Дефлоратор: Проблема в тому, що бога немає, щонайменше у вигляді всевладного розіп'ятого безхатька-парафреніка із нелогічним мовленням. Отже, якщо людей не нажене кара в цьому житті, то ніколи не нажене. Знаєте, скільки в історії було тиранів, моральних виродків, крадіїв тощо, які щасливо дожили свого віку в достатку, а лем після смерти їх почали ганьбити люди, які їх боялися?
Ну а щодо колаборації, то звикайте до того, що люди різні і вони складні істоти. Для усіх хорошим не будеш і комуся ти обов'язково не сподобаєшся, обов'язково знайдеться зрадник, убивця чи ще хтось - таке життя. До питання вибору й усілякої екзистенції розіп'ятий бомж не додумався, тому її довелося відкривати усьому світові Кіркегору та Сартру. Останній, до речі писав, що фашизм має право існувати, поки у нього є прихильники, яким би аморальним він не був, а такі прихильники завжди будуть під різними назвами. Наша змога із ними боротися за свої власні ідеали, а ось гукати до сумління когося та запевняти когося, що він неправий, а ти - правий, - це зайве та надто по-дитячому
Дефлоратор: Це у нас на сайті хтось завів собі щонайменше 2 фейкові сторінки сьогодні та вирішив поспамити тим, кого більш за все не любить.
Стопудово ї_баний Старбой
Дефлоратор: Я знаю) перепрошую. Той *** мене заблокав, тому я не зміг йому інакше натякнути, хто він. Коментарі висвітлюються для всіх у верхів\'ї сайта
Дефлоратор: Дякую. Александрійський (олександрійський) розмір - мій улюблений, багато що дає в естетиці саме він. Ямби здавна виконують емоційну функцію піднесення, саме ними складаються гімни, навідміну від хореїчних колискових. Тим не менш, ямби у їхній різкости можна розмивати жіночими наголошеннями (передостанній склад рядка), що створює особливо протяжну меліку із падаючим ритмом, додає нотку задумливости. Александрійський вірш у сонетярстві не новина - ним послуговувалися тут Ронсар, Бодлер, Міцкевич, серед українців Павличко. Я лише вважаю такий доволі рідкісний стиль найбільш удалим, тому пропагую його. Щось додаю від себе: коларівську риму терцинів (аба вбв) і перехресну для катренів (абаб), що робить сонет менш різким у традиційних крутозламах змісту між початком, основною частиною й епілогом: читач не повинен болісно відчувати суперечливість середини початкові та узгодження їхнє у кінці, що, певною мірою, досягається ритмікою
Дефлоратор: Річ у тому, що мистецтво - це така ж наука, як і математика чи хімія, йому треба навчатися та до нього треба прагнути. Що не дала природа (а вона дає нам дуже мало), те дасть нам досвід і кропітка праця. Пам'ятаєте, як у поемі "Роксоланія" Кленовича описані труди теслі та те, як від природи прямі дерева вигинають на потрібний манір часом і мотузками? - ось так і з людиною, хіба що вона сама є для себе найпершим рушієм в усьому. Далеко не завжди я мав такі здобутки, як нині, та й зараз далекий від ідеалу. Серед старших сучасників-українців у мене є серйозні суперники та ті, хто мене перевершує у літературі. Але я завжди невдоволений собою у якійсь мірі - і це є важливим джерелом поступу, як уважають деякі авторитетні психологи (Адлер, Горні). З іншого ж боку, я умію й визнавати вагу та ціну своєї праці адекватно. Є у цьому щось дійсно від життєвої мудрости: бути невдоволеним собою та визнавати, що щось у тебе виходить краще, ніж у когось. Коли я нападаю на місцевих віршарів, то не відчуваю ніякої злости чи ще чогось такого; мені би хотілося, аби вони взялися за голову та почали навчатися мистецтву літератури. У мене із часом виробився власний смак на художнє слово у бік класицизму, бароко і т.д., але я ніяк не заперечую, ба, навіть визнаю і модернізм, і авангард, одначе, коли вони є дійсно представниками свого роду, створеними майстрами кропіткої наполегливої праці - це просто не мій стиль і у ньому я почуваюся непевно. Дуже поважаю і Аполлінера, і Рільке, і Лорку, багатьох прозаїків, щось од них запозичую, що вважаю доцільним для себе. Я постійно навчаюся й не є бездоганним, а також тверезо розумію, що мого рівня чи вище може досягти будь-хто, коли почне працювати над собою. Дехто гадає, мовляв, мої напади на когось - ознака зверхности та пихатости; я ж розцінюю свою поведінку як викладацьку прожарку перед важливими екзаменами часу
Дефлоратор: Дякую за похвалу.
Сам я є природним носієм середньонаддніпрянського і зростав чимало серед сільських-напівсільських місцевостей (власне, звідси і моя слабка здатність до вимови \"ґ\"). Та у поетичному мистецтві й, рідше, у прозі можу послуговуватися, задля виразности чи зручности, елементами інших говірок, а також церковнослов\'янської, білоруської, польської чи староукраїнської мов. Оскільки я є вродженим носієм, а не оберненим у доволі пізньому віці, добре розумію саму логіку української та можу дозволяти собі неологізми, просторіччя, ріжнорідні забавки зі словами та звуками (напр., асонанси й алітерації, що вони можуть повністю витісняти рими, не створюючи враження обірваности тексту - тут ці методи також уживані).
У даному творі найбільше відчутні мотиви церковнослов\'янізмів і галицьких говірок, які багато в чому є архаїчними (тло твору має складати враження саме старожитности та величи, як у \"Декамероні\" Лукаша), зокрема, творчости Шашкевича та Франка, але є й інші риси - я не обмежую себе у лексичних і граматичних нормах так, як роблю це із ритмікою: головний принцип полягає у тому, щоби мова виглядала живо, відповідала заданим тонам і мімікрувала під класичну літературну, а не суржик; тобто я намагаюся використовувати за необхідности усі багатства лексичного фонду, що так або інак збережений на території історичної України.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 