«О, тінь моя – стара змія…»
(Гійом Аполлінер)
У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.
Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.
Як завжди, неймовірні символи вражають магічною реальністю, а за їхнім сумовитим настроєм приховується неймовірна сила духу, яка спонукає думати,аналізувати,вдосконалювати розум і відкривати серце людям і Творцеві.
Дякую за відгук і розуміння! 
