«Ruins are a celebration of oxygen
and time…»
(Joseph Brod)
Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
У холодних струмках сутінок Ренесансу
У ніч оксамитову лелечину й лохинову
Перед святом руїн.
Ми – поети забутого «вчора».
Збудую собі не палац – кляштор пісень сумних,
Не замок камінний, а башту – голкою в хмари,
Напишу на блакитному небі пісню самотніх,
Підберіть до неї мелодію на скрипці кленовій
Королівства зелених каменів Тір Еоган,
Хочу випити солоне холодне вино Лох-Фойл
Бо я теж трохи з клану Мак Лохлайнн –
Так кричали мені лебеді – білі як сніг,
Дзвеніли мені золотим ланцюжком на лапах.
Завтра свято руїн! Привітайте мене останнього
Мешканця цього пустища – порожнечі кульгавого часу.
На скрипці кленовій замість мене зіграє вітер –
Серце моє сповнить холодом Істини,
Псалом проспіває кланам майбутнього,
Феніям камінної долі прийдешнього.
Дочасно. На руїнах моїх надій.
Така висока поезія, що рими їй, здається, були б зайвими і відволікали б від глибокого змісту, котрий можна пити як воду з глибокого колодязя, та не випити...Всюди вічне свято руїн.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Завтра свято руїн! Привітайте мене останнього
Мешканця цього пустища – порожнечі кульгавого часу. Непростий час... Та й чи був він коли іншим?
Насправді багато руїн і порожнечі, на жаль, і в душах.
І все ж по-своєму прекрасний!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Дякую, що не забуваєте! 
Непростий час... Та й чи був він коли іншим?
