Ганна Верес: Сильно, пані Людмило. Дякую. А це мій вірш про Стуса: Зростав поміж тих роботяг-шахтарів,
Що славили край Донецький,
Пізнав за життя «дикий рай» таборів,
Тавро політв’язня здобув і… згорів…
Законно?
– Ні! «По-совєцкі» .
У пам’яті Сталіно завжди беріг:
Зростав на землі ж Донецькій,
Де дух українства вже перегорів…
І стислось юначе серце,
А в ньому – одна доброта і любов,
І пісня… Всього – по вінця.
Вони шліфували з дитинства, либонь,
Поета, борця, вкраїнця.
Дорогою правди пішов він у світ
І мудрість, мов жито, сіяв,
Донеччини це той нев’янучий квіт,
Що знав, чим живе Росія.
Свій хрест, надважкий, він поклав на плече
Й народ став будити словом,
Не схожим з гірким удовиним плачем –
Ламало воно основи
Системи, де правила бал КДБ,
Й міліція – на підхваті,
Коли без вини забирали тебе
Нікчеми у рідній хаті.
Свою Україну, як неньку, любив,
Як міг, наближав свободу,
І з пермського табору словом будив
Позбутись ярма.
З народу
Він вийшов і в таборі в сорок сім літ,
Вступивши у бій нерівний,
Не впав, а піднявся, почув аби світ,
Що був Україні вірний.
Комфорту не мав він і мертвий в землі,
Де долі людські ламались,
І дух його звідти народу звелів,
Щоби в Україні сховали.
Важким і тривалим поета був шлях
У рідні місця – додому,
Й стотисячний мітинг в столиці закляк,
Як хрест підняли святому.*
Душа його й зараз на передовій –
І слово його – у битві.
І перш, ніж війни зупинить буревій,
Вчить землю свою любити!
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
…За Перемогу молить Красноград. 
