Чекаєш ти її,як неможливо
Все повернути-день,хвилину,мить.
Чекаєш,і збираєшся квапливо,
І серденько за нею так болить.
Стоїш десь на пероні,натовт топче
Не твій багаж,а стомлені думки.
Бабуся престаренька каже:
-Хлопче,
Ти не мені,собі допоможи.
Ось її поїзд,завжди привозила
Тобі дрібничок тих десь певно сто.
Так вибирала,наче ворожила,
Щоб твоє некохання відійшло.
А потяг наліпив на свою душу
Отих дощів дорожніх аж за край.
Колись прошепотіла:
-Знаєш,мушу
Тебе кохать до смерті.Пам"ятай.
А роки так його пошматували,
Вказавши,що вона була як світ.
І чиї губи зараз цілували
Ії на протязі останніх літ?
Стоя в би на колінах і молився,
Чекай її,що вийде ,підійде.
Що скаже,як в житті він помилився.
Та поїзд старий в душу штамп кладе.
Якби він знав,ну де її шукати,
Просив би те пробачення сто раз.
Хоч ще востаннє,раз поцілувати.
Колись шептала:
-Світ лише для нас...
Та навпіл душі,небо,сонце,зорі.
Лише кохання лишила йому...
Іде старенький дід собі поволі
І згадує...Казала:
-Так люблю!..
приємно читається 
