Спекотний день, в зеніті сонце.
Кудись мандрують все хмарки.
І десь отам, за горизонтом,
Згадаю спомини терпкі...
В руках блакитні незабудки,
В пелюстках ще жива роса.
Слова мовчать, лише догадки,
Міняють колір небеса.
Війнула наче прохолода,
Закрили хмари увесь світ.
За нас вирішує природа:
Із душ знімає важкий гніт.
Однак, ще дихати так важко
Куди поділися слова?
Чомусь сказати їх боязко..
Хвилина, друга так трива...
Як по краплині назбирати?
І що там буде... то нехай.
Набрать сміливості й сказати:
Кохай мене, не забувай.
І обійми мене так сильно!
Та ні! Сильніше над усе.
Нехай бажання божевільні
Бо, що було, те не пусте...
Правдиво написала Надюшко,бо все,що відбувається з нами,не просто так. Особливо якщо це стосується любові.
"В руках блакитні незабудки,
В пелюстках ще жива роса."