– Ти мені вибач, що тебе поцілувала, Що я не втримала у грудях почуттів. Так здивувалась, наче я того не знала, Що ти і сам цієї зустрічі волів. – Не вибачайся. Ну нарешті ми зустрілись, Через півроку цих лише думок. Дай обійму тебе. Та як мені хотілось, Якби ти знала! Ось ми ближче ще на крок. – Дай мені руку. Яка тепла. Що ж робити? Через два дні поїду знову я. Не знаю навіть, що і говорити. Здається, там мій дім, а тут – моє життя. Тут, де є ти, де люди, що важливі. Завжди я наче і живу де ви. А вдома мені вже і неможливо Кожного літа, так чекаючи зими, Шукати снігу, поринати в божевілля. Я розум втратила мабуть уже давно. Вже марні певне будь-які зусилля, Я інколи неначе йду на дно. Я інколи себе не відчуваю. Дай обійму тебе. Ти тільки не зникай. Ти повертайся, я тебе благаю! В житті моєму ти ніколи не минай… 26 февраля 2011 Copyright © Оля Тигра 2012 Все права защищены
ID: 387742 Рубрика: Поезія, Філософська лірика дата надходження: 25.12.2012 23:14:08 © дата внесення змiн: 25.12.2012 23:14:08 автор: Оля Тигра
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie