Мій Господи, прости, будь ласка,
Цю порожнечу у душі.
Моє життя – повчальна казка
У заяложенім вірші.
Прости, прошу я, порожнечу
І смуток у моїх очах.
Як можу зважитись на втечу?
Я нині, як безкрилий птах:
Дивитись в небо – й не літати,
Так прагнуть зір – і мать пісок...
Мій любий, що іще сказати?
Ціле життя роблю цей крок;
І все одно – Ти далі й далі,
Вже погляд губить навіть слід.
Тут янголи вже відлітали.
Тут темрява багато літ...
Тут холод, тиша, ніч, самотність.
Лиш голос Твій – луна здаля.
Та ще хиріє тихо совість.
...Цей згусток темряви – то я...
2006/5/8
Господь усе простить, як тільки людина підніметься до здібності простити собі сама, осмисливши помилки свої, щоб більше їх не допускатися... Любов не карає, а навчає - лагідно - але неухильно...
Анно Доміні відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...судячи по даті написання цієї молитви-вірша, Ви все-таки через роки більше наблизились до Нього, а темрява відступила?.. Хай Ваші ангели не покидають Вас у важкі хвилини.
Анно Доміні відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, дорогий друже!! Йду, йду, хоча темряви залишилося далеко більше, ніж хотілося б...
Ви і є Його піснею, просто менше сумнівів, більше дерзновіння.
Анно Доміні відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
О-о, люба тезко, куди там! "Хіба ж я пісня? Я - лиш тихий шемріт", а ще: "Небесні хори славлять Твоє Ймення, свій тихий шепіт долучу до них"...
Насправді вірш уже старуватий, тепер дерзновіння багато більше, одначе все одно - в розумних межах, щоб не загордитися. Бо що ми без Його допомоги?
Дякую, рада вам!