Дорогій матусі з любов’ю
Ці дні сумні, в них спомини живуть,
гостріше і гучніше б’ють у скроні.
Червоні ружі камінь обплетуть,
від сліз промоклі і, мабу́ть, солоні.
І скільки б не минуло днів і літ,
ти — моя мама, я — твоя дитина.
Іду до світла навмання і вбрід,
а на шляхах: то пал, то хуртовина.
Не нарікаю, не подумай, ні.
Відбудеться усе, що має збутись.
Ти не хвилюйся — хороше мені.
До рук твоїх от тільки б доторкнутись.
Не вірю я, що зовсім ти пішла...
Що все пропало... радість, щастя, досвід,
вервечки доброти, турбот, тепла
згубилися, як під промінням роси.
А що любов? Вона завжди жива,
як райдуга, як макові вітрила...
Йде світло, наче світиться зоря,
а та, сердешна, вже давно згоріла.
Я тру і тру долонями граніт,
немовби чорний камінь в чомусь винен.
Усім єством ловлю раптовий слід,
відмітку, знак, послання янголине.
Живе любов у правнуках твоїх,
вони підхоплять сподівання, мрії,
лунатиме тобі властивий сміх
і голос твій у пісні Соломії*.
22.01.2022 р.
*Соломія - найменша правнучка.
