Світ потопав у сонячних проміннях.
Вітрець листочки пестив-цілував.
Цвіла земля. І навіть на каміннях
Барвистий квіт іскрився-вигравав.
Ні бур, ні злив у райському куточку
Ніхто не бачив із споконвіків.
Купалися в любові у садочку
Вона і він, мов пара голубів.
А поруч – море, тихе й загадкове.
Виблискує водичка як кришталь.
Голубить зір каміння бірюзове,
На дні сіяє скіфська пектораль.
Хіба закоханим щось не під силу?
У морі їм вода по кісточки.
Коли ж то милий не послухав милу
І не дістав намисто залюбки?
Звабливе море хвилями заграло,
Згубилася у водах пектораль,
Сміялось, скаженіло, лоскотало:
Морська русалка скинула вуаль.
Принадила спокусниця, зманила,
Звела, причарувала юнака.
Лиш чайка понад морем голосила.
Дівча мовчазне берегом блука.
Просила сонця випити водицю,
Щоби дістатися морського дна.
Просила в неба світла-блискавиці,
Щоби щезала ночі пелена.
У відчаї і до вітрів зверталась,
Щоб понесли над морем вздовж і вшир.
Дивилась, прислухалась, озиралась…
Та бачила страшний і чорний вир.
Загуготіло небо над землею,
Застугоніли хмари в вишині.
Сховалось сонце й місяць із зорею,
Лише вітри літали навісні.
Прощаючись з дорогою земною,
Слізьми гіркими вмилося дівча,
Знялося в небо хмарою сумною,
Легке, в долонях вітру-силача.
І бродить досі десь під небесами
Хмарина й заливається плачем.
На землю сходить з бурями, громами,
Густим туманним проливним дощем.
Мурашки по шкірі. Дуже зворушлива оповідь. 
