В попіл наші сади світанкові,
Від байдужості нерозумінь,
Розсипаються, сіються нові -
Тільки зерня у душу закинь.
Хай не я ті плоди позбираю, -
Безсердечним любить не дано.
Загубила колись свою зграю,
Відлетівши, як день у вікно.
Крізь століття, німа і незряча,
Навмання за тобою ішла.
Я не плачу, повір, я не плачу,
Хоч і сліпну - без просвітку, мла.
Зорі падали іншим під ноги,
А мені, лиш пелюстки жарин
Устеляли стежки і дороги,
Ще й обабіч, - примари бантин.
Квітла мить, як у ніч на Купала,
Бо напитись у полудень дав,
Із жалю, - отоді я й пропала,
Отоді й зрозуміла: біда.
Чим сплатити за склянку у спеку?
Тільки серце у птахи і все,
Крила зламані, зграя далеко,
Під ногами пекельне шосе.
А краплина води наостанок
Дасть вдихнути, - мізерна ціна -
Моє серце маленьке; осанну
Заспівало й розбилось, одна...
Одна нота, єдина, зникає.
Чиюсь долю рятує вино.
Не жаліюсь і не нарікаю -
Безсердечним любить не дано.
10.05.17.
Дякую. 
