Вірші - не просто слів набір,
Де попадає в риму рима.
Це - струн душевний перебір,
Що так звучить незримо.
Шукає кожен в них своє,
Щоб відпочити там душею.
В далекий край десь понесе,
Що до сих пір цвіте зорею.
Хтось чує в музиці цих слів,
Колись з роками пережите.
І десь мигтить серед снігів,
Колись і кимось недопите.
Війне холодним вітерцем,
Мурашками пройде по тілу.
В уяві хилим стебельцем,
Що вже давно змарніло...
Та щоб раніше не було,
В віршах шукаєм завжди радість.
Щоб у майбутнє повело,
Минулому нехай на заздрість.
Філігранно та витончено... у поєднанні з отим зазадрісним раритетом (там бачу й себе ), що на картинці, прекрасною музикою та квіточкою як основною героїнею цього твору, що втілює молодість, красу, майбуття...
ВІТАЮ, НАДІЄ!
Так. Пишемо про те, що торкає до глибини. Чи сумне те, чи веселе. Хочеться поділитися з читачем, можливо і він те саме відчуває і вірш його теж торкне.