Доле, моя доле,
доленько жіноча!
Чом же мені доля
всміхатись не хоче.
Весь вік працювала
і в школі, і дома,
усім догождала,
і не знала втоми.
Друзі були в мене,
і сім'я хороша,
і садок вишневий,
і хата широка.
Була молода я,
струнка і вродлива,
з чорними бровами,
карими очима.
І була щаслива,
як вітер у полі,
все робити вміла,
й жила в своїй волі.
А час злітав швидко,
я й не помічала,
що мої вже діти
дорослими стали.
Розлетілись діти
шукать свої долі,..
у них свої сім'ї,
і своя в них воля.
І діти дорослі,
виросли й онуки,
а я у цім світі
терплю лиш розлуки.
Отак залишилась
одна в своїй хаті...
Про те, як сумую,
кому розказати?
Розказую квітам,
котику і курям,
лиш вони на втіху,
вміють мене слухать.
А вітер байдуже
рве листя і квіти,
я сумую дуже,-
де ж ви, мої діти?
Коли ж мої діти
і внуки хороші
до мене приїдуть,
вони ж найдорожчі?..
Дивлюсь у віконце,
в небі сині хмари,
заглядає сонце
до моєї хати.
Ось їдуть до мене
діти і онуки,
дякую я долі,
зникли мої муки.
Тепер я на долю
вже не нарікаю,
утвердилась віра
й мої сподівання.
Доле, моя доле,
доленько жіноча,
посміхнулась доля,
вже й співати хочу...
Дякую, Ніно, є і огородець біля хати, і котик, і аж дві собаки, дві внучки уже закінчили вузи, працюють, одна, сирітка студентка, а внук закінчує медколедж. Удачі вам і благополуччя.
З повагою, Валентина.
Намагаюсь, Наталю, не сумувати, та й ніколи,- то огород, то собачки, (їх у мено дві),то котик, то сусідська дітлашня завітає,то дзвінки від родичів та друзів, то пишу, то читаю...