Зайчик - короткий хвостик.

Колись,  дуже  давно,  в  лісі  жили  пра-пра-прабабусі  та  пра-пра-прадідусі  теперішніх  звірів.  Тоді  теж  жили  вовки  і  лиси,  ведмеді  і  косулі.  Ніхто  нікого  не  боявся,  всі  звірі  жили  дружньо  і  весело.  Жили  тоді  і  зайці.  Але  у  них,  як  у  лисиць  та  вовків,  були  короткі  вушка  та  довгий  хвіст.  Тільки  шубкою  сіренькою  і  відрізнялися.
               Якось  вовк  вирішив  відмітити  свій  день  народження.  Йому  виповнилося  десять  років,  а  для  вовків  це  вже  значний  вік.  Запросив  вовк  на  свято  всіх  звірів.  Звірі  до  вовка  йдуть,  подарунки  несуть.  Лисичка  -  курку.  Білка  -  кошичок  ягід  та  низку  грибів.  А  зайчик  подарував  вовкові  велику  червону  морквину.
               -  Ха-ха-ха!-  засміявся  вовк.-  Забирай,  зайцю,  свою  морквину  назад.  Вовки  не  їдять  моркву.  Теж  мені,  знайшов  подарунок.
               -  Ну,  знаєш,  дарованому  коневі  в  зуби  не  заглядають,  -  відповів  ображений  заєць  приказкою,  яку  почув  якось  від  проїзджаючих  на  возі  селян.
               -  Та  звичайно,  не  дивляться,  -  погодився  вовк,  -  його  зразу  ж  їдять.  Страх  як  люблю  конячинку.
               -  Але  ж  я  зовсім  не  про  те.  До  чого  тут    конина?  -  здивувався  заєць.
               -  А  про  що?  -  нашорошив  вуха  вовк.
               -  А  про  те,  -  сказав  хоробрий  заєць,  -  що  ти,  вовче,  невихований  дуже.  Якщо  тобі  й  не  сподобався  мій  подарунок,  ти  все  одно  повинен  був  мені  подякувати.  Я  ж  старався  від  душі.  Це  я  тобі  по-товариському  кажу.
               -  Як,  ти  ще  смієш  мене  вчити?  Ах  ти  ж  паршивцю!  Ось  зараз  я  тебе  провчу!-  закричав  вовк  і  заклацав  зубами.  
               Він  так  розсердився,  що  страх.  Заєць,  бачачи  таку  справу,  хотів  тут  же  накивати  п’ятами,  та  вовк  хвать  його  за  вуха!  Заєць  видирається,  а  вовк  тягне  та  й  тягне  його  до  себе.  Заєць  видирається,  а  вовк  тягне.  Так  зайцеві  вуха  витяглися,  що  стали  довші,  ніж  його  голова,  а  потім  -  як  дві  його  голови.  Нарешті  заєць  вирвався  і  втік.  Біжить  заєць,  вітер  в  довгих  вухах  свище,  а  зайцю  здається,  що  то  вовк  за  ним  так  дихає.  Добавив  зайчик  швидкості  та  й  не  помітив,  як  зачепився  своїм  довгим  хвостом  за  кущ  шипшини.  Тут  уже  зайчик  злякався  зовсім,  гадаючи,  що  то  вовк  його  ухопив  за  хвоста.  Як  рвонув,  і  хвіст  так  і  лишився  на  колючках.  
               Розповів  удома  зайчик  всім  родичам  про  свою  пригоду.  Порадилися  між  собою  родичі  і  пішли  до  хірурга,  щоб  подовжив  їм  вуха  та  вкоротив  хвоста  -  так  краще  чути  і  легше  бігати.
               З  тих  пір  зайці  ходять  з  довгими  вухами  і  короткими  хвостами.  І  не  люблять  зустрічатися  з  вовками.  Почувши  вовкові  кроки,  зайці  ховаються  під  кущиком.  А  взимку  зайці  надягають  білі,  мов  сніг,  шубки,  і  так  заплутують  свої  сліди,  що  вовки  ніяк  не  втямлять,  звідки  починаються  і  де  закінчуються  сліди  труська.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323801
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2012
автор: Ліоліна