UA | FR | RU
Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: валькірія: НЕПОКІРНІ - ВІРШ |
|
|
UA | FR | RU Рожевий сайт сучасної поезії |
|
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..
КОМЕНТАРІ Валентин Бут, 27.03.2013 - 02:07
Нізащо не зречусь! Я вигострив його,Мов шаблю, що від прадіда і діда. Вам може сиве лезо те повідать, Як віддавали пращура мого І раз і вдруге кату добрі люди За те лиш, що не зрадив сам собі І сподівався ще в своїй добі - У час зневіри, розбрату, облуди Для Краю роздобути кращу долю Бо що ж за доля дибати в ярмі - Вже краще скласти голову в борні. А Край тоді впрягали у неволю, А добрі люди (вони й нині тут), Допомагали зайдам те робити, Бо, що та воля - ні кожух пошити… Візьмеш із неї пшик та суєту... Чи пам'ята хто пращура мого, В краю, який ще зветься Україна, Та дуже вже нагадує руїну? Чи є наука людям із того? А Край, між тим, мов торба із горба, Вже котрий рік все котиться в болото І лупає, мов імпотент холодний, І влада, й недовлада і юрба… Не жити - виживати (ось де суть!) Навчились ми , сховавшись за завісу Із самозречень лжі та компромісу, Тож, вурдалаки й далі крівцю ссуть… Ось, саме через це, поетко мила Я не зречусь нізащо свого Я, Бо це - мій світ, мій Край, моя сім'я,, Це пам'ять роду, гідність, честь і сила. Зректись того і разом перейти В безликий стан блискучого нікчем'я? Зійти в пігмейсько-яничарське плем'я? Щось інше мала на увазі ти...    
|
|
|
|||||||||||||||||||||||||||
