Колись, дуже давно, в лісі жили пра-пра-прабабусі та пра-пра-прадідусі теперішніх звірів. Тоді теж жили вовки і лиси, ведмеді і косулі. Ніхто нікого не боявся, всі звірі жили дружньо і весело. Жили тоді і зайці. Але у них, як у лисиць та вовків, були короткі вушка та довгий хвіст. Тільки шубкою сіренькою і відрізнялися.
Якось вовк вирішив відмітити свій день народження. Йому виповнилося десять років, а для вовків це вже значний вік. Запросив вовк на свято всіх звірів. Звірі до вовка йдуть, подарунки несуть. Лисичка - курку. Білка - кошичок ягід та низку грибів. А зайчик подарував вовкові велику червону морквину.
- Ха-ха-ха!- засміявся вовк.- Забирай, зайцю, свою морквину назад. Вовки не їдять моркву. Теж мені, знайшов подарунок.
- Ну, знаєш, дарованому коневі в зуби не заглядають, - відповів ображений заєць приказкою, яку почув якось від проїзджаючих на возі селян.
- Та звичайно, не дивляться, - погодився вовк, - його зразу ж їдять. Страх як люблю конячинку.
- Але ж я зовсім не про те. До чого тут конина? - здивувався заєць.
- А про що? - нашорошив вуха вовк.
- А про те, - сказав хоробрий заєць, - що ти, вовче, невихований дуже. Якщо тобі й не сподобався мій подарунок, ти все одно повинен був мені подякувати. Я ж старався від душі. Це я тобі по-товариському кажу.
- Як, ти ще смієш мене вчити? Ах ти ж паршивцю! Ось зараз я тебе провчу!- закричав вовк і заклацав зубами.
Він так розсердився, що страх. Заєць, бачачи таку справу, хотів тут же накивати п’ятами, та вовк хвать його за вуха! Заєць видирається, а вовк тягне та й тягне його до себе. Заєць видирається, а вовк тягне. Так зайцеві вуха витяглися, що стали довші, ніж його голова, а потім - як дві його голови. Нарешті заєць вирвався і втік. Біжить заєць, вітер в довгих вухах свище, а зайцю здається, що то вовк за ним так дихає. Добавив зайчик швидкості та й не помітив, як зачепився своїм довгим хвостом за кущ шипшини. Тут уже зайчик злякався зовсім, гадаючи, що то вовк його ухопив за хвоста. Як рвонув, і хвіст так і лишився на колючках.
Розповів удома зайчик всім родичам про свою пригоду. Порадилися між собою родичі і пішли до хірурга, щоб подовжив їм вуха та вкоротив хвоста - так краще чути і легше бігати.
З тих пір зайці ходять з довгими вухами і короткими хвостами. І не люблять зустрічатися з вовками. Почувши вовкові кроки, зайці ховаються під кущиком. А взимку зайці надягають білі, мов сніг, шубки, і так заплутують свої сліди, що вовки ніяк не втямлять, звідки починаються і де закінчуються сліди труська.
Така мила історія! Гарна казочка про те,чому у зайця куций хвіст і довгі вушка! Тільки маленька поправочка з Вашого дозволу:дареному-дарованому(в укр. мові саме так звучить)
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Така мила історія! 
Гарна казочка про те,чому у зайця куций хвіст і довгі вушка! 
Тільки маленька поправочка з Вашого дозволу:дареному-дарованому(в укр. мові саме так звучить) 
