Вже час покаятись…А хочеться любити…
Кервавить рана десь під пластиром в душі,
І вкотре, тягне тихо Богу помолитись,
Аби наснилася земна любов мені.
Стара зима беззуба на прокляття схожа,
Влітає з іскрами у хмари сірий дим,
А в тіні спогадів народжуючись проза,
Шукає пристрасних і грішно-ніжних рим.
Крізь біль рядків сумних і вічні недомовки,
Щось нерозбірливо пишу знов про любов,
Про почуттів моїх скривавлені уламки,
І попелища неомріяних думок.
Застряг у ребрах біс й шепоче: закохатись,
А я у відповідь – так, сива ж борода,
Нема на старість сенсу у кохання гратись,
Чудова осінь у душі…Все ж не весна.
Згасає свічка денна в бронзовій лампадці,
Вино і друзі справжні, краще ніж любов,
Та після зустрічей таких, не так уранці,
Пульсує все таки червона в жилах кров.
Вже час би каятись…А хочеться любити.
Вино і друзі щирі, звісно, то святе,
Та, щоб наповнилось по вінця слово «Жити»,
Нехай кохання, серце вічно береже!
Хіба душі важливо, скільки тілу років?
Хай з нами в дзеркалі навіки сивина,
Хай навіть смерть скрипуча вже за кілька кроків,
Живи, кохай, твори і мрій, римуй слова.
