Стоять біля хати старі ясени.
Гілками вітри підстригають вони.
В одного до стовбура тулиться близько
Гніздечко, неначе маленька колиска.
Як сонце косу заплітало весні,
З гніздечка лунали веселі пісні.
А потім в сім’ї підростали пташата.
Учились тут жити і вчились літати.
Справляли б і досі турботи свої,
Та осінь прогнала в тепліші гаї.
І журиться ясен, у хмари питає:
Чи діток його в чужині хто гойдає?
Чи кривди і болю ніхто не завдав?
Чи є там зернята і чиста вода?
Він кожної миті про них пам’ятає,
Гніздечко мале біля серця тримає.
Сніги не страшні, і мороз – не біда.
Він з вирію добрих вістей дожида.
Іздалеку вчує дзвінкі голосочки,
Надіне для зустрічі нову сорочку.
Не так уже й довго чекати весни…
Весь час йому заздрять брати-ясени,
Бо щастя такого відчуть неспроможні –
Їх крони гудуть, мов оселі порожні.
