Приїхав здалеку — зустрітись.
Прибіг відразу, а ми — ті ж.
На нас всі зирять, ніде дітись,
Лиш 5 хвилин на самоті...
—Так, все я друже пам’ятаю:
Наші обійми до зорі —
Бувало всяке, а згадаю...
Немов наснилось все мені.
—А пам’ятаєш як ходили...
—У ліс гуляти день у день?
— А, може, сонце, ми... любили?
Мовчання. Тільки серце:„ Тень”.
—А пам’ятаєш?..
—Пам’ятаю!
Замовкли, а душа щемить...
Здалось в дитинстві я витаю,
Сім літ розлуки щезли вмить.
—Я вже женитись встиг — розвівся.
—А я... І я вже не свята.
Став на коліна, враз підвівся.
—Щось сталось, друже?
—Ні я так.
—Ну ось сигнал, на тебе знову,
Немов в дитинстві, тато жде.
Тепер тобі знову додому.
Ми не зустрінемось...Ніде.
—А, може, все-таки напишеш?
— Я б написала, пізно вже:
У тебе дівчина,— чи лишиш?
На мене милий також жде.
Отак зустрілись й розлучились,
Не встигши головне сказать.
А може ми і не любили?..
Чому ж так важко забувать?!!
2001
