Величний диск в червоні хвилі сів,
Пославши зблиски на стіну обриву,
Повітря стало тихе й мовчазливе,
А люте море хай гамує гнів.
Підносить хвиля свій печальний спів,
В цілунках вітру пухнучи тремтливо,
І жар останній блискає мінливо,
Щоб знов для нас схід сонця пломенів.
І пташка сонця, жайвір голосистий,
Злітає стрімко у зеніт імлистий,
Щоб зірці проспівати: «Прощавай!»
Високо десь той спів бринить і грає
І фібри всі натягнуті торкає,
Що йдуть із серця в Божий небокрай.
Albert Mérat, Soleil couchant
Le disque glorieux tombant dans les flots roux
Éclabousse d’éclairs le mur de la falaise;
Il semble que dans l’air apaisé tout se taise,
Et que la mer farouche endorme son courroux.
La vague, avec un son mélancolique et doux,
Se gonfle en frissonnant sous le vent qui la baise,
Et scintille aux derniers reflets de la fournaise
Qui fait l’aurore ailleurs en s’éteignant pour nous.
Et l’oiseau du soleil, l’alouette sonore,
Au devant du zénith s’élance et monte encore
Pour voir plus longtemps l’astre et lui chanter l’adieu;
Et quand on ne voit plus l’oiseau, sa note vibre
Tout en haut, dans le ciel, et va toucher la fibre
Qui part de notre cœur et qui répond à Dieu.
