Після дощу порозцвітали квіти,
Попіднімали голови до сонця.
До них бабуся вийшла посидіти,
Їх стало важко рахувать з віконця.
Тепло старалась увібрать всім тілом,
Але у ньому поселився холод.
Зате проміння так ласкало шкіру,
Що втомувало весь життєвий голод.
Вона готова стати як ці квіти,
Забуть тепло, а разом з ним і холод,
А відчувати тільки радість світла,
Прогнавши з голови злодійський морок.
Він знову заважав про щось згадати,
Окутав хибні спогади туманом.
Не взмозі всі деталі розгадати,
Вона забула, що згадати мала.
Так і сиділа, розглядавши небо,
А потім землю, свої власні руки.
Навколо неї йшло життя буремно,
Її ж цікавив лиш надійний спокій.
