На ранах твого безголосся
з'являються згубні вогні.
Їх біль виціловує осінь,
лишаючи пустку мені.
Їх тиху, крихку таємницю
вигойдує листя жовтінь,
неначе горішню дзвінницю,
що враз обернулась на тінь.
Мені залишається тільки
розгойданий тишею дзвін.
Безмовні стікаються ріки
у виспраглім серці моїм.
Аби загасити нестрими,
що рвуться собі навсебіч.
О, хто цю розраду нестиме?
О, хто спеленає цю ніч?
Допоки гарує безмов'я,
допоки рамена в огні,
втамовує осінь любов'ю
цю пустку безмежну в мені...
10.09.22 р.