ява чотирнадцята
ВОСТАННЄ
(Мазепа у своєму покої.
Зодягнений по домашньому,
щось читає. Коли несподiвано
у передпокої зчиняється метушня)
Мазепа
Дем'яне,
що там за подiя?
(як для гостей –
то пiзнiй час...)
(входить розгублений Дем'ян)
Дем'ян
Панянка... Гетьмане... Марiя...
Прийшла – i хоче бачить вас...
Сама прийшла – їй-бо дива!
Блiда i в чорнiм, як вдова...
Мазепа
Марiя?!
Господи, Марiя!..
Проси! Стривай!
Зустрiну сам!
(...щось, видно, трапилося там
недобре...
справжня веремІя...)
(Гетьман поспiхом іде до дверей,
та вони одчиняються i на порозi постає Марiя.)
Мазепа
Марiє!..
Марiя
Гетьмане! Iване...
Мазепа
Так темно, пiзно – ти сама?
Марiя
Сама. Прийшла у чiм була...
Я з дому, Гетьмане, втекла.
Там скоро кинуться за мною -
Та не вернуся я до них!
I, зарікаюсь головою,
Що, як на те поверне дiло,
То тiльки бездиханне тiло
Вiзьмуть вони з цього покою!
Мої слова твердiшi крицi* -
Я не зумiю впокориться!
Мазепа
Ходiмо, серце, сядь сюди.
Дем'яне, дай хутчiй води!
Та ж ворушися!
(до Марiї)
Боже правий,
Ти, як в пропасницi, тремтиш...
Марiя
Не хочу я води, облиш...
Я в повнiм здравiї й умi.
Iване, ми удвох, самi
Повиннi те перерiшати,
Що нам на зло вчинила мати.
Вона не хоче чути й знати -
Кричить, i лає, i клене,
Погрожує згубить мене,
Аби за тебе не оддати.
Нема нiчого, крiм могили,
Що би нас з нею замирило!
Мазепа
Марiє, серденько моє,
Як ти завчасу поспiшила...
У мене лiпший задум є...
Не завжди силою на силу
Ступають, лишенько моє.
…Твоя би охолола мати –
Тодi б ми вiдновили знову
При лiпшiм настрої розмову.
Я мiг би досягти мети –
І їх обох перетягти
На нашу сторону. А ти
Чому мене не сповiстила,
Рiшившись з дому утекти?
Марiя
Ти, Йване, матiр знаєш мало:
Iще такого не бувало,
Щоб по її не вийшло в чiм -
Вона, як той вiслюк, затята,
Їй байдуже, чия б то хата -
Бо верх завжди буде за нею,
Спитай у батька, в Кочубея...
Вiн їй перечити не смiє:
Що вона скаже - те вiн дiє,
Чи хоче того, а чи нi.
Вона спiткнулась на менi,
Бо я ослухаться посмiла -
Зате вона мене уїла...
Хоч на колiна стань - одначе
Вона свою не змiнить вдачу.
Мазепа
Голубко, я ж би її вмовив -
Велику силу має слово
Й вагомi доводи ума...
Подумай, горлице, сама,
Що iншої путі` нема,
Нiж миром, ладом i без шкоди
Урешті решт дiйти до згоди...
Марiя
Ти з нею згоди не дiйдеш,
На неї слово не впливає,
Вона... - та я не добираю
Куди... до чого ти ведеш...
Я, Йване, хитрувать не вмiю,
Скажи ж відверто - так чи нi?
Ти розлюбив свою Марiю
I хочеш одказать менi
У прИхистку, у порятунку?
Ти одступаєшся, похоже...
Мазепа
Марiє, мiй солодкий трунку,
Так навiть думати негоже!
Чи ж серце Гетьманове може
Останню стратити надiю
І одректися од Марiї?
Моє негадане кохання,
Якби ти знала, що то є,
Коли для серця настає
Любов беззахисно остання...
Коли в душi, мов серед степу,
Ударить великодний дзвiн,
Аж стрепенешся – звiдки вiн?!
Облиш, то видалось, Мазепо...
Та враз – готове до причастя -
Стенеться серце, мов крило,
І сльози забринять од щастя,
Що дивом Божим забрело
В повите сутiнком житло.
Печалi i зловiснi сни
Сахнуться, наче кажани,
І ластiвками по оселi
Запурхають думки веселi,
І защебечуть солов'ї
Над рани тлiючi твої.
I мрiї, як волошки в житi,
Воскреснуть, росами умитi...
Ти й сам воскреснеш, оживеш,
І попливеш на чари м'яти –
Захочеш плакати, спiвати,
І завмирать, а не вмирати,
Аж поки в обiймах не вмреш.
I хоч здоровий глузд, як тiнь,
На крилах здiйметься сумнiнь,
І холодом, як грiзна зброя,
Зависне враз над головою
Й на мить якусь вгамує кров -
Дарма! Бо вiдчай i любов
Її розбурхають, як воду,
Що, всi порвавши перешкоди,
Потрiйно з силою летить,
Щоб пiдхопити, закрутить,
І нЕсти, й бавиться, й губить...
Та й смерть не застрашить i не умовить,
Зректися від останньої любовi.
Бо смерть – то неочІкувана гостя,
Вона однак госпОди не мине...
Твоя ж любов, що вибрала мене –
Це найостаннє благо сього свiту!
Це вистражданий в сумнiвах вiнець!
Допоки є вона, допоти сивий жнець
На стернІ не впаде, а буде жати,
жити...
Ти iще зможеш полюбити,
а я, Марiє, нi i нi!
Чекать бiльш нiчого менi.
Повiр, моє сумне кохання,
Ти сонце, що зiйшло востаннє.
I як-но я ще хочу жити,
Якоїсь досягти мети,
То це усе, Марiє, - ти!
Менi бiльш нiчим дорожити,
Менi бiльш нiкуди iти...
Марiя
Iване, чом же ти не хочеш,
Щоби я в тебе зосталАсь?..
Невже ти можеш буть несмiлим?
Зiзнайся, що тебе страшить?..
Двоє сердець, що полюбили,
Єдино разом можуть жить –
Я iншого й не зрозумiю,
I не вiзьму собi в тямки...
Мазепа
Моя розумнице, Марiє,
Твоєї, серденько, руки
Добитися Iван зумiє.
Аби лиш ти мене кохала
І трохи часу зачекала...
То ти довiришся умовi
І вЕрнешся назад до дому?
Клянусь тобi на кожнiм словi -
Я не оддам тебе нiкому.
Нiхто не зможе розлучить
Нас доти, доки будем жить.
Згодися на мою пораду
Й повiр, я зможу дати раду
І вскорiм дiло замирить.
Марiя
…Тобi перечити не смiю,
Бо мiй закон єдиний - ти.
Та вдруге вже, мабуть, Марiї
У цi покої не ввiйти...
Прощай, мiй Гетьмане, довiку.
Востаннє палко пригорни.
За мною дверi зачини,
Немов труни дубове вiко.
(роззирнувшись)
Чого це я сюди прийшла?..
Мов щось шукала
й не знайшла...
(йде до дверей)
Мазепа
Марiє,
зачекай, зажди...
Марiя
Я буду, Гетьмане, завжди
Любить тебе. Кохать до скону
В законi, а чи без закону...
Та Бог з ним... прощавай. Пiду.
Мазепа
Чекай, зодягнусь – проведу...
Марiя
Тобi не варто проводжати,
Ще, не дай Бог, заскочить мати,
Здiйметься крик на всю округу...
Пiду сама. Проз сад – мов з лугу
ВернУся нишечком до ґанку...
Мазепа
Дем'яне!
(входить Дем'ян )
Проведи панянку...
(до Марiї )
Марiє, то чекай вiстей
І знай, що я не одступлю,
Бо понад все тебе люблю.
(Марiя i Дем'ян виходять. Дверi за ними зачиняються.
Темно, як у трунi. Призвичаївшись до темряви,
Марiя ступає кiлька крокiв, зупиняється,
озирається назад.)
Марiя
Я б'ю чолом тобi до самих нiг!
Останнiй мiй непогамовний жалю.
Живцем до Бога рвусь, щоб вiн тебе вберiг –
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Цiлую в снiг. В срiблястий сивий снiг.
В завiю, в хугу... Незбагненний раю!
Я б'ю чолом тобi до самих-самих нiг –
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Благословляю твiй далекий свiт.
Далекий i чужий! благословляю.
З тобою мить. Без тебе - лiт i лiт.
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Я тiнь твоя, а сонце вмить зайшло:
Метаюсь, кличу, мерхну i щезаю!
А ти ж тепло моє, а ти ж моє крило...
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Я тiнь твоя. Я прах твоїх дорiг.
Зигзицею, невiднайдЕнний раю,
Росою ярою впаду тобi до нiг –
Прощай.
Навiк прощаюсь.
I прощаю.
(*криця - тут, кремінь)
Скільки все ж мудрості і витримки потрібно тим літнім чоловікам, аби кохати молоденьких дурненьких дівчаток! Вони вік прожили, і вміють, і знають, що часом дуже потрібно - трохи зачекати. А молодості неодмінно подавай усе тут і зараз! І саме оцією своєю гарячковістю як вона часом уміє зіпсувати і свою, і чужу долю... Дійсно, правду каже англійське прислів"я: "Усе приходить до того, хто чекає".
(Останній монолог Марії - просто диво. І тут вчувається максималізм юності - якщо не зараз, то вже нікОли...)
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так... максималізм юності... юними ми віримо і в любов, і в щастя, і в свободу, і в гідність, і в перемогу... у справедливість віримо! у свободу-волю - у Свободу Вибору, даровану нам Отцем-Творцем (в усіх проявах такого Права), либонь тому, що не дорешти іще загусли у мирському-земному - тутешньому... з роками - поступово "суспільство" обламує нам потроху крила, приборкує, як голубів - а тоді вже - одні нарікання і невдоволення на всіх і на все - психози-неврози - а чому? бо не можна Свободу Волі (воля - це, в принципі, бажання) - потоптувати і одбирати у людини Дар такий - природу людську, Творцем закладену, можна деформувати - але неможливо змінити...
от що було б поганого у тому, якби бажання двох людей збулися і вони поєдналися? може, з часом би й розчарувалися одне в одному - але кому яке до того діло?- а може й ні - роки - це поняття земне, хто вже має таку ношу, як роки-й-роки, той знає, що старіє тіло - а "Я" (чи душа, можна і так казати) - не знає старості, людина у собі завжди молода... але розуміння цього феномену приходить свого часу, тобто свого віку...)
...і що хорошого сталося, коли вмішалися "холодні і тверезі зовнішні сили" і зруйнували чиюсь віру чи мрію чи й ілюзію? чи став од того світ веселішим, кращим, теплішим, світлішим і радіснішим? кому краще стало від тої руйнації-боротьби? - усім стало гірше - всім.
Як прекрасно Ви пишете! Особливо мені
сподобався прощальний монолог Марії
"Прощаюсь і прощаю".
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
любий пане Миколо, як же гарно ви мене читаєте!.. ось я Вам подарую жартівливу мініатюрку таку:
Миколаю, Миколаю,
Я тебе кохаю.
Як з тобою, Миколаю,
В небесах витаю...
Як без тебе, Миколаю,
Мерхну й пропадаю...
Лиш на Бога! Миколаю,
Тебе проміняю...
чоловік, з якого я писала Гетьмана мого Мазепу -- був тезкою Вам... Микола Андрійович звали його...
Оце і є те, що я хотів почути з вуст поміркованого і мудрого Івана Мазепи, боявся, що оправдання вчинку Марії може кинути тінь на славетного гетьмана. Ну, не міг він просто поступити інакше, не мав права. Дякую, Валю!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
у кожного своя логіка і власні мотиви... чоловік і жінка... молода жінка... і мудрий чоловік... як би автор не бажав щастя героїні, але правда (і психологічна, і історична) -- це правда. Потім він може й пошкодує... але іншого виходу справді Гетьман на ту хвилину не мав... він бачив події у зв"язку... причини-наслідки... вона любила його і ХОТІЛА поєднати з ним долю свою, життя своє... сподівання і очікування не виправдалися... і яке їй діло до обставин... то вже земне, розсудочне... а вона керувалася виключно почуттями... молода зовсім, вірила, що так може бути, як вона хоче... що любов -- більша за все...
радію, що не розчарувала вас...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та-а... гарно він їй щебече... і довго... аби лиш згодилася і вернулася додому... якщо чесно, то це був справді розумний вчинок... не було в нього іншого виходу -- він же їй хрещений батько... навіть якби пожбурив булавою об землю і відійшов від політики і справ (а не міг -- ідею мав -- вирвати Україну з-під петрового свавілля і вже багато людей готові були до спротиву -- поза Україною, роками велися таємні переговори -- на той час управителеві України заборонено було мати прямі міжнародні стосунки -- виключно тільки через Москву...) -- якби відмовився від державної влади -- все одно треба було б отримати дозвіл на шлюб у церкви, а такого дозволу домогтися, ставши просто Мазепою, а не Гетьманом Мазепою, не вдалось би повік... але Марію всі ці труднощі не обходять -- вона знає його, як всесильного і надійнішого за скелю... На жаль, розмисливши під стусанами матінки, Марія розцінить цей його вчинок, як зраду... можливо, так воно трохи й є... Мазепа мудрий і тут трохи сам себе перемудрив, що природно...
Останній монолог Марії-просто неперевершений!Такий відчай і така глибина почуттів... Своєрідне протистояння характерів я помітила у цій частині:Мазепа-мудрий,розважливий,тверезомислячий і Мотря-запальна,нестримна максималістка:все,або нічого!Щемлива зустріч,прекрасна і трагічна... -це кабінет Мазепи.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
абсолютно точно ви побачили ситуацію! Марія -- все або нічого! і то зараз... Іван -- все, але поступово, потрудившись... так, він мудрий, він провидець -- бо поет і досвідчений, як людина... вона сприйме його обережність, і за неї насамперед, -- як зраду... у неї будуть для того мотиви -- Кочубеїха буде сильно знущатися з неї... а він її не захищатиме ситуативно... бо не має змоги! завтра ви побачите, як сухі дрова будуть перегорати і ставати холодним попелом, а сирі -- розгоратися... але це вже... запізно...
жаль, вони не зрозуміли різниці власних темпераментів... так воно найчастіше й трапляється...
оце на порозі цього кабінету Мотря й з"явилася, не попередивши...
дякую Вам за все...
у свободу-волю - у Свободу Вибору, даровану нам Отцем-Творцем (в усіх проявах такого Права), либонь тому, що не дорешти іще загусли у мирському-земному - тутешньому... з роками - поступово "суспільство" обламує нам потроху крила, приборкує, як голубів - а тоді вже - одні нарікання і невдоволення на всіх і на все - психози-неврози - а чому? бо не можна Свободу Волі (воля - це, в принципі, бажання) - потоптувати і одбирати у людини Дар такий - природу людську, Творцем закладену, можна деформувати - але неможливо змінити... 
ось я Вам подарую жартівливу мініатюрку таку:
-це кабінет Мазепи. 
