Де ти,небо моє волошкове?
Де ти,сонце привітне моє?
Знов хвилюються пишні діброви,
Ключ джерельний з-під каменя б'є.
І на Північ летять ластів'ята,
Голубінь розтинають крильми.
Обсипаються мідні дукати
З верховіть передзвоном німим.
І затерпли натягнуті струни
Срібноликих нестримних вітрів.
Осінь пише вибагливі руни
На пошерхлій дубовій корі...
Шарудить між деревами платтям,
Ронить смуток в пожухлу траву.
Жмені листя патлатим лататтям
За водою повільно пливуть.
Даленіють гусей каравани
Між розпушених хмарок-перин...
Де ти,небо моє з порцеляни?
Де ти сонця яскравий бурштин?
дякую вам і за поле волошкове,і за ластів'ят, які розтинають крильми голубінь...і за вибагливі руни
на пошерхлій дубовій корі... і за жмені листя, що патлатим лататтям
за водою повільно пливуть... і за хмарки-перини... прекрасно...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вам дякую за Ваші приємні враження від моїх віршів! Бо для мене це багато важить.
Сподіваюся. 
Дякую тобі,Сонечко,за твої теплі і щирі відгуки на адресу моїх віршів! 
Навіть не знаю...Життя прекрасне і світ довкола нього теж!Мабуть це і надихає. 
І за квіти чудові і за слова такі теплі! 
Приємно,що завітали до мене) 
