch  Luibe)  –  Озеро  Трави  (ірл.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585604
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.06.2015

Вусате літо

                     «Тоді  поїхав  по  дорозі  Куаллан
                         і  незабаром  побачив  трьох  вершників,
                         що  неслися  до  Дому.»
                                             (Скела  «Руйнування  Дому  Да  Дерга»)

Вусате  літо
Вітає  мене  гудінням
Вусатих  блискучих  жуків,
Білими  хмарами  вати  спогадів
Про  блукання  лісами  бажань
Темних,  як  кожні  пошуки
Невідомого
Серед  хаосу  пожовклих  манускриптів
І  глиняних  табличок  «минуле».
Квітами  синьої  вероніки
Неба  шматочки  під  ноги  мріям.
Вужем  жовтовухим  свідомість
Повзе  в  невідоме  –  в  хащі
Абетки  цвяхованого  Всесвіту
У  затінок  крон:
Білим  пугачем  чи  то  круком
(Теж  альбіносом)
У  пошуках  вічних
Привітанню  назустріч.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585596
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.06.2015

Бівер-рівер

                 «Я  зірвав  цей  вереск  рожевий
                     Осінь  довершилась  значить  в  дорогу…»
                                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Колись  давно  коли  були  ще  молоді  і  я,  і  світ,  мандрував  я  волоцюгою  разом  з  ватагою  старателів  по  землі  канадській.  І  якось  в  горах  я  забрів  в  ущелину  де  текла  Бівер-рівер.  Вражений  красою  тих  Богом  і  людьми  забутих  місць  я  написав  таке:

В  ущелині  моху  м’якого
І  білих  солодкавих  квітів
Живуть  будівничі  греблі  –  
Дерев’яних  важких  загат,
Що  зупиняють  течію  річки
Чистої  Бівер-рівер,
Живуть  волохаті  муралі  вільні,
Будівничі  з  очима  сутінок,
Пухнасті  дереворуби,
Чапленогі  пірнальники
У  ставки  одвічного  лісу,
Вусаті  дегустатори
Солодких  судин  ясена,
Монахи  вдягнені  в  шуби,
Хвостаті  шукачі  істини,
Водяники-відлюдники,
Носаті  прочани  іжакових  хащів.
Вони  мені  шепотіли
Про  таїну  вільхи,
Про  одкровення  кленів,
Вони  ніч  стоножили
Плюскотом  колючої  гілки,
Яка  падає  в  воду
Прозорої  Бівер-рівер,
Де  марно  шукав  я  піщинок
Металу  жовтого  сонця,
Яке  зазирає  так  рідко
В  ущелину  Бівер-рівер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2015

Шати для істини

                           «Чуєш  Слово  плюскається  невловимою  рибою
                                 ........................................
                               Бог  приміряє  небо  як  блакитну  маску.»
                                                                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Листям  весняних  дерев  мені
Шелестить  Слово.
Білими  хмарами  шиються  шати  –  
Чисті,  як  порожнеча  –  
Одяг  для  вищої  істини,
Що  приходить  оголеною
У  наше  хворе  марення,
Яке  ми  звемо  «реальність».
У  піснях  синиць,
У  безнадійному  крику  зозулі,
У  голосі  чайок  (прощання)
Вловлюю  звуки  Слова,
Його  прозорі  літери,
Його  незриму  присутність
Мені  підтверджує  вітер  –  
Оцей  теплий,  вологий,  весняний.
На  видноколі  пагорбів
Бачу  лише  кольори:  
Зелений,  білий  і  синій.
Буду  чекати  (довго,  можливо,  вічність)
Коли  зацвіте  вересень  І  земля  пофарбує  рожевим
Оцей  світ  безталанний:
Кольором  смутку,
Кольором  ностальгії...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583183
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.05.2015

Манускрипти весни

               «Вітрильники  на  видноколі  
                   занурюються  в  туман
                 Вітри  помирали  
                 і  коронували  їх  анемони…»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Ця  весна  сміялася
Трьома  кольорами  ірландського  прапора:
Зеленим  –  молодих  листочків  буків,
Білим  –  кольором  ніжних  анемон,
Помаранчевим  –  вечірніх  заграв.
Коли  весна  сміється,
А  ластівки  співають  все  ту  ж  саму
Травневу  пісню  рукописного  євангелія,
Писаного  під  наспіви  вітру
На  жовтій  шкірі  старих  цапів
З  розцяцькованою  палітуркою  квітів.
Якщо  ти  ірландець,
Якщо  музика  для  тебе  звучить
Завжди  і  всюди,
Пиши  вірші:
На  полотні  вітрильників,
На  перламутрі  мушель
(З  яких  роблять  ґудзики  
Танцюристи  джиги  і  старі  торговці),
На  каменях,  відшліфованих  вітром,
І  просто  на  синій  площині  неба.
Пиши…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581808
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.05.2015

Клаповухі вітрильники

                       «…  І  темрява  злякалась  сама  себе
                                 І  накинулась  на  блідих
                                 Кажанів,  -  і  досі  тремтять…»
                                                                     (Райнер  М.  Рільке)

Яблуко-сонце
Кинув  у  глибінь  моря
Бородатий  Бог
За  виднокрай-риску:
Туди,  куди  пливли-не-вертались
Клаповухі  вітрильники  –  
Білі,  як  шерсть  овець-неслухів.
Долинає  шум:  весняний  вітер:
Коли  блукає  островом  –  запашний,
Коли  прилітає  з  моря  –  солоний.
Був  би  єретиком,  якби  жив  давно,
У  темних  хащах  минулого,
Був  би  книжником,
Якби  за  стінами  кляштору
Шукав  би  забутої  істини
Волохатий  хвіст
У  темному  лісі  літер,
Був  би  блукальцем,
Якби  море  покликало
Кинути  людей  свого  клану.
Лишилося  тільки  чекати,
Що  в  пошерхлих  долонях
Старий  пересмішник  Бог
Знову  принесе  нам  яблуко-сонце,
Яке  кинув  так  необачно
Він
В  океан  спогадів…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581803
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.05.2015

Сторож пустки

                           «А  ви  хіба  не  знали,
                             Що  життя  людське  –  це  пустка,
                             А  Місяць  –  сторож  його?»
                                                                 (Шеймус  О’Коннор)

Він  теж  старий  –  оцей  блідий  дивак,
Він  свідок  і  жебрак,  та  не  сліпий,  однак,
Цей  сивий  сторож  тьми  нічного  неба  –  
Осінній  місяць,  привид  і  остання  треба
Цих  божевільних  непотрібних  днів,
Цієї  пустки  мовчазної,  непотрібних  слів.
Він  теж  як  нагороду  носить  шрами
Років  і  космосу,  глядач  людської  драми,
Він  мислить  вічністю  і  словом  «бути»,
Він  в  дУші  виливає  келихи  отрути,
І  волоцюгою  плететься  у  скорботні  сни,
І  каже  на  людей  зневажливо:  «Вони»,
І  листя  клена  бачить  сторінками
Старої  книги,  що  пошерхлими  руками
Гортає  жінка  –  сива  і  самотня,  і  сумна,
І  теж  (як  ти)  сади  минає,  як  трава
Стає  високою,  вночі,  як  птахи  сплять
І  навіть  сови  й  ті  мовчать,
Ти  все  спілкуєшся  із  світлом  божевільних,
І  з  другом  меланхоліків  і  диваків  свавільних,
І  ти  йому  повідав  таємницю  таємниць,
Бо  ви  обидва  повелителі  дурниць,
Обидва  сивочолі  диваки,
І  зазирнувши  у  свічадо
Таки  побачили  віки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579309
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.05.2015

Подарунки тиші

             «Я  спокійний,  я  знаю:  заповітна  Тиша
                 Блукає,  сміється,  насичує  серце  своє
                 У  бджіл  і  горлиць…»
                                                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

Сьогодні  тиша  роздає  подарунки:
Кожному  схимнику  і  жебраку
По  одному  рожевому  зайцю:
З  величезними  вухами-парасольками,
Якими  він  прикриє  Всесвіт
Щоб  не  поглухли  всі
Від  сурми  Судного  Дня.
Сьогодні  (не  вчора)  тиша  з  торбою:
Цяцькованою-строкатою,  
Кольоровою  і  залатаною,
Вистачить  всім  подарунків:
І  пастухам  волохатих  тижнів,
І  королям  безлюдних  земель,
І  капітанам  загиблих  кораблів,
Що  спочивають  
На  самому  глибокому  дні  темряви.
Кожному  тиша  подарує
Іграшкового  зайчика,
Бо  з  живими  вуханями  я  попливу
На  дерев’яному  човні  мрій
Вздовж  промінчика  Місяця
До  острова  сподівань,
Де  будемо  ми  слухати
І  чекати…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578667
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.05.2015

Слова копача картоплі

                                   «Ми  на  мосту,
                                       А  тінь  між  нами  –  вежа.»
                                                         (Вільям  Батлер  Єйтс)

Розкажіть  мені  бувальщину  –  
Важку  і  темну,  як  брила  торфу,
Гірку,  як  дим  селищ  Айргіалла,
Не  казку  моторошну
Не  легенду  туманну,
Розкажіть  мені  бувальщину,
Отут,  біля  старої  ірландської  печі,
У  кам’яній  хаті-скрині,
Що  згубилась  у  графстві  Оффалі,
Хай  розкаже  мені  цю  бувальщину
Сивий  копач  картоплі  –  
Найстаріший  у  цьому  селищі,
Таки  нашою  мовою  –  гельською,
Хай  розкаже  мені  бувальщину
Не  про  чорного  Крука  Битв,
Не  про  війни  кланів  без  кінця  і  без  краю,
А  про  короля  Домналла  Міді  мак  Мурхада,
Про  короля  Ірландії,
Сина  короля  Уснеха,
Ватажка  всіх  О’Нейллів,
Вождя  клану  Холмайн.
Розкажіть  мені  про  короля  миру,
Про  покровителя  храмів,
Про  оборонця  закону  святого  Колум  Кілле,
Розкажіть  про  короля  мудрого
У  ті  часи  божевілля,
Про  короля  побожного
У  ті  часи  зради,
Про  короля  справедливості
У  ті  часи  підступу.
Розкажіть  про  битву  Маг  Серед,
Про  палаючий  палац  Бодбрайх,
І  про  коротку  епоху  спокою
На  землі  нескінченних  війн  –  
Зеленої  й  нервової  Ірландії.  

Примітки:

Домналл  Міді  мак  Мурхада  –  верховний  король  Ірландії  Час  правління:  743  –  763  роки.

Святий  Колум  Кілле  –  його  ще  називають  святий  Колумба.  Справжнє  його  ім’я  Крімптан  О’Нейлл.  Жив  у  521  –  597  роках.  Саме  він  охрестив  піктів  і  королівство  Альба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578657
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.05.2015

Дороги самотніх

                       «І  тоді  ми  пішли  розійшлись  хто  куди
                           Пілігрими  сумнівів  вигнання...»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

На  шляху  
Хтось  поставив  тріснутий  глек
Ліплений  кульгавим  гончарем
З  сірої  ірландської  глини
На  скрипучому  колесі  озер,
Замісивши  мертву  глину-прах  на  воді
З  білої  хмарини  плачу.
Чому
Він  лишив  цей  глек  на  перехресті
З  надією  наповнити  його  прощаннями?
А  ми  розходимось-розбрідаємось,
Самотні  пілігрими  віри  рибалок,
Вояки  зі  старими  ниючими  ранами,
Повторюючи  одне  слово:  «Ерінн»,
Солдати  Долі,
Вдягнені  в  сині  сорочки  неба.
І  тільки  голоси  бардів
Далекої  епохи  короля  Домналла  О’Нейлла*
Супроводжують  нас  –  вічно  самотніх
У  нескінченній  подорожі
Під  тьмяними  зорями.
І  тільки  голоси  дерев  шепочуть:  
«Ерінн  го  бра!»

Примітки:
*    -  Домналл  О’Нейлл  –  верховний  король  Ірландії,  956  –  980  роки  правління.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573995
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.04.2015

Пісня про мертве коріння

         «...  Доки  Великий  Стрілець
                     Очікує  слушного  часу,  доки  висить  в  далині
                     Сагайдакоподібна  хмара  над  Пайрк-на-лі.»
                                                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

На  дикому  пустищі  ірландських  монахів,
Серед  чорного  вогкого  торфовища,
Де  кожної  Скорботної  П’ятниці  
Жовтоокі  банші  співали  тужливу  пісню
Давно  мертвим  королям  
Гордого  клану  О’Рейллі.*
Шестипалий  лісоруб
Вишукував  мертве  коріння
Давно  зрубаних  дерев  Брейфне.
Його  сіра  сокира**
Віднайдена  в  кам’яному  могильнику
Нащадків  довгобородого  Еохайда
Рубає  почорнілі  зміїні  тіла  коренів
Яворів  тихого  зітхання
І  дубів  грому  друїдів.
З  кожним  замахом  його  сірої  сокири
Він  згадує  давні  пророцтва
І  чомусь  думає,  що  він  син  мельника  –  
Того  самого  –  обсипаного  білим  борошном,
І  виглядає  вершника,
Дослухаючись  до  стукоту  срібних  підков
Його  коня  шаленого.
Але  тиша.
Бо  копита  коня  мертвого  короля
(Навіть  підковані  сріблом)
Ступають  по  торфу  нечутно.
Марно  ви  варите  з  мертвих  коренів
Чорний  трунок  боліт.
Марно...
Ви,  люди  клану  О’Дунлайнге!***

Примітки:

*    -  клан  О’Рейллі  (Clan  O'Reilly)  –  давня  ірландська  назва  цього  клану  О’Рагаллаг  (Clan  Ó  Raghallaigh)  –  клан,  що  панував  деякий  час  у  королівстві  Брейфне.

**  -  а  був  колись  такий  верховний  король  Ірландії  –  Еохайд  Сіра  Сокира  (Eochaid  Faebar  Glas).

***  -  взагалі  то  клан  О’Дунлайнге  з  Лейстера  (Лагіна).  Кому  як  не  людям  цього  клану...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2015

Світ весняних запахів

                                               «Цієї  ночі  повітря  пахне  Часом.»
                                                                                                         (Рей  Бредбері)

Квітневій  вітер  
Вдерся  в  мою  ірландську  хатинку,
Що  стоїть  серед  пагорбів  спогадів,
Серед  вересових  пустищ  вічної  казки
(Яку  так  ніхто  і  не  прочитав)
І  цього  дня  Блідого  Весняного  Сонця.
Повітря  пахло  легендами:
Залізом  мечів  Ніала  Дев’яти  Заручників,
Горілими  торфовищами  часів  короля
Конна  Сто  Битв,
Козячими  шкірами  літописів
Короля  Кормака  Мудрого.
Повітря  пахло  диким  камінням
З  якого  мурували  круглі  башти
Чорні  монахи  кляштору  Клонмакнойс,
Повітря  пахло  давниною,
Самим  одвічним  Часом.
Тільки  квітами  воно  не  пахло:
Не  вчувалося  аромату
Анемон  та  рясту,  медунки  та  пролісків  –  
Бо  в  нашій  старій  Ірландії  надто  терпким
Є  віскі  історії,  грог  давнини  кланів,
Ель  того  зачарованого  кола
Яким  біжимо  нескінченно
І  ніяк  з  того  божевілля  не  вирвемось,
Повітря  пахне  Часом  –  тільки  ним.
Особливо  на  торфовищах...
На  пустках  наших  спогадів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573515
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.04.2015

Місто мідне

         «Всього  одна  зоря
             Кидає  світла  блиск  на  місто  мідне…»
                                                             (Гійом  Аполлінер)

Над  містом  мідним,
Що  тільки  з  подертих  газет
Довідалось,  що  прийшла  весна,
Серед  глупої  ночі
Чорної,  як  тінь  сажотруса,
Світить  тільки  одна  зоря  –  
Самотня  і  тьмяна,
Як  останній  крейцер  
У  капелюсі  бородатого  жебрака.
Під  цією  зіркою
Мідні  дахи  нависають  грибами
Над  мідними  касками  пожежників,
Що  не  гасять  пожежі,  а  розпалюють,
Над  мідними  кокардами  поліцейських,
Що  не  охороняють  міщан,  а  грабують,
Над  мідними  лобами  громадян,
Що  не  знають  навіщо
Світить  над  їхнім  сірим  містом  зоря,
Бо  ліхтарі  набагато  яскравіші,  
А  трамваї  мідні  все  одно  ночами  сплять,
А  пси  мідні  все  одно  пофарбовані  гуталіном,
І  ніхто  вже  не  запитує,
Для  чого,  чому,  коли  і  де
У  місті  мідному:
Там  все  фальш,
Навіть  золото  –  і  те  мідне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568559
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2015

Дощ березолю

               «Ось  краплі  дощу
                   Наче  намисто  на  шиї  втопленої…»
                                                               (Гійом  Аполлінер)

Дощі  березолю  –  холодні  й  відверті,
Як  сторінки  давньої  книги,
Написаної  монахом-єретиком
На  козячій  шкірі  проклятих  днів.
Цей  паралітик-березень
Мокрими  деревами  Скорботних  П’ятниць
Зачиняє  врата  темного  храму  Одкровення.
Мокрі  люди  і  сумні  пси,
Біла  квітка  на  важкій  холодній  землі
Яку  щедро  посипали  попелом
Спалених  хат  селян-втікачів.
Добре,  що  переліг  боліт
Ніколи  не  ранив  плуг:
Надто  багато,
Надто  багато,
Аж  занадто
Сховано  у  цьому  земляному  літописі  –  
Пластах  старого  торфовища.
Хоч  це  не  чіпайте
Своїми  важкими  руками.
Чи  ви  просто  забули,
Яка  вона  –  наша  історія,
Як  воно  –  дивитися  на  все  це  
І  німувати.
Мені  хочеться  вийти  з  домівки
Цього  мокрого  дня  підсніжників
І  крикнути  людям  пустищ:
Збудуйте  храм  з  дерева  живих  беріз.
Нехай  він  вічно  плаче,
Якщо  вам  вже  несила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568552
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2015

Друже Вільяме!

Він,  насправді,  не  був  і  не  біг  бути  моїм  другом:  коли  до  нього  прийшла  сумна  старість,  я  був  ще  дитиною  і  не  знав,  що  є  люди  які  пишуть  вірші  зраненого  серця.  А  коли  до  нього  прийшла  смерть,  я  був  ще  юнаком  і  не  знав,  що  в  цьому  ж  старому  місті  привидів  і  королів  помирає  великий  поет  і  що  я  теж  колись  буду  писати  вірші  про  туман  і  людей.

Друже  Вільяме!
Ти  співав  про  диких  лебедів,
Про  холодне  небо  і  сіру  скелю,
Про  трьох  жебраків  
І  скрипаля  з  Дунею,
Аж  раптом  побачив,
Що  прийшла  жахлива  краса.
Друже  Вільяме!
Ти  блукав  сумним  пастухом
Селищами  нашої  Ірландії,
Майстрував  для  журби
Човен,  шив  їй  плащ  і  панчохи,
Щоб  тихо  до  всіх  прийшла  журба,
Аж  раптом  у  життя  наше  вдерлася
Жахлива  краса.
Друже  Вільяме!
Ти  писав  п’єси  
Які  ніхто  не  розумів  –  
Навіть  друзі,  не  те  що  глядачі,
Які  кидали  в  акторів  гнилі  овочі.
Ти  писав,  що  Катлін  (чи  то  Ірландія)
Дочка  Хулігана,
Ти  писав  про  прокляття  Адама,
Про  волхвів  і  ніч,  що  прийшла,
Та  раптом  в  Ірландію  вдерлася
Жахлива  краса.
Друже  Вільяме!  
Ти  один  плакав
Над  три  кольором  ірландським,
Коли  вбивали  ми  одне  одного
Невідомо  навіщо  і  за  що
(Бо  прийшла  жахлива  краса!)
Друже  Вільяме!
У  чорній  ірландській  вежі
Ти  один  вартовим  лишився
На  сторожі  нашого  острова,
Виглядаєш  тінь  короля,
Що  прийде  вісником  волі.
Бо  досі  в  Ірландії
Панує  жахлива  краса...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564806
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2015

Стукіт годинника

                                               «Коли  я  йшов  у  Вінді-Геп
                                                   Півпені  кинули  на  хліб,
                                                   Бо  я  прямую  прямо  в  рай...»
                                                                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

                           Чеславу  Мілошу  –  автору  «Абетки».  Щиро.

Ми  всі  живемо  в  середині  годинника,
Між  його  коліщатками  та  пружинами,
Слухаємо  оце  вічне  «тік-так»  маятника
І  сперечаємось:  хто  цей  годинник  заводить,
Хочемо  зазирнути  на  циферблат  
І  дізнатися  –  котра  година,
Одне  в  одного  про  це  перепитуючи.
А  коліщатка  крутяться  –  
Без  упину  й  спочинку,
А  камінчики  виблискують  –  
Нас  до  себе  ваблячи,
А  ми  все  між  гвинтиків  бігаємо,
Сенсу  цього  годинника  шукаючи  –  
Хто  його  змайстрував  і  навіщо,
І  для  чого
Отой  час  невпинний  він  міряє...
Світ  коліщаток:  чи  то  лабіринт,
Чи  то  марення  Акутагави  понуре,
Чи  то  просто  час  –  чорніє  прірвою.
Зав’яжіть  очі  чорною  шматою
І  слухайте:  це  наше  «сьогодні»...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564805
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.03.2015

Мій друг Світло

Я  знав  людину,
Що  несла  ліхтар  в  темряві,
Що  лишалася  світлою,
Коли  тьма  отруїла  буття,
Що  лишалася  чистою,
Коли  все  тонуло  в  бруді,
Що  лишалась  веселою,
Коли  все  наповнював  сум,
Що  вірила  в  істину,
Коли  всі  зневірились,
Що  йшла  по  життю  легко,
Крокуючи  в  променях  світла,
Бо  мала  душу  чисту,
Наповнену  радістю.
Я  знав  —  тепер  все  в  минулому,
Бо  цю  людину  вбили
Ниці  брудні  покидьки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563446
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.03.2015

Маленька істина

Я  знаю  одну  маленьку  істину  -  
Просту,  як  кавалок  Неба:
Я  помру  від  старості
В  глухому  ірландському  селищі
У  старій  кам'яниці  
З  маленькими  вікнами.
Тихо  засну  на  своєму  ліжку  -  
Старому  і  дерев'яному,
Втомившись  від  безодні  прожитих  років.
Мене  поховають  на  сільському  кладовищі
Між  старезних  кельтських  хрестів
Тесаних  з  дикого  каменю,
Замшілих,  як  і  все  на  цьому  острові.
Пастор  у  чорній  сутані
Меланхолійний,  як  вогка  осінь,
Прочитає  псалом  латиною.
Єдине,  про  що  шкодую
Наприкінці  своєї  дороги:
Я  не  загинув  на  барикадах
В  боротьбі  за  свободу
Моєї  святої  Ірландії!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563441
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.03.2015

Брила для башти

       «Не  я  ж  створив  цей  світ…
           Хоча  часом  мені  здається,
           ніби  таки  я.»
                                     (Рей  Бредбері)

Люди  будували  вежу  з  кам’яних  думок
(А  я  лише  сходи  до  дверей  світла)
На  вершині  гори  історії  –  
Високої  і  сірої,
Як  хмари  зими  горобинової
(А  я  лише  відчиняв  двері:
Не  для  перехожих,  для  шукачів),
Хоч  я  теж  каменяр  вільний:
Брили  важкі  неотесані*
Носив  до  вершини  стежками  забутими
І  говорив  кожному  будівничому:
«Посадіть  біля  башти  дерево!»
Слухаю,  як  хмари  шепочуть  таємне
(І  мені,  і  цим  муралям  втомленим),
Слухаю  звуки  кроків  (шкіряні  чоботи),
Торкаюсь  пальцями  
Жовтого  паперу  креслень:
«Майстре!**  Поставте  біля  башти  хрест
З  трояндовим  плетивом,
Бо  всі  ми  трояндохрестні  
Чи  то  ружокрижні
Вершники  і  будівничі
Високої  ірландської  вежі  –  
Лицарі  Розенкрейцери.»
І  пишу  на  кожному  камені:
«Життя  –  це  трагедія.»***
А  як  вежа  буде  довершена  –  
Округла,  як  коло  Часу,
Темна,  як  наша  минувшина,****
Танцюйте  навколо  башти
У  світлі  блідого  Місяця
Вільні  каменярі  й  будівничі,
Муралі  й  теслі
Джигу  скрипаля  Рафтері,  
Чекайте,  докили  в  небі
Над  шпилем  гордої  башти
Не  пролетять  чаплі.

Примітки:

*  -  не  сприймайте  це  як  натяк.  Але  щоб  отесати  камені  потрібен  кутомір,  молоток  та  фартух.  І  гарно  отесати  камені  може  тільки  майстер-каменяр  чи  навіть  магістр-каменяр…

**  -  маю  на  увазі  Кормака  О'Донована.  Я  з  ним  познайомився  в  Дубліні  у  1956  році  в  соборі  Святого  Патріка  під  час  спільного  молебеню  «Товариства  ліхтарників».

***  -  тільки  не  перетворюйте  її  в  комедію,  я  вас  прошу…

****  -  Вільям  Батлер  Єйтс  писав  колись  про  «Чорну  башту».  Так  я  не  про  неї…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562689
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2015

Останнє яблуко

 «А  ти  сам  –  останнє  яблуко  на  дереві,
     чекаєш,  поки  вітер  поволі  розхитає  тебе…»
                                                                                   (Рей  Бредбері)

Я  останнє  яблуко
На  дереві  пізнання  добра  і  зла.
Висну  червоним  сонцем
Над  зеленим  моріжком  невідання,
Марно  чіпляючись  
До  зламаної  гілки  істини.
Отак  і  висну  між  синім  небом  віршів
І  м’якою  землею  кудлатих  зайців,
І  знаю,  що  падати
(Не  те  саме,  що  літати)
Мій  обов’язок  прочанина  повітра
(Бо  повітря  це  теж  храм).
Було  колись  бажання  літати
Між  зеленого  листя  оновлення
У  крислатій  кроні  пізнання,
Тікаючи  від  важких  рук  
Неандертальця  Адама
І  твердих  дзьобів  пташок  навіювання,
А  зараз  тільки  очікування:
Холодного  вітру  книг.
Наразі  тільки  метелики  й  бджоли
Дивляться  у  синяву  Неба  просвітлення
І  думають,  що  то  не  яблуко,  а  зірка
Чи  то  палаючий  астероїд,
І  чекають  мого  падіння,
Як  появи  нового  пророка
Чи  то  нетлінної  істини
(Бодай  шматочка),
І  думають,  що  вони  не  бджоли,
Не  лускокрилі  квітокрили,
І  не  літуни  крилотихі,
І  не  дзижали  волохатопилкові,
А  шестиногі  Ньютони
Чи  то  вусоворушильні  Кальвіни.
Не  сприймайте  мене  як  знак  –  
Я  просто  останнє  яблуко:
Самодостатнє,  як  крапка
У  книзі  буття  людства.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562598
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2015

Озеро Лох н-Ехах

         «...Коли  сидів  він  над  водою  
                   колодязя  Сканавін...»                                                                                                                                                                                                                  
                                               (Вільям  Батлер  Єтс)

Туат  затятого  конебога  Еохайда
Тут  збудував  місто  мрій  та  легенд:
Плем’я  людей  рудочупринних  та  гордих,
Що  пасло  комоней  на  траво  волохатій  рівнині
(Не  тої,  що  Бреґа,  і  навіть  не  сумної  Маґ  Рах),
Тут  воно  володіло  каміннями  –  
Священними  важкими  каменями  Долі.
Тут  вони  легко  жили  й  дзвінко  тесали
З  брил  шорстких  олтарі  сонячні
Для  охряної  треби  ножа  блискучого
Своєму  прабатьку  й  патріарху-богу  –  
Богу  білих  коней  Еохайду.
Тут  на  цій  зеленій  землі,
Що  стала  дном  темного  озера
Кохання  бог  Енгус  (заквітчаний)
Дарував  зшаленілим  втікачам-коханцям
Коня  коней  подібного  вітру.
Тільки  джерело  забули  закрити,
Коли  набрали  з  нього  води  прозорої,
Що  так  з-під  землі  нестримно  вдарило,
І  місто  каменів,  і  ціле  окрилене  плем’я
Гордого  клану  н-Ехах
Поглинули  хвилі  озера.
І  з  того  часу  ми  чуємо
Голоси  з  глибин  таємних
(І  двонів,  і  людей,  і  собак)  –  
Вони  досі  живуть  там:
У  потойбічних  глибинах
Горді  сини  Еохайда  –  
Гонорове  плем’я  н-Ехах,
Незламний  туат  конебога.
І  тільки  Лі  Бан  –  русалка,
Хвостата  й  струнка  жінкориба
Співає  іноді  в  хвилях
Таємну  пісню  минувшини
Віщуючи  нам  бурю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559995
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.02.2015

Торбинка снів

         «Що  ж,  коли  так,  візьму  торбинку  снів,
             Послаб  вузли  і  насолоду  відчуй  у  мріях.»
                                                                                   (Вільям  Батлер  Єтс)

Я  свою  торбу  снів
(латану-перелатану)
Несу  за  спиною  старечою,
Блукаючи  дорогами  Ірландії,
Які  так  сплетені-переплетені,
А  ведуть  все  одно  нікуди  –  
Точніше  в  Ніщо
Кожна
(А  ми  думали  до  Тари!)
Але  блукаючи
Вже  сто  років  оцими  
Кам’яними  дорогами
(Прямуючи  зовсім  не  в  Дублін*,
І  навіть  не  в  Балє  Ахе  Клях**)
На  кожному  перехресті  дарую
Сон  зі  своєї  торбини  латаної
Дітлахам  з  очима  синіми
(Наче  небо  над  озером  Лох  н-Ехах)
З  чупринами  рудими
(Наче  світанок  над  торфовищем)
Дивіться  мої  сни  кольорові,
Мрійте  як  я  колись
Про  квіти  і  вітрильники,
Пло  млини  і  водоспади,
Про  королів  благородних
І  сиву  минувшину,
Про  дерево  одкровень  –  
Ясен  на  горі  Уснех,
Про  пісню,  яку  співає  дощ
Старому  жебраку-волоцюзі...

Примітки:

*    -  насправді  всі  кам’янисті  дороги  ведуть  в  Дублін  (мало  не  сказав  «до  Дубліна»  -  це  було  б  смішно...)

**  -  скажу  вам  по  секрету:  я  по  оцій  кам’янистій  дорозі  (яку  проклали  зовсім  не  каменярі  і  навіть  не  масони)  все  життя  йду  з  Дубліна  до  Балє  Ахе  Клях.  Але  так  і  не  дійшов...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559352
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.02.2015

Вітер старий

         «Хоч  вітер  старий,  але  до  сих  пір
             Бавиться  він  на  схилах  гір...»
                                                       (Вільям  Батлер  Єтс)

Будь-який  вітер  старий.
Навіть  легкий  вітерець  весни
Це  старий  бородатий  дідуган,
Що  існував  ще  до  аромату  квітів,
До  співу  пташок  і  гудіння  бджіл.
Сивий,  як  пелюстки  сливи.
Але  теж  бавиться  –  як  дитина.
Бо  все  старе  і  давнє
Вертається  в  дитинство:
Порпається  пошерхлими  руками
У  сентиментальності  спогадів
(А  всі  ми  там  діти),
Я  тільки  не  хочу
(Чуєте?  Не  хочу!)
Щоб  смерть  теж  виявилась  дитиною,
Хай  навіть  з  сумними  очима  сучасності.
Не  треба!  Ви  чуєте  мене?
Не  треба!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559306
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.02.2015

Зітхання дощу

           «Камінь  спав  –  лиш  дощ  зітхав  у  ринвах.»
                                                                                                       (Майк  Йогансен)

Сонце  каміння
Під  ногами  бешкетника-дня.
А  ще  й  сонце  –  паяц  
При  дворі  короля  Галактика.
Туди  –  на  бруківку  –  промені,
Щоб  під  ногами  виблискувало
Дитини  –  дня  босоногого,
Байдуже,  що  зимового
(Бо  зима  ця  сестра  домиська,
Того,  незачесаного  шибеника)
Звідки  їм  знати,  зайдам
У  країну  мою  туманну,
Що  тут  каміння  завжди  сонне:
Сплять  каменюки  не  одну  епоху  вже
І  сни  якісь  бачать  уривками:
Про  людей  бородатих,  про  очерет
І  про  дні  кульбабові
Жовтим  поцятковані.
І  у  снах  своїх  пелюсткових
Кожен  бруківець  мріє  стати  дзеркалом
Чи  то  свічадом
У  яке  буде  зазирати  дощ
Такий  сумний  і  доречний,
Що  приходить  на  землю  зітханням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556089
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.01.2015

Архіпелаги хмар

         «І  птиці  летять
             В  небесних  озерах
             Повз  острови  хмар.»
                                                     (Майк  Йогансен)

Архіпелаги  хмар.
І  голос  –  звідти,  з  блакиті:
«Поміж  них  є  острів  для  тебе,  філософе!
Я  знаю,  той  острів  сонячний,
Тільки  занадто  білий
Навіть  для  мене  білочупринного
Занадто.
А  ви  думали,  човен?
Той,  зроблений  з  мрій
З  вітрилами  думок?
А  ви  думали  каравела
Чи  може  бригантина
Безбородого  дивака  Христофора
Чи  джентльмена  Кука
Такого  ж  вітроплинного
І  заобрійно  мислячого.
Де  ж  та  епоха  мрійників,
Волоцюг  солоного  вітриська,
Що  писали  Terra  incognita  
У  щоденники  своєї  свідомості,
У  бортових  журналах  свого  серця.
Господи,  як  хочеться
Не  те,  що  на  острові  далекому  оселитися
(Бо  кожен  материк  –  острів)
А  просто,
Якщо  хтось  необачний  скаже:
«Архіпелаги»,
То  одразу  щоб  думалось:
Архіпелаги  хмар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556088
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.01.2015

Погляди назустріч вітру

                                           «Але  чому  б  тобі,  хто  все  пізнав,
                                               До  нього  не  постукати,  не  кинути
                                               Натяк  на  істину…»
                                                                                                   (Вільям  Батлер  Єтс)

Грудневе  сонце  підсліпкуватим  монахом
Зазирає  в  студені  болота  замшілого  Тірону,
Білою  сутаною  бовваніє  у  лабіринтах
Монастиря  наших  сумнівів,
Читає  більмами  незрячих  очей
Книгу  єресі  нашого  дому-каліки,
Книгу  з  недоречною  назвою  «Людина»
З  якої  джентльмен  Дарвін
Видер  недоречні  сторінки
І  вклеїв  ерзац-обкладинку
З  поміткою  «одруківки»
По  завершенню  тексту,
Який  ніколи  не  буде  дописаний
Кволою  рукою  старого  паламаря-схизмата,
Що  на  руїнах  Пергаму  –
Прямо  на  його  білуватих  каменях
Розлив  оксамитове  чорнило  вечора
І  сказав  «Амен!»  галатам-непослухам,
Хотів  нашкрябати  щось  на  каменях
Чи  то  на  плитах  саркофага
Останнього  царя  античності
(Таки  цензурне  і  дозволене),
Але  згадав  (і  то  вчасно),
Що  будь-яке  слово  в  устах  босоногих  –  
Єресь,
Будь-який  епіграф  на  палімпсестах  гностиків  –  
Недоречний,
І  навіть  якби  він  не  був  занімілим,
І  пророчив  би  на  схилах  Арарату  про  Вічність
Церкви  сивих  вірмен-хранителів
Одвічних  манускриптів  долонь  Ноя,
Все  одно
Слова  обернулись  би  на  птахів  –  
Тих,  що  відлітають  і  не  повертаються,
Як  погляди,  кинуті  назустріч  вітру.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545489
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.12.2014

Міст Собачої Зірки

       «До  місяця  оповні
           Душа  шалено  прагне  в  глибину,  
           а  після  –  в  світ…»
                                                           (Вільям  Батлер  Єйтс)

Я  стою  на  мосту
Між  двома  безоднями  
Хтось  перекинув  це  дерев’яне  хитиво:
Підвісне  та  плетене  –  часом  без  поручнів.
Я  стою  на  мосту,
Що  висить  між  галактиками
З  ліхтарем  –  Сіріусом.
Не  дарма  оцю  зірку
Звали  відлюдники  давнини  Собачою.
І  не  тільки  відлюдники,
А  жерці  Часу  ненажерливого:
Великого  та  невблаганного
Стоокого,  але  з  очима  заплющеними.
Я  йду  в  цю  чорноту  запаморочливу,
В  оцю  безодню  одвічну
Раніше  самого  Часу  існуючу.
Одкровення  в  моїй  торбі  кружальцями  –  
Чи  то  подарунками,  чи  то  знаками
І  в  цьому  храмі  готичному,
Що  диваки  звуть  Нескінченністю:
Розчиняюсь  в  Істині.
А  ви  й  не  бачили  
Мої  черевики  стоптані  –  
Чи  то  на  порозі  залишені,
Чи  то  в  море  недбало  кинуті.  
Тільки  не  питайте  сюди  дорогу:
Я  все  одно  не  скажу
Ні  вам,  ні  тому  жебраку-прочанину
У  подертій  свиті  років,
Що  блукає  там  одвічно  
І  думає  –  ніхто  не  знає  про  що…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2014

Мій дірявий капелюх

У  моєму  дірявому  капелюсі
Одвічна  ніч,  де  ховаються  сни,
Коли  день  жене  їх  з  поля  
Людських  кострубатих  думок
У  закутки  невідомого.
Я  залишаю  свого  капелюха
(Щовечора,  коли  блідий  Місяць)
У  межичассі:  на  вішалці,
Де  зупиняються  всі  годинники.
Відвідую  щоденно  будинок
(З  отою  вішалкою  у  закутку)
Зі  старими  горіховими  дверима:
Відчиняю  одні  –  
І  знову  вертаюся  у  день  «вчора»,
Відчиняю  інші  –  
І  потрапляю  у  день  «завтра»,
Минаючи  дощавий  понеділок  «сьогодні».
Отак  і  мандрую  з  годинником,  
Що  сходить  з  розуму
І  показує  час:  то  готичне  середньовіччя,
То  модернову  весну,
То  кришталеве  бароко.
Цей  капелюх  
Позичає  в  мене  
Один  дивак-джентльмен.
Він  зовсім  не  фокусник,
І  навіть  не  скрипаль.
Йому  просто  приємно,
Що  позичаючи  капелюх
Я  називаю  його  джентльменом.
Бо  більше  не  називає  його  
Джентльменом  ніхто.
Ну,  зовсім.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541957
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.12.2014

Володар Донн

«Графство  Клер  зберегло  багато  дивних  і  таємничих  традицій.  Так  у  тих  краях  жила  Бідді  Ерлі  (Biddy  Early),  що  ввійшла  в  історію  як  «мудра  жінка  з  Фікл»  -  вона  була  відома  як  відьма  і  практикувала  магічні  ритуали  і  процедури  аж  до  своєї  кончини  в  1873  році.»
                                         (Ейтне  Месі)

Серед  піщаних  пагорбів  Дунбеґу,
На  березі  вічно  злого  моря,
Серед  місцини  Доумор
Є  одна  оселя.  Може  навіть  не  оселя,
А  замок  –  тільки  незримий
Для  людського  і  котячого  ока.
Живе  в  тому  замку  володар,
Що  колись  потонув  в  морі
Серед  хвиль  лихих  і  оливних.
І  став  з  того  часу  Володарем
Народу  одного  дивного,
Що  збирає  він  у  своєму  
Тінявому  домі.  
Часто  його  там  бачили  
На  коні  баскому  та  білому
Летів  він  отими  пагорбами
Коли  над  морем  горіла  заграва  –  
А  іноді  він  подобу
Приймає  оленя  сивого
І  кличе,  і  кличе,  і  кличе
Людей  до  своєї  оселі.
Він  пан  над  тінню  і  бурями.
До  нього  приходять  в  гості
(І  то  не  на  час,  а  на  завжди)
Старі  діди  й  королеви,
Воїни  і  веселі  дівчата.
І  всі  задивившись  на  хвилі,
Намилувавшись  вдосталь
Танцями  океану
Лишаються  в  тій  домівці
Володаря  щедрого  Донна.
Вдягнувши  свого  капелюха  –
Чорного  і  крислатого
Дарує  він  нагорода
Але  тільки  гідним.
Великий  володар  Донн  –  
Бог  смерті  і  мудрості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541802
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.12.2014

Птахи і люди

   «…І  хто  знає,
           Чи  не  той  самий  самотній  птах
           У  нас  вчора  віщував  вечір?»
                                               (Райнер  Рільке)

Є  птахи,  які  віщують  вечір  –  
Такий  лагідний  і  теплий,
Вечір  роздумів  і  тиші  дотиків,
Коли  душі  тягнуться  
До  музики  розмов,
А  тіла  до  затишку.
Є  птахи  які  віщують  ніч  –  
Глибоку  й  бездонну,
Темряву  одкровень.
Є  птахи,  що  віщують  день  –  
День  великої  істини,
День  світла  і  радості.  
Є  птахи,  що  віщують  ранок  –  
Навіть  не  ранок  –  просвітлення,
Навіть  не  новий  день  –  нову  епоху.
Але  є  птахи,  що  віщують  війну:
Такі  як  чорний  Крук  Битв
З  ірландських  легенд  –  
Супутник  понурих  богів.
Цього  птаха  накликали  люди.
Він  шматує  холодну  плоть,
Що  колись  відчувала  і  дихала,
Що  колись  прагла  польоту
В  небо  мрій  і  свободи,
За  хмари  буденності,
Долаючи  дух  важкості.
А  нині  це  просто  пожива
Для  крилатого  віщуна  смерті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541791
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.12.2014

Вічне Чому

                       “Ірландія  —  це  глек.
                           Хмари  —  це  білі  корови.
                           Але  молоко  розлилося  небом...”
                                                                                 (Шеймус  О'Тул)

Підставляйте  долоні
Небо  дарує  нам  краплі
Води  —  прозорої,  як  ваші  дні,
Холодної,  як  шматки  металу,
Які  звикли  ловити  ірландці,
Як  ловлять  пелюстки  
гірські  потоки  Віклоу,
Коли  весна  каже  Сонцю:  “Не  хочу  бути!”
А  ірландці  вирішують,  що  вже  доста
Терпіти  сваволю  і  зневагу
Чужих  королів  і  чужих  пасторів.
Підставляйте  долоні  -  
Тільки  не  сонцю  —  холоду  й  сирості,
Ви  —  діти  моря  і  вересу,
Ловіть  —  тільки  не  одкровення  і  не  кулі  -  
Шматочки  холодного  Неба,
Що  стануть  озерами  і  дзеркалами
Вашої  країни  чудернацької,
Свічадами
В  які  зазирають  ірландці
Зі  своїм  вічним:  “Чому?”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537717
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.11.2014

На горі, де холодно

               “Це  дерево  росте  самотою  тут,  
                     на  горі;
                     піднялось  воно  високо  
                     над  людиною  і  звіром.
                     І  якби  воно  захотіло  сказати  щось,
                     то  не  мало  б  нікого,  хто  б  зрозумів  -  
                       так  високо  виросло  дерево.”
                                                                                                 (Ф.  Ніцше)

На  вершинах  гір  людського  буття
Інколи  ростуть  дерева.  
(Майже  як  у  нас  в  Ірландії)
Ці  дерева  бувають  молоді  і  ніжні,
Бувають  старі  і  порепані
(Хоча  теж  помирати  не  хочуть),
Але  завжди  потріпані  вітром
(Таким  шаленим  у  верховині),
Завжди  самотні  і  мовчазні
(Як  сліпий  скрипаль),
Завжди  сухими  гілками  тичуться  в  Небо,
Марно  намагаючись  зловити  хмари,
Марно  здіймаючи  у  синю  байдужість
Втомлені  руки  відчаю.
Ці  дерева  виросли  з  насінин  радості,
Які  випадково  занесли  на  вершини  птахи
(Бо  на  вершинах  людського  духу
Завжди  пурхають  птахи  -  
Інколи  навіть  співають)
Бо  на  цих  вершинах
Завжди  самотньо  і  холодно.
І  дивно,  що  там  виростають  дерева.
Все  таки.  Попри  все.  Дивно...
Інколи  ці  вершини  лисі  -  
Там  збираються  відьми
І  запалюють  свої  злі  вогнища.
А  інколи  ці  верхівки  
Поростають  травою  -  
Густою,  гіркою  і  високою.
І  жодна  стежина  не  веде  до  них  -  
Жодна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537579
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2014

Край для рибалок

               “Недобрий  цей  край  для  зголоднілих.
                     Тому  я  і  живу  отут.”
                                                                         (Фрідріх  Ніцше)

Жити  в  недобрих  краях  -
Покликання  для  старого  рибалки,
Що  звик  бачити  в  глибинах  моря  дім
Не  для  людей  —  для  риб
З  байдужими  очима  буденності
(Мовляв,  в  холодних  глибинах  буття
Нічого  не  змінюється),
Що  звик  кидати  плетиво
В  безодню  невідомого,
Ловити  здобич  в  прозорості,
Ділитися  думками  з  птахами
(Хоча  кожен  птах  —  думка
Біла  й  легка,
А  не  важка  як  якір).
Для  старого  рибалки
Кожна  земля  твердь,
Кожне  повітря  —  вітер,
Кожний  неспокій  —  хвилі.
Тому  він  не  шукає  землі  доброї,
Не  шукає  землі  гостинної,
Не  шукає  землі  спокійної,
Не  шукає  землі  теплої.
Він  оселяється  в  краях  недобрих,
Щоб  дарувати  хліб  подорожньому,
Надію  —  шукаючому,
Зневіреному  —  істину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536696
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.11.2014

Така ж земля

       «…Чи  то  не  край,
               Тобою  не  відвіданий,  але  усе  життя
                 Рідний  тобі…»
                                                                           (Р.  М.  Рільке)

Тут  теж  росте  колючий  ялівець  минулого,
Тут  теж  деревина  буків  буття  тверда,
Як  камінь  лісів  Місяця,
Що  проростають  з  глибин  глини
(І  дрібного  піску  приказок),
Ростуть  на  дріжджах  дощів
(Бо  теж  земля  пошматована,
Полатана,  поплямована
Лісами,  пустищами  та  яругами),
Тут  теж  люди  звикли
Засівати  ґрунт  сумними  посмішками,
Відчувати  гіркий  присмак  
У  кожному  шматку  хліба  днів.
У  паляницях  свят
Тут  теж  знаходять  інколи  камінь
Чи  грудки  солі
(Бо  радісних  свят  обмаль).
Тут  теж  горобину  лишають  для  спогадів
(Не  лише  для  горобців),
Коли  зима  забирає  кольори
І  літо  здається  маревом,
А  скрипки  змовкають
(Бо  навіщо
Тонути  звуками  у  холоді  поглядів).
Тут  берест  так  само
Спонукає  до  щербато-шорстких  спогадів,
А  звіробій  гірчить  на  світанку.
Все  так  само,
Як  у  нас  –  в  Ірландії…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535299
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.11.2014

Озера вічності

           «…Озера  будуть  у  вічності.  А  тут  часи
                       падінь.»
                                                                                 (Р.  М.  Рільке)

Ми  падаємо.
Сонце  сумним  волоцюгою
Шкандибає  манівцями  Галактики.
Ми  летимо  в  безодні  невідомого  часу
Горілиць  (бо  не  птахи  ми  і  не  метелики),
Ми  вміємо  лише  падати:
Крила  обпалила  нам  пожежа  –  
Часи  падінь  прийшли  на  землю  лелек,
Лише  озера  вічності
Дзеркалами  пристаркуватого  неба
Кидають  сонячні  зайчики
Назад  –  у  простір,
Де  пливе  човен-зірка.
Я  теж  у  цій  дзеркала  нескінченності
Спробував  зазирнути  необачно.
Але  побачив  лише  тінь.
Тільки  не  чорну,  а  білу
(Ви  бачили  колись  білі  тіні
На  стіні  туману,
Коли  день  Одкровення
Відчинив  Двері  Світла?)
Часи  падінь:
Душі  людські
Як  осінні  листя
Падають  в  темний  колодязь  «Ніщо».
А  хотілось  би
(Не  тільки  мені  старому)
Щоб  падали  вони  
На  поверхню  озера  вічності…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535172
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.11.2014

Люди країни Вчора

   «Зоря  й  листок  не  зводять  з  нас  очей…»
                                                                           (Р.  М.  Рільке)

Я  вартовий.  Стою
Між  минулим  і  майбутнім
На  хиткій  межі  буття,
На  кордоні  між  «Я»  та  «реальність»,
Стискаючи  в  жмені  пісок  –  
Все,  що  лишилося  від  країни  «вчора»
(А  там  жили  люди).
Я  сію  ці  піщинки  як  зерна  –  
З  кожної  виросте  країна
Наших  химерних  спогадів
(Бо  це  все,  що  у  нас  лишилося).
Кожна  з  цих  країн  пустеля:
Замість  саду  в  кожній  з  них  
Тіні  хмар.
Замість  квітів  –  каміння.
(А  ви  думали  яблуні)
Ці  дерева  пізнання  
Ще  слід  зростити
Поливаючи  живою  водою  слів.
Цвіту  рожевого  ще  слід  дочекатися,
Щоб  споглядати  зі  смутком,
Як  вітер  часу  обриває  пелюстки,
Лишаючи  нам  ніщо  «сьогодні»,
Порожнечу  в  торбі  «наше»,
Дірки  в  черевиках  «треба»
(Не  ті,  що  «офіра»),
І  пилюку  в  сувої  «шлях».
Люди  країни  Вчора!
Ви  живете  в  долині  моїх  спогадів,
Серед  хащів  моєї  свідомості.
Хто  ж  про  вас  згадувати  буде
Якщо  не  я…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535166
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.11.2014

Мураха-день

                   «І,  вийшовши  звідти,
                     Він  прийшов  до  своєї  батьківщини,
                     А  з  Ним  ішли  учні  Його.»
                                     (Євангеліє  від  Св.  Марка.  6.1)

Жовтим  мурахою  повзе  день,
Осінь  звучить  нотами  ірландських  пісень,
Сонце  блискучим  ґудзиком  на  платті  дня,
Хмара  самотня  на  полі  неба  –  біле  ягня.
Дім,  що  не  звик  до  тиші  –  нині  жебрак:
Просить  людей,  господарів  –  пустка,  однак.
Господар  минуле  кроками  міряє  до  гори  Круахан,
Чи  то  життя,  чи  спалений  вівсяний  лан.
Знак:  сивиною  ірландською  старий  друїд.
Земля  моя:  теплих  спогадів  осінній  мід.
Тепер  і  я  монахом-відлюдником  тобі  услід  –  
Моя  Вітчизна  –  Ерінн  колисана  –  прадавній  міт…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530852
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.10.2014

Серед снів

           «Чи  бог,  чи  богиня  кошачого  сну...»
                                                                                   (Р.  М.  Рільке)

У  царстві  снів
 Нині  всі  сни  чужі.
Коли  ти  нині  блукаєш
 У  Царстві  Морфея
 Свій  сон  ти  не  знайдеш,
Навіть  коли  знаєш,
Який  він  на  колір  і  запах,
На  смак  і  біль.
Все  одно.
Твої  сни  продані,
Пошматовані  і  спалені.
Зважені,  зважені  продані...  
Лишились  там  тільки  чужі.
От  і  блукаємо.
Кожної  ночі
 Зі  сну  смугастої  кішки
 У  сон  сірого  горобця
(А  там  калюжі  і  вулиці,
Ліхтарі  й  дахи,
І  неба  шматочки),
Зі  сну  сентиментального  безхатька
 У  сон  гнучкої  гадюки.
Головне  не  потрапити
 В  останній  сон  болотної  черепахи,
Яку  з’їли  зголоднілі  солдати.
Бо  той  сон  навіки  лишився  сиротою
 Завис  у  нескінченності  пасткою
(А  ви  туди  юрбами...)
Зростити  б  нам  знову
 Свої  сни  незачесані  –  
Бо  іншої  втіхи  на  не  лишилося.
Ні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528465
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.10.2014

Вино і вода

Він  був  теслею.
Зайшов  якось  у  глухе  село,
Де  вирощували  оливки
Гіркі  як  саме  життя,
І  віслюки  дивилися  на  суху  траву
Сумними  очима  втомлених,
Де  хати  мурували  з  каменів,
Що  випалені  жорстоким  сонцем,
І  стали,  як  саме  сонце  жовтими,
Де  виноградники  зрошували
Краплями  каламутної  води  смутку.
Він  зайшов  у  село
Кам’яних  скринь-будинків
У  день  нечастої  радості:
Молоді  люди  ставали  дорослими,
Самі  тягар  життя  нести  вирішили
І  для  журби  й  праці  дітей  плодити
(Радість).
І  от  з  приводу  такої  оказії
Люди  втомленого  селища
Вином  утробу  свою  наповняли,
Штучними  веселощами
Свій  мозок  розпалювали.
Але  вина  не  стало
На  всю  юрбу,  що  радості  прагнула
І  тоді  той  тесля,
Якось  так  легко  й  невимушено
Міхи  водою  наповнити  звелівши
Раптом  у  вино  воду  перевтілив.
Але  народ  п’яний  не  зауважив
Навіть
Невтямки  було  йому,
Що  то  було  чудо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527873
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.10.2014

Сопілка осіннього вітру

Книга  осені
Своїми  холодними  сторінками
Змушує  пальці  відчувати  літери
Як  струни  
Чорної  віолончелі  незримого  майстра.
Осінній  вітер
Все  так  само  гойдає  пожовклу  траву
(І  верес)
Як  колихав  у  часи  осінніх  сутінок  –  
Кельтських  сутінок  короля  О’Доннелла.
Візьми  до  рук  сопілку
Різану  з  ліщини  Вітряного  Берега
Тої  самої
Яку  шанували  діти  Богині  Дану
Та  віддай  її  осінньому  вітру
Може  хоч  він  заграє  забуту  пісню
Яку  нині  не  згадає  ніхто  –  
Навіть  найсивіший  ірландець,
Навіть  друїд,  що  тиняється  тінню
Вже  півтори  тисячі  років
Мовчазними  пагорбами  Манстеру.
Ожина  така  ж  колюча  –  
Її  байдужозелені  листочки
Переживуть  і  ці  холоди  зими.
Але  не  ти.
Бо  осінь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527872
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.10.2014

Кольори горобинові

Гілка  горобини  –  
Знак  клану  О’Конналл
Достигає  на  осінньому  вітрі
Гіркотою  сумного  острова
Подзьобана  голодними  птахами  –  
Співаками  журби  ірландської.
Гіркі  осінні  ягоди
Як  і  віскі  землі  Тірконнелл  –  
Може  тому  кілти
Фарбували  горді  клани
У  кольори  горобинові:
Червоножовті  та  білі  –  
Кольори  ягід  та  цвіту
Священного  дерева  кельтів.
Пливіть  же  у  синє  небо
Моряки  осіннього  вітру
Корабля  під  назваю  Ерінн  –  
Човна  з  горобини  тесаного
Під  вітрилами  
Ягодами  горобини  фарбованими…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527843
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2014

Серед листя

                 «Як  ангели  мітять  знаками  
                     Двері  врятованих,
                     Так  само  торкаємось  ми  всього,
                     Що  здається  нам  ніжним.»
                                                                       (Р.  М.  Рільке)

Серед  листя  живуть  птахи,
Доки  ці  клапті  життя
Не  розфарбує  осінь,
Доки  не  пообриває
Падолист  сього  світу
Ці  сторінки  правди,
На  яких  літописи  писані
Буття  зранених  кленів.
І  я  серед  листя:
Нехай  і  осіннього,
Пишу  про  маленьку  істину
На  сторінках  берези,
На  жовтих  листках  клена,
На  брунатних  долонях  бука
Часопис  сумної  осені.
Пишу  темним  чорнилом
Наточеним  з  вен  широких  –  
З  рук,  що  колись  тримали
Весла  човна  життя…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527841
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2014

Вистава в темряві

               "Хай  лампи  вимкнуть,
                   Хай  скажуть:
                   Довершено  усе,  хай  пустота  зі  сцени
                   Йде  разом  з  сірим  протягом..."
                                                             (Райрер  Рільке)

На  сцені  сьогорічної  вистави
Пусто.
Життя  театр  зачинено,
І  порожнеча  сповнює  партер,
Оркестр  замовк:
На  скрипках  струни
Обірвано.
Директор  сього  театру
Застрелився,
А  божевільний  режисер
Нову  абсурдну  драму
Дописує  чорнилом  на  стіні
Буфету,  де  лише  таргани
Жують  останні  крихти  пирога
Торішнього...
В  театрі  лише  протяг
Та  я.  Ще  муза  -  Мельпомена.
Хвора  на  сухоти.
І  тьма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527630
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2014

Серед віщунів

                     «Чи  вистачить  волі  журбі  твоїй
                         З  ангельської  сурми  гриміти  –
                         Страшного  суду  віщунки,  мелодію  бурі…»
                                                                                             (Райнер  М.  Рільке)

Віщуни.
Вони  не  шепочуть,
Не  приносять  свою  вістку  таємно
Від  серця  до  серця,
Не  ховають  свою  офіру
На  вершині  свого  духу,
Вони  кричать  голосом  грому,
Звуками,  що  тремтіти  змушують
Навіть  дуби  віковічні,
Не  те  що  осики,
Кілками  з  яких  звикли
Пробивати  чорні  серця  упирів
Люди,  що  літати  над  лісом
Вміють.
Віщуни  говорять
Голосом  бурі,
Що  валить  віковічні  смереки,
А  не  те  що  трухляві  липи,
Що  бачили,  як  були  молодими
Сини  Ярослава  (того,  що  Осмомисла)
І  горді  мури  давнього  Галича.
Але  віщунів  все  одно
Ніхто  не  чує
Ніхто…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2014

Серед людей

               «Лишаюсь  я.  Видовищ
                   Вистачає  завжди…»
                                                   (Райнер  Рільке)

Нині  вистачає  видовищ.
І  навіть  в  надлишку.
Забагато.
Навіть  для  найбільшого  прихильника
Гладіаторських  боїв.
Занадто  криваво.  Занадто.
Наперед  років  на  сто
Цих  видовищ  вистачить.
Доста  поколінню  цьому.
Наситились…
Тільки  хліба  буде  тепер  бракувати  –
І  вам  і  вашим  нащадкам
У  третьому  поколінні,
Бо  хліб  віднині  буде  гірким:
Не  зможе  родити  солодкий.
Ця  земля  занадто  просякла
Отрутою,
Якою  ви  щедро  цю  землю  поїли.
Ви  і  оті  чорні  зайди,
Яких  ви  накликали
На  свій  край  степовий  і  сонячний,
Що  зберти  не  зуміли…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527432
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.10.2014

Серед квітів

           «Сліпо  блукає  в  траві
               і  видихає  свій  хміль
               устами  нових  квітів…»
                                         (Р.  М.  Рільке)

Я  любив  серед  квітів
Думати  про  вічне,
Дивуватися  необачно,
Що  були  колись  ліси  без  квітів,  
Без  пташиного  співу,  
Без  кольорів  і  дзижчання  джмелів,
Без  веселого  гомону:
Мовчазні  ліси  таємниці,
Моторошні  ліси  почвар.
Я  любив  серед  квітів
Усвідомлювати  себе  блукальцем
У  нескінченні  світи  радості.
Але  нині  серед  квітів
Лежать  мертві
І  дивляться  у  саме  небо
Поглядом  вічного  докору…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522987
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.09.2014

Серед ляльок

                                               «Я  не  люблю  кривляння  напівмасок,
                                                   Ляльки  –  то  ліпше.  Повністю.  
                                                   І  я  стерплю  їх  жести…»
                                                                                                       (Р.  М.  Рільке)

Поету  важко  жити  серед  масок,
Бачити  фальш  штучних  облич,
Примітивну  гру  підроблених  людей,
Які  є  не  тільки  поганими  акторами,
Але  і  просто  несправжніми  –  
Просто  ерзацем  –  
Пародією  на  людей,
Що  сіє  навколо  лише  зло.
Серед  ляльок  легше:
Самотність  відвертіша.
І  на  ляльку  ображатися  годі.
Хіба  на  лялькаря.
Але  він  сховався.
І  наперед  відомо,
Що  він  негідник.
Так,  так,  серед  ляльок  легше.
Ляльки  не  бувають  жорстокими.
Вони  лише  маріонетки.
Лише  інструмент.
Серед  них  (не  з  ними!)  зрозуміти  легше,
Що  все  не  насправді,
Це  все  вигадка
Божевільного  режисера…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522986
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.09.2014

Теж

       «…  Насувається  тиша.  Спати  більше  не  здатний?
               Вікно  твоє  ловить  зорі  на  небосхилі.»
                                                                                       (Р.  Рільке)

Він  теж  старий  –  цей  блідий  дивак,
Цей  сивий  сторож  нічного  неба  –  
Місяць  ранньої  осені.
Він  теж  нагороджений  шрамами
І  зморшками  слова  «бути»
Він  теж  такий  же  як  ти  –  
Волоцюга  без  прихистку,
Буття  він  теж  дивиться  на  людей
Як  на  шукачів  неіснуючого
І  листя  клена  бачить  сторінками
Невідомої  книги  про  сумну  жінку,
І  теж  (як  і  ти)  блукає  високими  травами
Поночі  –  коли  птахи  сплять
(Навіть  сови,  бо  вони  теж  зневірились)
Може  тому  (бо  чому  ж  і  навіщо)
Ти  так  часто  спілкуєшся
З  цим  божевільним  світилом  –  
Другом  всіх  меланхоліків  і  диваків,
Поетів  і  божевільних.
Ти  розповів  йому  таємницю  таємниць.
Ти  йому,  а  не  він  тобі.
Бо  ви  обидва  старі  –  
Подивись  у  дзеркало  –  
Людино  сивого  місяця…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522017
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.09.2014

Діти Дубліна. Гра.

                       «Я  дивився  в  ту  далину,
                         Де  ховався  ірландський
                         Нудний  берег…»
                                                                 (Шеймас  Гіні)

В  дитинстві  ми  бавились  в  хованки.
Ми  –  діти  старого  Дубліна.
Ми  ховались  від  самих  себе  
У  закоулках  минулого
Потім  виросли  і  ховали  Дублін
У  закутках  свого  химерного  Я.
Ми  бавились  у  буття  –  
Не  знаючи,  що  воно  насправді.
Ми  думали,  що  гра  це  гра  –  
А  воно  насправді.  Підросли  і  виявили:
Життя  –  це  лише  пуста  гра.
А  тоді  ж  –  у  дні  радісні
Гра  була  змістовною.  
Бо  сповнена  безпосередністю.  
Нині  ж  ховатись  нікуди  –  
Бо  ми  на  острові:
Хіба  сховаємось  разом  з  ним  –  
Від  очей  заздрісних.
Але  ж  той  бородатий  –  
Не  Бернард  Шоу,  ні  –  
Отой,  старіший,  серйозніший
(Хоча  він  теж  жартівник,
А  може  він  теж  ірландець?
Бо  хто  ж  такий  світ  придумати
Пришелепкуватий  та  безглуздий
Міг  ще?)
А  поки  що  ми  –  діти:
Бавимось  собі  і  не  здогадуємось,
Що  життя  сумне  то  насправді
І  забагато  в  ньому  сірості…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514434
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.07.2014

Діти Дубліна. Вулиці.

                                                   «Пиши  в  темноті,
                                                       Де  живуть  тільки  тіні.
                                                       Від  полярного  сяйва
                                                       Не  чекай  осяяння…»
                                                                                       (Шеймас  Гіні)

Діти  старого  Дубліна:
Я  теж  колись  з  вами  босоногими
Жив  у  країнах  ліхтарних
Жовтого  світла  містовечора,
У  часи  не  дуже  електричні,
Бавився  в  буття  казкове,
Світ  міряв  провулками  і  під’їздами,
Двір  між  кам’яницями  вікторіанськми
Бачив  Галактикою  поснулою,
Гадав,  що  завтра  буде  через  тисячоліття,
Рік  уявляв  вічністю,
Цукерку  мрією,  
А  дерев’яного  паровозика
Таємницею  таємниць  і  сенсом  буття.  
Всі  люди  здавались  добрими,
Всі  казки  правдою,
Всі  годинники  таємничими,
А  батьки  вічними:
Бо  думалось,  
Що  дитинство  не  закінчиться,
Бо  до  юності  ще  безодня  часу,
А  місто  це  просто  колодязь,
Де  люди  звикли  діставати  відрами
Свої  маленькі  й  великі  радості.
Вулиці  були  затишними,
А  коти  мурчиками.
Де  ж  той  клубок  закотився,
З  якого  бабуся  в’язала  мені  
Не  светр  –  долю  –  
Ірландця  дивакуватого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514326
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.07.2014