|
Я пам’ятаю, все я пам’ятаю,
Як молодість свою стаканом лив,
І тую ніч, що провела до раю,
Коли душею з вами я згорів.
Моє, ще молоде хлопчаче серце,
Враз розірвалося на два малих шматка,
Один віддав я вам, і щоб не вмерти,
У грудях інший я залишив для життя.
А пам’ятаєте, яка була погода,
Ріка несла у даль свої думки,
Ні хмар, ні вітру, тільки ваша врода,
Затьмарила на небі всі зірки.
І верби над водою шепотіли,
Вона твоя, держи, не відпускай,
І в танці почуттів ми полетіли,
У невідомий, таємничий край.
Місяць почав світитися сильніше,
Неначе золота насипав на волосся,
Серце забилося частіше, і частіше,
І ось та мить, коли усе збулося.
Лежав, кидаючи свій погляд в небо,
Я розумів, ніщо на цій землі,
Порівнювати з вами вже не треба,
Потрібні тільки, ви одна мені.
А світло, ох як падало це світло,
Осіявши прекрасний тонкий стан,
Десь соловейко тихо і привітно,
Співав, щось про кохання тільки нам.
І я подумав, що моя ти доля,
І лиш з тобою по життю піду,
Мені кивнула в відповідь тополя,
Немов сказала, кращу не знайду.
Те саме шепотів на вухо вітер,
Який не знати звідки підійшов,
А ти була ще зовсім не одіта,
І притулялася до мене знов і знов,
Я обійняв твої холодні плечі,
Зігрівши їх омріяним теплом,
Такі прості на перший погляд речі,
І роблять нашу долю вічним сном.
Там недалеко джерело просило,
Щоб завжди ми з тобою поряд йшли,
А я дивився в очі безупинно,
Якими ж вони ніжними були.
З небес сльозою дощик нас потішив,
Неначе ангел дотиком своїм,
Благословення на життя повісив,
Щоб я назавжди став лише твоїм.
Під теплим, шовковистим покривалом,
Тієї ночі, я забув про все,
В душі щось нерозгадане кричало,
Нарешті щастя у життя прийде.
Я пам’ятаю ми ішли додому,
Відправивши свій розум в забуття,
Небесний друг нам освітив дорогу,
А ти освітлюєш усе моє життя.
Прийшла хвилина нашого прощання,
Мені ти кинула останній поцілунок,
А я у відповідь прошепотів зізнання,
Що ти для мене долі подарунок.
За горизонтом сонце показалось,
А я ніяк не міг все відпустити,
За мою руку міцно ти держалась,
Неначе будемо ми скоро разом жити.
Ідуть роки, і їх не повернути,
Ми разом вже з десяток пронесли,
Та берег наш не зможемо забути,
Бо саме з нього шлях свій почали.
Навіки закарбується у серці,
Та річка, що побігла десь за край,
Та наше місце до самої смерті,
Прошу тебе кохана пам’ятай.
Бо я із молодості мало пам’ятаю,
Усю її я в випивці втопив,
Лише одне на вік запам’ятаю,
Той вечір, що мене з тобою звів.
ID:
424794
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.05.2013 08:58:27
© дата внесення змiн: 14.05.2013 08:58:27
автор: Янкевич Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
