Вітер ти наче птаха мандруєш світом,
Скільки всього стрічав на своїх шляхах.
Як би хотілось разом хоч раз злетіти,
Тільки тримає міцно польотів страх…
Знаєш дивуюсь нині сама тепер,
Бо у дитинстві була, ще той верхолаз!
Скільки подолано мною було дерев!
Хоч і летіти вниз з них прийшлось не раз.
Знову і знов видералася на верхи,
А, як мене гойдав пам’ятаєш, Вітре?!
Весело так розкачувались гілки,
Й поряд сміялось з нами сонце привітне.
Ну а сьогодні… міст залізничний простий
Дріж викликає і крутиться голова.
Боже, як страшно по ньому чомусь іти…
Звідки це все прийшло, не знаєш бува?!
Назва тепер на страх новомодна є…
Фобія, та чому причепилась до мене?!
Прагне польоту стрімкого серце моє,
Тільки трима внизу почуття незбагненне…