Відкриєш двері.Там замок старий.
І шафа та,в яку складав ти щастя.
Відчиниш.А в моїй душі чужий.
Тільки серця чомусь так колотяться...
Зайдеш.Неначе не було тих літ.
І звично,тихо сядеш біля ліжка.
-Прийшов...Хотів сказати...Та привіт...
-Привіт...І не дивись на мої ніжки...
-Залиш його.Не любиш...
-Не люблю...
-Вийдеш за мене?-падає каблучка.
-Поганий знак...
-Та я тобі скажу...
-Ось подарована на зустріч ручка...
-Залиш його...
-Не можу...
-Я прошу!
-Тебе не було цілих...
-Я йшов пішки...
-Зиму,весну...І знов в сто літ зиму...
А обіцяв,що прочекаю трішки...
-Не склалось?
-Так...
-А в мене-навпаки...
Як ти пішов,то світ вмить зупинився.
Я так чекала довгі ці роки,
Щоб ти прийшов,до мене прихилився.
-Не любиш?
-Ні...
-Збирайся.
-Не піду.
Для мене він збирає ввечір зорі.
Ніколи не говорить:я люблю...
Лиш на колінах молиться він долі,
Що нас звела...Як добре,що пішов,
Що я весь світ сльозами покропила.
За це мене коханий мій знайшов,
Якого може я...Й не заслужила...
Люблю...Люблю...Пусті твої слова.
Хоча брешу-так на каблучку схожі.
Є в них краса,холодна і гірка.
І до небес між нами огорожа...
Вмієте Ви, Відочко, сум навіювати 
