Уважно прислухаюся у тишу,
Подих затаїла лиш на мить.
Вітерець гілки дерев колише...
(Ніч надворі, все навколо спить).
Та для них це - справжня колискова,
Заспокоїть їх вона й без слів.
Суть не в тому, що нема ні слова,
Їм так до душі, що пожалів.
Кажуть, що у вітру нема серця,
Що відсутня в нього і душа.
Та не вірте! Так лише здається,
Чом тоді дерева він втіша?
Чи не він зірвав зі злості листя,
І дерева голими стоять?
На калині залишив намисто,
Що на сонці вогником горять.
Бачить він красу і розуміє,
Знать: не безсердешний зовсім він.
Плакать і жаліти так уміє.
Небагато має все ж провин.
Вміє шепотіть мені на вухо,
Часто мої коси розпліта.
Іноді почую: ти не падай духом,
Як вірветься в серце метушня....
Чудовий вірш! Цікава тема! 
