Поїзд, розсікаючи собою темінь ночі та полишаючи позад себе посвист вітру, стрімко рухався зі сходу на захід.
Ольга, вслухаючись у тихий, монотонний стук коліс, полегшено зітхнула. Весь кошмар життєвої невизначеності почав відпускати і думки, як то буває в дорозі, коли час ніби зупиняється, повільно занурювали її в закапелки пам’яті, у таку далеку тепер, щасливу та безтурботну юність, коли вона, закінчивши гірничий технікум, була направлена на практику в інше місто, вперше полишивши стіни рідної домівки.
Зграйка молодих дівчат-практиканток, весело перемовляючись між собою, дійшла до прохідної заводу і раптом Оля скрикнула, вхопилась обома руками за живіт, що полоснув її біллю і майже переламалась навпіл та біль не відпускав. Вахтерша викликала швидку допомогу. Та не забарилась. У лікарні, молодий хірург, оглядаючи пацієнтку, швидко поставив діагноз і сказав:
- Треба негайно оперувати, з апендицитом жарти короткі.
- Як оперувати? - злякано перепитала Ольга, - а мама, а тато? Вони ж нічого не знають. Без них не дозволю.
Лікар тільки усміхнувся та той дівчачий лемент:
- Мама з татом приїдуть до тебе трішки пізніше, а зараз нам пора в операційну.
Після зробленого сестричкою укола, страх минув, і Оля повільно поринала у сон та ще встигла почути розмову двох лікарів:
- Дивись, - сказав анастазіолог хірургові, показуючи очима на її налиті соком груди, що округлими горбиками випирали з-під простирадла, - мабуть ще незаймана.
А далі морок сну накрив її своїм крилом. Прокинулась уже у палаті. Все тіло нило, ноги відмовлялись іти самі і хірург, підхопивши Олю попід руки та незважаючи на говір сестричок, що тут же звернули на них обох увагу, повів ту коридором, а вона повисла на ньому грушею. Ноги, чомусь, не слухались та поступово все-таки почали набирати стійкості. Молодий організм швидко відновляв утрачені після операції сили. Незабаром її вже виписували з лікарні. Мама принесла армянський коньяк та баночку ікри, сказала передати лікареві.
Оля заглянула в кабінет хірурга, він виявився порожнім. Недовго думаючи, приховала гостинці між своїй речей, а коли мама поїхала додому, пригостила ними дівчат по кімнаті.
А на другий ранок, скрипнувши під час зупинки гальмами, біля дверей гуртожитку зупинилась швидка і незабаром, перед розширеними від подиву Оліними очима, у прорізі кімнатних дверей з’явився величезний букет троянд, а за тим і сам власник цієї чарівної розкоші. Ним був лікар-хірург.
Від приємної несподіванки Оля тільки й змогла, що проказати:
- А ми коньяк з дівчатами уже випили і ікру встигли з’їсти.
- Як так? Без мене? - прийшла і Петрова черга поставити не зовсім логічне запитання та він швидко опанував себе - хірург таки і далі між ними заточилась жвава, невимушена розмова.
По місячних відвідинах своєї колишньої пацієнтки, Петро, не зовсім говорячи їй правду, привів Олю до своїх батьків на оглядини. Ті сказали йому, що вони не пара. Аналогічної думки мали і Оліні батьки та, солодкі почуття, що хвилювали, уже вирували у тих в серцях і вимагали продовження відносин між ними.
У день весілля приїхав її колишній хлопець. Він був у розпачі, викрикав в адрес Олі образливі слова, намагаючись завадити їхньому шлюбові та між трьома мусить один бути лишнім, ним він і став.
Через півтора року у щасливого подружжя народилась донечка, але Ольга, клопочучись дитиною, стала, звичайно, менше уваги приділяти чоловікові і той, якоїсь миті, віддалився від неї та вона ще не відчувала біди, що нависла над нею, раділа кожному новому дневі. Подвоєна любов до донечки та чоловіка переповнювала її душу теплом.
Якось на обід чоловік приїхав зі своєю напарницею-медсестрою. Ользі це не здалось дивним - працюють же разом. Згодом такі візити почастішали, жінки, наче б то, заприятелювали.
У країні відбувалася перебудова з усіма її наслідками, зі зникненням з полиць магазинів необхідних у щоденному побуті речей.
З чергової відпустки Марія привезла Ользі нову джинсову спідничку, яка була саме на неї і Ольга не відмовилась від подарунка, носила спідничку із задоволенням для себе та в той же час з нею стали відбуватись дивні речі. Ласки чоловіка, якого вона кохала усім серцем, більше не хвилювали її, а, навпаки, ніби якась невидима сила відштовхувала її від нього, чинячи цим супротив фізичній близькості.
Невдовзі Ольга з Петром розлучилась, повернулась до батьків, де почула ультимативний вердикт:
- Розлучилась - займайся вихованням дитини і ніяких більше чоловіків, а ні - живи, як знаєш сама.
Ольга підкорилась долі і не тому, що не мала іншого вибору. Ні. Просто вона продовжувала кохати колишнього чоловіка, колишнього, бо той, через рік після розірвання їхнього шлюбу, одружився вдруге - на своїй медсестрі, тій самій, що подарувала джинсову спідницю.
Оля, мов навіжена, накинулась на навчання. Закінчила один інститут заочно, другий і нікого з чоловіків поряд, тільки її донечка, її та його спільна кровинка. І тільки стіни її кімнати, коли залишалась наодинці з собою чули, як з горла цієї сильної з вигляду жінки, інколи виривався відчайдушний придушений стогін. Розпач від безглуздої утрати коханого, якого продовжувала любити понад усе підносив її руки до голови і вона розчепіреними пальцями чіплялась за волосся, похитувалась з доку на бік, а з горла уже рвався на волю, вивільняючи увесь внутрішній біль, протяжний звірячий рик. По хвилі, схлипуючи, розмазуючи по обличчі долонями сльози, притихала. І так, спустошена душею, дивлячись невидющими очима поперед себе, сиділа деякий час мовчки. Невдовзі вставала, вмивалась холодною водою, і знову ставала тією завжди спокійною, урівноваженою жінкою, якою звикли бачити її близькі та знайомі люди.
Роки невблаганно полишали свої сліди, відзивались віковими болячками та серце, душа і тіло, як і раніше, належали йому одному, Петрові, такому рідному і водночас такому далекому.
Востаннє здригнувшись, поїзд зупинився на кінцевій станції свого призначення. За вікном, розсіюючи темряву, сонячне проміння впускало до вагону теплий ранок. Ольга, проганяючи від себе спогади, усміхнулась новому дню і ступила на приступку вагона, назустріч невідомості, а в голові промайнула думка:
- Якби мені знову запропонували прожити життя заново, я б не стала нічого у ньому змінювати і знову до кінця пройшла би той самий, сповнений і болі, і відчуття глибинного кохання та безмежної любові нелегкий життєвий шлях однолюбки.
31.07.14
ID:
514577
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.07.2014 08:52:25
© дата внесення змiн: 07.03.2022 22:54:28
автор: Валентина Ланевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую щиро! 
Давай, за кохання! По махонькій! 
