Хорали птичі, щедрі ниви, тиха течія ріки.
З солом*яною стріхою хата там, де зріють зірки.
Порослая оксамитовим мохом, де погляд не кинь.
Повільно пульсують віддзеркалені у світі віки.
В одній із хатин на березі Ворскли, в місті Полтаві,
В родині козацькій жила дівчина - Маруся Чурай.
Вона пісні майстерно співала, не знаючи слави.
Чарівна зовнішність і мистецтва краса, голос- ручай.
Складало любляче серце віршами пісні і думки.
Розлука з коханням для неї стала тяжким ударом
І по краплині сточила душа ще великі рядки.
Переживання і туга вчували і строфи труда.
Почути кроки життя воскресають цей зболений час.
Цвіте, рясніє пам*ять, поглядом вимірює шляхи.
Мов голубий вогонь до світла тягнеться любов не раз.
Ганебний вчинок - це хлопця-зрада...Отрута за гріхи.
Благословенний біль далеких мук в коханні наяву.
В чарівних відблисках зорі живуть священні сторінки.
Мов спалахи багряні вростають за правду світову
Сліди розталі вічності минулі нечужі роки.
Чурай-поетеса народна і легенда- людина.
Більш трьох віків по нашій землі ходить спадщина її,
Бо слово й почуття ніби з*єдналися воєдино,
Сягають межі синього неба, як в ті давніЇ дні...
Гарна присвята! 
