Літо плело кольорові фільми,
гілка до гілки лащилась ревно,
сонце вдягало хмару чорнильну
на загорілі розпечені стегна.
Сильна задуха міняла бажання
майже миттєво на протилежні,
в літа, здавалось, відмовили гальма,
літо уже викликало залежність.
Хмара чорнильна не розросталась,
не витікала у бочку з дощами,
літо ставало фізичною сталою,
скупченням щільним темних гущавин.
Літо трималось, не відпускало,
соком солодким стікало на землю…
Осінь на черзі із листям зів’ялим…
Літо ж колись закінчиться…напевно.