Ми – вихор ненависті та пороку, який поглинає кімнату під час чергової сварки із-за дурниці. Ти знову горланиш, розмахуєш руками й тупочеш ногами, наче божевільна, а я впевнено завожу мотор так, що скрипить у грудях та несамовито пульсує у скронях. Дурепо, та скільки можна вести словесні баталії? Мені вже набридли оперети про ревність та чоловічу невірність, бісять підозри й докори про полігамність, осточортів звук твого пискливого голосу, що, наче лезом по склу, ріже серце. Ми неадекватні й дикі тварини, які ведуть рахунок у міжвидовій боротьбі за виживання. Сьогодні твоя взяла, але клянусь – це востаннє. Знаю, що говорив це сотні разів, але більше так не може тривати. Ми хворі один одним, залежні, підвладні, слабкі. Крихітко, ти знову робиш так, що я закохуюсь в тебе! Перестаю думати головою, відключаю уяву, форматую пам'ять й втрачаю грубу хватку. Ти дивишся мені в очі й нахабно закусуєш губу, даючи зрозумілий знак, що готова перейти до дуелі у ліжку. Намагаюся сказати тобі «Ні!», але моє тіло продовжує твердити «Так!». Намагаюся сказати «Стоп!», але від запаху твоїх парфумів опиратися не має сил… Я кидаю тебе на м’яку ковдру й, наче бджола, смакую пилок із пахучої шкіри. Ти монотонно стогнеш від поцілунків та зливаєшся з моїм тілом, наче красиве тату.
Я прокинуся вранці, ймовірно, ненавидячи себе й шкодуючи про вчорашнє, але задоволений та блаженний. А наступної сварки думатиму: «Господи, застебни душу цієї психопатки на всі ґудзики…».
