Пам’ятаєш наш спільний
На двох Берлін
Дві тисячі п’ятого року:
Дешева в фаст-фудах кава,
Дешева у хостелах постіль,
Мені часом здається,
Що все вагоме в житті
Чуттєве – давно
Перейшло межу дефолту
І уже ніколи не набуде
Своєї оригінальної ціни,
Себто бути безцінним.
Тоді було дивно:
Я не знав тебе,
Не володів твоєю мовою,
Не вторив твоїм звичкам,
Але цілувати тебе
Від того хотілося
Ще солодше,
Обіймати
Ще тепліше,
Кохати
Ще безмежніше.
Відчуття приємного
Збудження, коли
Можеш віддати за мить
Усе,
Коли можеш віддати
За ніч – вічність,
Нехай та вічність
Залишилась дуже і дуже
Короткою,
Для тебе вона залищається
Твоєю вічністю.
Отож бо й воно,
Варто шукати заради
Секунд,
Варто страждати хоча б
Заради того, щоб
Забути,
Бо у кінці, брат,
Єдина жінка, яка навічно
Залишиться з тобою –
Це твоя совість,
І нехай дотик у неї не той,
І шкіра у неї не та,
І губи її весь час солоні,
Але ніхто тебе не спровадить
Настільки охайного
І чистого до домовини.
А Берлін?
Берлін, він як мій
Останній блок-пост,
Залишиться чекати
Нас,
Травлячи хмари і проводжаючи
Пороми
Через глибокий-глибокий
Рейн.
