Вже ростила печаль свої сніги.
А як же я сумую за тобою!
Бо ти мене, невірну, залишив,
Мабуть, уже не стану я собою.
Вечірнє сонце осідало в квітень,
І пахощі солодкої журби...
Сумую за майбутнім теплим літом,
З тобою (хоч на мить!) побути би...
А небо ніжне, золоте, рожеве,
І спогад твого погляду без краю...
Та де ж ти, де? Моє чуття — скажене.
А ти мені усе: «А я не знаю...»
Зірки з'являлись в небі, мерехтіли,
Плила печаль у темну далечінь.
Та розлюбить тебе... я не зуміла,
Хоч серце все і каже: «Відпочинь».
А як же відпочити, коли марно
Втрачаю я хвилини дрогоцінні.
Ти думаєш, без тебе бути гарно?
З тобою бути — знай, що це безцінно...
Вражало небо голосним мовчанням,
Відкрию очі, дивлячись увись,
Відчую на собі твоє зітхання.
А може, ще зустрінемся... Колись.
Цей рядок мені теж дуже подобається. Випадково спало на думку і вирішила написати так 
Гарні, позитивні думки... Вдосконалити б... 
