Мій сніг був нонконформістом, хотів бути білим і долежати до літа, бунтував проти піску і бруду. Врешті, відокремився від інших снігів, завдяки двом підошвам дитячого взуття, утворивши острівець, чи то пак фортецю, обабіч протоптаної стежини. Згодом, плюсова температура і зимова депресія похитнули його душевну структуру, у ньому ставало все більше води і все менше кристалів. Примха якогось лівого антициклону зробила з нього брилинку льоду, що її волею жвавого уггі виштовхнуло на перехожу частину вулиці. Мій сніг уже нічим не відрізнявся від решти зчорнілих камінців і, єдине, що мені залишалось — вчасно розтоптати його, розтрощити останню дрібку міці мого снігу.
