Коли болить,- то що тоді до світу.
І скільки крику в серці, там де зліва.
Кричить душа моя несамовито,
А я відчути так і не зуміла...
Коли затерпло все, й закам'яніло,
І тільки мить до пристані отрути.
О, скільки крику, болю в серці скільки...
І зрад терпких без сонної покути...
Коли болить, то що тоді до віршів?
Вони мене народжують спочатку.
А якби я не жи́ла ними більше?
Хіба б зуміли рими промовчати?
Коли болить, то вірші, мов розрада,
Хай плаче світ, і я із ним заплачу.
Хіба буває все й ось так відразу?
Прощаю все, та віршів не пробачу...
Кожен автор між рядки вкладає щось своє, не зовсім зрозуміле читачеві. І кожен читач сприймає вірш через призму своїх уявлень та емоцій. Це закономірно.
Не подобається мені, коли у автора запитують: "Це особисте?", або "Що у автора сталося?". Адже автор відкриває душу рівно настільки, наскільки може це собі дозволити. І з цим потрібно рахуватися і бути толерантним, аби не образити раниму душу.
Наші вірші, сонце, співзвучні, і я розумію вас, мабуть, більше інших.
Тепла вам та надії!
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Наталочко, за таке проникливе розуміння. Справді все так, як ви написали. Я повністю погоджуюся і підтримую... краси Вам в душі від ніжності у серці
