Коли почув ти вперше тихі кроки
Й побачив абрис у зеленім гіллі-
Зеленокосу і зеленооку
Мене, з паруючим туманним зіллям
Чи міг ти знати те, що день ворожий
Тебе, дитя безмісячної ночі
Своїм світанком так ось приворожить
І те,що бачить ранок ти захочеш?
Коли взяла твою холодну руку
В свої долоні, променем зігріті,
Чи знала я ,що може так розлука
З тобою , цілий день мені боліти?
Із всіх створінь, що ночі найчорніші
Вироджують із хмари- поторочі
Один лиш ти політ над лісом стишив
Щоб на світанку глянуть мені в очі.
Отож, цілуй , допоки мить ця наша,
І сонце не зірвало чорну тканку.
Для нас така вузенька смужках часу-
В тумані поміж ніччю й сивим ранком,
Або тоді, коли останній подих
Свій вечір віддає пітьмі смолистій,
Де через мить, коли ти лиш приходиш
Я розсипаюсь по зеленім листі .
...
Отак у сутінках ранково- вечорових
(Хто день , хто ніч в розлуці) пізнавали
Кохання смак й незвичний шелест мови.
...
І от здалося їм, що миті мало...
...
Весь вечір прочекала на узліссі,
Й розсипалась між травами до ранку.
А вітер поруч розіклав, пронісшись,
Від чорних крил обпалені останки.
Не зря вы ходили на Лысую Гору, прошлый стих(только на какую, что на правом берегу среднего Днепра, или над Подолом где капище сходки ведьм с древних времён?)