Приручи мене, вовче, та так, як раніше нікому
Не вдавалось. Зима надто близько... Накриє стежки
Білосніжною ковдрою снігу – мені вже додому
Повертати запізно. Не схочеш, тоді на шматки
Роздери моє серце /коли я тобі не потрібна/.
Бо насправді мене вже немає /зотліли й сліди/,
Бо в мені тільки звуки печалі на вірші подібні,
Безіменні пустелі, де в квіти вбирались сади.
Бачу… погляд голодний… Ти зважуєш /справді?/ свій вибір:
Між єством хижака й океаном моїх божевіль.
Чи побачив в мені під прицілом ти звіра? /Не схибив…/
Ефемерних боїв в голові перероджений хміль.
Як заступиш за лінію пульсу, то ввести в оману
Ти себе не дозволь: там вистукує ритм часохід.
Приручи мене, доки я вітром над степом не стану.
Приручи мене, вовче, як війни покличуть на схід…
А що тобі, вовче,
Коли на холодну алею
Мене прогулятися кличеш щораз уночі?
Належала б зграї, то може, й була би твоєю,
А зараз в руках
від міської квартири ключі.
Й тобі повертатися час
До голодної зграї,
Тому, що вожак… а за тим перевалом – зима.
Лиш глянь, як іду я до тебе по цій магістралі.
Потім – відвернись,
хай поглине мій образ пітьма.
Й на зорі не вий…
Я також відпущу їх за вітром -
Цих пісень не почують ( хіба що самотній птах)
Тільки б ти не відчув, як вдихаю нічне повітря,
Й заховати б той блиск
у зелених, як ліс, очах…
Vol_ly відповів на коментар гостя, 30.09.2016 - 11:36