Людино, краплино,
крихка і вразлива, цей світ –
така незбагненна й жорстока
подекуди штука!
Фортуна гукне
і зненацька промчить, як болід,
та це не поразка, повір,
а життєва наука.
Бо що вони варті –
облудні хисткі міражі?
Впіймаєш комету за хвіст,
а вона в тебе – жалом!
І заздрощі труться довкола,
мов чорні вужі,
а ти не вгамуєшся,
все тобі мало і мало.
І вкотре штурмуєш вершини,
скипаєш, гориш,
і дуриш себе, що десь там
заховалася мрія…
Спинися на хвильку якусь
і задумайся лиш:
пацьорка дощу мерехтить
на смарагдових віях
умитої небом землі,
а на гілці он тій
тріпоче листок малахітовий –
ніжний метелик…
А ген крізь розпатлані хмари,
як вовна, густі,
розхлюпався сонцем медовим
наповнений келих.
Хіба ж не у цій дивовижній
і звичній красі
ховається мить неповторна
й така незбагненна!?
І ти – перетинчастокрила
бджола в кулаці
цього макрокосму,
пульсуючий згусток у венах.
Нехай на планеті –
мільярди таких, як і ти:
дрібних, непомітних
в шаленому звичному русі…
Люби цю нестримну вібрацію
світу,
світи́ –
ти мусиш!
Щиро Вам дякую за розуміння! 
Приємно, що заходите читати! 
Завжди рада! 
